|
Мистецтво вмирання : роман
Володимир Сердюк
— Сергія Пантюка,
2009.
— 310 с.
— м.Сторожинець. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-8529-72-6
ББК: 84.4 УКР6.44
Жанр:
— Казки для дорослих
Анотація:
Головний герой роману "Мистецтво вмирання" добровільно помирає від нерозділеної любові. Процес цей є тривалим і надає змогу в мареннях відвідати інші часи та чужі землі. Він прагне воз'єднатися з коханою і зустрічає її скрізь, таку ж саму і з тим же іменем. Як того й вимагає класична форма літературного твору, усе закінчується екстазом і вибухом емоцій.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...Коли кохаєш, море не таке солоне. Воно Балтійське. Колись ми гріли його своєю пристрастю і не думали, щедро чинимо, чи необачно.
Ми лежали на пляжі в Юрмалі. Пляж був тихим, хоча й велелюдним. І зовсім не нагадував базари чорноморських пляжів. Чим мені подобається Прибалтика так це тим, що там, перебуваючи серед натовпу, можна залишатися самим собою і бути впевненим, що ніхто не вторгнеться до твого "мікрокосмосу".
На пляжі нас було двоє. Нам було спокійно. Сіль Балтійського моря залишалася тоненькою плівкою на наших тілах і можна було привселюдно голубити одне одного, вишкрябуючи на тій ... [ Показати весь уривок ]
шкуринці усілякі дурниці.
На моєму лівому зап’ястку, ніби татуюючи його, Олена намалювала ієрогліф щастя, я посміхнувся її серйозному виразові обличчя і на її правому стегні, уздовж до самого коліна, великими літерами написав: SEX BOMB.
Вона уважно прочитала напис і, скрушно зітхнувши, відкинулась на спину. Мене було заінтриговано.
- Що? - запитав я пошепки, порушуючи священну тишу нашого храму.
Відірвавшись від книги, вона поглянула на мене докірливо.
- Ну? - захвилювався я.
- У чоловіків на думці сама лише війна.
Спершу я хотів засміятися, а потім мене вразила віковічна жіноча мудрість, яка жила в ній. Мудрість, заснована на впевненості.
Мені перехотілося сміятись і, каючись, я поцілував її коліно.
* * *
Тоді вона теж мене кинула. Скільки разів вона, взагалі, мене кидала?
Лайма, Вірга, Лоретта, Емма, Анна бігали квартирою і ловили для мене власницю будинку.
"Хлопці подарували мені вас усіх!" кричав я і то була правда: обурені друзі. На моє зневажливе хмикання "Хіба це портове місто?", сказали - "Зараз ми зробимо так, що з усіх портів, до кінця життя ти пам’ятатимеш лише Клайпеду!", подарували мені квартиру з дівчатками і на додачу усю вулицю Sportininku. І я-таки її "спортив". "Чого ти бажаєш?" - запитали вони. І я забажав: тут не повинен з’являтися жоден чоловік, поки я не дозволю. "Гаразд" - погодились вони і пішли. Чотири дні до нас ніхто не стукав. Окрім затюканого, кульгавого Шульца, який приносив несмачний місцевий самогон. Задарма. І дівки ще його били за те, що самогонка несмачна.
П’ятого дня, коли у двері почала вламуватися міліція, я вийшов крізь вікно у лагідне балтійське літо з мініатюрними тістечками, п’янкою кавою і пекучими сосисками. Місто було тихим, затишним і мені не заважало.
Про повій я забув за двадцять хвилин. Не вони мені були потрібні. В Акваріумі нерпи пахли Олюторською затокою. Товстелезні стіни Червоного форту ласкаво оберігали мене від стороннього галасу, а стороннім галасом були будь-які звуки, які могли змусити мене розплющити очі.
На Куршській косі, біля викинутого на берег іржавого корабля, я дивився свій "Вінок сонетів". Вітаутас Кріштопайтіс у, величезному як навіть на такого велета, сталевому рогатому шоломі ретельно краяв сало, а я чистив часник. Він готувався їсти типово литовську, а я типово українську страву: варену в лушпинні картоплю, сало і часник. Але це було не тоді, а на п’ятдесят років раніше, коли шляхи нашої 14-ї дивізії SS, єдиного разу за всю війну перетнулися зі шляхами дивізії "Вікінг". Від Вітаутаса пахло бензином, а сало пахло димком.
Ні, димком пахли бужені вугрі. Хелена й тоді теж перебувала занадто далеко. [ Згорнути уривок ]
|
