|
Метроном
Тетяна Дігай
— Тернопіль : Воля,
2008.
— 92 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 500 шт.
ISBN: 978-966-8569-62-3
ББК: 83.3 (4Укр) Д-44
Жанр:
— Збірки критичних статей
— Збірки рецензій
Анотація:
Мої рецензії – це імпресії-враження, отримані від безпосереднього спілкування з художніми творами, в мене панують тенденції ігрові, мінливі, вибагливо-примхливі, і так звана об’єктивність втрачає важку словесну оболонку, це – вільна думка, органічно висловлена вільним словом – жанр суб’єктивних нотаток. Я шукаю в літературних творах співзвуччя, гармонії, високого морального потенціалу,тому мої ,,мандри” книжками – перевірений літературний спосіб осягнення світу та людей.
Книжка адресована всім небайдужим до української сучасної літератури.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ЩОДЕННИК КОСМІЧНОЇ ЛЮДИНИ
Дмитро Лазуткін. БЕНЗИН: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 140 с.; іл..
Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер із кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але він, насамперед, – поет, автор чотирьох книг і лауреат літературних премій. Ці біографічні дані необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. ... [ Показати весь уривок ]
Його п’ята збірка поезій «Бензин” – це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це – щоденник спостережень за земним нашим із вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: «…цей побутовий космос… ось воно моє небо // я тут працюю – сонцем… життя видовжується по вертикалі // і поступово зникає вгорі… втім там – нагорі // інші побачення інші маневри // інші трембіти для танкових рот // інші розваги інші шедеври // інші підкорення інших висот…”.
Але, ніде правди діти, автор живе на Землі, і його поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: «…варто раз схибити // у найвідповідальніший момент // і тебе занесуть до чорної книги // найчорнішої з усіх чорних книг… всі грають у власні ігри // всі програють // адже ніколи не відомо // у який бік покотиться земна куля… це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно // як сильно б цього не хотів // зв’язати бажання втечі з надією на вороття…”. Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас, і поет, як професійний спокусник, не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди «… де вже інші правила // де чути небесні хорали… там на поверхні // ти побачиш тих кого боявся побачити // там // на поверхні // добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом // оминаючи // коралові рифи // і запалені свічки над зеленими корабликами…// обриси міст // які зависають у повітрі // чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру… // небеса наповнюються рожевим кремом… // це прибульці знов // кольорами граються…”.
Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет усвідомлює: навіть якщо «… дороговкази не вказують // пісні брешуть…// сотні слів // і всі надиктовані // сотні доріг // і всі розтоптані… тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим // так солодко бути безсоромним // так легко бути щасливим…”.
У своєму баченні нашого з вами існування Дмитро Лазуткін із ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: «… та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! // на вулиці чернишевського такі питання доречні // як що робити? – вчасно поливати квіти // годувати кота інакше вони приречені…”. На жаль, за прогнозом поета, приречені й ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: «… світ це куля а ти мішень // мішень і куля колись зустрінуться…”. У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: «любов вимагає оргій // заходьте є вільні місця…// вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця // й на пластикові виделки настромлюються серця // потрібно чимало виделок аби врятувати світ…”. Автор радить: «… лише не вмикай телевізор // бо там безнадійні шанси // і опади наче осади // там радять вчити албанську // аби не померти в косово… хочеш кричати – краще – кричи…// так трапляється // і риба кричить…”. Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже все так безнадійно?! Не може такого бути, адже наш автор – поет! Голого оптимізму, правда, у поетичних рефлексіях нема, але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо «… так солодко перебирати колишні історії // так затишно вірити у безперервний процес… так хочеться // комусь довіряти // так хочеться покласти сумку на підлогу // й піти займати чергу за квитками у майбутнє… у якому – пророкує поет: помри – і не відчуєш зміни // воскресни – і відчуєш все… врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути… тому до побачення // усім хто так само створений”...
До побачення, пане поете! [ Згорнути уривок ]
|
