|
06.05.2010
Автор рецензії: Вано Крюґер
(джерело:
Сумно)
Куди діваються втрачені сни? Куди поділась магія Старих Епох? Куди майже без сліду зникла та ірраціональність, завдяки якій давні маги отримували нечувану владу? Кожен з нас, принаймні в дитинстві, хоча б раз задавався цими запитаннями, й блаженний той, хто продовжує їх задавати й зараз. Останній роман Марини Соколян «Ковдра сновиди» якраз й дає відповіді на ці запитання. Відповіді хиткі й ілюзорні, такі ж самі як поставлені запитання.
Слід звернути увагу на підзаголовок «виправдання безладу», адже підзаголовок, якщо він є, завжди каже більше ніж сам заголовок. На думку Марини Соколян, «хаос ... [ Показати всю рецензію ]
ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері свідомості, й часом йому відкривають.» «Ковдра сновиди» розповідає саме про ті часи, коли боги жили разом із людьми. Коли серед людей ходили й золотосяйний Айну, й богиня доброї долі Тахея Елеус, й бог-коваль Йогде, й богиня мудрості Сефес, й богиня-матір Лахес. Але людство винайшло культ, й приспаним жерцями богам не залишилось місця в людському світі, спочатку культивованому, а потім й зраціоналізованому, зрештою мертвий привид здорового ґлузду переміг живих богів. Але «боги не померли, ні – всі вони спали, подолані довічним забуттям... Адже боги не можуть померти, лише заснути, чи втратити пам’ять», – як завжди, говорить всепереможний оптимізм Марини Соколян, за який її ми всі й любимо. Лише Фаеллан, – таємничий острів, якого не існує, й який населений духами стихій, айя, які живляться людськими емоціями, де не де виринає з небуття перед котримсь заблукалим рибалкою, щоб підживитись його мареннями, й поповнити своє зріділе населення копіями його та його коханої, зідеалізованої ним, щедро винагородивши його матеріалізацією мрії, цілої античної амфори, без жодної тріщинки, щойно видобутої з морського дна, призначеної коханій в подарунок, в реальному житті кохана виявилась шльондрою...
Але ірраціональне не могло зникнути безслідно, золотосяйний Айну став містом Ірамом, в якому знайшли притулок всі втікачі зі Старої Епохи, зі знищеного міста снів Єрухалома, зокрема сам його володар хитрий Маалех. Лише через забуті сновидіння й ще через картини художника Барта Анатолія, який знайшов туди хід, можна до нього потрапити. Придивляйтесь до кожної картини, яку ви хоча б десь побачите, якщо на ній зображено різнобарвне місто, казкове у своїй карнавальності, а в кутку буде валятись забутий шерстяний шарф, – це й буде казкове місто Ірам, місто забутих снів. [ Згорнути рецензію ]
|
