|
Леґенда
Сергій Батурин
— Треант,
2011.
— 311 с.
— м.Харків. — Наклад 10 шт.
Жанр:
— Фентезі
Анотація:
Як жити, якщо все життя тобі тлумачили, що ти - обраний, а виявляється - звичайнісінький вигнанець? Якщо з’ясовується, що ті, кого твій народ тисячоліттями вважав ворогами, шляхетніші, ніж кревні родичі? І що вибрати: обов’язок чи кохання? Ці та інші проблеми вирішують герої книги принц Зульфікар, браконьєр Баррі Арчо, капітан Кер Гирей на далекій планеті, загубленій у Всесвіті. І для того, аби знайти відповіді на свої запитання, вони змушені пережити чимало пригод.
Електронна книжка. У продажу тут: http://fiol.pub/books/104
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Нічне небо впало на Квінізорайю й перемішалося з океаном — не зрозуміти, де небо, а де — вода. Густе, чорне зверху та знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.
Потонула у ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях та на околицях — ремісники рано лягають, потомлені важкою роботою. Швидко втихомирюються портові чиновники та торгівці, бо зранку ще вдосвіта оживе порт і відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?
Лише вартові на ... [ Показати весь уривок ]
сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.
Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:
— Пішли?
— Як хочеш, — погодилась Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну й кинув її корчмареві:
— Решти не треба.
— Дякую, майстре Кере, — упіймав той гроші на льоту.
Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним — як нитка за голкою), відчинив їх та відсахнувся: вулицею Морських мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської ґвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.
— Ще затопчуть, — підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку й вийшов геть із таверни.
М’які ядранські чоботи, що тільки-но почали входити в моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м’язистого капітана й ні про що не думала.
— До тебе чи до мене? До мене ближче, — вибрав дорогу Гирей.
Зроду-віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки — так-сяк обтесаними кам’яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.
Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь у них уже догорів — лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.
Гирей довів Ханну до Жаб’ячого провулку й повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш-менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди й досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спочатку пручався, не погоджуючись продавати помешкання за будь-яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:
— Або ти, корчмарю, матимеш сусідом та другом капітана вітрильника Небесного принца, — Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. — Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, — на другий кінець столу впала його важка залізна поліцейська рукавичка.
— Вибирай, — широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.
Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу й жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомен¬дував капітанові слугою свого брата. За місяць уся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.
Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.
Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка так притискалася гарячим тілом, що він відчував, як стукає її збуджене серце.
Він вів її, хоча ніколи жінок у свій дім не водив.
— Ой, який пан нам зустрівся, — вивалилися із шинка «Західний континент» троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках з широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.
— А ще й дівка з ним добра, — облизнув товсті губи той, що був посередині.
— Що вам треба, шановні? — зумів утримати себе в руках Гирей.
— Від тебе — майже нічого, — відповів товстогубий — він, мабуть, був у них за головного. — Ти можеш залишити гаманець та дівку і йти.
Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.
— Ви, мабуть, п’яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!
Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він моментально оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за рукоять меча й, звільнивши його з піхв, подовжив рух руки й ударив зверху губатого. Той устиг зреаґувати й відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя та досить глибоко порізало. Нападник вилаявся й зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо в морського кинджала — приблизно лікоть, у меча морського офіцера — два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.
— Той, що зліва! — вигукнула раптом Ханна й кинула в лице ворогові, що знаходився ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань з несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, зробив кілька кроків назад і повільно завалився на спину.
«Це були майванські перли з її улюбленого намиста», — мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху — губатий підняв руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою в пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.
А третій, задкуючи, уже відтягував його за пасок — назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.
Раптом двері «Західного континенту» розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом у руці з’явився хазяїн трактиру:
— Що це за шум під моїми вікнами?
Тієї ж миті двоє нападників щезли в темряві.
— Це ти, майстре Кере? — упізнав, нарешті, шинкар Гирея. — Що сталося?
— Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! — кинув меча до піхов Гирей.
— Здрастуй, поважна Шелдо! — розгледів, нарешті, за спиною в моряка красуню шинкар Бон.
— Вітаю тебе, поважний Боне, — зніяковіла чомусь Ханна. «Оце новина», — помітив її збентеженість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога — той не подавав жодних ознак життя.
— Еге-е, — наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, — та це ж один із тих трьох моряків, що пили в мене цілий вечір кайванську горілку!
— Чому ти вирішив, що вони — моряки? — спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю й, що важливіше, ходу.
— З балачок, — упевнено заявив Бон. — Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п’є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, — тицьнув долонею в бік мертвого моряка Бон, — ці сиділи довго, пили багато, говорили голосно. І все про моря, порти. Згадували кам’яний мол у гавані Ізерлону. А як платили — які тільки монети не давали, навіть ядранські мідяки!
— І ніж у нього — не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, — подала голос Ханна.
— Справді, так, — підняв і роздивився зброю Гирей. — А ти звідки знаєш?
— У мого батька колись такий був, а він привіз його із плавання до Ядрану.
Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:
— Ні, він не ядранець.
— Куди ті поділися? — подумав уголос Гирей. — Де їх шукати? У гавані останнім часом стільки суден…
— Майже як у Майвані, — з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.
До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь-якого корабля (як правило, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з’являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років трудами адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. «Майванські перли», — згадав він і поцілував Ханну:
— Я куплю тобі нове намисто.
Ханна мовчала.
— І сережки.
Вона не говорила нічого.
— І каблучку.
Ані пари з вуст.
— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася й притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.
— Ми проведемо тебе додому, майстре Кере, — запропонував корчмар.
— Дякую, поважний Боне.
Так уже повелося дуже давно в Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — «майстер»; до заможних посполитих — «поважний».
Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергеру.
...
— Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, — сказала Ханна.
— У мене брат — сержант королівської ґвардії, учитель фехтування. От він і навчив, — Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом із мечем, що висів на ньому, на широке крісло. — Якби не ти, усе могло скінчитись інакше, сонце моє, — він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.
Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Що тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..
Ханна підняла голову й знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.
Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно й лагідно, ледь торкаючись. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши само¬владання. Як теплий вітер гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, ішла за ними.
На руках, — сильні в нього руки, — він доніс жінку до ліжка, укритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро й на мить замилувався.
— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї та потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто в небо.
Гирей взяв їх руками — ніжно, як тільки вмів, — і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився й став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.
У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло й віддалено нагадує її шкіру.
Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.
— Гирею, — прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:
— Гирею…
Він більше нічого не пам’ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло й волого з’єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.
Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.
Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.
Гирей відчував, як б’ється в його обіймах Ханна, і не думав: чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!
Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий та третій; змусила звиватись, корчитися, кричати! Ще один — найсильніший — удар, і він прийшов до тями.
Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка:
— Гирею!
Моряк встав, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу в бік ліжка:
— Хочеш?
Вона й не пила зовсім — трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки й ліг біля своєї милої, — вона одразу пригорнулася до нього, — і не знати чому сказав:
— Знаєш, як зветься це вино?
— Як? — поцікавилася Ханна.
— «Ночі Ель-Кайри».
— А ти був у Ель-Кайрі?
— Був, — мляво згадав він.
— І які ж там ночі?
— Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.
Теплі влітку ночі в Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б’ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш — провінція... [ Згорнути уривок ]
|
