Сергій Батурин : "Польовий командир" : Анотація, уривок з книги.

Сергій Батурин

— Треант, 2011. — 110 с.
— м.Харків. — Наклад 10 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (1) Скачати файл

Уривок 1.
На модернізованому після пам’ятних подій українському кордоні було відносно спокійно.
Та й то: тепер вам – геть не так, як колись: і контрольно-слідова смуга, й електронні засоби, ще деякі штуки, про котрі раніше годі було навіть і мріяти. До послуг хвацьких прикордонників вівчарки молоді та вгодовані, джипи, коні, мотоцикли. Уокі-токі, сканери з джіпіреесами, якісь новітні технічні прибамбаси... І все новеньке – муха не сиділа. Та й самі охоронці державного рубежу – не ті зашмаркані вчорашні школярі: м’язисті молодики зі сторожкими очима. Профі. У таких не те що миша – тарган не ... [ Показати весь уривок ] проскочить. І рідкісний птах перелетить... Працюй натхненно, рідна Ненько, — кордон на замку!
…Черговий по N-ській заставі старший прапорщик Петренко безмежно нудьгував. Пильні наряди розведені на пости і маршрути. Мерехтять зеленими вогниками пульти, мовчазно підтверджуючи недоторканність священних рубежів — усюди премудрі овоцефали з секретного київського НДІ понаштрикували різних датчиків: ємнісних, інфрачервоних, руху, ще якихось – і вони надійно перекрили сектори, дублюючи один одного. Порядок повний – чого ще Петренкові?
Він задумливо длубався в носі і байдуже спостерігав, як велика оса повзала склом ідеально прозорої шибки. "Дурна, — мляво й розслаблено подумав черговий. – Залетіла в кватирку, а назад дороги ніяк не знайде. Прибити абощо…" Він апатично глянув на вчорашню газету "Патріот", на комаху та й вирішив – ліньки, хай живе.
Незрозумілі ворушня та гамір, що виникли за вікном, не сподобалися прапорщикові. Він, машинально поправляючи наплічну кобуру з надсучасним пістолетом "Форт-мурена" , вийшов на ґанок караулки. Досвід старого служаки підказував: що раніше й гучніше зарепетуєш, то менше ймовірності залишитись у винних.
— Що тут за рейвах та шарварок? – заволав зично, не розібравши ще ситуації. Двоє бійців — П’єцух і Логвиненко — тримали під дулами автоматів брудного неголеного чолов’ягу середнього віку - чорнявого, з темним вузьким лицем.
— У чому річ? — по-начальницьки баритонно прогудів Петренко.
— Прашу палітічєскава убєжища! – випередив усіх вузьколиций.
— Помовчіть поки, затриманий! – перейшов на грубий підбасок старший прапорщик. – Ну? – глянув на бійців.
"Нукатимеш, як запряжеш", - смикнув кутиком рота Логвиненко й доповів:
— Порушника впіймали!
Черговий по заставі погойдався з п’ят на носки – половиці ґанку приємно рипнули — та кивнув головою в бік Дружньої Держави:
— Туди йшов?
— Звідти! – заперечив боєць.
— Це неможливо! – згадав незворушні вогники пультів Петренко.
— Ми самі бачили й взяли його за триста метрів від смуги! – почав заводитись запальний єфрейтор Логвиненко. Прапорщик перевів погляд на шерегового П’єцуха й запитально звів брови.
— Так точно, — продовжував тримати брудного на мушці впевнений у собі П’єцух.
Петренко зійшов нарешті з ґанку й наблизився до трійці:
— Ви справді перетнули державний кордон України?
— Пєрєтнул, — погодився чорнявий порушник.
— З якою метою? – втупився в нього непідкупний прапорщик.
— Прашу палітічєскава убєжища! – заявив удруге чолов’яга.
— З якого дива Україна має надавати вам політичний притулок? — щиро здивувався черговий по заставі.
— Патамушто я укрáінєц! – з болем вигукнув вузьколиций.
Цього Петренко винести не міг:
— Хто – українець? Ти? Українці по-українському балакають! – жорстко констатував він. – Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями.
— Ви што, дєйствітєльно нє узнайотє мєня? – поліз до внутрішньої кишені брудний. Прикордонники навели автомати йому просто в пупок. — Я – Мікола Шульженко, - простягнув той Петренкові документи, — командующій войскамі Зєлєноклінской Украінской республікі.
Важкі жорна думок закрутилися в стриженій прапорщиковій голові: "Самопроголошена Зеленоклинська Українська республіка" - пригадалися йому минулорічні випуски ТСН. Він глянув у військовий квиток офіцера запасу радянського ще зразка: "Ніколай Шульженко, старший лейтенант", у паспорт – те саме: "Шульженко Ніколай Пєтровіч"; подумав, а тоді спитав:
— І чого ж вам не командувалося військами вашої республіки?
Микола Шульженко здивовано – невже не знає? – глянув на прикордонника:
— Так вєдь нєту уже ні рєспублікі, ні войск…
Звичайний прапорюга, далекий від міжнародної політики, Петренко нічого не знав про сумну долю ніким не визнаної ЗУР, мимохідь подумав: "Треба було у 91 році проголошувати свою республіку, причому – у складі України", — і вирішив просто:
— Я повідомлю про вас куди слід.
Потім увімкнув свій уокі-токі й сказав комусь:
— Зараз до вас приведуть людину, організуйте душ, чистий одяг і щось попоїсти. Але очей не зводьте, – суворо додав наостанок, — шкуру зніму живцем! Відведіть його до старшини, — наказав бійцям і пішов до караулки. Куди слід повідомляти в таких делікатних випадках, він не знав, отже, вирішив діяти просто — зателефонувати начальникові застави.

Уривок 2.
…Петрові неочікувано підвалило дуже жирне відрядження: пан Одвірченко відбував на саміт міністрів внутрішніх справ країн Східної Європи до Мінська, і до делегації, крім поважних чинів — заступника міністра, він же начальник столичного Головного управління МВС, та начальників департаментів карного розшуку й боротьби з незаконним обігом наркотиків — включили капітана Галину Ткачук та, зовсім неочікувано, його, старшого лейтенанта Петренка.
На головному білоруському летовищі, куди прибули українці, Петро випадково почув, як сивий місцевий генерал, представник приймаючої сторони, здивовано неголосно спитав у свого київського колеги:
— А що у вашій делегації старлей робить?
— Це такий старлей, — пошепки відповів киянин, — що трьох полковників вартий. Надія нашої міліції.
Білорус давно знав українського генерала: колись разом спільні операції проти міжнародних злочинців проводили; причому не просто знав, а вважав спецом найвищого ґатунку, тому, почувши таку високу характеристику, уважно оглянув Петренка, залишився задоволеним і охоче потиснув старлеєву міцну долоню.
Весь кайф ситуації полягав у тому, що Петрові нічого робити не треба було: папери за міністром носив референт, організаційні питання чітко вирішували господарі, отож він із подарованою йому як учаснику саміту багатою шкіряною текою з логотипом, повною різних класних ручок, олівців та шикарних блокнотів, став ходити на всі засідання, дізнаючись купу цікавих речей. Весь день він щось занотовував, робив висновки й спіймав себе на думці, що в нього з'являються нові цікаві ідеї. Валерій же Георгійович, спостерігаючи серйозне ставлення свого протеже до роботи поліцейського форуму, задоволено думав: "Хай побачить, що таке бездоганна організація, хто такі справжні професіонали, послухає їх та зрозуміє, що мається на увазі під словами "високий рівень".
Першого ж вечора міністр завалив до Петра в номер і ошелешив:
— Ходімо негайно, справа є.
Шеф каже — треба виконувати. Йти, виявилось, було недалеко: до номера капітана Ткачук. Вона трішечки розгубилася від цього візиту, але Двірчик доконав її остаточно, виклавши на стіл новенькі майорські погони:
— Галино Сергіївно, я ще вчора в Києві підписав наказ про присвоєння вам чергового звання майора міліції. Але за цією суєтою з від'їздом вам не повідомили... Так що мундир до завтра прийдеться оновити...
Потім міністр витяг з внутрішньої кишені пласку пляшку й заявив:
— А зірочки годиться обмивати.
Знавці стверджують, що справжня жінка може з нічого зробити три речі: зачіску, салатик і скандал. Та з першим у Галини був порядок, для третього — жодних підстав, тож вона заходилася накривати на стіл. Майже кожна українка — на ґенетичному рівні добра господиня: новоспечена майор за кілька хвилин влаштувала на журнальному столику таку сервіровку з бутербродиками, цукерками й серветками, що чоловіки тільки перезирнулися. Петро глянув на літровий бутель — "Jack Daniels", американський віскарь, котрим інколи Валерій урізноманітнював, аби не приїдалися, шотландські еталони, сказав: "Я зараз" — і гайнув до себе в номер. Повернувся з півторалітровою "Королевою мінеральних вод" (содової в холодильниках їхніх "люксів" не виявилося), бруском копченого сала й палкою СК.
— "СК" з "КВ" — в СВ, — видав класичну формулу соціалістичного шику, чувану ще в на самому початку кар'єри від політиків старої радянської закваски, головний міліціонер Неньки. Значно молодші його колеги знали ці назви кожну окремо, але все речення як сентенцію чи життєвий принцип щасливчиків з епохи повального дефіциту не сприймали й узагалі погано розуміли, про що це зволив пожартувати начальник, але про всяк випадок чемно посміхнулися. Поки Петро присував два крісла й стільця до столика, Галина доповнила набір страв зразками з Петрового внеску.
— Прошу наповнити бокали, — не випускав стерно влади пан Одвірченко. Дочекавшись, коли Петренко виконає його побажання, він підніс свого келиха й виголосив. — Вітаю вас, Галино Сергіївно, з першою великою зірочкою та зичу, щоб вона на вашому погоні недовго була одинокою.
Потім він цокнувся із колегами й зробив ковток — дуже маленький, помітив Петро. Міністр ще трішечки посидів, глянув на годинника та звівся на рівні:
— Панове, прошу пробачення, але маю залишити таке приємне товариство: мені сьогодні ще на прийняття без краваток у польського колеги.
Коли стоїть начальник, підлеглі теж мусять вставати.
Він потиснув своїм офіцерам руки:
— Завтра зустрінемося на заходах, — і швидко вийшов з номера.
— Ну і що нам тепер з усім оцим робити? — повела рукою над незайманим столом жінка і, помітивши, що Петро вже косує на двері та набрав повітря, аби попрощатися, іронічно запитала:
— Вам теж на прийняття без краваток?
— Ні, — сказав чоловік і зашарівся.
— Тоді, мабуть, продовжимо, — запропонувала вона. — Ви ж не хочете, щоби моє свято так швидко скінчилося?
— Ні, — повторив він і сів.
— Так кажіть щось, — вмостилася вона на стільчику навпроти нього.
Виголосити щось банальне штибу "приєднуюся до усіх побажань", як це робили в них на заставі, Петрові не надто хотілося, а нічого красивого й оригінального на думку не спадало. Він звів руку з келихом, подивився крізь рідину на люстру, — не естета з себе корчив, час тягнув, у відчайдушній надії на ораторську наснагу. Але є межа, за якою пауза перетворюється не незручну мовчанку. От її Петро чітко відчував:
— Знаєте, Галино Сергіївно...
— У неофіційній обстановці можна просто – Галина, — поправила вона.
— Знаєте, Галино, усе доросле життя я служив на кордоні, завжди моїми командирами були чоловіки... Я і не уявляв, як то – жінка-командир. Виявилося, добре: ви знаєте службу і при тому ніколи не демонструєте, як чоловіки, зверхність, показну браваду й не дозволяєте собі, як вони, брутальних слів. Я вітаю вас із новим званням і вважаю, що ви його заслужили.
Вони чокнулися й випили — радше, пригубили: й один, і друга.
— Начальство пішло, можна почуватися трішечки вільніше, — вирішила Галина й скинула форменого кітеля.
Петро і раніше знав, яка вона гарна, але було це знаттям пасивного спостерігача, відчуженою констатацією. Інтелігентна й коректна начальниця ніколи не розглядалася ним як об'єкт чоловічого інтересу. І голос її завжди був рівним, а інтонації – підкреслено офіційними. А тепер та сама жінка сиділа навпроти нього, поправляючи густе каштанове волосся, а її доладні груди виклично стирчали під полотном міліцейської сорочки.
— Ви, Петре, і не п'єте, і не їсте, — підхопилася вона, заходилася підкладати йому на тарілку різні наїдки та вперше наблизилася до нього аж так, що він відчув її запах: легкий, апельсиново-імбирний, з незначним присмаком мускусу, сандала й, здається, ванілі... Галині вочевидь було не просто приємно, а — в кайф догоджати чоловікові, вибираючи ласі шматочки...
— Ну, що ж, давайте вип'ємо, —хлюпнув у склянки американського самогону Петро. — За вас, Галино, за вашу надзвичайну вроду, шарм та елегантність.
Так, як вони пили, не п'ють — здійснюють ритуал, ледь вмочуючи губи у напій. Так, здається мені, роблять консули та посли на офіційних заходах, можливо, ще монархи чи президенти. Як вони їли – не їдять, а вкушають, орудуючи ножем і виделкою з елегантністю мікрохірурга й точністю ювеліра.
— Я хочу танцювати, — заявила раптом Галина, ввімкнула пультом телевізор і наклацала якийсь музичний канал. Якщо таланить, то вже аж так: у ящику Мерайя Кері співала своєї легендарної " My All".
Що має робити в такій ситуації чоловік? Петро встав, вийшов з-за столу й простягнув їй руку.
Лишень тільки він поклав долоню їй на талію — психологічна дистанція зникла. В його обіймах танцювала не начальниця, коректна й витримана розумниця, не новоспечений майор — приваблива, струнка, чудово доглянута й неймовірно бажана жінка. Запах її волосся дурманив йому голову, нагадував щось напівзабуте, ще з юності – далеке й щемне, щось таке, що обов'язково мало статися, було вже, чи пак, починалося, та от чомусь не збулося. Він не знав танцювальних фігур, але відчув, як рухається в танці її гнучке тіло, підсвідомо розумів, які па вона має зараз захотіти виконати, і робив їх в наступну мить, а їй здалося – це він веде її впевнено та вміло. Перса Галини торкалися його грудей – несильно, ледь-ледь, з ніжною невизначеною обіцянкою.
Скільки триває пісня — хвилини зо три? А от, трапляється, однієї-єдиної пісні достатньо, щоб розбудити заціпенілу в холодному анабіозі душу.
— Дякую, Петре, — нагородила його м'якою усмішкою Галина. — А давайте вип'ємо на брудершафт і перейдемо на ти!
У такий спосіб він на "ти" ще ніколи не переходив. У них на заставі офіцери й прапори тикати починали одне одному з першого дня, крім, зрозуміло, начальника, а з жінками таке звернення природно складалося із часом. Бравий офіцер, надія всієї міліції, він не подав виду, що таки трішечки розгубився від швидкості змін в їхніх стосунках: налив по краплі того американського пійла й подав Галині її келиха. Він думав: випили, зціпившись руками у маленький ланцюжок, чмокнулися в щічку, от і весь брудершафт, це ж братерство таки, а не щось інше, та коли відчув її губи на своїх, її язика, що пристрасно й владно просувався до його рота, зрозумів, ошелешений п'янким смаком її поцілунку — заднього ходу в нього немає. Петрові пальці гуляли у її волоссі, пестячи, милуючи, безжально руйнуючи вишукану зачіску. Тепер уже він володарював над їхніми поцілунками, панував, розкошував, правив. Відривався від її губ лише за тим, аби сказати ніжні, пестливі, пристрасні слова — от воно й прийшло, словесне натхнення, трохи із запізненням, але він нізащо би не погодився, що — невчасно. Де беруться слова, котрих ти в побуті ніколи не говориш, із яких застумів послужливо подає їх у такі моменти пам'ять? Він буцімто пив наснагу з її губ — аби повернути негайно Галині те піднесення гарячими й лагідними фразами. Чоловічі руки на жіночому тілі, якщо пристрасть і жага в тому чоловікові поєднані з ніжністю та захватом, можуть виконати найліпшу любовну мелодію. І жінка тоді – вдячний інструмент, який відгукнеться, підсилить, розпалить і вознесе до небес майстерність і силу такого виконавця. Він насолоджувався гармонією її чутливого тіла, і на думку йому не спадало: а чому з Валентиною такого не траплялося ніколи? І ніхто в світі, навіть сама його дружина, ніколи не відповів би на це питання: чому чудовий виконавець та прекрасний інструмент не підійшли одне одному? Для інших були створені?
"Я закохуюся", — раптом зрозумів Петро. Сорочки — її та свою — геть: "Закохуюся!" Цілував її шию, плечі, ключиці: "Закохуюся!" Зронив її на ліжко, знову цілував та пестив. Знімав рештки одягу, милуючись нею: матовою шкірою із залишками літньої засмаги, доладними персами, пласким животом... Цілував її: кожен вигин тіла, кожну родимку, кожен клаптик та закуток.
— Ти божественна! — захоплено видихнув.
— Йди вже до мене, — не змогла більше стримуватись жінка...
... За багаторічною звичкою він прокинувся о шостій. В номері – жодних слідів учорашнього святкування. У кріслі сиділа Галина й пришивала до кітеля нові погони.
— Доброго ранку, кохання моє, — усміхнено привітався Петро.
Вона спідлоба глянула на нього великими карими очима:
— Я сама хотіла того, що сталося вчора, і це було прекрасно, але тепер ми маємо забути все раз і назавжди.
Петро згадав її, вчорашню: закохану, ніжну й пристрасну. Він вибрався з постелі, підійшов до неї та поцілував у плече:
— Нізащо. Вчора сталося найкраще, що було в моєму житті.
Жінка вп'ялася поглядом у його вічі.
— Ви можете вигнати мене зараз, Галино Сергіївно, і я негайно піду й ніколи нічим вас не скомпрометую, — вів своє мужчина. — Ви можете перевести мене до іншого відділу чи повернути на заставу — я не скажу жодного слова. Але змусити мене забути, як кохають по-справжньому, не у вашій владі.
Вона зовсім не хотіла проганяти Петра. Увечері він говорив їй те, чого ніколи не чула вона від чоловіків раніше. Він ставився до неї, як до богині, був ніжним та сильним. Він кохався, як бог, — і змушував її плоть раз по раз переможно торжествувати. А який приємний запах у його тіла... І голос — так би й слухала. Він абсолютно не збирався користатися стосунками з нею... У неї теж було не так багато такого, що хотілося пам'ятати все життя.
— Бо я кохаю вас, — завершив він, — і змінити цього не можу навіть я сам.
— Петре, — здалася вона, — хоча б до кінця відрядження ми можемо бути обережними?
— До кінця — можемо, — розцвів чоловік, стрімко (одразу видно прикордонника) вдягнувся, чмокнув її у потилицю та вислизнув за двері.
Галина ще кілька хвилин дивилася йому вслід. Невже... — не наважувалася зізнатися навіть собі вона...
... У залі засідань міністр уважно глянув на нього, потім — на неї, але нічого не сказав.

[ Згорнути уривок ]