|
10.05.2012
Перша книжка молодої львівської поетки пропонує сучасному медіа-читачеві 24 вірші, проілюстровані фотографіями, які авторка сама виконала і підібрала. Оформлення обкладинки, як і назва книжки, навіюють читачеві настрій ностальгійного споглядання, що пробуджує і загострює любовне переживання, яким і пропонує авторка поділитися з тими, хто буде прагнути її поетичного причастя на березі моря. Саме як поетичне причастя можна означити цю ліричну сповідь Оксани Колтун, тому що це перше слово, яке спадає на гадку, коли розгортаємо перше фото, зроблене самою поеткою: стигле соковите гроно синього винограду, що передує пробудженню уяви – «десять хвилин твого голосу» (с. 5). Авторка малює словесний образ голосу, потім почерку, що «усе більше нагадує барокові шрифти», і, «дійшовши нарешті до підписів і печаток» (с. 6), аж тоді повністю відкриває духовний сенс свого поетичного послання: адже справа не в тому, що любовна гарячка не дає зосередитися на роботі, а любовна туга без видимої причини дає відчуття сп’яніння (це все доволі банальні аксіоми!). Ні, лірична героїня не хоче бути просто банально закоханою, вона усвідомлює сенс цієї закоханості як сенс буття, бо коли «усе завірено, так, усе відповідає дійсності!» (с. 6), настає момент злиття із Всевишнім («остаточно перетворююся тільки на зернину / в руці Всевишнього // в очікуванні засіву», с. 6). А далі графік Т. Снежик малює клубок ниток: так вона по-своєму, по-жіночому, прочитала Оксанине послання «в очікуванні засіву» – як версію міфу про Аріадну. До речі, «в очікуванні засіву» – це могла б бути ідеальна назва для всієї поетичної збірки, однак О. Колтун вибрала дещо простіший варіант – «На березі моря», що вказує на місце відбування подій найінтимнішого досвіду, але не передає всієї глибини цих подій чи цього досвіду, який пронизує її збірку «червоною уявною ниткою» (с. 5). Чи, може, це свідома втеча ліричної героїні від такого досвіду? Просто одна із ролей, які пасують під сурдинку любовної туги?
Та читаймо наразі далі авторську інтерпретацію закоханого буття.
А втім, далі ми не можемо нічого читати, бо наступний вірш складається лише з рядків у вигляді суцільних крапок…(с. 7–8). Чи так мовчить буття у своїх межових формах? Чи просто героїня не має що сказати тому, хто її не чує або знаходиться поза зоною досяжності, чий номер телефону «викликає сумнів у своїй правильності» (с. 5), а голос… перетворюється лише на ритмічну вібрацію? Принаймні, так можна зрозуміти ранкове пробудження героїні «під гуркіт літака» і «ритмічну вібрацію віконних шиб» (с. 9).
Оксанині вірші нагадують вишукані натюрморти, які поетка старанно вишукує в реальному світі, а потім вже в амплуа фотографа подає як десерт до своєї поетичної реальності. О. Колтун виявляє свої найкращі поетичні здібності у характері творення інтер’єрних або запахових метафор. «Шоколадно-кавовий запах» затягує не тільки ліричну героїню, а й читача, що залишається заворожений «білим горням, блюдцем і скатертиною» та їхньою «беззахисністю» на тлі «перед чорною шкірою крісел» (с. 9). Інтер’єрність мислення, власне, й робить поезію О. Колтун свіжою і водночас такою органічною у сучасному постмодерному просторі, незважаючи на традиційну, по-жіночому мелодраматизовану любовну тематику її віршів.
Увага до інтер’єрних і побутових деталей замінює у збірці любовний сюжет. Читач лише може догадуватися, що відбувається насправді з закоханими (він хворіє, лежить у лікарні, а вона «везе йому гроші і шоколад» (с. 11), тому що більш необхідну їжу йому привозять мама та сестра). Однак це лише видимий бік медалі. У підтексті авторка ховає справжню «зернину» – любовний настрій, про який можна лише догадатися за інтер’єром палати «з персиково-рожевими стінами» та за «довгим сіро-зеленим коридором» (с. 11), щоб відчитати діагноз хвороби і зрозуміти героя, котрий вигукує: «Я не хворий!» (с. 11) і котрий єдине, що любить, – це шоколад (с. 12). А героїня мириться з цією його любовною примхою і покірно привозить ці, можливо, й заборонені в час лікування ласощі. Однак з наступного вірша дізнаємось про інтригуюче продовження лікарняного сюжету: героїня, виявляється, запізнилась до нього в лікарню через «від’їзд не-того-що-треба-тролейбуса» (с. 13) і радіє з того, що везе речі, які хоч і ненайнеобхідніші, але, принаймні, такі, що не зіпсуються до наступного візиту в лікарню. Із буддистським спокоєм вона починає думати про можливий дощ, переживаючи за випрану білизну. Занурюючись у світ побуту, виловлює звідти коштовні перли буттєносного сенсу: «Навіть тут щось заважає нам бути разом. / Чи хоча б, не запізнюватися так тотально» (с. 14). Це майже афористично. Геній думки тут відсилає до афористичної школи Ліни Костенко.
У наступному любовному ескізі (с. 15) вражає авторське вміння поєднувати контрасти: міський пейзаж («надвечірня сиза імла накриває місто» з «вивісками кафе, магазинів і заправок» та рекламними передвиборчими біґ-бордами) виписується завдяки миттєво схопленому випадковому натюрморту («Вже не світяться у моїй торбині жовтогарячі перці…»). Тут місто постає як суцільна метафора – місто імли, «пришпилене» «світлом фар до асфальту». І вона також у цьому місті виглядає лише самотнім світлофором «з кольоровими очима» (с. 16).
Тема самотності у великому галасливому місті породжує ліричні роздуми, які переходять у стан медитування над чужими віршами: «…Мені залишилося дочитати вісім віршів» (с. 17).
«Бульдоги на УТ-1» – це всього лише документальний серіал про життя собак, який він не захотів дивитися, хоч даремно, бо тренування французьких бульдогів у цьому фільмі виглядало дуже кумедно. А втім, бульдоги тут взагалі ні до чого: просто героїні хочеться спільно дивитися з коханим телевізор і все. Просто дивитися в одному напрямку – це і є любов (спадають на думку слова А. де Сент-Екзюпері): «Дивитися разом не заради того, щоб разом, / а заради твоїх вряди-годи-поглядів, с. 21).
О. Колтун вміє «легко поєднати непоєднуване»: наприклад, «аномально спекотний День незалежності» (с. 26) в Переяслав-Хмельницькому з екстремальними речами, такими, як купання в Дніпрі «за глибини 0,8 м», водорості та «бурячиння і зелений борщ» (с. 30). Це поєднання непоєднуваного відбилось навіть у розташуванні фотоілюстацій, що розриває цей вірш навпіл: святкові шати міста, що «накочувалися-налітали-наповнювали-поставали, щоб розімліти у мілкому і мулистому Дніпрі» (с. 27), ніби «розірвані» фотографією біля сільської хати з Музею народної архітектури побуту Середньої Наддніпрянщини, розташованого в околицях Переяслав-Хмельницького, на подвір’ї якої умиротворено-спокійно похилив свої суцвіття бур’ян з лікарськими властивостями амарант, або щириця (с. 28). В іншому вірші поетка поєднує тексти різних стильових рівнів: вирвані рядки із текстів рекламних газетних оголошень та поетичні візії, ставлячи при цьому за приклад народну «мудрість» (с. 37). І все з метою оприсутнити в одному емоційному стані різні відчуття – сміх і плач.
Зізнаючись у своїй любові до поїздок, зокрема, поїздів, авторка вдається до контрастного паралелізму: натуралістичні описи вокзалів і вокзальних «мешканців» легко обертає на філософію «життя на перехресті» (с. 39).
Загалом структура збірки О. Колтун «На березі моря» тематично розпадається на чотири поетичні пласти: 1) катарсис, тобто лікування любовного переживання тугою і самотністю (9 перших верлібрів); 2) мімезис (3 наступні, т. зв. подорожні тексти ритмізованої прози); 3) релаксація (7 віршів, зосереджених на пейзажописанні); 4) рекреація (3 вірші з акордами «прощання»). Збірка має симфонічне обрамлення: перший та останній вірш повторюють слово-ключ – «в очікуванні засіву».
Вірш із загадковим адресатом «До І.» (с. 56) (графіка зображає сцену взаємності на тлі кав’ярні, с. 57): чи це тільки спогад про ностальгійну романтику? чи тільки мрією є отой загадковий «І.»? Зрештою, кожен має право на ідеальне кохання і після пережитого розчарування має також право на ідеальний ранок, в якому «ваніль і кориця додають грайливої нотки чорній каві» (с. 60). І лірична героїня збірки вперто доводить сама собі, що вміє тішитися «блакитному клаптику неба між сірими полотнами хмар» (с. 60). Її ранок виглядає унікальним і неповторним, як і її настрій, що, зрештою, підкреслює і фото, яке слідує за цим віршем, – натюрморт великих жовто- і червоногарячих перців (!) (с. 61). Після чого читачеві більше не залишається нічого, як просто помовчати разом з авторкою у «багатокрапковому» тексті (с. 62–63)…
..Мовчання перед прощанням. Прощання з подякою «за тисячу любовей» (с. 64). Прощання з вибаченнями «за одну-єдину, на яку так і не наважився» (с. 64). Прощання на березі моря. Прощання як ефемерна мрія, на реальність якої натякає хіба реальне фото морського причалу (с. 65).
Шукаючи свою поетичну «родзинку», О. Колтун дуже тонко відчуває метафоричне тіло слова (наприклад, «келих неба з пір’їнами хмар», «час перетворюється на дольку прозорого мармеладу в моїх долонях», с. 58), причому настільки тонко, що іноді їй просто буває забагато метафор і верлібрових ритмів, відтак з’являється чи не найоригінальніший текст цієї збірки «Мої руки, зігріті твоїм диханням…» (с. 59), що складається з хаотично кинутих у простір верлібрового тексту рядків, ритм яких ніби наслідує процес людського дихання.
Отже, уся збірка «На березі моря» – це один суцільний організм, який дихає і смакує кольори, запахи, дотики. Перебуваючи в полоні побутових дрібниць, авторка перетворює їх на простір медитування і релаксації, що і додає її індивідуальному поетичному стилю свіжості та неповторності. Поетка відкрито насолоджується кольористичними та смаковими образами, іноді дозволяє собі вдаватися до гри на контрастах, що допомагає їй зберігати задані регістри верлібрової ритмомелодики.
Як показує аналіз віршів Оксани Колун, її збірка є органічною частиною поетичного світу, тому для забезпечення гармонійного читання, а відтак, розуміння цих текстів, було б дуже добре побачити цю збірку ще й у друкованому форматі (щоб осягнути «її тіло» всіма п’ятьма людськими відчуттями).
|
