Павло Коробчук : Динозавр : поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Діонісія Кернична (джерело: vkursi.com)

Він живе серед нас, а його життя – у віршах. Він пише життя видихами, а дихає життям. Такі враження залишились у мене після прочитання збірки «Динозавр» Павла Коробчука.

Його поезія – це споглядання на пережите крізь мереживо прожитих років. Кожна стрічка – ніби висновок, підведений під чиїмось (його?) життям.

Коробчук не обмежує себе темами. Він — наче універсальна енциклопедія – думки у розрізі, стосунки у розрізі, заспиртовані почуття, якесь сміття, поезія і, коли здається, що вже досить, виявляється, що «а я еще и крестиком вышивать умею», і «вірші ні про що» писати.

Читаєш його вірші ... [ Показати всю рецензію ] – ніби випиваєш одним ковтком все горнятко чаю – з цукром/молоком/корицею, — кому з чим подобається. Читаєш вдруге – осмислено, смакуючи кожним словом – починаєш відчувати крізь цукор/молоко/корицю гіркий присмак чаїнок. За третім разом ти вже знатимеш сорт чаю (для когось це буде зовсім новий, екзотичний смак, до якого ще потрібно звикнути). Його метафори – непомітні на перший погляд, — гладенько, без щербатих виступів лягають у загальну фактуру вірша, прокладаючи швидкісну трасу від першого до останнього слова. І не важливо, чи це рима, чи верлібр, — слова наздоганяють одне одного, складаючись у просту математику поезії (життя).

Коробчук грається із віршуванням, нівелює граматику, — у нього власний розмір, власні розділові знаки, власні власні назви (тавтологія, та по-іншому не скажеш). «я – його. кинула першою.»

«Знавець жіночих душ» назвала б я його, та знаю про нього рівно стільки ж, як він про жіночі душі. Хоча спроби залізти у жіночу шкіру закінчились доволі-таки непоганими рядками.

Є у збірці вірш, який, мабуть, варто було б зробити програмним у школі, а може й обов’язковим для вивчення. Мова йдеться про антологію письменників, такий собі скорочений курс критики української літератури початку третього тисячоліття – «нерозстріляне виродження». Кілька слів – і характеристика готова (а ось думка самих авторів про їхню характеристику – це вже інша розмова. Коробчук написав, а проблеми індіанців, як то кажуть, шерифа не хвилюють).

Ось так тримаєш у руках «Динозавра» — ніби авторський колаж із фото чийогось життя, доповнений аплікаціями з журналів, квитками на потяг, обгортками цукерок і презервативів і акуратно прикріпленим поверх всього запрошенням на чиїсь похорони.

«Адже цілком можливо,
що найближчі прогнози
погоди будуть жахливі,
тобто декому вже непотрібні.
Бо яка різниця, стосовно вічності, —
ховають тебе в квітні,
чи в січні?»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Коваль Н. (джерело: eprints.oa.edu.ua)

Статтю присвячено дослідженню поетичної збірки «Динозавр» молодого
волинського поета Павла Корoбчука. Простежуються особливості творчої
індивідуальності поета-двотисячника.

Ключові слова: літературний слем, двотисячники, акцентний вірш, поезія в
прозі, верлібр, нонконформізм, ідеограми, тропи, сленг.

The article is dedicated to researching the poetry collection ―Dinosaur‖ by the
young Volynian poet Pavlo Korobchuk. Peculiarities of the poet of 2000s’ creative
individuality are traced.

Key words: literary slam, poets of 2000s, accentual verse, poetry in prose, free verse,
non-conformism, ... [ Показати всю рецензію ] ideograms, tropes, slang.

Я б краще закінчив як динозаври
[8, с. 120]

«Хай я буду триста разів з диркою в голові, хай мене переїде трамвай, хай я
кричу свої тексти на слемах. Текст – це не я поза процесом написання. Тому
єдине, що важливе для мене в цій нашій літературі – якомога якісніше писати. Все
інше – інтелектуалізм, Межигір‖я, корочки, медалі, слеми – третьорядне. По
барабану успіх, по барабану слава. Тільки якість написаного мене парить» [5] –
так мислить себе П. Коробчук у відповідь на закиди Д. Ільницького у «Поезія
versus інтелектуалізм».

Як зазначає В. Гужва, естетикою молодої поезії став нонконформізм,
неприйняття і заперечення зужитих ідеограм та тропів, а головне — небажання
ступати у сліди велеречивої і солодкоголосої лірики, натоптані попередніми
поколіннями. П. Коробчук, як інші його колеги, сповідує таку «неевклідову»
естетику, він природно, а іноді артистично використовує сленг, бо сленг, — мова
покоління, автор віртуозно експериментує зі звичайною лексикою, досягаючи
часом несподіваної метафорики [4]:

...доки ти мислиш, токи ти мусиш, доки ти – мюслі[8, с. 118].
Четверте дітище волинського письменника П. Коробчука народилося у
видавництві «Ярославого Валу». Нутрощі Коробчукового «динозаврика»
складають декілька десятків нових текстів та усю попередню збірку
«Кайфологія». Технічно та тематично збірка охоплює досить широкий спектр
літературних жанрів: від римованої поезії, верлібрів та білих віршів, можна
виділити також акцентні вірші, поезію в прозі чи навіть римовані вірші з
ненаголошеним римуванням; тематика рясніє як соціальними текстами, так і
напіврелігійними чи психологічними творами[13].

Впродовж збірки автор докопується до таємних життєвих глибин і наче
відкопує з-під пластів всезагального досвіду скам’янілі рештки нерозкритих для
себе істин:
тут мене нема,
я відсутній десь
тихе імено
стерли племена
з наддніпрянських плес[8, с. 5]
Усяка мудрість – справа нелегка,
а то давно ми стали б динозавром.
Проте ми ними станем завтра[8, с. 10];

Скільки б мудрості я витримав, будучи книжковими полицями...[8, с. 11];
Гілочку мудрого дуба нагадує тобі волосина ось ця.
Навколо тебе росте втома питань, ніби акація[8, с. 21].

Мінорними нотами починається поезія «Чому ми не стаємо динозавром»,
У мене другий тиждень все спокійно.
Забув про ноти і згадав мелодію.
Дивлюсь як за вікном стихійно
вирує не життя – пародія
добродіїв[8, с. 9],

тема музики близька для П. Коробчука, адже він не лише поет, а поет-музикант,
граючи на барабанах у кількох гуртах, у нього досить розвинене почуття ритміки:
ми почали п’янкуп’янку
відбитки вуст на єдиному келиху замінили прелюдію
бутерброди з майонезом – фугу
все інше – увертюри[8, с. 96],

Цікаві думки молодого поета про дітей, майбутніх маленьких себе, йому
здається, що дитина з’являється легко, так, ніби ти складаєш конструктор,
добираєш собі відповідні сегменти, і дивуєшся потім, що вони не пам’ятають
жодної теологічної книги літератури і щораз випробовують тебе на міцність:
Дивись, як легко
я пишу про твоїх доньку і сина:
звідки з’являються діти? Їх складають із конструкторів Лего,
...
діти, котрі мають повагу до книг, щоб їх не читати,
з теологічних книг не пригадують навіть «Енеїди»,
...
діти – це розширення твого больового порога [8, с. 15],

про яке покоління пише поет: себе, двох тисячників, чи «трансформерів»
майбутнього?

«Усвідомлення себесності» [8, с. 107] відбувається у П. Коробчука через
різноманітні рецептори і подразники:
Життя – невситима пропаща оргія.
Алкоголь з тобою водить хороводи.
Як би тебе не заперчувала теорія –
Практика тебе доводить [8, с. 48],
Ти боровся з собою, а варто було з іншими у собі.
Кожен з таких інших насипає насіння сумніву до кишень.
...
Підказує, що входження в сутність речей облагороджує.
Відчуваєш приємний присмак мислення в ротовій порожнині
[8, с. 86],
що більше живеш, то більше ти терорист, –
береш у заручники більші об’єми пам’яті [8, с. 83],
все, що нас не вбиває – робить нас[8, с. 150],

він відчуває себе не деревом, не таким, як усі, іншим, він поза часом, проте не
площина, а свідомість; і тим не менше, він має свою географію, що робить його
історично і географічно: «Насправді маю географію. Вчуся в університеті. Маю
родичів. Кохаю дівчину. Надаю перевагу певним речам» [8, с. 108].

Потрібність/не потрібність віршомаза у суспільстві завжди турбувала тих же
віршомазів,римоплетів, у ХХІ столітті вона не менш актуальна:
необхідність суспільства в поетах вимірюється витратами
на пункти бюджету, зазначені у ремарках.
оскільки фінансування СБУ та міліції – одне з перших,
а фінансування літературної сфери – ніяке,
у будь-якого двотисячника справжніх прихильників менше,
ніж жертв у Бітцевського маніяка.[8, с. 148]

Окрім життєаналізу, молодий поет фільтрує крізь себе ефемерне поняття
любові, що являється нам у найрізноманітніших іпостасях:
на когось можна покластися. на когось покласти –
думає студентка за тиждень до одруження, коли
заходить в тюрму і поправляє, ніби зачіску, настрій,
тримаючи біля серця нареченому рецидивісту банку олив,

висновок напрошується сам:
дехто вважає, що любов існує, якщо через неї болить,
тільки тоді дехто почуває себе її повноцінним учасником.
насправді ж, кохання нічим не обмежене, крім конкретної
голови[8, с. 121],

проте, не можна упускати ще однієї важливої деталі сьогодення:
особисте життя зводиться до посту. в соціальній мережі
[8, с. 150].

П. Коробчук майстерно експериментує зі звуковою грою, обігравши усталену
назву трьох богословських чеснот, –віра, надія, любов, - на новий кшталт: «...усі
ферми, де насправді існують відра, надої, любов. (причому надої помирають
останніми. щоразу)» [8, с. 118], чи нотки господньої молитви у вірші «Ренесенс»:
«..тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу» [8, с. 131].

До збірки увійшов вірш «Нерозстріляне відродження» - своєрідна пародія на
вірш Юрія Андруховича «Badcompany», суть та ж, але так П. Коробчук доволі
сміливо бачить ближчих до себе класиків:
Що й казати – галіматуса.
Але в ХХХ тисячолітті картина має ще:
Дністровий – істинний сковородинець, так само товстун,
гітарист гурту СКАЙ.
Дереш – мало що шестірка, та ще й львів’янин.
Єшкілєв – жид, Чех – канап.
Мовчу про Горобчука і Коробчука[8, с. 123],

в Ю. Андруховича:
Що й казати – паскуднетовариство.
Але в XXстолітті картина маєщегіршийвигляд:
Павло Григорович – істиннийсковородинець, так само тенор,
арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.

Вірш «Косяк чорноморської риби»першими своїми рядками нагадує
«Послушайте!» В. Маяковського:
я питаю тебе, я тебе запитую:
якщо я живу, значить, це комусь потрібно, правда?
отже, рівень потрібності переважає?[8, с. 134],

і в Маяковського:
Послушайте!
Ведь, еслизвездызажигают -
значит - этокому-нибудьнужно?
Значит - кто-тохочет, чтобыонибыли?
Значит - кто-тоназываетэтиплевочкижемчужиной?

За словами В. Гужви, у деяких рядках П. Коробчука відлунює бунт
Маяковського[4]:
і поки втікав, на ходу заправляючи сорочку в штани,
подумав, що бути повією – не менш стражденніше, ніж
писати вірші[8, с. 38];

Окрім намагання розламати усталені кліше та мовні штампи, волинський поет
досліджує властивості слів:
...слово завжди можна сказати
але інколи воно промовляється не туди
і сказавши його не туди можна зруйнувати всю подальшу
комунікацію
наприклад ненароком погасити свічку перед дзеркалом
адже слово утворює легіт вібрацію
не кажучи вже про смисл
і кожна з цих фізичних властивостей
може утворити темряву[8, с. 166].

Вибуховість поета, його нестримність дозволяє вбачати в йото творах сучасну
літературу і надає впевненості, що він ніколи не стане конформістом. Його їдкий
скептицизм у ставленні до кумирів, яких нав’язують публіці майстерні піар-
менеджери:
...у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.
Віктор Ющенко змінює стать
як би не грався Бог у модний фасон —
усі — адмірали, адмірають і будуть адмірать[8, с. 48].

«Видихами» закінчується майже кожен розділ Коробчукової збірки. Якщо є
видихи – значить були і вдихи. Вдихи, під час яких легені отримують 500 мл, кров
збагачується киснем і несе його в мозок, мозок збагачується киснем, мозок
починає активно працювати. П.Коробчук – екстремал, адже видихи небезпечні, 5
– 7 хвилин без кисню – і відмирають не відновлювані клітини мозку. Можливо,
саме в такі моменти - хвилини прозріння: «...осінь – це касета із поганим
записом. Шарудіння під ногами листя, шум дощу, стогнучі очі – усе це звучить не
дуже студійно. І тільки люди мовчать, закинувши у підвали свої параболічки і
самотньо вирощуючи у горщиках все нові й нові велосипеди. Переставляю касету.
І тільки велосипеди мовчать, вирощуючи нових людей»[8, с. 90].

«Моє грубе розуміння динозавра – це архетип мудрості, спокою і древності. Це
те, що у нас закладено, але непомітне. Це й те, що нас тримає тут, що дозволяє в
певний момент схлипнути, зітхнути і прямувати далі. Те, що продовжує нас, при
тому, що з історичного погляду, людство, в певному розумінні, є продовженням
―цивілізації‖ динозаврів»[6]. Динозавр є наскрізним образом не лише збірки
поезій під тією ж назвою, а й попередньої творчості молодого автора – збірок
«Натщенебо» (2005), «Дорогосказ» (у книзі «Цілодобово!»), «Кайфологія» (2010).
«Кайфу, що його було винесено в заголовок попередньої збірки, не бракує - тут і
кайф, і драйв, і драп, і шнапс, і секс у різних проекціях» [9], можливо алкоголю
дещо забагато, тому милий дракон може змінитись на зеленого змія, але доволі
суб’єктивним є поняття міри, воно визначається художнім смаком,
традицією,віковими особливостями та ін.

С. Богдан назвала П. Коробчука «деконструктивістом» і віднесла до
«раціонально-матеріалістичного» полюса літератури, до якого тяжіє певна група
авторів, чия увага зосереджується насамперед на реаліях емпіричного світу, що
отримують відображення у текстах[1] – П. Коробчк, Б.-І. Горобчук та О. Коцарев.




Література:
1. Богдан С. Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або
Знову ця нездарна молода поезія : [Електронний ресурс]. – Режим доступу
:http://litakcent.com/2011/11/07/korotka-antolohija-suchasnyh-sposobiv-hovoryty-pro-
boha-abo-znovu-cja-nezdarna-moloda-poezija/.
2. Вийшла нова книжка Павла Коробчука "Поетичний динозавр" :
ресурс]. –Режим доступу
[Електронний
:http://dilovod.com.ua/news/vijshla_nova_knizhka_pavla_korobchuka_poetichnij_dinoz
avr/2011-09-02-698.
3. Власенко Н. Молодий поет назвав Забужко і Карпу істеричками :
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://gazeta.ua/articles/culture/391478.
4. Гужва В. Присутність у каноні молодих : [Електронний ресурс]. – Режим
доступу :http://avtura.com.ua/review/870/.
5. Ільницкий Д. Поезія versus інтелектуалізм : [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://litakcent.com/2011/10/05/poezija-versus-intelektualizm/.
6. Карп′юк В. Павло Коробчук: Один вірш на день зменшує кількість
пограбувань і сутичок : [Електронний ресурс]. – Режим доступу
:http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?pavlo_korobchuk_odin_virsh_na_den_zme
nshuye_kilkist_pograbuvan_i_sutichok&objectId=1245528.
7. Кіяновська М. Знаки поетичних поколінь у найновішій українській поезії :
[Електронний ресурс]. –Режим доступу :http://litakcent.com/2011/07/07/znaky-
poetychnyh-pokolin-u-najnovishij-ukrajinskij-poeziji/.
8. Коробчук П. Динозавр. Поезія / П. Коробчук. – К. : Ярославів Вал, 2011. – с.
176, іл.
9. Котик І. Катарсис Коробчука : [Електронний ресурс]. – Режим доступу
:http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/01/30/115311.html.
10. Коцарев О. Павло Коробчук: Люблю несвідомо вичікувати метафори – як
лев свою здобич у чащах : [Електронний ресурс]. – Режим доступу
:http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/01/30/115311.html.
11. Нова книга Павла Коробчука – ―Динозавр‖ : [Електронний ресурс]. – Режим
доступу :http://litakcent.com/2011/07/25/nova-knyha-pavla-korobchuka-–-dynozavr/.
12. ПавелКоробчук : ресурс]. – Режим доступу
[Електронний
:http://www.afisha.ru/concert/704805/.
13. Победитель двенадцати литературных слэмов Павел Коробчук презентует в
Ужгороде книгу "Динозавр" : [Електронний ресурс]. – Режим доступу
:http://uzhgorod-ua.com/view_post.php?id=1806.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: 24 канал (джерело: 1043.com.ua)

Викопна рептилія оселилалася на обкладинці найсвіжішої збірки поезій Павла Коробчука. А також у його віршах. І не лише тих, які увійшли до останнього видання автора. Але й у трьох попередніх, які тим чи іншим чином, явно чи завуальовано, містять символічний образ динозавра. Сама лірика від часу видання першої збірки, аналізує автор, суттєво змінилася. Нині вона набула соціальності, адже поет часто пише під враженням від повсякденних подій. А нещодавно, несподівано навіть для самого себе, зізнається Павло Коробчук, написав роман. Ідея визрівала давно, тож впорався із ним усього за 2 тижні. Роман ... [ Показати всю рецензію ] про те, як нова реальність стає виходом із складної ситуації вийде друком, сподівається автор, у цьому році. До речі, це вже не перша зустріч Павла Коробчука з івано-франківцями. Щоправда попередня була не літературною, а музичною. У столиці Прикарпаття він бував як учасник гурту «Райдо», у якому поет грає на барабанах.

КОД ДО ВІДЕО:
<object type="application/x-shockwave-flash" data="http://1043.com.ua/plugins/content/uppod4joomla/player/uppod.swf" width="500" height="401" id="player"><param name="allowFullScreen" value="true" /><param name="allowScriptAccess" value="always" /><param name="movie" value="http://1043.com.ua/plugins/content/uppod4joomla/player/uppod.swf" /><param name="FlashVars" value="file=c:2iob3gRLvck7kdwLvjnbGiUB2xUBGxELtjAVtjENv1Amfaoz05JeUfkNfaMm0iom35EB0fAb&amp;id=player-85270-0&amp;st=c:2iob3gRLv1EVygtBUaJMvIwhvcu8GxG70ItLUaJBGdwBGCJz3iuLkgoq0aJM0dELGdwM3dWhGdw1vck7kdwLyjTMtjA1yCmb6iTr" /></object>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Котик (джерело: bukvoid.com.ua)

«Мистецтво задовольняє наше підсвідоме прагнення до повноти відчуття життя», - писав Анатоль Макаров, згадуючи слова російського класика Михаїла Пришвіна: «мистецтво <...> завжди дає нам образи наших особистих втрат». У першому вірші першої збірки Павла Коробчука є образ «німої глини / з якої тебе виліплено / але не випалено» - образ, що апелює до старозавітньої гіпотези походження людини, але акцентує на незавершеності становлення людини актом Божого творення, на необхідності продовження процесу формування особистости. Людина мусить пройти горнило випробувань, загартуватися і стати міцнішою - ... [ Показати всю рецензію ] так спрощено можна викласти почуття автора, котрому на час виходу збірки було двадцять років.
Я небагато знаю про те, як живе Павло Коробчук. Відомо, що родом він з Луцька, що батько його теж поет, що вчився Павло на факультеті сходознавства Київського національного університету ім. Шевченка, що грає в якійсь групі на барабанах, працює відповідальним секретарем сайту uainfo.censor.net.ua. На початку 2000-х ми перетиналися з ним разів зо два на ірпінських семінарах. Пригадую, під час якоїсь дискусії про поетичні генерації хтось з досвідченіших за нас (чи не Іван Андрусяк?) запропонував був відійти від хронологічного принципу класифікації і сказав, що нема сенсу говорити про дев´ятдесятників, двотисячників, бо «є - поети, а є - гівно». «А є гівно поетів», - пролунало з-за моєї спини. Конкретність цього спонтанного образу, мабуть, припала мені до душі, бо після дискусії я вирішив познайомитися з автором, що так невимушено удосконалив цілком притомну класифікацію. Пам´ятаю, як розпитував Павла про літературну ситуацію в Луцьку, і він розповідав мені про Василя Слапчука. Згодом ми з Павлом не раз перетиналися на львівському Форумі видавців, але кожен з нас рухався своїм маршрутом.
Тим часом виходили Павлові збірки: «Натщенебо» (яка своєї назвою перегукувалася з рядком із мого незавершеного верлібру: «кисле молоко небес натще»), «Дорогосказ» (Коробчукова частина у спільній збірці трьох поетів «Цілодобово!») і «Кайфологія» (її тираж був настільки мізерний, що мені пощастило зобачити лише обкладинку в інтернеті). І «Натщенебо», і «Дорогосказ» справляли добре враження своєю образністю і чуттям мови, грою слів на кшталт «Російська Педерація», «Об´єднані Арабські Умирати» і того, що в заголовках самих книжок, цікавими ритмічними ходами, інколи доречно обірваними фразами чи словами.
Нова збірка Коробчука, на відміну від попередніх, своїм заголовком не обіцяє ніяких мовних ігор. Замість неологізму - архаїчна тварина. Книжка вийшла у видавництві, яке видає переважно досвідчених і визнаних авторів - перед тим у «Ярославовому валу» виходили Віктор Єрофєєв, Володимир Некляєв, Василь Шкляр, Юрій Щербак, Павло Вольвач, Іван Андрусяк. Може, Коробчук постарів? Вкрився панциром слемерської слави? Втомився від пошуків?
Збірка «Динозавр» показує, що Коробчукові пошуки слова тепер переросли у пошуки сюжетів. Лірика стала ліро-епікою. На основі історій автор або чітко формулює певну, як колись казали, «мораль», або залишає читачеві право зробити це на власний розсуд. Сюжет, історія - це те, що стало важливішим за мовні ігри. (Між іншим, коли писалася ця рецензія, Коробчук сповістив на «Фейсбуці» про завершення чернетки свого першого роману.) Безперечно, мовні ігри тут теж є (на них я зупинятися не буду). І кайфу, що його було винесено в заголовок попередньої збірки, теж не бракує - тут і кайф, і драйв, і драп, і шнапс, і секс у різних проекціях. Може видатися, що у цих віршах чогось забагато, - наприклад, сексу чи алкоголю, яких у «Динозаврі» і справді чимало, - але поняття міри, на мій погляд, є дуже суб´єктивним, воно визначається художнім смаком, віковими особливостями, традицією. Хтось день у день зазирає у чарку, а в творчості має інші пріоритети, а хтось залюбки ті стани зміненої свідомости опоетизовує.
Збірка «Кайфологія», яка стала частиною «Динозавру», хоча й натякає своєю назвою, щό в ній головне (а тим самим дає підстави бачити в її авторові речника неогедонізму), проте сам поет говорить, що він мав на увазі зовсім інше. «Кайф - з арабської - ейфорія, логос - з давньогрецької - слово. Тобто - «ейфорія від слова»; те саме в іншому інтерв´ю: «З точки зору етимології, кайфологія означає «блаженство від слова». Хіба той, хто читає книгу, хоче отримати від неї щось інше, крім блаженства?» («Interviewer»). Та ми не мусимо сліпо вірити автокоментарям, а тому перейдімо ближче до самих текстів.
Одне з моїх загальних вражень від збірки «Динозавр» є таким, що Коробчук вирішив описати досвід молодої (хоча не тільки молодої) людини з його розмаїтими принадами та небезпеками. Спільним знаменником багатьох описаних у книжці історій є травматичний досвід такої людини. Цей досвід є немовби зворотнім боком насолоди. Розкоші і злидні, депресія і просвітлення, кохання і алкоголь, визнання і самотність, свобода творчості й обов´язки (в тому числі обов´язки сімейні та материнські), повії і страждання, спокій і творче безсилля, наркотики і благородність, протест і солідарність - між цими полюсами струменіє поетична енергетика збірки. В інтерв´ю, датованому ще до публікації книжки, поет каже: «мене зараз тягне на написання текстів, в яких присутні проблеми. Поезія сама по собі може не нести ніяких рішень чи формул. Але вона зобов´язана підказувати чи показувати. Тобто, взагалі вона завжди це й робить. Але інакшою поезія стає, коли виникає конфлікт - це вже робить її не лише ранковим подихом, вираженням емоції та дзеном, а й модулює проблеми, які би могли допомогли читачу уникнути подібних проблем чи просто дещо зрозуміти» (Павло Коробчук: «Люблю несвідомо вичікувати метафори - як лев свою здобич у хащах» // День. - 2011. - 25 березня. (www.day.kiev.ua/207328)). Мені здається, що в багатьох текстах збірки ця проблемність відчувається, і це здорова авторська інтенція, до того ж реалізована на пристойному поетичному рівні. А тому не можу погодитися з Яром Левчуком, який вважає, що «поезія Павла Коробчука стає авангардом (? - І.К.), виразником ницості духа та убогості рядка сучасної молодої постмодерністської поезії й молоді загалом». Втім, у разі, якщо цей поет старанно культивуватиме мотиви «Динозавра» і в наступних збірках, то я можу змінити свою думку.
зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,
тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,
і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива -
кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь. (с. 130)
Останній із щойно зацитованих рядків чорним по білому передає неоднозначність Коробчукового ставлення до тих видів кайфу, які він сам не без кайфу описує. Подібний мотив звучить і в іншому вірші: «Сукупність помилок важить більше, ніж сукупність дотиків» (с. 25).
Хоча насправді таких дидактичних тез у Коробчука небагато. Поет зробив ставку на конкретику, досвід, а не на висновки:
сенс тривання і полягає в історіях,
в тому числі - у перерахованих щойно,
тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.
(с. 131)
Останній рядок, напевно, можна вважати творчим кредом автора «Динозавру». В коментарях до статті Данила Ільницького «Поезія versus інтелектуалізм», що наробила багато галасу на сайті «ЛітАкцент», Коробчук принципово розмовною (а не літературною) мовою писав: «поет має бути людиною без особливих привілей, він не зобов´язаний бути інтелектуалом <...> хай я буду триста разів з диркою в голові, хай мене переїде трамвай, хай я кричу свої тексти на слемах. текст - це не я поза процесом написання. тому єдине, що важливе для мене в цій нашій літературі - ЯКОМОГА ЯКІСНІШЕ ПИСАТИ. все інше - інтелектуалізм, Межигір´я, корочки, медалі, слеми - третьорядне. по барабану успіх, по барабану слава. тільки ЯКІСТЬ написаного мене парить».
До речі, про слем. Як відомо, Павло Коробчук є переможцем численних слем-турнірів, і це кидає певну тінь на його поезію: мовляв, от нажив собі чувак ім´я на тому, що вміє кричати і падати на сцені, а не завдяки якості текстів. Ні, я не оцінюватиму Коробчука-слемера, хочу лише звернути увагу на вірш, під заголовком якого є дедикація: «присвячується старим слемерам». Можна було б очікувати від тексту з такою присвятою, написаного автором-слемером, чогось на кшталт оди. Натомість маємо справу з різкою сатирою, від першої фрази і до останньої: «мужчина, / у якого в житті нічого не стається. слава Богу, що хоча би встає. / мужчина, якому все одно. він чистить бороду замість зубів...» і т.д. Безпорадний, безтолковий, знуджений, нудний, невдячний перед родиною, «заматрьошений в себе. симулює життя» - ось який він, збірний портрет слемера від переможця слем-турнірів. У такому знущальному автопортреті навіть відсутність образних засобів заслуговує на схвальну репліку. Додам до цього, що слем згадано у зневажливому тоні і поза поезією - у своїй дотепній статті з нагоди вручення високої державної нагороди якомусь безнадійному графоманові з Донеччини Коробчук каже: «Поэт бьет по низменности, ему в пору участвовать в литературных слемах».
Слем слемом, а ми повернімось до поезії. Один з віршів, в якому очі не піднімаються шукати інтелектуалізму чи бодай дидактизму, - «Мертві проститутки». Та що там інтелектуалізм чи дидактизм - там навіть поетизмів катма. Верлібр самі вже знаєте про кого, а в нім на весь текст аж дві нещасних метафори і таке от порівняння: «я розкривав її сідниці, ніби розламував свіжий хліб» (с. 37). Навіть мене, окаянного, ця цитата зворушила. (В якомусь іншому вірші є ще рядок, де порівнюється прокладка (не та, що потрібна слюсарям і сантехнікам, а та, що жінкам) з вірою в Бога.) Будь-яка біблійна алюзія в контексті розповіді про те, як оповідач відвідав бордель, не дуже пасує, тим паче таке порівняння. Далі читаємо:
в розпалі наші тіла всуціль вкрилися барабанними перетинками.
проте я втік звідти, коли вона простогнала:
«відкуси мені щоку - так буде симетрично».
і поки втікав, на ходу заправляючи сорочку в штани,
подумав, що бути повією - не менш стражденніше, ніж писати
вірші.
(с. 37-38)
Як бачимо, біблійні алюзії на тому драстичному порівнянні не закінчилися. Поет повертає сюжет так, що грішниця з його вірша вже починає нагадувати ту відому з Євангелія від Луки, котрій Христос відпустив гріхи, бо вона зуміла переконати Його у своїй вірі завдяки гарячій любові (Лк., 7, 36-50). З погляду літературних якостей та мови (ненормативна форма «менш стражденніше») цей твір, безумовно, не є бездоганним. Але він підкупляє читача ненав´язливо протягнутою ниточкою християнської моралі в тексті, в якому цього очікуєш найменше. Обурення, яке викликає перша біблійна алюзія, в світлі євангельського сюжету може нагадувати обурення фарисея, коли той побачив, як Ісус прихильно поставився до блудниці. Це не єдиний вірш у книжці, де помітно Коробчукове співчутливе ставлення до людей, що так чи інакше опинилися на суспільному дні.
Кожна розвага раніше чи пізніше та й завершується. І цим усвідомленням скінченности насолод пройняті Коробчукові вірші. Як критикові, мені кортить відзначити вірш «Розмови з друзями», де цей мотив присутній. («Кортить» - бо саме в цьому вірші, точніше в його третій строфі, автор опоетизував ремесло критика J.) Є цей мотив і у вірші «Кухання». Контамінаційна назва твору зумовлена контамінацією тем у самому вірші: починається він з опису п´янки в кухні, продовжується коханням, після чого приходить усвідомлення того, що тепер чиясь інша черга цим займатися.
Як свідчать жіночі коментарі до деяких віршів, оприлюднених Коробчуком у «Живому журналі», цьому поетові непогано вдається описувати ситуації із життя жінок. Це ж підтверджено і в рецензії Лілії Шутяк на «Кайфологію», де авторка говорить, що «поет демонструє ґрунтовні знання жіночої психології. Деякі тексти більше пасували б перу «слабкої» статі. Наприклад, вірші «До чого веде невиражена жіноча сексуальність», «Час ставати дорослою», «Коли ти шукала свого коханого», «Секс по телефону», «Я - його. кинула першою» тощо. Спроможність збагнути особливості характеру, манеру поведінки, бажання й думки протилежної статі вказує на неабияку інтуїцію та чуттєвість автора збірки й відрізняє його від інших двотисячників» (www.bukvoid.com.ua/review/2011/03/23/142135.html).
Сумніваюся, що Коробчукову спроможність збагнути бажання і думки іншого належно оцінив хтось зі скромних працівників силових структур Міністерства внутрішніх справ, але є в «Динозаврі» і вірш, написаний від імени працівника славного військового підрозділу «Беркут». Не можу встояти перед спокусою зацитувати бодай початок цього маршу:
Я працюю у спецпідрозділі
Беркут
Міністерства внутрішніх справ
На все,
крім наказів зверху,
я
тупо
клав.
У мене замість серця
ще одна простата.
Замість мозку -
щит
зі спецсплаву.
Свобода людини - це її зарплата,
а кількість розбитих облич -
слава.
(с. 26)
Є у збірці і приклад суто метафізичної поезії - вірш «Бог виття», в якому оповідається про бога, котрого скинуто з небес і котрий тепер сам молиться до тих, хто вгорі. З погляду Коробчука, традиційний дуалізм концептів сили і слабкості, який існує в наших головах, є ілюзорним. «Якби Бог спустився на землю, якби відчув гравітацію, то, за своїм побутовим чи цивілізаційним світоглядом, став би в один ряд із Бомжем», - мовиться в Коробчуковому есеї «Бог - це Бомж», писаному для журналу «Просто неба». Такий радикальний погляд хоча й може видатися надто неординарним, проте життя Ісуса Христа і його вчення схиляють до подібного припущення. У «Динозаврі» є ще кілька віршів, в яких присутні образи бомжів, а образи аутсайдерів, суспільних маргіналів, зустрічаються доволі часто. У вірші «Суспільство допобачення» Коробчук полемізує з дарвінівською тезою про те, що виживає найсильніший: «виживає не найсильніший, а той, / чиє мислення ліпше вписується у систему» (с. 136).
Безперечно, Павло Коробчук є одним з лідерів свого поетичного покоління, і в його новій збірці є чимало сильних і цікавих текстів. Хоча було б несправедливо замовчувати присутність у «Динозаврі» і досить посередніх, ба навіть слабких поезій. До таких я б зарахував «Жовтоблакитні вуста» - верлібр, написаний з приводу резонансного вірша Бродського «На независимость Украины». «Відхідняк героїв» - теж випадковий текст. Спроби роздумувати у віршах про поезію («Соціальна затребуваність поета», «Вірш ні про що») - досить тривіальні. Є й інші тексти, які мені здаються необов´язковими або в яких виділяються кілька вдалих рядків. У кількох текстах помітно незначні мовні огріхи (с.21: слово «підвладна», мабуть, треба виправити на «здатна»; слова «терорист» (с.155), «освятити» (с.166) писати без зайвих букв та символів).
Як образність, так і структура та ритміка збірки показують, що вкриватися панциром динозавра Коробчук ще не бажає. У нього ще тонка поетична шкіра і безліч можливостей розвитку. У «Динозаврі» є вісім розділів, кожен з яких складається з віршів силабо-тонічних, тонічних, верлібрів і поезій в прозі. Більшість розділів починаються силабо-тонікою, а завершуються поезіями в прозі. Читаючи цю книжку, можна переконатися, що форма сама по собі має значення. Частина верлібрів і римованих текстів більш напористі, агресивні, ніж поезії в прозі. Силабо-тоніка, очевидно, несе в собі найбільше від старої-доброї епістемологічної впевнености, інколи навіть дидактичність («Час ставати дорослою», «Жіноча ніжка розслабляє», «Коли ти шукала свого коханого...», «Юридичне оживання»). Спокійні, медитативні представники жанру поезій в прозі (так звані «Видихи») - мабуть, найбільш дивні тексти. У «Видихові про долю» поет іронічно зображає свої вірші як нігті, які потрібно вирощувати, аби підкинути їх... долі. А в «Видихові про дерево» поет чи то пак ліричний суб´єкт тужить з приводу неможливости бути деревом. Цей «видих» - не просто протиставлення людини безсвідомому рослинному світові, це і протиставлення Заходу - з його культом свідомого - Сходові - з його концепцією нірвани. А ще - прагнення розчинитися у світі, звільнитися від бажань, які, як вчить буддизм, є причиною страждань, і від чуттєвости.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валерій ГУЖВА (джерело: http://litukraina.kiev.ua/)

«Ми вже там, де ми є», — каже поет, і легка тінь іронії, а далі — сарказму — лягає на вірш, де констатується, що «...наші предки давали всім, кому не ліньки (особливо історикам давали зрозуміти), що усе колись — мене, усе колись — нас...»

Провокативно іменуючи себе «колажистом, пазлологом, душолюбом», «не художником», автор кокетує, бо він — таки художник, часом модерніст, часом — цілком реалістичного вишколу, а головне — художник талановитий. Байка про те, що «він (автор) просто спілкується з читачем, усміхається, мовчить, слухає...» — то так, аби продемонструвати (в молодості — як же без цього?) ... [ Показати всю рецензію ] своє нібито безстороннє ставлення до написаного — мовляв, не дуже переймайтесь, якщо не зрозумієте.

Естетика молодої поезії — нонконформізм, неприйняття і заперечення зужитих ідеограм і тропів, а головне — небажання ступати у сліди велеречивої і солодкоголосої лірики, натоптані попередніми поколіннями.

Павло Коробчук, як інші його колеги, сповідує саме цю, «неевклідову» естетику. Він природно, а іноді артистично використовує сленг, бо він, сленг, — мова покоління, автор віртуозно експериментує також із звичайною лексикою, досягаючи часом несподіваної метафорики.

«Ми навстіж, як рани віконні». «Сорочка кольору хоку». Назви розділів книжок: «Оптичий обман», «Ренесенс», «Авторитаритет» — це не просто «пазли», слово для автора — золота, а інколи й ница глина, воно — його творчий матеріал, і він шанує його, хоч яким би воно було жорстким.

Енергетика вірша у Павла Коробчука буває екстремальна, він будь-якої миті готовий до жарту, епатажу чи гіркої істини: «...я — підтвердження якщо не теорії дірявих вікон, // то теорії розбитих шкарпеток // часто бажання бути поміченим веде // до того, що уже нема чого помічати».

Поета Павла Коробчука помітили в його колі. Мені хочеться, щоби старші і безнадійні ветерани поетичного, як мовиться, цеху, сприйняли його світ, почування молодої людини двадцять першого століття і не кривили свої високоморальні обличчя, зустрічаючи у віршах молодшого колеги незрозумілі їм або табуйовані стерильним і лукавим мисленням реалії, поняття, слова, метафори.

Майже століття тому молодий Маяковський, тихо ненавидячи «поетичність», підривав поетику Брюсова (Блока теж) рядками з «Облака в штанах»: «Каждое слово // даже шутка // которые изрыгает обгорающим ртом он, // выбрасывается, как голая проститутка // из горящего публичного дома».

«Лучший, талантливейший поэт... эпохи»— це ж треба бути таким циніком, як Сталін — був бунтівником, та ще й яким замолоду! Це так, а propos.

Мені відлунює бунт Маяковського у рядках Павла Коробчука: «подумав, що бути повією — не менш стражденніше, ніж писати вірші».

Здається, в літературі, зокрема у поезії, тяглість традиції чи бодай розуміння і сприйняття голосу молодих і наймолодших старшими сьогодні неможливі — через те, як мені здається, що молодим, по суті, ні до чого сумний досвід попередників — звичайно, за всім відомими винятками, починаючи з Тараса Шевченка.

У вірші «розмови з друзями» Павло Коробчук без усякої бравади, з дорослою мужністю зізнається: «і теревені, які ми провадимо, // на ділі — // сповнені прогалин // і безнадії. // Зараз уже не згадаєм паролю // до піднебесь, яких ми сягали, // разом з легкими в повітрі героями // художника Марка Шагала». Згадується Василь Герасим’юк, «Поет у повітрі». Ця інша естетика, інші мотиви, що спонукають до самовираження— очевидні й окреслені.

Мені імпонує здоровий скепсис поета, коли він у вірші «нерозстріляне виродження» іронізує над своїми колегами, в нього пряма спина, йому байдуже, як вони на його кпини відреагують. А це вже характер, вартий поваги.

Останнім часом, нарешті, припинилися ламентації газетних рецензентів-всезнайок зприводу того, що молоде покоління агресивно аполітичне, що йому байдужа доля вітчизни, що воно, це покоління, не подає сигналів присутності в теперішній реальності. Так, молоде — та й не дуже, вже сорокалітнє покоління — всі вони настільки наїлися нещирості, неправди, крутійства, конформізму батьків і дідів, що важко чекати від них отого «одобрямсу», прищепленого цілому народу чи не в генну сутність.

«Мистецтво для мистецтва», «вежа зі слонової кістки» — то не для молодої поезії України. Реакція на зашкарублий — ще радянсько-партійного зразка — псевдонезалежний силует України теперішньої? «Я працюю у спецпідрозділі „Беркут“ // Міністерства внутрішніх справ. // На все, крім наказів зверху, // я тупо клав».

Імпульсивні, через те неспростовні, хоча й на рівні студентських забавок, деякі рядки відбивають елементарну реальність: «простолюд — на галяках, економіка не фурчить // генії давно забрали звідси свої речі, // медицина забила на пандемії, // президент — погана гра при поганій міні...»

Навряд чи з плином років цей поет перестане бути вибуховим, він ніколи не стане конформістом. Він скептично ставиться до кумирів, нав’язуваних до очамріння публіці: «…у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон. // Віктор Ющенко змінює стать // як би не грався Бог у модний фасон — // усі — адміра­ли, адмірають і будуть адмірать».

У тому, що маю очевидний сентимент до написаного й оприлюдненого Павлом Коробчуком, немає нічого дивного — просто скучив за свіжим словом.

Дві книжки автора — то, по суті, одна, бо в другій — «Динозавр», — лише перший розділ укладено з нових віршів, а решта — повторення «Кайфології».

Сподіваюсь, що не буде продовжено практику самоперевидання, від Павла Коробчука варто сподіватись поступу. Присутність у каноні молодих, що її відчуває поет, стане, безперечно, легітимною взагалі в українській поезії.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ---------- (джерело: unm.ua)

Днями у Рівному відбувся другий Всеукраїнський літературний фестиваль «СУП – 2011». Сучасну українську поезію презентували і популяризували як молоді автори, так і знані майстри рими та слова – Олександр Ірванець, Мар’яна Савка, Ігор Павлюк, Сергій Пантюк, Павло Коробчук, Вано Крюгер і багато інших.

Головним дійством фесту був конкурс читань, в якому брало участь 40 учасників (хоча було подано близько 70-ти заявок від поетів). Кожен із них виходив на сцену, декламував власні вірші, а журі, в свою чергу, все це оцінювало. Головою журі був Ігор Павлюк, літератор, котрий має визнання міжнародного ... [ Показати всю рецензію ] рівня. Зрештою у конкурсі читань перемогла Анна Свентах, котра родом із Рівного, але навчається у Львові. Володарка гран-прі отримала грошовий подарунок у сумі 1200 грн.

Цікавими були і презентації літературних об’єднань і книг, на яких публіка могла познайомитися з відомими поетами, котрих до цього можна було знати лише читаючи їх твори. На фестивалі ж можна було у невимушеній і дружній атмосфері поспілкуватися з іменитими гостями та переконатися, що вони, зрештою, такі ж люди, як і всі.

Павло Коробчук, виходець із Луцька, презентував на «СУПі» нову збірку «Динозавр», яка вийшла у київському видавництві і вже була презентована закордоном. Таку оригінальну назву книзі поет дав неспроста – каже, що зробив це, помітивши, що у багатьох поезіях попередньої збірки є такий персонаж, як динозавр, який особисто у Павла асоціюється з древністю та мудрістю. Автор зачитав публіці свої свіженькі вірші, котрі увійшли до нової збірки, серед яких «Як мені без тебе», який, за зізнанням Павла, він написав «по п’яні»; самостверджувальний і життєвий вірш «Скромний працівник спецпідрозділу»; присутніх вразила і сильна поезія «Час ставати дорослою», і інтимна лірика «Коли ти шукала свого коханого». Коробчук запевнив публіку, що йому не соромно за будь-який вірш із нової збірки, усіма творами він пишається, тому особливо і не обирав, які саме виставляти на загальний розсуд.

- На ці дні мене також запрошували і виступити в Білій Церкві, і в Польщі на літературному слемі, але, оскільки на «СУП» мене запросили раніше і я вже знаю цей фестиваль, беру участь у ньому вже вдруге, тому й вирішив приїхати саме сюди, - зізнався поет. – До того ж мені завжди приємно побувати на рідних землях, на Західній Україні, тим більше – виступити тут із поезією.

До речі, Павло наголосив, що в недалекому майбутньому неодмінно презентує свого «Динозавра» і в Луцьку.

Талановитою і неординарною поетесою, котра презентувала свій доробок на фестивалі «СУП – 2011», є і киянка Євгенія Пірог, яка працює з дітьми і пише для них вірші, казки, музику, а також творить спеціальні дитячі розмальовки та організовує для малюків веселі святкові програми. Поетеса презентувала нову книгу під назвою «Хлопчик Вітерець та Золота Планета», де, за її словами, присутні «грайливі подорожі з соціальним наповненням». Євгенія Пірог зазначила, що бере участь у фестивалі, в першу чергу, для того, щоб звернути увагу публіки на дитячу поезію, на те, що малюкам потрібен цікавий матеріал від сучасних авторів.

Цікавою була і літературна презентація від відомої львівської поетеси Мар’яни Савки – у загадковій темряві (благо, що атмосфера малої сцени рівненського драматичного театру дозволила це зробити) ця надзвичайно жіночна та вишукана авторка зачитала свої проникливі вірші, попросивши не супроводжувати їх оплесками. Крім того, на презентації можна було почути і зворушливий ніжний спів Мар’яни. Сказати, що глядачі були зачаровані – це не сказати нічого.

У завершальний, третій день фестивалю, свою поезію презентував відомий літератор Олександр Ірванець, можна сказати гордість Рівного.

Цікавим було і неформальне спілкування поетів – так, за фуршетним столом Олександр Ірванець жартома звертався до Павла Коробчука: «І взагалі – подякуй мені, що я тебе у дитинстві з балкону не викинув!». Мовляв, приходив у гості до батьків Коробчука і був епізод, коли тримав малого Павла на руках, перебуваючи на балконі.

Загалом на всіх трьох днях фестивалю відчувалася атмосфера творчості та позитиву і хочеться побажати «СУПу» подальшого розвитку та ще більше цікавих подій та авторів у наступні роки. (за матеріалами Аверс-прес)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Клуб Диван (Киев) (джерело: www.afisha.ru)

Один из самых заметных поэтов из когорты двухтысячников Павел Коробчук — невероятно сильный слэмер (на его счету 12 побед в поэтических состязаниях), способный заставить публику стоять на ушах, и в то же время проникновенный лирик, в слова которого хочется вслушиваться и вчитываться. Новая книга Коробчука — «Динозавр» — включает в себя несколько десятков свежих текстов и стихотворения из предыдущего сборника «Кайфология», изданного очень маленьким тиражом.

Презентация новой книги популярного поэта.

Автор рецензії: Roland (джерело: dilovod.com.ua)

30 серпня в Києві, у фестивалі-ресторації "Диван”, відбулася презентація нової книжки відомого молодого поета Павла Коробчука з кумедною назвою "Динозавр”. Під час презентації Коробчук читав свої вірші. Музичний супровід на гітарі організував блюзмен Тягло. До речі, самому Павлові Коробчуку музика теж не чужа. Як повідомляє Вікіпедія, "грає на барабанах у кількох гуртах”.

Попри не дуже вдячну - принаймні, як для літературних читань - "диванну” акустику, вечір зібрав чималу кількість любителів поезії. Павло Коробчук — лауреат кількох літературних премій, автор уже чотирьох книжок, переможець ... [ Показати всю рецензію ] численних турнірів слем-поезії.

В його творах потужна метафоричність, задуманість, медитація поєднуються зі злободенними, карколомними, одночасно побутовими й метафізичними сюжетами, стьобом, веселою й нескінченною грою слів. Мабуть, це не найгірша відповідь "духові часу”.

Оформила книжку "Динозавр” художниця Марися Рудська. На обкладинці вона цілком очікувано, зате мило намалювала динозавра.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя ВЛАСЕНКО (джерело: gazeta.ua)

19 серпня вийде друком четверта збірка поезій Павла Коробчука "Динозавр". Її надрукує видавництво "Ярославів Вал" тиражем у 500 примірників, згодом обіцяють ще 500. До збірки увійшла пародія на вірш Юрія Андруховича "Bad company". У варіанті Коробчука вірш називається "Нерозстріляне відродження".

Барліг – як усі товстуни, педераст.
Жадан – бонвіван, растаман, селюк.
Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.
Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.
Терещенко – довбодельоз, Бондар – буквоїд,
Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.
Забушко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,
але вже ... [ Показати всю рецензію ] істерички.

"Коли друкував цей вірш у себе на блозі, побоювався, що колеги образяться. Але навпаки дякували, що про них згадали. Правда, Забужко, напевно, його не читала, а от Жадан та Андрухович бачили", - розповів Коробчук.

Обкладинку до книжки малювала художниця Марися Рудська, яка ілюструвала раніше збірку поезій Івана Андрусяка "Неможливості мови" та сайт для книжки "Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів" за редакцією професора Леоніда Ушкалова.

"На обкладинці милий і добрий динозаврик, - каже Коробчук. - Хоча для мене динозавр - це символ древності і мудрості, яка сидить у нас десь у глибині, але ми не знаємо, що вона є. Та нічого, хоч намальований динозавр і веселий, проте погляд у нього задуманий".

Першу збірку "Натщенебо" Павло Коробчук видав у 2005 році після перемоги в поетичному конкурсі "Молоде вино". Після того вийшла збірка "Цілодобово" спільно з Богданом Горобчуком та Олегом Коцаревим. Минулого року видавництво "Факт" надрукувало його "Кайфологію".

"Книжка буде смачна і товста, - говорить Павло Коробчук. - Там насправді кілька десятків текстів нові. Друга частина книги - це попередня збірка "Кайфологія". Вона вийшла дуже маленьким тиражем через підлість видавців. Тоді видавництво "Факт" обіцяло 1,5 тисячі примірників, натомість надрукувало сотню. З них 20 книжок я подарував друзям, а решту 80 швидко розкупили. Тепер до мене звертаються знайомі та не зовсім люди з питанням, де її можна взяти. Хоча поетичні книжки у нас купують лише друзі, літературне коло та, може, ті, хто цікавиться сучасною літературою".

[ Згорнути рецензію ]