|
Ванільне небо : оповідання
Христина Лукащук
— Коло,
2007.
— 125 с.
— м.Дрогобич. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-7996-61-1
ББК: 84.4укр
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
Анотація:
Герої книжки - мешканці великого міста зі соєю мораллю та спокусами щоденними.
Це воістину живі згустки почуттів та доведених до епогею емоцій.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
МИТЬ, ЩО ВИЗНАЧИЛА ДОЛЮ
Я – щасливий.
Я невдовзі відійду в інший, далекий, світ від смертельної недуги, якою уражене моє кволе тіло і моя невсипуща душа. Недуга, якій вчасно ніхто не зумів поставити правильного діагнозу і яку кожен до неї причетний лікував за своїм, на його думку, ефективним методом. Але, як виявилось згодом, невиліковна недуга, ймення якій – тихе кохання.
Так ніхто й ніколи не знайде мене, а через те не зможе оплакувати втрати, бо будуть шукати зовсім іншу, нещасну, людину, останки якої знайдуть отут, на цій лаві; людину, на яку ззовні буду схожий я.
Він сидів на ... [ Показати весь уривок ]
тій лаві останніх чотири роки. Мешканці цього старого й ніколи не заможного кварталу спочатку обурювались його присутності, мовляв, звідки й чого узявся цей старий чоловік у не за погодою одягненому легкому вбранні, з хворобливим виглядом обличчя, на якім, незважаючи на неприродню білість, збереглись залишки інтелігентних рис, а, най гір ше, з незатаєною меланхолією в очах. А згодом усі настільки звикли до його згорбленої чи то від холоду, чи то від непосильного тягару постаті, що у ті дні, як того чоловіка не виявлялось на місці, кожен пошепки і стурбовано питав сусіда, чи хто випадково його не бачив, чи не чув.
Ніхто не знав, звідки з'явився оцей чоловік. Ніхто не знав, де він ночує, коли йде і коли приходить. Чим живиться, з чого живе і чому саме тут обрав облюбоване собою і бездомними псами місце. Ходили чутки, що ще дуже вдосвіта приїздив сюди на першім трамваї, привозячи зі собою часточку туману, начинену запахом свіжоспечених булочок свого району, які тут зроду ніхто не випікав.
І чи той запах, який ще деякий час тримався на ньому і який, мабуть, вчували голодні пси, чи той впертий вигляд, з яким прямував до свого місця, чи, може, острівок тиші, який вмів зберегти навколо себе, коли довкруж починався несусвітній гамір з приходом дня, а, можливо, сяйво, яке ореолом променилось навколо його голови, вкритої довгим, майже білим, волоссям, коли за його спиною сходило сонце, зумів викликати якщо не повагу, то непідробний інтерес до його персони.
Чоловік нерухомо просиджував годинами, не змінюючи пози й не відриваючи очей від пожовклого листочка, який чудом вцілів від жорстких поривів вітру і тому судорожно чіплявся єдиним кінцем до зчорнілої від вологості гілки. Допоки все-таки не втримався, але не скорився і здався на закон земного тяжіння, плавно й ледаче погойдуючи півпрозорим, позолоченим осінню тілом, гордовито опускався чоловікові до ніг. Той, байдуже провівши його очима, зводив погляд, вишукував ще одного приреченого й, прикипівши до нього поглядом, стежив за його боротьбою.
Чи то цей чоловік прирівнював себе до них, чи то так собі від того, що не мав більше що до роботи, проводжав поглядом їх всіх до 'дного до того моменту, допоки дерево не ставало перед ним відверто оголеним, більше не прикриваючи свою наготу жодним, ані найменшим листком, тоді він сороміцько опускав очі й годинами розглядав кінчики своїх давно не чищених черевиків, блиск яких він ще ясно зберігав в пам'яті, хоч з тих часів минув уже чи не один десяток літ.
Точніше – двадцять шість безконечно довгих років. Безконечність і чорноту яких він не витримував і боявся.
Ні, почалось це все задовго до цієї чорноти, якої я справді панічно боявся і від якої мені поки що так і не вдалось втекти.
Я жив, не усвідомлюючи сам себе і не ототожнюючи себе з ніким. Я якось плавно й безболісно вписався в русло, що звалось життям, і без особливих зусиль і перешкод плавно рухався за течією. На моєму шляху не було жодних перекатів чи порогів, щоб вибити мене з русла, десь і колись кимось, можливо, цілком випадково вибраним за мене. Впродовж тих років я мав можливість оглядати звичні, спокійні пейзажі, і схоже на те, що чимось особливим природа не мала наміру дивувати мене, допоки...
Я зустрів її.
Невеличку, зґрабну, з акуратно зачесаною голівкою. Вона була, як порцелянова лялька, і відповідала всім усталеним вимогам жіночої вроди. Вона бездоганно пасувала до знимки на будь-якій сторінці модного на той час дамського часопису: чи то в розділі про зразкову господиню, чи люблячу маму, чи вірну дружину, а чи ділову жінку. Вона органічно вписувалась під будь-чий витвір уяви про приємну, скромну, елегантну леді. Нічого в її зовнішності не дратувало, жодних деталей не хотілось ані додати, ані відняти.
Я прийшов до неї по службі. Вона зустріла мене так, наче давно чекала. Вся її увага була зосереджена на мені, нашій розмові, на вирішенню питань, з якими я прийшов. Ніколи ще не мав такої уваги. Ні в буденному, ні в особистому житті, а тим паче в роботі. Ніколи ще ніхто так ввічливо і щиро не ставився до моїх проблем, як до особистих, тим паче з чужих людей. Ніколи ніхто так відверто й неухильно не дивився мені в очі, ловлячи кожне, сказане мною слово, ніхто й ніколи так тонко не реагував на вібрацію мого голосу чи відтінки його тембру, ніколи й ніхто не вслухався в мої слова, тим паче я сам. Таке ставлення дещо тривожило. Я почав задумуватись, а чи взагалі ці питання вартують такої уваги та зосередженості, і чи я взагалі вартую, а й чи потребую уваги до себе?
Наступні питання, які я ставив собі, виникали самі собою. Чи та жінка обділяє такою увагою і є така учасна зі всіма, кому доводиться мати з нею стосунки по службі? А як тоді вона поводиться з людьми, які направду їй є дорогими? Мені раптово й нестерпно захотілось цього дізнатись.
Я мимоволі почав думати, яким би напевно мав бути той чоловік, що коло неї? І яким би взагалі мав бути той чоловік, чи таким же елегантним, як вона, і таким, як зі знимки часопису? Мимоволі почав підставляти себе до образу видуманого мною чоловіка.
І отут, вперше в житті, я задав собі запитання: а яким я є насправді? До цього часу жодні обставини не заставляли мене задумуватись над собою. Так, я вже в доволі сформованому віці, позаду – бурхлива й нерозважлива юність, невизначена молодість, позаду – вагання й невдачі. Нині в мене все відоме і доволі стабільне. Мені близько тридцяти років, я ще жодного разу, незважаючи на дорікання матері, які, якщо відверто-серйозно, не сприймав, не думав про одруження, яке було для мене доволі розпливчасте і примарне, як видиво в пустелі, про які я знав так само небагато, як і про одруження. Взагалі для мене було дві категорії речей, які я випробував на собі, а тому вважав, що знав, і ті, про які я тільки чув чи вивчав, а отже, не знав нічого, незважаючи на вагомі проміжки часу для їх вивчення.
Віднині я годинами простоював перед люстром в лазничці, чим викликав спочатку насмішки, а згодом й невдоволення матері, з якою я ділив наше величезне до непристойности помешкання. Та й не тільки вдома. Я оглядав себе з ніг до голови у всіх вітринах дорогою на роботу і з роботи. Я розглядав себе у спотворених відображеннях вікон автомашин, я навіть старався побачити себе у втопленому в калабанях під ногами небі, щоб якомога краще, якомога прискіпливіше й докладніше побачити себе у найнеймовірніших ракурсах і позах.
Не знаю, навіщо я це робив і що я хотів там побачити? Можливо, саме той образ, який в свідомості я допасував до тієї незнайомої жінки. А що я бачив? Бачив доволі вродливого молодого чоловіка. Мужчину, якому начебто й не доводилось докладати жодних додаткових зусиль, щоб ним бути. Тобто в що б не був убраний чоловік з віддзеркалених відображень, нічого не псувало й не приховувало добре збудованого міцного тіла, жоден одяг не сковував його легких і природних рухів, нічого не могло приховати його впевненої і гордої постави, з якою він, здається, вродився.
Та це було моє, дещо упереджене, можливо, ставлення самого до себе. А як бачили мене оточуючі, яким бачила мене вона? Чи взагалі бачила в мені мужчину, а не тільки відвідувача їх фірми, нехай і постійного. Ці відповіді здавались мені таємницею, бо до цього часу жодна жінка вмисне не звертала на мене уваги, не шукала моєї прихильності. Я застановлювався, чи, можливо, що не так зі мною, з моїм відображенням в їх очах. Чи відображення з вітрин магазину так разюче різняться з відображеннями в їх душах?
Я соромився спитати про це моїх друзів, яких, до речі, в мене чомусь також не було занадто багато, чи своїх співпрацівників, радше підлеглих, від яких, як я добре розумів, правди мені не добитись, бо своєю тонкою жіночою інтуїцією вони розуміли, що мені варто сказати те, що я так прагну почути. Я їх в цьому не звинувачував, хоч від цього мені не ставало легше.
Єдиний спосіб дізнатись про це, то спитати цю незнайому і таємничу жінку її думку.
Я почав готуватись до зустрічі з нею. Зі всією зосередженістю військового стратега я готувався до бою. Bперше за життя прискіпливо й уважно вивчав зміст своєї, не такої вже й переповненої шафи для одягу. Я підбирав частини свого гардеробу, напружено пригадуючи десь-колись прочитані мною статті про гармонію кольорів, про вплив пасочків і ґраток на підсвідоме сприйняття людиною, а особливо протилежною статтю. Деякі речі довелось докупити, бо, як виявилось, білої сорочки, а особливо з тонкою смужкою, яка додавала білизні, а одночасно й особі, яка мала її вбрати, шарму і елегантності, в мене не було.
Напастовані мешти, випрасувані канти, набріолінена зачіска, трохи блиску в очах, щира посмішка – ось з чим я збирався завойовувати незнайому жінку, яка, хоч досі чомусь це не спадало на думку, вже давно могла бути завойованою кимось. Для більшої впевненості я вбрав на себе пригоршню одеколону, яким, зазвичай, не користувався, але цього разу моє стратегічне рішення, як я переконався згодом, мене не підвело.
Тільки-но я прочинив двері їхнього офісу, як одразу потрапив під обстріл шести пар очей, в ту хвилину зведених на мене. І тільки зауваження тієї і нині такої ж елегантної жінки про дуже гарний запах, що випромінює моя істота, послабив це бомбардування. Я потроху регенерувався після такого несподіваного, незважаючи на мої ретельні приготування, нападу і, як то кажуть на війні, кращий захист – це напад, тут же перейшов в контратаку.
Я без зайвих вступних слів одразу запросив її повечеряти сьогодні зі мною, красномовно стверджуючи, що має відбутись саме романтична, а не ділова зустріч. Я запросив її на побачення. При всіх. І отак при всіх вона одразу ж без зволікань погодилась, уточнивши при цьому місце і час зустрічі.
У нашому невеличкому, але з давньою історією і чудовими архітектурними спорудами місті, які залишились після не одних завойовників (мусило ж бо щось доброго від них залишитись), було всього декілька, але зате вишуканих, кав'ярень, в яких можна було або просто випити доброї кави, або сховатись від щоденних клопотів за дерев'яними з мідним оздобленням дверима. Знаючи це, я запропонував їй самій вибрати місце нашої зустрічі, даючи змогу відчути за собою право першого вибору. Коли вибір було зроблено, я попросив її чекати мого водія, який заїде по неї після роботи. Вона згідно закивала своєю акуратною голівкою і на прощання подарувала свій усміх. Усміх, який, як запав тоді в душу, так і донині залишився там. [ Згорнути уривок ]
|
