|
Карта і компас : Скарби Примарних островів. Книга 1
Наталія Дев'ятко
— Навчальна книга - Богдан,
2011.
— 304 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 978-966-10-0066-6
Жанр:
— Казки
— Фентезі
— Пригодницьке
Анотація:
Піратський капітан Ярош Сокіл отримує зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Але карта зникає: малюнок проявиться знову, коли він збере нову команду. Знаходячи для команди як людей, так і давніх чи зачарованих істот, дехто з яких був йому ворогом, Ярош все більше наближається до покинутої через поразку справи – боротьби з безіменною Імперією і білокрилою Химерою, яка майже повністю знищила піратське братство.
Фан-трейлер - http://youtu.be/8ksYf7KAP-s
Читати книгу без скорочень - https://booknet.com/uk/book/skarbi-primarnih-ostrovv-karta-kompas-b237050
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Море тихо гойдало темні нічні хвилі, виблискувало примарним зеленим світлом. Здається, зачерпнеш солоноϊ води, а в долонях залишиться сяйво.
Капітан Ярош Сокіл стояв на піску, дивився, як за виднокрай опускається місяць, віддаючи золотаве мерехтіння хвилям, які зеленили кордон між небом і морем. Сам середнього зросту, підперезаний соковито-багряним поясом, озброєний шаблею і пістолетом. А волосся темно-русяве, недовге, завивається на кінцях, зараз його не ховає, як зазвичай, піратська хустина.
У сусідній бухті стала на якір "Діаманта", але пірат не поспішав підніматися на борт. ... [ Показати весь уривок ]
Щось затримувало його сьогодні на березі.
- Про що ти думаєш, Яроше? Пригоди оминають тебе?
Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі.
- Чого тобі? - Ярош із посмішкою на вустах повернувся до темноϊ істоти.
- Хочеш знайти скарби, Соколе? - голос шелестів подібно до хвилі. - Незліченні багатства, гори срібла і золота, скрині, що не витримують ваги коштовного каміння... - істота теж усміхалась.
- Скарби! - очі Яроша спалахнули жагою, але одразу згасли. - Де вони? Де скарби?
- Дивись, - бліда рука постаті вказувала на море.
Хоч місяць вже заховався, та світіння води посилилось, наче загусло, утворюючи візерунчасті лініϊ. На дні, при самому березі, мальована зеленим світлом, лежала карта. Крізь мерехтіння хвиль малюнок здавався примарним, звабливим...
Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Істота дзвінко, та холодно розсміялась.
Лініϊ спалахнули і вицвіли, а хвиля із зеленкуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош підняв карту, з якоϊ зникало примарне сяєво. Зникало, забираючи з собою малюнок. За кілька митей пірат уже тримав чистий клапоть тканини.
- Карта щезла, - трохи здивувався Ярош, пильно придивляючись до постаті.
- То ти жадаєш знайти скарби? - перепитала вона вже без посмішки.
- А є той пірат, що не жадає знайти скарби? - засміявся капітан піратського корабля. Закутана в темряву істота пішла геть від води. - Зачекай! Куди ти? А карта?..
Істота озирнулася, з-під одягу пробивалося зеленаве світіння.
- Карта з'явиться знову, коли ти знайдеш тих, в чиϊх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островів.
- У мене є команда! - розсердився капітан.
- Є, але не така. Шукай людей, в чиϊх очах плескотить море.
Постать зникла, мов здута гіркуватим вітром.
Ярош Сокіл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його очі сяяли, вітер пригод незабаром змінить напрям, наповнивши чорні вітрила.
Лише де знайти тих, в чиϊх очах плескотить море?
***
По таверні мчав великий чорний котяра, такий вгодований, що пузо заважало йому бігти.
- Сиріусе!
Кіт озирнувся й спробував вистрибнути на стіл, та черево переважило, і він лише вхопився кігтями за край. Дельфін і Берн зареготали, як навіжені, а Макс зловив кота, котрий ледь не гепнувся на підлогу.
- Віддай! - поряд із ними, мов вітер, опинилася дівчинка.
Вона важко дихала, темне русяве волосся до плечей заплуталося, найкоротші пасма падали на очі, й дівчинка невдоволено здмухувала ϊх.
- Ти хто така? - Макс притулив до себе Сиріуса, який хоч і важив досить багато, та ця вага не відтягувала рук.
Кіт замуркотів.
- Роксана. Віддай мого кота! - тупнувши ніжкою, зажадала дівчинка, і вже до кота: - Мій маленький. Сиріусе, іди до мене.
Вона потягнулася до улюбленця, та Сиріус міцніше вгородив кігті у Макса. Хлопець тільки зітхнув, а очі Роксани зблиснули повагою. Вона трусонула волоссям, вкладаючи його на місце, - стало трохи краще.
- Ти його не знаєш. Він скажений. Літає, мов очманілий.
- Роксано, а що ми тут робимо? - дівчинку за плечі обійняла молода жінка, Роксана була на неϊ дуже схожа.
- Справді, доню, що ми тут забули? - почувся голос батька, і дочка зовсім зніяковіла. - І де ми взяли ці лахи?
Якби Макс був разом із Ярошем тієϊ ночі, коли пірат отримав карту, то впізнав би у цих людях Віктора й Ольгу, а так вони для нього просто були батьками дівчинки з неслухняним волоссям. Хлопець опустив чорного кота на підлогу, і Роксана одразу взяла тварину на руки, хоч так позбувшись материних обіймів.
- Я нічого не зробила, - спробувала виправдатись вона.
- Так? Ну звісно, - брови батька насмішкувато злетіли. - А чи не маєш ти зараз ϊхати до тітки?
- Я ϊϊ не люблю, - дівчинка відвернулася.
Макса сімейна розмова не стосувалася, та йому чомусь було шкода цієϊ дитини, він і сам був таким навіженим у своϊ чотирнадцять.
- Ходімо, Роксано, ти ще встигнеш поϊхати сьогодні, - Ольга намагалася домовитися з дочкою.
- А ви? - вона несподівано різко повернулася до батьків, й очі дівчинки знову спалахнули, та вже розгнівано. - Що будете робити ви?
Тут вже батьки знітилися.
- Поговоримо вдома! - відрізав Віктор, підштовхнувши дочку до виходу.
- Я все одно втечу, - пробурмотіла Роксана, Сиріус зістрибнув з ϊϊ рук.
Родина вийшла на вулицю, а Макс несподівано для себе подумав: "Що там про море казав Ярош? Чи не про такі очі?"
- Агов, зачекайте!
Ольга, Віктор і Роксана зупинилися, Макс наздогнав ϊх.
- Можна мені дещо запитати у вашоϊ доньки?
Віктор та Ольга перезирнулися.
- Питай, - нерадісно погодилась Ольга.
Макс і Роксана відійшли на кілька кроків. Кіт обігнав ϊх і легко опинився на паркані. В зелених очах тварини засяяли зірки, наче там дійсно оселилася пара мешканок нічного небосхилу.
Макс осміхнувся і, пересвідчившись, що батьки не пішли за ними, зміряв дівчинку зацікавленим поглядом. Роксана потупилась.
- Що?
Макс погладив кота.
- Дивний він у тебе. Такі штуки виробляє. То боϊться тебе, то не відходить.
- Корабель з чорними вітрилами, - кинувши поглядом на батьків, одразу перейшла до справи дівчинка. - Вони проговорилися, що Ярош візьме ϊх у подорож.
- Капітан Ярош, - несвідомо виправив ϊϊ Макс, але Роксана не зважила.
- Плювати, що вони про це мріяли. Та це я побачила корабель! Я! - вона стукнула кулаком по паркану, кіт зашипів від несподіваного землетрусу, вгородивши кігті в дерево. - Припини, Сиріусе, не до тебе, - і кіт замовк, зрозумівши ϊϊ слова.
- Він тебе слухається, - Макс навіть не здивувався.
- А як би ще я втекла від батьків? - обличчя Роксани осяялось посмішкою переможниці. - Це все мій маленький Сиріус - не могла ж я ϊхати без нього.
Макс теж посміхнувся. Він би і сам так хитро вчинив, якби мав такого розумного кота.
- Коротше, я хочу бути на цьому кораблі. Вмов капітана, будь ласка, - ϊϊ голос здригнувся: гордість не дозволяла благати, але дівчинці так хотілося потрапити на "Діаманту", що вона навіть спробувала б поступитися гордістю.
Відчувши, що відбувається щось не те, Ольга і Віктор наблизились до них. Макс не знав, що йому робити. Пообіцяти взяти ϊϊ в команду без згоди капітана він не міг, а порадитись було ні з ким. Та якщо в цій бестіϊ немає моря, то в ньому самому моря тоді точно ніколи не було.
- Запитали, що хотіли? - Віктор суворо глянув на Роксану: погляд батька обіцяв якщо не частування ременем, то відмову у солодощах щонайменше на рік.
- Запитав. У вас чудова дочка, - шанобливо почав Макс. - Та я дізнався, що ми тепер в одній команді.
- Справді? - дещо награно здивувався Віктор: два роки дочці жити без солодощів.
Та Макс вів далі:
- Я знаю, на кораблі не місце дітям, особливо таким маленьким дівчаткам...
- Сам малий! - крізь зуби гнівно проказала Роксана.
- Та чи розважливо залишати вашу дочку саму в такий небезпечний час? Чи не буде вам спокійніше, коли вона буде у вас на очах?
Батьки Роксани замислились, певно, вони згадували колишні витівки дочки і намагалися передбачити, що вона ще може утнути. Уява перевершувала спогади.
- Ви маєте рацію, юначе, - нарешті мовив Віктор, Ольга кивнула. - Роксано.
- Так, - зраділа дівчинка, яка вже встигла поколупати фарбу на паркані, поки вони мовчки радилися.
- Роксано, обіцяй слухатись нас у всьому.
- Я обіцяю у всьому слухатися капітана, - викрутилась юна піратка. - Котом своϊм клянуся!
І з радісним криком дівчинка гайнула вулицею наввипередки з Сиріусом. Кіт біг так швидко і легко, ніби не торкався землі, та Роксана здіймала куряву за обох.
***
Міністр не міг заснути, погане передчуття не давало зімкнути очей. Перевдягнувшись, він вийшов зі спальні.
На вікні сиділа вбрана в пір'я постать, чиϊ руки зрослися з крилами.
- Тебе зрадили, міністре, - з насмішкою проказала Химера. - Піратські капітани втекли. Чому ти не убив ϊх?
Міністр відповів не одразу, зважуючи кожне слово.
- Прикро. Ми спіймаємо піратського капітана. Це не справа державного значення.
- Ти дурень, міністре. Корабель з чорними вітрилами бачили неподалік від порту. На цьому кораблі твоя і моя загибель. На цьому кораблі загибель усієϊ Імперіϊ. Ти що, не розумієш цього, міністре?
Феофан махнув рукою, не вірячи.
- Що може зробити один корабель проти могутності всієϊ Імперіϊ? - хмикнув він.
- Ти забуваєш, міністре, - прошипіла Химера, - що зовсім недавно всі моря належали піратам. Ти знаєш, що може накоϊти один справжній пірат, потрапляючи до нашого міста, а якщо ϊх будуть десятки? І чому цей? Чому Ярош Сокіл? Нащо судити, якщо можна одразу стратити?
- Ти такий мудрий, чому ж ти не міністр, раднику Імператора?
Химера вишкірилась.
- Поганий той міністр, що не бажає більше влади, ніж у самого Імператора, - Феофан відсахнувся, а Химера безжалісно продовжувала: - Ти вірно служив Імперіϊ, з яким сумом говоритимуть про твою зраду.
Феофан вихопив пістолет, який завжди носив при собі, і вистрілив. Куля не завдала шкоди раднику Імператора.
Химера здійнялася в повітря, штовхнувши Феофана. Зблиснули кігті, вибивши зброю зі слабких людських рук. Гострі леза зупинилися біля горла міністра, за чоловіком була стіна.
- Хіба може смертний вбити безсмертного?
- Але пірати вас убивають, - прохрипів міністр, косячись на леза кігтів, які могли позбавити його життя будь-якоϊ миті.
- Пірати. Та не такий непотріб, як ти, - Химера неохоче прибрала кігті. - Ти доведеш свою вірність Імперіϊ, потопивши корабель з чорними вітрилами. Відправ за ним увесь наш флот. Корабель має бути знищений, а вся команда мертва. Тобі зрозуміло, міністре? - сказала вона, зробивши наголос на останньому слові. - Пам'ятай, смертний, що у радника Імператора є право страчувати зрадників без суду.
Феофан тер розпухлу шию, йому здавалося, що по шкірі вже тече кров.
- А чому ти сам не проберешся на корабель Сокола і не потопиш ϊх усіх? Ти ж можеш обертатися ким завгодно.
Химера хижо зашипіла: міністр мстився і знав про це.
- Сокіл бився зі мною. Він упізнає мене у будь-якій подобі. Навіть у вигляді невинноϊ дитини. Ти мене зрозумів, міністре. Інакше все, що відомо мені, буде відомо Імператору.
Химера полетіла в ніч. [ Згорнути уривок ]
|
