Богдана Матіяш : Твої улюблені пси та інші звірі : вірші : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ваймар Іцкович (джерело: Дніпро, 2012, № 3)

ПРОГУЛЯНКА ДРУГА — ЯК ОБІЙНЯТИ БОГА

Метафоризація мовленого, додаткова насиченість коментарями чи, навпаки, редукція говореного тощо — це все експерименти, які відбуваються на рівні, скажімо, матеріалу поезії — мови. Те, про що йдеться, визначається тим, що сказано. Поетичність мови знаходимо в словесних конструкціях,
побудованих за новими оригінальними формулами. Але це лише один шлях розвитку — модернізація інструментарію.
Натомість у поезії можливий і інакший спосіб еволюції художності. Такий шлях у сучасній жіночій поезії представлений у творчості Богдани Матіяш. У 2005 році Богдана видала ... [ Показати всю рецензію ] першу книжку «Непроявлені знімки» — збірку верлібрової поезії, на якій позначився «дух часу» становлення й
самоідентифікації як держави, так і окремої людини. У цій книзі постає питання спілкування й порозуміння.
Проте сама назва вже наступної збірки «Розмови з Богом» (2007) указує на розширення простору осмислювання. Поступово зацікавленість авторки проявами життя переростає в зацікавлення життям як феноменом: від споглядання — в осмислення, від виявів — до законів організації. Свого піку ці роздуми досягають у третій книжці віршів «Твої улюблені пси та інші звірі» (2011).
«…під деревами дивитимемось на землю й на небо
просто собі мовчатимемо просто будемо прості
як опала хвоя м’які як мох легкі як світло»
Речі перестають бути просто речами. Кожна з них має свою функцію або, якщо поетичніше, мету. Кожна річ може нас чогось навчити: опала хвоя — простоти, мох — м’якості (не фізичної, ясна річ), світло — легкості. Споглядання й розуміння всього довкола дає змогу побачити його повно,
перейти на інший рівень обсервації. Не просто вийти й дивитися в поле, а бачити:
«…як тремтить повітря між землею і небом як воно
гойдається просте й делікатне…»
«…скільки вдячності в кожному русі скільки тепла
і любові в кожному кроці скільки радості
що приходить раптово…»
Біля останньої своєї межі таке розширення простору споглядання неминуче мало б привести до питань світобудови, світоустрою. Так і відбувається. До того ж у творчій свідомості, яка пройшла шлях від дарування напівтиші коханому до слухання космічного гулу, до по-дитячому щирих
розмов із Богом:
«…мені так хочеться плакати
мені так міцно хочеться обійняти тебе і заплакати
і відійти взявши з собою хіба що улюблених
звірів…»
На рівні ж мови твору та його композиції вірші Богдани Матіяш відійшли від рваного ритму верлібру до заспокійливо-медитативних розлогих ритмів білого вірша, який усе менше й менше цікавиться власне формою, а чимдуж прагне поставити Йому якомога більше запитань. А ми ж пам’ятаємо,
що кожне правильно поставлене запитання наближає можливість відповіді на нього.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Aries_Domini (джерело: LiveLib)

хочу розповісти тобі яка красива буває в річках вода
і які чудернацькі ходять в лісах звірі яка досконала і добра
западає тиша після заходу сонця і як на озері
міцно промерз лід хочу розповісти який увесь світ
красивий і як багато за все що в ньому є хочеться дякувати
за все що приходить і що відходить
за все що тішить і все що ранить


Нехай відсутність знаків пунктуації не зіб'є Вас із пантелику - вона зовсім не бентежить і не перешкоджає пірнати у текст. Рядки плинуть повільно і лагідно. Очі й душа вбирають в себе слова як нектар, тепло від якого розливаєтья тілом і відчувається навіть ... [ Показати всю рецензію ] фізично. Між рядками просвічує воістину євангельська благодать. Саме так - євангельська, котра закликає прощати кривдників і молитися за ненависників. І просто любити, не вивищуючись і не приписуючи це собі як заслугу. [Знаки пунктуації в цитатах, наведених нижче, проставлені мною.]

... найгірше, що я бачив сьогодні, - це те, як люди легковажать те, що отримують в дар, як не вміють цінувати тих, хто їх любить...



Текст затягує настільки, що через деякий час відчуваєш, що хочеш говорити словами авторки і дивитися її очима на прекрасний світ, сам факт існування якого є справжнім предивом. І я вчусь наново відкривати світ, сприймати його, як сприймає дитина, для якої кожен день - як нове життя, новий шанс, надія на нові враження і нове добро. Хочеться читати цю книжечку вголос, читати її як Псалтир, як молитовник, говорити із Богом її словами. І байдуже, що вони не є канонічними молитвами.

Я кажу "дякую" за зірки на небі, за світло сонця і місяця. І за те, що ніколи не буває по-справжньому темно.



Ці вірші (а може, й зовсім не вірші) щирі, прості, добрі і йдуть з найпотаємніших глибин людської душі. Ними хочеться плакати і сміятися.
Нині це не кожному під силу - бачити світ таким, як його задумав Господь, а не таким, яким його зробили люди (homo homini lupus est). Так важко довіритися комусь, відкрити своє серце і не боятися прикрощів. Любити і бути у своїй любові безборонним і сильним водночас. Не боятися любові, навіть знаючи, що вона завжди йде пліч-о-пліч з болем і смутком. Що все і всіх, кого ми на цій землі зустріли, муситимемо одного дня втратити. Так само, як і ми, у свою чергу, теж станемо чиєюсь втратою.
Це нині (а може, й завжди так було) так незмірно складно - радіти життю попри все і говорити:

Як добре, що світ навколо такий щасливий і світлий, і як добре, що в ньому є ми.



Знання примножує скорботу, - стверджує біблійна книга Екклезіаста. Напевно, так і є. Закутуючись у теплий плед, я перечікую холод. Читаю книги. Ця зима лагідна і добра до мене. Але не до всіх. Мабуть, я безповоротно втратила внутрішню гармонію, бо немає в мені того всеохопоного відчуття радості, яке буває тільки у щасливому, безтурботному дитинстві, не затьмареному війною, нестатками й іншими великими й малими негараздами. Але я знаю, що таке втрата і як важко далі жити після неї, взяти себе в руки і змусити засміятися. І допоки моя пам'ять при мені, я ніколи більше не буду тією, що й раніше. Щось назавжди ламається всередині - зникає легкість, і ти відчуваєш, яким важким є тяжіння землі. Авторці пощастило більше, ніж мені, - вона, схоже, навчилася долати напади відчаю. Ні, Богдана Матіяш не дивиться на світ крізь рожеві окуляри. Вона просто не акцентує увагу на його темній стороні. Бо темрява затягує. Як говорив Ніцше, "якщо довго вдивлятися у безодню, безодня почне вдивлятися у тебе".
Коли вулиці порожніють і я лишаюсь сам-на-сам із білою тишею, я бачу не лише красу й гармонію, я бачу смерть - хтось неодмінно замерзне зимової ночі, хтось фатально послизнеться. "Я знаю - небезпечний сніг. Боюсь, зима уб'є нас всіх..." Як кажуть, один бачить калюжу, а інший - зорі. І я відчуваю, як мені бракує цієї простої земної душевної рівноваги й тиші, цього надзвичайного спокою, котрий приходить, щойно ти починаєш осягати розумність всього сущого.
Але. Поки смерть не торкнулася нас, будьмо "взаємно красивими". Бо допомогти цьому світові стати по-справжньому прекрасним і довершеним можемо тільки ми - кожен із нас, якщо він створить навколо себе хоча б невеличкий простір доброзичливості, ввічливості, вдячності, дружби й любові. Велике добро, як відомо, починається з маленьких справ.

... в світі стільки любові, що її не забракне нікому й ніколи не зменшиться...



Власне, наскрізною темою "Твоїх улюблених псів та інших звірів" є взаємини людини із природою. По цей і по той бік життя. З усіма живими істотами, серед яких ми, мабуть, не є "вінцем творіння". Це дуже щемливо, і ніжно, і проникливо. Кожен, хто любив кота і собаку, лева й лебедя, впізнає в цих рядках себе і свої думки:

Сьогодні мені не вдасться нічого тобі сказати, мій Боже. Зовсім нічого. Я мовчу, нічого не можу сказати устами, але знаю: ти вже давно почув усе, що тобі говорила серцем. Мені так хочеться плакати, мені так міцно хочеться обійняти тебе і заплакати. І відійти, взявши з собою хіба що улюблених звірів. І ніколи, зовсім ніколи з ними не розлучатися. Заживи, Боже мій, всі їхні рани. Зроби так, щоби їм нічого більше не боліло. А ще - зроби так, щоб нам ніколи одні одних не втрачати. Щоби, коли ти відчиниш брами раю, ці ласкаві звірята теж мали право ввійти, щоби ніхто не спинив їх, ніхто не завадив нам при тобі бути разом, при тобі знову побачитись.



Про цю надзвичайно тоненьку за обсягом і надзвичайно глибоку за смислом книжечку можна було б сказати іще багато чого (вона того варта, повірте), але краще помовчімо й занурьмося в її добрі думки. І, може, серед безнадії й пітьми нам стане трішки радісніше й світліше.

коли все закінчиться я би хотіла нічого не боятися
я би хотіла щоби все було світло й просто
щоб простягнути руку й піти просто Боже тебе
обняти...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Калинська-Корчук (джерело: Дивенсвіт)

«Твої улюблені пси та інші звірі» – так називається третя книга Богдани Матіяш, яка багато в чому продовжує чи, радше, доповнює попередню – «Розмови з Богом».

Ця книга - не енциклопедія тварин чи інша інтелектуально-пізнавальна література, перш за все, тому, що містить поетичні тексти. У книзі Богдани Матіяш перераховано до тридцяти різних звірів з їхніми особливими іменами та характерними рисами. Сама поетка зазначає основну мотивацію написання книги – «тугу за Раєм», у якому людина була в тісному й безперервному зв'язку з Богом, а тварини не були дикими, а люблячими та мали глибоку прив'язаність ... [ Показати всю рецензію ] до людини й... дружили між собою. «Мені дуже бракує світу, який він був на самому початку», – зазначає Богдана Матіяш в одному зі своїх інтерв'ю, і ці слова є немовби лейтмотивом усієї нової збірки поезій.

Яких лише звірів не зустрічаємо в поезіях Богдани Матіяш, бо ж «чудернацькі ходять в лісах звірі»: це і пустотливі білки, сірі вовки, ведмеді, мурашки, косулі й лосі, їжаки, слон і сарна, гепард і тигр, гієни, сріблясті риби, зайці та куниці, прекрасні молоді олені, ягнята, добрий кіт, бабка, бджола з лапками в пилку, антилопи, зайці, які шарудять у траві, з нею ми роздивляємось птахів біля води і спостерігаємо вужів на стежці.

Та найбільше у книзі згадуються пси та... леви. Пси - радісні, лагідні й світлі, пси - найгарніші в світі, кудлаті, улюблені, веселі, малі, дуже щасливі та дуже улюблені пси. Найбільше пише про свого домашнього улюбленця – пса Пірата, чорного і кудлатого. З думкою про нього та про кота Борсука, кольору піску, пише цю книгу, зазначаючи, що вони «обоє вони дуже добрі й справді лагідні».

Тоді чому ж саме леви, до того ж гарні і добрі? Лев для Богдани Матіяш означає когось великого й, водночас, доброго, ввічливого, вдумливого, здається, лев для неї означає того, кому можна звіритися, і вона йому безумовно довіряє. Один з левів зустрічає нас й на обкладинці книги. Богдана Матіяш знайшла художницю Дар'ю Герасимову через Інтернет та попросила в неї дозволу на використання малюнка з чудернацьким левом із гривою з квітів, і ось він тут, привітний, як завжди.matiash

Перш за все, поетка замислюється над дивом, створеним Богом на втіху людині, над дивовижно створеним світом природи, яка в усьому є гармонійно збудованою:

згадую який зі звірів міг би бути страшний / і якого можна було би боятися і не можу згадати / при кожному з них починається світло і кожен / із них красивий...// не несуть / у собі страху а тільки багато радості.

Навіть навпаки, їй здається, що тварини набагато більше можуть відчувати, лише не можуть про це розповісти, тому вона намагається їх слухати душею, як, наприклад, свого доброго лева, який

багато розповідає про любов і радість каже що вони / дуже прості й делікатні й трохи подібні до яблуневого / цвіту що стається в свій час і в свою пору а тоді облітає засипає всю землю і діти збирають його повні долоні / підкидають в повітря плескають ручками сміються / коли пелюстки опадають на них як блідо-рожевий / теплий м'який дощ.

Звірята Богдани наче вміють розповісти просто про надто складні речі, як от

лев каже що багато таємниць / має в собі радість і багато радостей має любов.

Вона визнає, що іноді найгрізніші тварини можуть бути значно кращими, ніж люди – «бо ти, леве, є від мене мудріше».

Лев Богдани Матіяш невипадковий гість її поезій, а, радше, навпаки, завжди бажаний і особливо нею шанований, який завжди поруч –

він любить сидіти й дивитися як я готую сніданок / він розповідає мені в цей час казки про лелек, що летять / на зимівлю у теплі краї у вирій, про золотий пісок / про леопардів і сарн, про зебр і верблюдів про свого / доброго приятеля бегемота, що живе у великій воді.

Мовби зникають мовні кордони, й тварини і люди можуть вільно спілкуватися, і мудрий лев промовляє до поетки, в розмові привідкриваючи завісу своїх роздумів про життя, яким воно є в руках Божих –

лев говорить не поясниш нікому як добре бути / лагідним тільки може сама часом радітимеш / коли відчуєш яке делікатне й просте стає твоє / серце коли ти плачеш коли твої руки не мають / за що триматися коли твої очі повні води й коли / твої губи не вміють сказати нічого що би могло / зранити», і мудрий лев при цьому заплющує очі.

Подібно до лева, Богдана ділиться у розмові з улюбленим псом сумнівами, наскільки має збережену першостворену чистоту –

щось у мені мій псе дуже змінилося...// псе мій добрий і рідний подивися на мене / приклади мені лапу і вухо до грудей послухай чи моє серце / б'ється так як колись як раніше чи ще воно лагідне і м'яке.

Іноді Богдана Матіяш описує окремі епізоди, коли переймаєшся кожною деталлю –

ти бачиш пса і дівчинку вони разом ідуть стежкою вона веде / його на повідку вони збиваються з дороги або просто / мусять обходити непевні місця на якусь мить провалюються / в сніг і вона голосно сміється а пес гавкає і радо махає / хвостом.

Поетка неодноразово згадує про своїх псів, зокрема, вона описує й красу цих тварин –

почухаєш спину сміятимешся скажеш така густа / в тебе й добра шерсть між усіх псів ти / мій псе найгарніший.

У своїх поезіях Богдана Матіяш наголошує на простоті у всьому, і у стосунках також, бо прості речі важать набагато більше, ніж надмірні і пафосні –

не бійся просто присісти тут / поруч мене просто обійняти мене за гриву і якщо ти аж так / натомилась не бійся просто заплакати говоритимеш / будеш жива як квітка у полі і як дерево в лісі будеш / проста і радісна як найменша в світі дитина говоритимеш / значить житимеш

адже прості речі утворюють легкість життя. Це відомо найперше дітям, котрі й є ключем до розуміння дійсності та найбільше спілкуються з Творцем та Ним створеним світом природи.

У віршах Богдани Матіяш звірі, як люди, з живими емоціями, які вони по-особливому передають, з її поезій ми дізнаємося,

що навіть найдужчі звірі теж часом можуть / беззахисно й гірко плакати.

Навіть, здавалося б грізний ведмідь, стає вдячним за людську довіру і у відповідь сам стає довірливим та відкритим до людини –

ведмедеві сльози текли одна / по одній тобі на руки як срібний осінній дощ.

Поетка промовляє навіть до вовка, якого називає своїм братом, таким чином зображуючи здавалося б грізних тварин найкращими друзями людини –

сядь на / хвильку скажи чи ж тобі так добре чи ж тобі часом / не хочеться щоб тебе кого люди не люблять і звірі / бояться хтось назвав своїм братом любий вовче

повір в світі стільки любові що її не забракне нікому / й ніколи не зменшиться що її також вистачить і для / тебе ходи ближче... // я скажу всім щоб тебе любили скажу всім що ти / мій добрий улюблений брат.

Богдана Матіяш не цурається смерті, зокрема, сумує за звірями, коли вони помирають –

коли дивитися здалеку смерть здається / такою несправжньою а коли наближається ранить багато й міцно як шкло гостре / пробиває лапу як вистріл мисливця ранить / серце

псе мій найдорожчий покладу голову / на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап / заплющу очі тихо по тобі плакатиму.

Здається, що тварини Богдани неначе зроблені з плюшу, настільки вони милі та лагідні, що хочеться їх міцно обіймати, пестити, такий ефект недаремно виникає від її поезій, адже напевне такими ніжними є ці тварини і такими вона їх бачить поруч із собою, ось як вона уявляє їх перед брамою Раю:

приходить мій лев він нічого не каже просто кладе голову / мені на коліна

а такими вони є поруч із нею в побуті –

зрештою люблю / в тобі все таке славне й рідне кожну шерстинку / м'який ніс лагідні очі.

Звірі Богдани нагадують певну анімацію, коли через віршовані рядки можна конкретно відчувати біля себе присутність цих Божих створінь, Божих улюблених звірів –

а він приходить повагом неквапно лягає поруч / у теплу й м'яку траву сам міцний і м'який / вмощується делікатно й обережно щоби не наступити на мурашок не злякати джмеля / у квітці не стривожити мого сну.

MatijashЯк зізнається Богдана Матіяш, вона дуже любить бути близько до природи, дуже любить саджати дерева чи готувати щось, особливо, для близьких. Усюди в її поезіях ми знайдемо прекрасні краєвиди та окремі, делікатно виписані описи природи, які розповідають нам про пору року чи то пору душі, разом із останніми антонівками, улюбленими кленами, опалою хвоєю, сосною й горобиною, ромашкою та берізкою, кульбабами, крученими паничами і грициками усюди нас супроводжує неймовірна легкість. І навіть, коли падає дощ, то це не настільки сумно –

і ми і я і ти затамувавши подих зриваємось з місця / ковзаємо лапами по мокрій землі / намагаємось відтворити його політ.

Поетка вчиться дивуватись світові довкола і дивовижним тваринам зокрема, їхнім особливим, наче людським рисам характеру, їхніми досягненнями:

а ще не знаю як їм вдається бути кожному / меншим від іншого жодному не вивищуватись / звідки в них це вміння так мало мати тільки / пісок під ногами тільки вітер у лісі / тільки сонця і місяця добре світло.

Вона дивується безкорисливій любові тварин, каже, що вони

завжди люблять найперше серцем / а вже потім очима язиком шерстю / подушечками на лапах лапами хвостом.

Іноді Богдана прогулюється не лише справжнім неміфічним лісом, але й загадковими тунелями власної уяви, як-от мандрує вдвох із левом –

а тоді він візьме мене на спину й ми вирушимо / в якусь довгу й далеку прогулянку може в нашу із ним / пустелю може до водоспадів може до водопою куди / приходять слони жирафи і бегемоти / ми теж трохи нап'ємося з дороги я мій добрий лев.

Збірка Богдани Матіяш наче привідкриває двері в інший світ, і не лише світ тварин, а створює загальну ауру першоствореного світу. В її поезії присутні різноманітні настрої та почуття, вона по-різному передає навіть стани природи, щоб читач побачив все відразу на власні очі: як «прозоро і просто ясніє кора», «коли мені так тихо і так втомлено», у її поезії багато любові, «багато бігу швидкого», у ній є сміх та доброта, радість, світло чистота. Все у ній просто й все стається довірливим, адже «увесь світ красивий».

У своїх поезіях Богдана Матіяш продовжує молитовно звертатися до Бога, цього разу розмовляє з Ним про усіх Його звірів –

Ти що усьому дав початок ти що створив траву і дерева / й море річки і гори пустелі й родючий ґрунт і зірки і небо...// дозволь мені бачити як при тобі / сідають тихо згорнувши крила орел і яструб як ластяться / до ніг гепарди й рисі як усміхається твій улюблений лев / і як все обертається в світло стає простим і чистим / прозорим як шкло добрий мій Боже й лагідним.

Поетка торкається проблеми збереження природи, у свій, поетичний спосіб застерігаючи людей від насилля та знищення довкілля, й таким чином уберігаючи тварин –

я би хотіла / щоб їм кожен ранок вечір і день був безпечний / і лагідний хотіла б щоб олень і кожен інакший звір / без страху був собі щоби просто і довго жив.

Богдана хотіла б навчитися вмінню завжди поводити себе належно із тваринами, вона каже:

дай Боже так щоб нікого із них / слова мої не вразили руки мої не скривдили / серце моє не знехтувало.

Вона переймається долею багатьох звірів, каже, що їй шкода того, в яких умовах вони живуть – в неволі чи постійному страсі за своє життя.

Кажуть, що тварини часом є добріші, ніж люди. У поезіях Богдани Матіяш наче підтверджується думка, що цей світ занадто глухий до чужих проблем, і його потрібно зробити добрішим. Звірі не просто промовляють, а начебто докоряють людині, що вона втрачає зв'язок із Богом, перестає бути доброзичливою та чинити добрі діла, зрештою, просто втрачає здатність любити та бути любленою, як ось у цих словах –

аж врешті він каже найгірше що я бачив / сьогодні це те як люди легковажать те що отримують / в дар як не вміють цінувати тих хто їх любить мій лев / плаче... // леви часом мусять трохи поплакати.

Богдана Матіяш вірить, що «можна було би навчитися говорити / до всіх на світі звірів», стати такими ж простими, як ці звірі, навчитися зі всіма знаходити спільну мову, знаходити її зі всім світом. Цю спільну мову потрібно шукати також із людьми, і то не лише добрими. Віднайти первісну гармонію – значить поєднатись із Богом, значить прийти під браму Раю зі всіма, кого ми «приручили» та за кого відповідальні.

Богдана Матіяш у своїх поезіях здійснює власну проекцію на майбутнє, і не вагається в тому, що ситуацію ще можна врятувати, знаючи, що світ повинен мати інше обличчя –

вірю що світ міг би бути інакший / що можна було би так вільно і легко бути / знати найбільшу любов і найкращу приязнь / лева до лева віслюка до ягняти пса до рисі.matiash1

Богдана ненадивується цьому світові, милується природним світом та любов'ю між звірями, що мимоволі робить аналогію до світу надприродного, надлюдського, який ми лише можемо собі уявляти та бачити душею –

аж потім спитати чи ангели / в небі бавляться теж так само просто і світло як ці птахи.

Богдана чудово усвідомлює, звідки походить всяка краса, яку спостерігаємо в світі і вона складає свою віршовану подяку Творцеві за все Ним так звершене –

це теж твій світ і те / чого не пишу про що тільки думаю воно все тобі / належить

за розмаїття барв за стільки / різних трав птахів комах плазунів і звірів дуже / тобі Боже мій дякую.

Збірка майже закінчується, і все начебто виглядає таким простим та легким, але таким враженням, що залишається з нами назавжди, як і вірші Богдани, як і постать улюбленого лева, що постійно перебуває у зв'язку з нами

я дивлюся на лева він сидить / мовчки нічого не каже тільки тихо так / усміхається.

Ми ніколи не знаємо, що буде далі, і яким буде наше продовження та яким стане світ після нас, і Богдана Матіяш, використовуючи кожну надану можливість, встигає дякувати Богові за все, що було, що є та що нас очікує, адже немає пісні простішої, ніж та, яку вклав нам в уста сам Господь. Тож дякуємо Йому разом із чудовою київською поеткою, яка є майстром творення діалогу з тиші –

дякую що не знаю що буде далі що просто бачу дорогу і світ / і стільки у ньому любові й світла простого як цвіт яблуневий / делікатного як сонячний промінь як поцілунок теплого.

Як і Богдана Матіяш, не знаємо, якими будуть наші наступні діалоги та в що перейдуть, але знаємо, що «коли цілий цей світ закінчиться», приятель лев забере нас до нашого Творця, «бо він знає дорогу щасливу й радісну». Богдана Матіяш вміє побачити та відчувати цей світ дуже тонко і вже, уявляючи повернення до першоствореного Раю, вона згадує й про усіх тварин –

заживи Боже мій всі їхні рани зроби так щоби їм / нічого більше не боліло а ще зроби так щоб нам / ніколи одні одних не втрачати щоби коли ти / відчиниш брами раю ці ласкаві звірята теж мали / право ввійти щоби ніхто не спинив їх ніхто не завадив нам при тобі / бути разом при тобі знову побачитись

вона ніколи не втрачає надії, що в майбутньому зустрінеться з усіма любими створіннями, яких будь-коли знала, щоб поруч із ними статися собі просто маленькою дівчинкою.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Малетич (джерело: Alarum)

як би могло Боже бути насправді якби я жила
постійно серед звірят…
Богдана Матіяш

Унікальна поетична книга

«Твої улюблені пси та інші звірі» Богдани Матіяш – напевно, унікальна на сьогодні в українській літературі поетична книга, бо повністю присвячена звірятам, вона навіть відкривається присвятою для двох домашніх улюбленців авторки – кота Борсука і пса Пірата.
Це справді не просто збірка з понад півсотні верлібрів, а цілісна поетична книга, де історії її героїв переплітаються, у їхній поважній ході або в гарному стрімкому бігові – майже леті – немає перерваності, і на безперервність ... [ Показати всю рецензію ] цієї оповіді вказує й сам спосіб писання – воно снується, як думка – без розділових знаків, його можна сприймати як музику – часом звуки стають важкими, насиченими, драматичними (епізод з пораненим ведмедем чи убитим оленем), а не раз – леткими, легкими, мов мелодії Моцарта – коли з небес сипле перший сніг, коли осипається яблуневий світ, коли словами поетеси «кожна хвилина тиші така прозора й глибока така радісна».
Хочеться назвати «Твої улюблені пси та інші звірі» навіть романом у віршах, бо якщо справді уважно перечитати книгу від початку до кінця, то можна вирізнити декількох «головних персонажів» – улюблених псів і мудрого лева – і видно провідну «сюжетну лінію» (лапкую, бо умовно) – а саме Повернення до раю.

Твої улюблені пси…

Впустіть до хати собаку брудного приблудного…
Жак Превер

Пси – улюблені, підкреслюється в назві книги. Улюблені звірятка для авторки і для багатьох добросердих людей, які люблять їх як щирих і добрих друзів. Їхня смерть може переживатися так само болісно, як і втрата рідної, близької людини:

коли дивитися здалеку смерть здається
такою несправжньою а коли наближається
ранить багато й міцно як шкло гостре
пробиває лапу як вистріл мисливця ранить
серце псе мій найдорожчий покладу голову
на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап
заплющу очі тихо по тобі плакатиму

Псів, здавна найближчих до людини звірят і найвідданіших їй, Богдана Матіяш фактично наділяє людськими рисами і християнськими чеснотами – терпеливістю, лагідністю, здатністю прощати образу, грубість, здатністю любити глибоко і жертовно:

…і над усе бережемо тих
кого ми навчились любити навіть коли нас ранять

І тут поетеса вдається до свого улюбленого прийому – даючи псам промовляти від першої особи. Пси, як і інші звірі, стають речистими, наводячи на думку про Льюїсові «Хроніки Нарнії» з їхніми мудрими звірятами. Але не тільки. Це говоріння від першої особи, від імені звірят дає зрозуміти, наскільки сильно відчуває авторка, наскільки глибоке, співпереживання притаманне їй, аж до перевтілення, вживання в образи своїх героїв-звірят.
Можна побачити, що семантичне навантаження цього образу складне, нашароване – псів можна сприймати не тільки буквально як власне звірят, які завжди поруч з людиною, а й метафорично: хіба ж не часто люди поводяться навіть зі своїми близькими, з рідними, зі старими батьками і з дітьми, як ось і з цими псами – ображають чи й б’ють, відкидають, відповідають жорстокістю на лагідність і любов.
Ці метафоричні «пси» можуть «відчитуватися» і як наші ближні, часом упосліджені, відкинені на маргінес бездомні, до яких мало хто виявляє прихильність, а часто навпаки нехтує та проявляє жорстокість. Тут можна підсумувати хіба що ще кількома рядками з поезії Жака Превера, винесеної в епіграф:

Можна відмити собаку
Можна відмити грязюку
А от тих, хто любить тільки за умови що…
Таких не відмиє
Ніщо

Приятель лев

У раю лірична героїня прагне зустріти мудрого і сильного друга-лева:

пообіцяй мені що коли я прийду в твій рай
там буде лев пообіцяй що він чекатиме мене
терпляче і радісно і коли я ще тільки вийду
з-поміж дерев він побачить мене зірветься
на рівні ноги помчить до мене аж грива
розвіватиметься на всі боки

Звичайно, що цей лев – дуже міцний, від природи гарний, добрий і мудрий, і само собою – він розмовляє. Він стає для ліричної героїні не просто добрим другом, який приходить до сніданку на каву з булочками, а й свого роду учителем, таким собі мандрівним філософом, збагаченим мудрістю та досвідом.
Щоправда, Богдана Матіяш стверджує, що цей лев – не такий могутній, як нарнійський, що він більш приватний, отож, можливо, він таки трохи домашній, як велетенський кіт. Як і кіт – він може помандрувати собі кудись, але потім обов’язково повернеться, щоб розповісти, скільки краси бачив у мандрівках, щоб принести «господині» від клена лист, щоб розповісти, що зовсім не важко бути добрим, але для цього треба учитись любити, часом зрікаючись своїх бажань і потреб, часто жертвуючи собою, часто – віддаючи останню скибку хліба, яка й тобі дуже потрібна. Розповіді лева нагадують часом євангельські притчі, нагадують Христове вчення – недаремно лев тут виступає посланцем Творця.
І, крім усього, лев – ще й естет:

…лев зупиняється біля кожного дерева
Каже ти таке красиве таке світле у цій зимі

Повернення до раю

Людині, прародичі якої за переступ стали вигнанцями з прекрасного Божого саду, рай на підсвідомому рівні закладено як ідею найліпшого, досконалого місце для життя, для існування. Інша справа, що кожен, мабуть, уявляє його собі по-різному.
Авторка поетичної збірки в одному з інтерв’ю зауважила, що довго думала про рай, «про світ одразу після сотворення і до гріхопадіння, про те, як у ньому все було впорядковано. Про те, що звірі та люди були в ньому поруч, врешті, про те, що вони були створені, щоби бути одні для одних приятелями. Що то був світ без страху, без найменшого каменя, об який можна було спіткнутися й поранитись або вдаритися. Що ніхто нікому не чинив у ньому кривди. Що звірі, яких сьогодні боїмося і звемо «дикими», страшними й дикими на початку не були. Що ведмедя, вовка, тигра чи лева цілком спокійно можна було обняти. Бути з ними, скільки захочеться».
«Це одна з речей, про яку я думала аж стільки, що врешті почала про це писати, бо мені дуже хотілося бути в цьому світі – доброму й лагідному, і неодмінно серед звірів», – наголошує Богдана Матіяш.
Авторка, а вслід за нею і її поетична героїня опиняється серед звірят, у лісі, сповненому шелестів, коло річки, де вода неймовірно чиста, ходять босими по піску, по траві і по опалому м’якому листі, їм так добре разом, що видається, нібито рай можна відчути, можна пережити його тут і тепер, на землі, можна витворити його у своєму серці, промовляючи до Творця.
Однак у одній із поезій з’являється рядок «треба щоб ти пам’ятала іще не рай». Це застанова, це попередження про людське жорсткосердя, про байдужість і жорстокість до тварин: через декілька моментів доведеться втішати зраненого ведмедя, а вже зараз в бігу, майже в леті, десь на лісовій стежині загине підстрелений олень, Тут варто зупинитися і приглянутися, бо й наступні два вірші прив’язані до цієї смерті, але перший з них – це оповідь про трагедію від імені олениці, вона страждає, як і людина, переживає втрату свого «лада»:

щойно такий білий світ стає червоним і все пливе все хитається
мені перед очима і світ чорніє без тебе ладо моє як загусла кров

У наступному, пов’язаному з цим вірші авторка теж побивається за вбитим оленем, вона хотіла б, аби він довго і гарно жив, без страху. Третій – промовляння до Бога, свого роду плач за пораненими звірятами і прохання заживити їхні рани, зупинити їхні біль, врешті, узяти їх з собою до Раю.
Звірята Богдани Матіяш не тільки переживають страх чи біль, а й так само, як і людина, можуть страждати від самотності. Лірична героїня вірить, що так само, як то колись було в раю, можна не боятися хижака – вовка, якого «люди не люблять і звірі бояться», вона запросто обійме його і назве братиком:

…ходи ближче простягни лапу я пригорну тебе
скажу всім щоб тебе любили скажу всім що ти
мій добрий улюблений брат

Врешті, йдеться не тільки про відсутність страху, йдеться про промовляння до тварин, про віру в те, що можна було б навчитися до усіх них говорити, усіх любити й нікого не боятися. Радість, любов і мир, хвала Творця – лейтмотив цілої збірки, декотрі поезії читаються навіть як молитва, зокрема, є дуже близькі за духом до Молитви про мир святого Францизка Асизького, яку пригадаємо тут:

Господи, вчини мене знаряддям Твого миру:
Щоб я міг сіяти любов там, де панує ненависть,
Прощення – там, де панує кривда,
Віру – там, де панує сумнів,
Надію – там, де панує відчай,
Радість – там, де панує смуток,
Світло – там, де панує темрява,
Дай мені, Господи:
Втішати – а не чекати утішення
Розуміти – а не чекати розуміння
Любити – а не чекати любові.
Бо даючи – отримуємо,
прощаючи – отримуємо прощення;
а помираючи – воскресаємо до вічного життя.
Амінь

Богдана Матіяш слово за словом (пригадуєте, в Йоана: «Споконвіку було Слово…»!) вибудовує поетичний рай – найперше, як ми вже побачили, він можливий за появи у ньому усіх звірят, за відсутності страху, за існування подяки-молитви Творцю за чудовий світ, за уваги до найдрібнішої бджілки, мурашки чи травинки, за снігу й дощу, ясного сонця, дерев, що дадуть добрі плоди і тих, що просто віддають в дар своє сонячне листя, і коли «все навколо вже якось так роз’яснено так красиво і повно що можна встати і вийти…», то «непомітно і гарно починається рай».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Богдан (джерело: Культреванш, 2011, № 2)

Якщо вірити назві, нова поетична збірка Богдани Матіяш - про звірів. Її героями є лагідні й світлі пси, гарний і добрий лев, закохані олені, ведмідь, який беззахисно плаче, кіт, що спить із зіркою в лапці, братик вовк та багато інших створінь, серед яких немає жодного страшного ("згадую який зі звірів міг би бути страшний / і якого можна було би боятися і не можу згадати"). Проте той, хто прочитає книжку, несподівано для себе з"ясує, що насправді вона - про любов. Про ту справжню, безмежну і всеохопну, на яку здатні звірята і до якої людям буває так важко дорости, любов, яка вміє все прощати попри ... [ Показати всю рецензію ] біль і образи (адже "навіть коли про нас забувають навіть коли нам / із очей течуть сльози ми на знайомі кроки / і на рипіння дверей повертаємо голови мчимо / до тих кого любимо здіймаючи хмари снігу"). Ці дорослі вірші пронизані граничною дитячою щирістю і відвертістю - такою, яка буває у сповіді перед Богом. Мотиви "розмов з Богом" (згадується однойменна попередня книжка авторки) присутні і тут, проте цього разу їх предметом є світ тварин, з яким часто ідентифікує себе сам суб"єкт лірики ("не гнівися на мене господарю я не хотів / тебе скривдити подивися ось я лежу поклавши / лапи на голову трохи сумую без твоїх добрих / кроків..."). І як не прагнути долучитися до "бентежної довіри звірів", до вміння "жодному не вивищуватись... вміння так мало мати тільки / пісок під ногами тільки вітер у лісі / тільки сонця і місяця добре світло". Цей світ справді дивовижний, і стоїть він на простих і вічних речах: ласка, довіра і вдячність, - а це й усе, що насправді потрібно для щастя... Тож авторка не втомлюється дякувати - "за все що приходить і що відходить / за все що тішить і все що ранить". Тут є добрим усе, навіть самотність ("ця найгарніша у світі самотність коли нікого навіть тебе / немає і коли кожен навіть ти дуже близько"), тут нікого не можна скривдити, тут лев приносить листа від клена, а взимку переселяється в кухню, і є змога вчитися "обіймати / вибачати і відходити", і "любов що вже відійшла / знов повертається", і чути, "як росте трава бентежно / і тонко як усе собі є щасливо і просто як усе собі дихає / і як починається осінь спокійно довірливо й тихо /
і як непомітно й гарно починається рай".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Шувалова (джерело: Критика, 2011, ч. 5-6)

Хорошій книжці, а тим паче хорошій книжці поезій, як на мене, годиться бути дверима. Дверима в інше – поетове власне і, водночас, належне всім – дверима незамкненими, які вільно відчинити кожному. Перегортаючи першу сторінку збірки поезій Богдани Матіяш «Твої улюблені пси та інші звірі», штовхаєш рукою хвіртку – і потрапляєш в особливий простір: у сад, де «все що довкола дуже гарне і навіть із кожним днем усе гарніше». Ми не знаємо, чи знайома нам ця місцина. Ми не певні, чи ми тут бували.
Що означають слова, які так часто подибуємо у віршах Матіяш – «гарний», «простий», «добрий», «світлий», ... [ Показати всю рецензію ] «радісний», «щасливий», і чи справді вони ще щось означають (мають означати) для нас? Чи спроможні ми пригадати, як це – «любити і просто іти як дитина просто спокійно йти»? По суті, книжка Богдани Матіяш – саме про ці речі: прості, навіть найпростіші. Речі, що про них (прості) говорити часом – найважче. Про слова, що, зношені від нашого недбалого щоденного вжитку, були спорожніли для нас – аж раптом виявляється (згадується), що вони ж мають смак і запах, що вони гладенькі або шерехаті на дотик, теплі, шелестливі. «Дякувати за очевидне» і «бачити світ яким він є» – як мало, як дуже багато.
Простір цієї книжки наскрізно живий: не досить сказати, що у ньому все дихає – воно (це «все») змінюється, розквітає, плаче, будує гнізда, ступає босоніж, губиться, любить. Тут, прокинувшися, «просто розплющуєш очі в так багато світла і зажмурюєшся і знічуєшся і усміхаєшся і знову дивишся й бачиш небо землю дерева птаха що тремтить у повітрі». Хто бачить – це? Хто бачить – так? Автор? Ліричний герой/героїня? Ті «улюблені пси та інші звірі», що присутні вже в назві книжки? Чи не наймагічніша властивість поезії Матіяш полягає в тому, що у просторі її віршів немає чітко визначених меж, чемних суб’єктів та об’єктів, зашнурованих у тугі словесні корсети. Той, хто промовляє, – це той, хто гладить пса, хто провадить розмови з левом, – і також той, хто хотів би стати левом і собі, – і авжеж той, хто таки є псом і полюбляє «бігти перекидатися через голову качатися в снігу розгрібати сніг біля пенька носом розкидати мох».
У Лукаса Кранаха Старшого є картина, на якій зображено Едемський сад. Не надто екзотична місцина, між іншим, – жодних пальм та чудернацьких квітів – здебільшого, тендітна північна флора. На задньому плані розгортається драматична історія гріхопадіння Адама і Єви та їхнього вигнання з раю, – але не це впадає у вічі передусім. Найперше, що бачиш, ставши перед полотном, – це розмаїта зграя звірини, що тішиться на осонні, наче б за крок від глядача: олені та кізки, коні та однороги, бики з довірливими очима. Звірі: безперечно, улюблені.
Цей сад, це особливе місце, де можна «роздивлятись птахів біля води і вужів на стежці багато мовчати багато говорити до людей і до звірів багато обіймати й дякувати», – не виглядає аж таким незвичайним. «Як непомітно й гарно починається рай», – пише Матіяш. Ба більше, керуючись її поетичною топографією, неможливо визначити й те, де саме він починається. Можливо, за рогом, може, на другому березі річки – а може, вже тут, уже майже довкола нас. «А чи рай теж такий широкий і безкраїй як це небо і чи в ньому вночі теж часом може йти дощ і чи в ньому ростуть такі красиві як тут на землі сосни й інші дерева»? І нехай відповідь нечутна, нехай її винесено за дужки – однак питання проростають природно, як трава, – так само невпинно, просто і необхідно.
Ще наприкінці XIX століття американський письменник Генрі Дейвід Торо перейнявся питанням про те, чого потребує людина, аби відчувати, що вона має «достатньо». Торо з гіркотою писав, що люди стали рабами речей, «знаряддями своїх знарядь». Матіяш у своїй новій книжці теж шукає міру справжнього «достатньо» – і знаходить її у світі братів наших менших. Вона захоплюється їхньою спроможністю «так мало мати» і, водночас, їхнім умінням «вмістити в собі так багато світу» – світу, що в жодному разі не є тільки сукупністю речей. Світу, «у якому є все що потрібно і навіть більше».
Матіяш спостерігає живих істот – але не пильним оком натураліста (як писав той-таки Торо, ми квапимося вхопитися за мікроскоп, так і не встигнувши навчитися по-справжньому бачити світ навколо нас). Вона прагне дивитися серцем – дивитися «просто», а слово «просто» у неї означає «правильно» і «незлостиво», означає «так, як і слід»: відповідно до внутрішнього, а не накинутого ззовні припису.
Прикінцеве питання: що заважає потрактувати цей виклично простий погляд поета на реальність зриму і незриму як примітивний або наївний? Відповідь: жодних перешкод такому потрактуванню немає. Ремарка: крім самого поета. І йдеться зовсім не про те, що Богдана Матіяш обстоюватиме своє світобачення всупереч чиїмсь закидам. Мова передовсім про те, що Матіяш – поет чесний, а отже, поет справжній – поет, що не порушує внутрішнього припису: писати лише «своє». Її кожен вірш – настільки «її», що встрягати у світоглядні суперечки тут видається безглуздям. Лишається тільки читати або не читати – приймати або не приймати – увійти до саду, де мешкають лев, пес і ягня, або лишитися під ворітьми і крадькома зазирати всередину.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Остап Сливинський (джерело: Український журнал, 2011, № 6)

Богдана Матіяш написала дуже дорослу, дуже серйозну книгу. Хоча не здивуюся, якщо в книгарні побачу „Твоїх улюблених псів та інших звірів“ на полиці з дитячими виданнями, подібно до того, як попередню Богданину збірку „Розмови з Богом“ не раз доводилося бачити серед релігійної літератури. З тих самих, уже названих вище прикрих причин. Але ще й тому, що таке промовляння, з яким до нас звертається Богдана – дуже відкрите, без жодних підморгувань і натяків, яке на вході не шукає „свого“ чи „не свого“ слухача, – на щастя, важко піддається класифікації. Воно приходить, не представившись, щоб нагадати ... [ Показати всю рецензію ] нам про деякі важливі речі й піти далі.
Винятково рівне і впевнене у собі, позбавлене того сум’яття, яке не раз змушує авторів шукати собі роль, користуватися тим, що вже колись „спрацювало“ в чужих руках, письмо (ні, все-таки насамперед промовляння) Богдани Матіяш триває, переливаючись з однієї книжки в наступну. Це вже майже не література – якщо віддати кесареві кесареве й залишити за літературою її вічні техніку та наслідування. Бо тут майже немає ні того, ні іншого. Застосовувати тут традиційні критичні мірила – те саме, що до води прикладати критерії якості лікерів. У цій поезії (якщо це все ще поезія) ніби й немає нічого оригінального, ніякого novum. Але чи ми заслужили на novum, якщо взагалі розучилися користуватися мовою, призначеною для того, щоб називати речі, а не примари? Може, знову мусимо вчитися говорити, кажучи: „трави“, „мокрі пси“, „сніг – для того, щоб ним швидко бігти“? Чи маємо ми право прикрашати будинок, який висить у повітрі?
Навіть не знаю, як сказати це, не впавши у надмірний пафос. Але Богдана й тут, у „Твоїх улюблених псах…“ (твоїх, так, читачу!) продовжує свою розмову з Богом, утіленим у Його трепетних створіннях: безкорисливо вірних і повних любові псах, мудрому й доброму леві. Вони – можливо, лише вони – є нашими посередниками у розмові з Найвищим. Їх – які, на відміну від нас, ніколи не були вигнані з раю, – лише послано сюди, щоб показати нам туди дорогу. Якщо захочемо за ними піти.
А доти вони просто будуть з нами, аби освітлювати собою наші земні сутінки. Навіть биті і зневажені, вони будуть із нами, як кудлаті апостоли, наша втілена провина й обіцянка рятунку.
Ще книга Богдани Матіяш – про потребу не боятися. І про те, як можливо взагалі не боятися. Адже всі різновиди страху – пов’язані; страх перед тваринами – це страх смерті, і навпаки. А тому звільнитися можна лише від усього страху водночас. Підійшовши, як св. Герасим Йорданський, до лева; вийшовши назустріч вовкові, як св. Франциск; упізнавши у напозір грізному звірові брата у Божому сотворінні. І бути разом у Його, Всевишнього, світлі. З довірою й надією. Без страху.

[ Згорнути рецензію ]