|
27.08.2011
Автор рецензії: Марта Левчик
(джерело:
Буквоїд)
Український футуризм повязують з іменами Михайля Семенка, Ґео Шкурупія, навіть Валеряна Підмогильного. У звязку з історичними подіями футуристичний досвід цих письменників був засвоєний не одразу, а лише через кілька поколінь. Сьогодні це – Сергій Жадан, Олег Коцарев та Любов Якимчук.
У передмові до книжки з дивним синтаксисом у назві «, як МОДА», Любов Якимчук пояснює, що «хотіла назвати цю збірку тільки фотографією», але через видавничі правила цього не сталося. Подібні загравання з читачем можуть бути автотематичними – авторка підказує, як читати її тексти. І відгадку цієї загадки вдається ... [ Показати всю рецензію ]
знайти в 350 році до нашої ери.
Існували дві подібні скульптури, створені автором – одна одягнена, інша – оголена. Жителі Коса, для яких Пракситель виконував замовлення, не зрозуміли скульптора, тому купили богиню в одязі. А перша оголена богиня була придбана кнідянами, і саме в Кнідах вона стала відомою на весь античний світ. До речі, це була перша богиня без одягу. Саме цю богиню без голови та з відламаними руками ми знаємо як Афродіту Кнідську. Подібне бачимо на обкладинці книги «, як МОДА». Думаю, це важливо в розумінні тілесності збірки «, як МОДА», лірична героїня якої то одягнена, то оголена:
я піду в монастир. чоловічий
розвінчать абстиненції міти
щоб носити короткі спідниці
та волосся гідропіритити
Тілесність під маскою обкладинки з’являється спочатку в фотографічному вигляді (оголена спина на заставці циклу «В одному пакетику»), а потім уже у вигляді текстуальному.
«, як МОДА» цікава своєю візуальною складовою починаючи від фотографій, які робила Катерина Мотильова, продовжуючи візуальністю самих текстів. Візуальна поезія «там, де живу» (у кращих футуристичних традиціях) перетворюється на читацьке замовлення бібліотечної книжки:
я прокидаюсь на другій поличці
інколи замовляю чай за звичкою
а частіше на замовленні:
Шифр____________
ПІБ_____________
Назва_____________
Рік_____________
Місце___________
Якщо говорити про цей текст, то варто починати з Мілорада Павича, у вірші якого «Лекція читання поезії» ( зі збірки «Душі купаються востаннє», 1882 р.) є такі рядки:
І тепер клади пасмо волосся між сторінки.
Завтра, можливо, знайдеш два,
Наче посадила щось, що родить
У міжчассі…
У Люби Якимчук:
я прокидаюсь на другій поличці книжковій
витягуючи волосся з-під томика Павича
припудрена пилом сторінок
Її лірична героїня ніби вийшла з поезії Павича та розказала свій погляд на ту саму історію, але від свого імені. Але є одне «але» - переклад українською цього тексту Павича вийшов за кілька місяців після видання збірки «, як МОДА» (див. «Сучасність» – 2009 - № 9). Перша ж львівська презентація збірки Люби Якимчук датується липнем того ж 2009. Тут може бути два припущення: або читання оригінального тексту авторкою, або вітання образів у повітрі (до чого, власне, схиляюся).
Дуже цікаві літературно-історичні епізоди розгортаються довкола сюжету поеми «Товариш Дим». Наприклад, «Алкоголь і соціалізм» - це назва поемного розділу, що є рядком, запозиченим у Михайля Семенка. Тут вже від своїх футуристичних джерел Люба Якимчук не відхреститься. Уся поема побудована на біографічних моментах життя найбільшого українського поета-футуриста Семенка (або Сема, як його називали друзі) та, певно, біографії самої авторки. І ці два головні герої поеми дуже цікаво співіснують, набудовуючи довкола себе дві сюжетні лінії, причому Семенкова лінія відтінюється лінією героїні, яка то підслуховує його розмову зі Шкурупієм у кав’ярні, то підглядає за ним, а часом живе своїм «луганським» життям. Вона відокремлюється від нього тільки коли він уже розстріляний. Так, лірична героїня слухає радіо – там святкують, судячи з тексту, що лунає з приймача, 20 річницю Жовтневої революції. Тобто ідеться про кривавий 1937 рік. Саме цього року ймовірно було розстріляно Михайля Семенка, і саме цього року вийшло новеньке видання довідника «Весь Харків», де був номер поета. Тому досить імовірною є така от поетична ситуація: героїня дзвонить до Семенка:
набираю 9-09-73
код Харкова і 9-09-73
код Харкова і 9-09-73
а у відповідь –
пі-пі-пі
а у відповідь
не – автомобілібілі
не – місто, як спрут
не моря шурхіт
а ціла поема
Кручених
під назвою Мовчання
виливаю чай
і напій святковий
в унітаз історії
куди стекло
багато різних революцій
і п’яна каналізація
із битим склом
подарунків на день народження
знов потече вуличними
дорогами
а в Харкові –
повз Семенкову
дружину і сина
що стали біля Шевченка
пам´ятниками
Оці всі «автомобілі білі», «місто, як спрут» - цитати з самого Семенка, які досвідчений читач одразу вгадає. Ці цитати дають відчуття присутності самого Семенка та створюють легку інтертекстуальну гру.
Поема Олексія Кручених, про яку йдеться – натяк на відомий епізод в історії футуризму. Поет Кручених на літературному вечері вийшов на трибуну та урочисто промовив: «Поэма «Молчание». Помовчав кілка хвилин і пішов на своє місце. Тобто слухавка героїні мовчить поемою Кручених.
Далі – після наруги над усіма революціями, каналізація тече Харковом повз відомий революційний пам’ятник Шевченку, де для образу Катерини, як ми знаємо, позувала дружина Михайля Семенка, відома акторка театру Курбаса, Наталя Ужвій, зі своєю малою дитиною, сином Сема, на руках.
Потім героїня поеми на хвилях всенародних святкувань переноситься в Луганськ, де й відбуваються подальші події поеми.
люди святкують
когось розстріляли
але без паніки
а смерть розмножується
а смерть розмножується
пам’ятниками
мільйонними тиражами
луганський Шевченко
схожий на вождя
так буває
коли скульптор
робить Ленінів все життя
а потім приходить
пані Незалежність
обережно
двері трамвайні
зачиняються
І от тут, уже в новій «реальності», після першого дня Незалежності, відбувається буденна сцена – обкурка у ванній кімнаті, і дим, і біль.
До речі, про дим. Дим у цій поемі не є просто димом – це і Володимир Ленін, і Діма, з яким героїня курить травку, а скоріше за все – це наше несвідоме (у психоаналітичному фройдівському розумінні). Дим – це те, що керує нами, коли свідомість спить, це наші підсвідомі бажання і марення. І цей Дим у різних іпостасях присутній у всій поемі. Оце і є третьою сюжетною лінією.
здрестє! перед вами
головний герой історії
що ходить на голові
а точніше – головами
для завоювання території
війнами
морами
плітками
тобто по-лі-ти-ко-ю
перед вами Дим
можете звати Дімою
а краще – ВолоДИМиром
або будь-яким іншим іменем
думаю, він не образиться
тільки плюне на колесо історії
і воно без білки і одразу
закрутиться
раз-два, раз-два, раз-два...
Різноманітні трагічні деталі уреальнюють та уречевлюють текст, натякають на замаскований контроль ідеологічного над особистим. Загалом збірка «, як МОДА» дуже органічна, є цілий розділ побудований на звукописі, є дві поеми, один поезофільм, тобто це ознаки футуристичні (поміж інших).
Якщо говорити про цю книгу в контексті футуризму, то це радше футуризм навпаки, футуризм із жіночим обличчям в хорошому розумінні. Адже зазвичай футуризм є патріархальним, як у Маяковського чи Семенка, або – якщо говорити про традицію футуризму в українській літературі – у Жадана та Коцарева. Натомість Люба Якимчук подає феміністичну модель футуристичної естетики. Тепер не маніяк головний активний герой, що полює на пасивну жертву-жінку, як це було у Семенка, суб’єктом лірики стає жінка, за якою слідкує маніяк:
я – іду боса
з заплетеним волоссям
гордо
по снігу весняному
тому маніяк не помічає
мене як жінку
хоч виглядають гомілки
із-під спідниці
хоч виглядають гомілки
із-під спідниці
Іншими словами, авторка поетичної збірки «, як МОДА» хоч і ходить в монастир футуризму зі своїм уставом, але ходить туди підготовленою. Естетично, ясна річ.
P.S. Залишилося додати, що перевидання Михайля Семенка, яке лірична героїня поеми «Тов.Дим» хоче купити за кульок льодяників, отриманих на здачу, таки вийшло у видавництві «Смолоскип» – за рік після виходу книжки «як, МОДА». Це перше перевидання творів батька українського футуризму з 1985 року (рік народження авторки поеми про Сема). І після цього всього важко не вірити, що слово матеріальне. [ Згорнути рецензію ]
|
|
19.08.2011
Автор рецензії: Олекса Вертипорох
(джерело:
Друг читача)
Рецензувати поезію, як на мене, справа невдячна. Та й чи треба? Адже неможливо висловити думку автора влучніше, ніж він зробив це сам. А розмазувати шмарклі навколо кожного образу – крий Боже! Тому особисто я просто відкриваю книжечку, обираю навмання кілька віршів і дивлюся, чіпляє чи ні.
місто – дивна істота
воно реве шипить і мружиться
збільшується зростом
трубний присмак води
газ
не обов’язково потрібні заводи
Донбас
а потрібна штучність
яка б асфальтом виступила
поети і бомжі
породжені ним
поети і бомжі тягнуться до міста
Любов Якимчук родом ... [ Показати всю рецензію ]
з Луганської області – краю, урбанізованого до самого краю, як сказав би я, якби був сучасним поетом. Тому поезія її – пошук себе в місті і міста в собі. Блукання власними нейронними зв’язками та комунікаціями поліса-істоти.
я піду в монастир чоловічий
розвінчать абстиненції міти
щоб носити короткі спідниці
та волосся гідропіритити
і щоночі буде причастя
а щоранку буде похмілля
і пізнають монахи щастя
і прославлять з Маґдала Марію
цей монах цілуватиме ноги
інший – руки та усе інше
й ти зі мною зраджував Богу
та молився текстами Ніцше
Люба – сучасна жінка, тому її поезія – пошук жінки у сучасному місті та пошук жінки в собі. І це – ще одна сторона урбанізму.
у мене в квартирі живе чоловік
він не голиться дивиться телевізор
забруднює шкарпетки та посуд
йому польське посольство не дає візи…
Або ось таке:
чайна церемонія в одному пакетику
хлоровану воду закип’ятити
розмови, промови, патетика
засмаглі окружності сирників
підпалені сірники – ноги
а на звороті вагону – дороги…
Особисто мені заважає відсутність пунктуаційних знаків, хоча звісно, подібне зауваження зараз вважається непристойним і видає у мені ретрограда і невігласа – але що поробиш, моя вчителька Людмила Олександрівна в дитинстві міцно вбила в голову, що усі ці коми, крапки та тире – не просто так, вони щось-таки позначають.
..Те Ге Шевченко
Реве та стогне на дошці
Цікаво, що авторка, на відміну від багатьох колег, до пошуків себе у місті підключає спільників з числа класиків – і зовсім не селюка-Шевченка. Епіграфи з Гео Шкурупія, Михайля Семенка, а от і вони з’являються особисто:
кав’ярня „ПОК”
Семенко за столиком
засмучений сном про дим
купа думок
він пише лист
а може – лиш запис
рукою тремтячою
от бачить
іде товариш
якийсь по Сумській
– та тож Шкурупій!..
Ну і нарешті:
…луганський Шевченко
схожий на вождя
так буває
коли скульптор
робить Ленінів все життя…
Врешті-решт починаєш розуміти, чому Люба апелює до футуристів – щоб не писати Шевченка все життя, щоб не переоспівувати калин та соловейків.
Ну от, власне, і все. Можна робити висновки. Своїх нав’язувати не буду.
Скажу тільки, що передмову до книжки написали Василь Голобородько, Василь Герасим’юк, Анатолій Дністровий та Богдан-Олег Горобчук, імена яких щось значать для української поезії.
А ще додам, що авторка стала лауреатом Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича.
Отже, якщо вам сподобалося – обирайте. Як ні – беріть наступну книжечку. Адже поетів в Україні не бракує, в тому числі з біса талановитих. [ Згорнути рецензію ]
|
