Сьоран (Еміль Чоран) : Допінґ духу : Збірка вибраних есеїв : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дмитро Дроздовський (джерело: Друг читача)

Еміль Чоран, або Еміль Мішель Сьоран, – «нестерпна дитина» французької літератури. Сьоран – антифілософ, кінік за світовідчуттям, «інтелектуал без властивостей», який навіть пішов із цього світу, не маючи «земного» громадянства. Другу половину свого життя він не мав роботи, на що погодився свідомо. А першу половину перебував у статусі «студента», що давало можливість мати безкоштовну склянку молока щодня та користуватися студентськими їдальнями. 1951 року він отримув останню стипендію. Цю втрату статусу студента літератор вважатиме однією з найбільших трагедій власного життя. Після цього починається ... [ Показати всю рецензію ] період ізоляції від фізичної реальності, оскільки справжній світ – лише в запитаннях і рефлексіях.

Чоран-Сьоран – румун, який виїхав зі своєї країни у Францію, щоб знайти кращу долю, а отже, знайти себе, знайти нову мову, нову філософію. У 1944 році він остаточно відмовився від румунської мови. Перекладаючи Стефана Маллярме, Чоран-Сьоран зрозумів, що румунська мова не може відтворити всіх нюансів оригінального тексту. Власне саме розрізнення імен Чоран – Сьоран має політичний характер. Як зазначає Анатолій Дністровий у передмові «Слово про Сьорана», Чоран – це «ґрунтівець-ізоляціоніст», а Сьоран – «офранцужений космополіт після 1948 року (дата появи першої книжки французькою мовою, підписаної Cioran» (С. 8). В Чаушесківській Румунії Чоран загравав з фашизмом, обґрунтовуватиме його «людське обличчя». У Франції він намагатиметься не згадувати про цей період свого життя. Він стане інтелектуальним бунтівником, не здатним до бунту.

Творчість Сьорана, як і його життя, – це шлях парадоксів. Його книжки («Трактат про розпад», 1949; «Спокуса існування», 1956; «Історія та утопія», 1960; «Зізнання і прокляття», 1987) містять кілька засадничих тем: божевілля, святість гріха, самогубство, прийняття смерті. Світ, на думку Сьорана, – це постійна самоомана, побудована на покорі, смиренності, вірі й надії, що є гідністю рабів. Людина навіть не може достеменно знати, ким вона є. Їй здається, що вона має волю та бажання, але, разом із тим, на якомусь рівні вона втрачає все, чим здатна володіти. Прив’язаність до речей – ознака слабкості духу й виродження. На рівні підсвідомого людина не може керувати собою. Отже, те, чим насправді керує людина, – лише світ позірних істин. З такого погляду на природу речей випливає сьоранівська афористичність: «Сьогодні зранку я подумав, тобто на добрі чверть години розгубився…» (С. 150), «між Буттям і Апокаліпсисом панує обман. Важливо знати, що ця запаморочлива істина, щойно асимілюється в свідомості, перетворить усі рецепти мудрості на поверхневі» (С. 141) або ж: «Я свідомий усіх своїх відчуттів. Я не розумію, як це відбувається. Я не розумію, навіть, хто це відчуває. І хто цей Я на початку трьох попередніх речень?» (С. 130, із книги «Зізнання і прокляття»).

За епіграф до передмови А. Дністровий бере слова Монтеня: «Загальне благо вимагає, аби в ім’я його ламали віру, брехали і вбивали…». Такий погляд на світ близький Сьоранові, який виступає проти тиранії ілюзій, проти оман, якими повниться світ. Люди в ньому схиляються перед мерзотниками, в цьому світі керують закони жадоби й ненависті. Натомість справжній мислитель «потребує – якщо прагне відділитися від світу – тяжкої праці запитань, а привілей пороку надає долі певної особливості» (С. 35). Сьоран так і залишиться інтелектуалом, а не письменником, дистанційованим від мирського. Він ніколи не подає дефініцій і завжди уникає повчальності. Його погляд на речі агресивний і зухвалий, бо «розриви – єдині справжні події нашого життя» (С. 139). Все це робить із Сьорана аутсайдера, його книжки виходять мізерними накладом у 60 примірників («Гіркі силогізми», 1952), з ним розривають співпрацю видавці, бо книжкова серія, якою керує Сьоран, стає провальною; з ним сваряться інші літератори. Все життя він буде дражливим агресором французького інтелектуалізму, перебуваючи під впливом філософії опрощення, почасти поєднаної з поглядами Сартра.

Поховано Сьорана в Парижі на цвинтарі Монпарнас, проте знайти могилу не так уже й легко (можу про це говорити з власного досвіду). Якщо могила Йонеско вражає полишеністю, то могила Сьорана – викинута з часу на цвинтарне узбіччя, заросла і схована в пам’яті Хаосу.

Проте важливо, що нарешті ця жахлива дитина франкомовної культури відкрилася і для українського читача. Сьоран – це машина, яка вбиває наївність, яка руйнує стосунки з Богом, але для того, щоб, подібно до Блаженного Августина, вийти на рівень міжособистісного зв’язку з метафізичним Часом небуття.

Насамкінець зазначу, що переклад книжки доволі добрий. Правда, дивує, чому перекладачка І. Славінська подає п’єсу Йонеско як «Лиса співачка», хоча прийнятнішим є «Голомоза співачка». Також маємо й коректорські недогляди, деякі часом видаються вельми потішними («шоб віддаватися справі…», С. 33) тощо.

Дмитро Дроздовський

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Кость Москалець (джерело: Літакцент)

Костянтин Москалець: «Найбільшим сюрпризом цього року став альманах “Хіппі у Львові”»

— Що з прочитаного в 2011 р. Вам найбільше запам’яталося? Які твори сучасних українських письменників були серед Вашої лектури?
— Однією з найважливіших книг цього року для мене стала монографія Тараса Пастуха «Київська школа поезії та її оточення». Це сумлінний, фаховий аналіз, заснований на добре прочитаних джерелах, глибока інтерпретація знакових творів та імен, відкритий діалог з багатьма українськими дослідниками. Про таку щедру думками книгу в наші «підлі та скупі часи» можна було тільки мріяти, і я ... [ Показати всю рецензію ] ще не раз до неї повертатимусь. Ґрунтовний огляд монографії, зроблений Євгеном Нахліком, можна прочитати тут.

Ще одна постійна супутниця – «Постколоніальний синдром» Миколи Рябчука, вбивчо точний діагноз із численними терапевтичними вкрапленнями.

З-поміж перекладних творів найбільшу увагу привернули «Творча еволюція» Анрі Берґсона – насамперед завдяки чудовому, притомному тлумаченню Романа Осадчука, а також крихітна, але цілком презентабельна збірка есеїв Еміля Сьорана, запропонована невтомною Іриною Славінською (блискуча стаття Тетяни Огаркової, присвячена амбівалентній і драматичній постаті мислителя – тут).

Найбільшим сюрпризом цього року став альманах «Хіппі у Львові», книга, якої явно ніхто не сподівався. Я прочитав її на одному подиху, чого, признатися, зі мною давно не траплялося. Спогади (серед яких чи не найцікавіші належать Аліку Олісевичу), твори, рідкісні фотографії тих, хто робив мир, любов, свободу і rock’n’roll у найпохмуріші роки брєжнєвського застою. Недосяжні, містичні, загадкові, вони раптом озирнулися з-за дерев Святого Саду, щоб нагадати про забутий шлях до себе.

Найголовніших поетичних збірок, з якими прожито рік, дві: «Луйтра в небо» Петра Мідянки, з якої відкривається широка панорама творчості дорогого й важливого для мене поета, і «Твої улюблені пси та інші звірі» Богдани Матіяш – милий, замислений, з глибокими придиханнями шепіт, сповнений неземної чистоти і приязні до всього сущого.

Далі читайте тут: http://litakcent.com/2011/12/27/na-zavershennja-roku-k-moskalec-l-voronyna-o-kocarev/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Шинкаренко (джерело: Буквоїд)

Румунський філософ Еміль Мішель Чоран наприкінці 1940-х років перейшов на французьку мову, хоча до цього вже написав дві книжки рідною. Перший Чоран українською був перекладений саме з франкомовних текстів мислителя.

Читання цих коротких творінь, що дуже нагадують вірші у прозі, ускладнюють численні алегорії, до яких так схильний автор. Видавництво «Грані-Т» та перекладач Ірина Славінська вперше відкрили для українського читача цього неоднозначного філософа. Розгадування таємниць в його текстах пробуджує думку, і часом цей процес заводить дуже далеко.

У способі мислення філософа ми бачимо ... [ Показати всю рецензію ] ознаки часу. Оскільки філософія існує на межі мистецтва та науки, то вона - як передусім вербальне мистецтво - дуже залежна від літературної моди, або ж «напрямку». Як відомо, у період поміж двома світовими війнами митці відчували непридатність існуючих формотворчих засобів для вираження їхніх ідей. Ця непридатність та пошуки нових - більш адекватних засобів - стали настільки загальною тенденцією, що серед літературних критиків вона навіть отримала окрему назву «модернізм». З цього погляду, наприклад, Людвіг Вітгенштейн був певний час типово модерністським філософом, бо у своїй роботі «Логіко-філософський трактат» він заперечував можливість мови адекватно передавати деякі наші думки. Саме тому цей текст закінчується твердженням: «Про що неможливо казати, про те слід мовчати».

На мою думку, перехід Чорана з рідної «недосконалої» румунської на чужу «перфектну» французьку мову, що стався у 1949 році, коли був написаний «Трактат про розпад», є саме наслідком або ж відлунням модернізму. Гадаю, ідея-фікс модерністів про те, що нібито у всьому винні засоби формування образу - помилкова, але практика досягнення цієї помилкової мети призвела до вражаючих наслідків, і ми бачимо їх у світовій культурі. Міркування Чорана про нібито перевагу французької мови над румунською, про якісь міфічні можливості французької стилістики в точному переданні думки, з чим він мав труднощі, коли писав румунською, не витримують жодної критики і можуть викликати тільки посмішку. На презентації українського перекладу «Вибраного» філософа («Допінґ Духу», Грані-Т, 2011, переклад Ірини Славінської) один з професорів Київського національного лінгвістичного університету взагалі договорився до того, що румунська мова нібито «забруднена слов´янизмами». Можливо цей поважний пан мав на увазі щось інше, але якщо сенс його слів сприймати буквально, то творчість Чорана слід було би розглядати, як приклад катастрофічного приниження румунської культури перед французькою. Маючи величезний сумнів у тому, що деякі мови - а зокрема, французька - більш придатні для філософії, аніж інші (брудні та недосконалі), я все ж таки абсолютно не сумніваюся у тому, що всі широко відомі румунські діячі культури (Мірча Еліаде, Ежен Іонеско та інші) реалізувалися саме у французькій культурі та мовному середовищі. І причини цього зовсім не у чудодійних властивостях французької стилістики - насправді вони банальні та грубі. Уявіть лише собі, як у 1960 році Іонеско створює своїх «Носорогів» не у Парижі, а у Бухаресті, де вперше презентує їх на засіданні Спілки Письменників Румунії. Боюся, що за такий зухвалий ухил від соціалістичного реалізму Іонеско у найкращому разі чекала би доля Богуміла Грабала, якого «для перевиховання» відправили працювати чорноробом на одному з металургійних комбінатів Чехословаччини. Чи зберіг би Чоран свій песимізм, так старанно виплеканий у двокімнатній мансарді неподалік театру Одеон, в умовах безперервного ливарного виробництва? Питання майже риторичне, але дозвольте мені залишити дискусію з приводу «буття визначає свідомість» за межами цього есею.

Маю припущення, що модерністська жага Чорана до висловлення своїх думок іншою мовою вдало збіглася з історичними умовами. Але, так само, як і в модерністів, це бажання винайти ідеальну мову мало «побічні наслідки». Для ілюстрації цього химерного терміну повернемося знов до Вітгенштейна та його геометричної задачі «Стрижень Вітгенштейна», де нам надається стрижень, що вільно пересувається у середині закріпленого в одній точці циліндру, який обертається так само вільно навколо своєї осі. «Якщо один кінець стрижня буде описувати коло, то що опише другий?» - питає нас Вітгенштейн. Логічно було би припустити, що другий намалює теж коло, але насправді це - кардіоїда, яка до того ж радикально змінює свій вигляд у залежності від радіусу кола та розташування його центру.

(див на http://youtu.be/E-oBKaMGQY0 )

Стрижень Вітгенштейна є прекрасною алегорією досвіду модернізму загалом і Чорана зокрема. Я маю великі сумніви, що кардіоїда краща за коло хоча б у якомусь відношенні, і навіть не ризикнув би припустити, яка саме фігура уособлює тут (або ж є її алегорією) одну з двох конкуруючих у вжитку Чорана мов. Чи є коло достатньо «забрудненим», аби символізувати румунську, і чи має кардіоїда достатньо «широкі можливості», аби уособлювати французьку? Але сам процес усвідомленої деформації, так властивої модернізмові, цей уявний експеримент ілюструє дуже добре. Навіть параметри кола в ньому видаються мені не позбавленими змісту: радіус тут - кругозір, інтелектуальний багаж митця, а місце центру відносно точки закріплення циліндру - приналежність до певної традиції чи культури.


Слово «алегорія», яке щойно з´явилося у цьому тексті, насправді є сигналом для початку його другої частини, присвяченої цьому тропу у письмі Чорана, а особливо у ранніх творах, як от у книзі «Трактат про розпад» (1949). Найбільш показовим тут є уривок із назвою «На похоронах Бажання»:
«У кожній келії розкрила пащу печера... Ми знаємо, де селяться хвороби, знаємо їхні місця, тут такт визначає органи; але це безпритульне зло... це пригнічення під вагою тисячі океанів, бажання ідеально шкідливої отрути...

Вульгарність оновлення, провокація сонця, зелені, соку... Моя кров вивітрюється в мить розпускання бруньок, розквіту птахів і тварин... Я заздрю дурням, заціпенінню сонь, ведмежим зимовим сплячкам, сухості мудреців - за їхнє заціпеніння я б віддав свій трем розгубленого вбивці, що мріє про безкровні вбивства. Але ще більше я заздрю похмурим і злим імператорам часів занепаду, котрих убили ножем у спину, перервавши їхні злочини!

Я віддаюся простору, як сльоза сліпого. Чиєю волею є я, хто в мені хоче? Я б волів, щоб демон задумав проти людини який-небудь підступ - я б і сам долучився. Я вже знудився на похороні моїх бажань, і тому в мене є ідеальний привід: Нудьга - це мученик тих, хто не живе і не вмирає в ім´я хоч якоїсь віри».

На перший погляд цей текст дуже простий і в ньому йдеться про сильне бажання автора позбавитися від усіх бажань, що само по собі звучить абсурдно та навіть комічно. Але насправді ця банальна ідея з арсеналу популярного буддизму є тільки каталізатором, що сприяє появі цілої низки складних і часто малозрозумілих алегорій, які виринають у свідомості автора майже автоматично і надзвичайно ускладнюють читання: навіть після уважного аналізу цього тексту не полишає відчуття, що ти лише поспіхом ознайомився із ним «по діагоналі». Природу та причини цього «діагонального» відчуття дуже добре описала соціальний мислитель Ханна Арендт у своїй книзі «Люди за темних часів» (Видавництво «Дух і літера», 2008, переклад Нелі Рогачевської, стор. 199-200) у главі, присвяченій творчості Вальтера Беньяміна.

«...метафора встановлює зв´язок, котрий безпосередньо сприймається почуттями і не вимагає інтерпретації, алегорія ж завжди йде від абстрактного поняття й опісля відшукує щось реальне, що й буде, радше за все - довільно, його репрезентувати. Для того, аби зрозуміти алегорію, її треба пояснити, треба віднайти розв´язання загадки, яку вона являє, так що часто-густо трудомістка інтерпретація алегоричних фігур скидається на розв´язання головоломок, хай навіть для цього вимагається не більше винахідливості, ніж для алегоричного уявлення смерті у вигляді скелета.»
Ханна Арендт у своєму критичному погляді на алегорію більш за все занепокоєна тим, що практично неможливо перевірити якість алегорії, і - як наслідок - встановити первісний хід думки автора. Алегорії з одного боку допомагають Чорану зробити свої тексти коротшими (а отже - уникнути великої кількості помилок, властивих людині, для якої французька мова не є рідною: видавництво «Галімар» вимагало від філософа виправити рукопис «Трактату про розпад» саме з цих причин), а з іншої - перетворюють їх на шифр. І навіть люди, що мають ключ для того шифру, опиняються в умовах, наближених до «Стрижня Вітгенштейна»: невідомо, чи та кардіоїда, що ми отримуємо її після прочитання тексту Чорана, відповідає первісному колу його думок. Додамо до цього ще й підвладність алегорій плину часу. Наприклад, «келія» навіть 62 роки тому була семантично ближчою до «печери», ніж зараз. (Пригадую «точну копію келії Ісуса» при костьолі в Запоріжжі, яка була обладнана електричним освітленням та обігрівачем. На жаль, на час моїх відвідин туди ще не встигли провести Інтернет).

Зміст першої фрази есею «На похоронах Бажання» у загальному контексті встановити не важко. Чоран мав на увазі, що кожен, хто намагається приборкати бажання - його простою алегорією є келія, - насправді залишається із ними наодинці, бо їх джерело - у самій природі людини, що залишається дикою та звірячою, і саме тут добре пасує складний алегоричний вислів «розкрила пащу печера». Ці три слова означають, що «печера» (алегорія диких, неприборканих бажань) не просто знаходиться у цій келії, а чекає там на відлюдника. Те, що «печера» має «пащу», означає також, що вона буде нею жувати та ковтати, а те, що вона її «розкрила», означає серед іншого і те, що вона її може за певних обставин закрити.

Але якщо перша фраза ще цілком придатна для інтерпретації, то далі навіть досвідчений читач філософських текстів може впасти у розпач! Особливість чоранівських алегорій не в тому, що вони йдуть одна за одною щільним потоком, а в тому, що вони пов´язані поміж собою і часто одна одну народжують, а отже являють собою певне сімейство із вельми заплутаними родинними зв´язками. Наступний пасаж добре ілюструє цю химерну стратегію: « Ми знаємо, де селяться хвороби, знаємо їхні місця, тут такт визначає органи; але це безпритульне зло... це пригнічення під вагою тисячі океанів, бажання ідеально шкідливої отрути... » Тут явно йдеться про те, що бажання так само шкідливе, як і хвороби, але значно небезпечніше за них, причому небезпека ця виявляється не лише у більшій різноманітності, але й у абсурдності та у розосередженості. Мало того, фраза «такт визначає органи» дуже темна та двозначна: тут автор має на увазі або неспроможність медицини, або - і це алегорія в алегорії! - схильність людей робити певні органи (наприклад, серце) відповідальними за певні романтичні хвороби (кохання).

Дуже цікавим є пасаж, яким починається останній абзац: « Я віддаюся простору, як сльоза сліпого. Чиєю волею є я, хто в мені хоче? » (До речі, для правильного розуміння текстів Чорана їх варто розділяти на пасажі, бо автор, судячи з усього, мислив саме у такий спосіб.) Тут перше речення абсолютно незрозуміле без другого. Автор має на увазі, що хоче визначити джерело бажання в собі. Він робить припущення, що це джерело не є його власним, а привнесено ззовні, і саме тому ним так важко керувати. У цьому контексті алегорія «сльоза сліпого» може означати певну властивість, що проявляється у будь-якому разі, навіть коли її власник не усвідомлює її: сліпий не може бачити власних сліз. А отже сльози сліпого - це бажання людини, яка їх не усвідомлює, а тому не може їх контролювати і підозрює, що вони є результатом навіювання.

Спосіб мислення та викладення думок Чорана безумовно «економить» папір та час, але ця економія неймовірно ускладнює інтерпретацію. Іноді навіть виникає впевненість, що ця інтерпретація взагалі не потрібна, що алегорії філософа - це своєрідні приховані поетичні метафори, які взагалі не вимагають пояснень, а отже тексти Чорана варто сприймати, як вірші у прозі: на думку одразу спадають короткі і так само заплутані алегоричні оповідки книжки «Гаспар з темряви» родоначальника жанру Луї-Жака Наполеона «Алоїзіюса» Бертрана. Як би воно там не було, навіть сама ідея того, що алегорії можуть бути прихованими метафорами, дуже пасує до настрою збірки «Допінґ духу»: парадоксального, аж до відвертого знущання над традиційними переконаннями пересічного читача.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Огаркова (джерело: Літакцент)

У мене на столі лежить маленька біла книжка, видана 2011 року у видавництві «Грані-Т». На обкладинці «Сьоран/Еміль Чоран. Допінґ духу». Перекладач – Ірина Славінська, вступне «Слово про Сьорана» написав Анатолій Дністровий. «Мені здається, найкраще розуміє книгу лише той, хто зміг перекласти її», — напише сам Сьоран в есеї про Пауля Целяна, свого перекладача німецькою мовою. Він як ніхто розумівся на перекладах: його перекладали з румунської на французьку, з французької на румунську, і, звісно, з обох мов – англійською, німецькою, італійською, іспанською, голландською, російською. Його багато перекладали ... [ Показати всю рецензію ] за його життя, і ще більше – після його смерті. Його перекладали поети та університетські дослідники, і, звичайно, його біографи.

Мені дуже шкода, що він не побачив першого українського перекладу – свіжого та майстерного, виданого в кишеньковому форматі для широкої публіки, про який він колись мріяв. Але хто він, цей загадковий персонаж із подвійним іменем Сьоран/Чоран?

***
У 1980-х роках у будинку за номером 21 на вулиці Одеон, цій маленькій квартирці, облаштованій завдяки об’єднанню двох шамбр-де-бонн (маленьких кімнат під стелею старих османівських будинків), живе відлюдник-мудрець. Про нього кажуть, що він працює вночі й ніколи ні з ким не зустрічається. «Обов’язок самотньої людини – бути ще самотнішим», – пише він. Він неохоче дає інтерв’ю та відмовляється з’являтися на телебаченні. Не дивно – його обличчя важко сплутати з будь-яким іншим, а він занадто цінує власний спокій та можливість спокійно гуляти Люксембурзьким садом, просто під вікнами своєї «паризької мансарди з видом на смерть» (М. Вішнек).

І хоча він написав уже десятки книг, більшість із яких отримала престижні літературні премії (від кожної з них він щоразу відмовлявся) його ім’я не є аж надто відомим публіці. Відомо, що він румун за походженням, говорить французькою з відчутним акцентом, але пише французькою так блискуче, що є одним із найкращих сучасних стилістів. Його книга портретів сучасних йому письменників – Анрі Мішо, Самуеля Беккета, Ежена Йонеско – під назвою «Вправляння у захваті» (1986) принесла йому славу.

Він має парадоксальну філософію, хоча відверто заперечує свою належність до філософів. «Я завжди сторонився дії», — каже він у інтерв’ю. «Мені здається, що більшість людей нездатні побачити речі такими, якими вони є», — веде далі письменник. Він визнає себе «монстром», чудовиськом. «Лише чудовиська можуть побачити речі такими, якими вони є. Адже вони вийшли за межі людства».

Він не встиг насолодитися славою, яка прийшла до нього занадто пізно. Вражений хворобою Альцгеймера, він поступово втрачає пам’ять, мову, ідентичність та орієнтацію у просторі. На питання випадкових перехожих, які впізнають його на вулиці, — «Ви Сьоран?» — він збентежено відповідає: «Я був ним». Прямуючи до готелю за два квартали від власного помешкання, де на нього чекає його біограф, він не знаходить потрібної адреси й повертається додому. Йому зачитують пасажі з його книг, і він захоплено вигукує: «Цей автор пише краще за мене!» Від 1991 року він живе в центрі геронтології паризької лікарні Брока, де ще довгих чотири роки триває агонія. У лікарні його хоче відвідати Президент Франції Франсуа Мітеран, до нього приходить посол Румунії у Франції, йому заносять листи від румунського короля в екзилі. Але пізно – Сьоран не впізнає навіть близьких людей. Далі – лише смерть, яка, за його власним висловом, «є найтривалішим з усього, що вигадало життя».

Він помирає 21 червня 1995 р. в лікарні – й одразу починається полеміка. Вже в день його похорону Ле Монд друкує велику статтю, де оприлюднює інформацію про те, що в молоді роки цей рафінований стиліст та парадоксальний мораліст був близький до «Залізної гвардії», про-фашистського руху в Румунії 1930-х років; що він захоплювався Адольфом Гітлером. Але Сьоран уже не спроможний підтверджувати чи спростовувати. 1979-го, в листі до брата, він уже написав: «Письменник, який у юності робив якісь дурниці, схожий на жінку з сумнівним минулим. Ніколи не прощений, ніколи не забутий». Сьогодні він лежить у труні в румунській церкві: його, парижанина, богоборця та нігіліста, ховають румуни за православним обрядом.

***

«Батьківщина – це тимчасовий табір у пустелі, сказано в одному старому тибетському тексті»; «але я віддам усі пейзажі світу за світ мого дитинства», — колись написав Сьоран. «Прекрасний, проклятий Разінарі», — так він згадуватиме маленьке румунське село в Карпатах, де він народився 1911 року. Його батько був сільським православним священником, освіченою та шанованою людиною, викладав теологію на православному факультеті в Сібіу. Православ’я в Трансильванії на початку століття – це не просто релігія, а, скоріше, разом із мовою – остання хитка основа ідентичності румунського народу, який упродовж століть перебував під угорським впливом. Мати викладала у школі й узагалі не була вірянкою. «Спогад про мою матір неодмінно повязаний із меланхолією, смак і отруту якої вона передала своїм дітям». Утім, «діти, які не червоніють за своїх батьків, приречені бути посередностями», напише він; в інтерв’ю зізнається, що дуже довго зверхньо ставився до власної матері, аж поки одного дня вона не сказала, що для неї «існує тільки Бах». У той момент Еміль зрозумів, що дуже схожий на неї. «Без Баха в теології не було би предмету <…> Якщо є хтось, хто зобов’язаний Баху всім – то це Бог». Є ще одна материнська фраза, яку він повторював ув інтерв’ю: якби вона знала, що він буде так мучитися на цьому світі, вона зробила би аборт. Усвідомлення випадковості та необов’язковості власного існування також стало для нього рятівним. «Про незручність бути народженим» — саме так називається його медитація довжиною у книгу, опублікована в 1973 р.

Але в дитинстві, серед Карпатських гір, «де земля і небо мені належали», він живе в повному відчутті раю. «Якщо слово рай має сенс, його можна застосувати до цього періоду мого життя». Певної мірою, життя до слова є раєм. Усвідомлення через слово – це падіння, біблейське падіння, яке спричиняє вигнання з едемського саду. «Первісність – синонім щастя, відсутнього в цивілізації, — писав він, – і я віддам перевагу першому-ліпшому чабанові перед паризьким інтелектуалом». На схилі років зізнається: «Я думаю сьогодні, що для мене краще було би залишитися помічником чабана в селі, в якому я народився. Основні речі я би зрозумів не гірше, ніж тепер. Я би був ближчим до істини. Було би краще, якби я жив поруч із тваринами, поруч із простими людьми. Культура, цивілізація – це зайве стосовно основного. Немає жодної потреби бути освіченим, щоби розуміти природу й життя».

***

Сільська пастораль завершується в 1921 році, коли десятирічного Еміля відправляють до пансіонату в Сібіу – колишній Германштадт — «ідеальне місто для підлітків та старих», за висловом самого Сьорана. Сібіу в 1920-х — невелике космополітичне місто, де однаково добре розмовляли трьома мовами – румунською, угорською та німецькою. Саме там він відкриває для себе самотність і нудьгу. Це було спражнє «падіння в час» (саме так називатиметься книга Сьорана 1964 року), відкриття ennui, «нудьги». Той, хто не усвідомлює часу, не переживає його – не знає, що таке нудьга. Саме тоді, в бібліотеці «Астра», заснованій у ХІХ ст. румунськими націоналістами, Сьоран починає читати. Серед його перших кумирів – Достоєвський («Я прочитав і перечитав Достоєвського від початку до кінця щонайменше п’ять чи шість разів», — напише він у щоденнику) та французьке XVIII ст. – Вольтер, Дідро, Руссо. Дуже швидко читання перетворюється на modus vivendi: «У ранній юності мене приваблювали лише дві речі – бібліотеки та борделі», зізнається він у листі до філософа Константина Нойки.

Саме в Сібіу відбулася найбільша та найбільш вирішальна драма в житті Сьорана: він утратив сон, перетворився на пожиттєву жертву невиліковного відчайдушного безсоння. Він не засинає протягом цілих тижнів: «Я виходив надвір опівночі чи навіть о першій ночі – і гуляв. На вулиці не було нікого, крім мене й кількох повій. Люди думали, що я божевільний». Хворобливе безсоння стало його прокляттям та благодаттю, ключем до його філософії. «До цього безсоння я був у захваті від великих систем – Канта, Геґеля, Фіхте. Але від того моменту, як моє існування перетворилося на певну постійність, де день і ніч стали однаковими, тимчасом як інші щоранку починали нове життя, я зрозумів, що у філософії не було відповіді на питання цього неперервного й відчайдушного існування свідомості». У книзі 1937 року «Сльози і святі» читаємо: «Якщо ви віримо у філософію, ми здорові. Хвороба починається з того моменту, коли ми починаємо думати». Саме тоді він зрозумів, що «я» філософів – це порожнє, абстрактне «я»; він шукає «я» письменників, поетів, скептиків, моралістів, «я» листувань, щоденників і мемуарів. Змінюючи перспективу на історію культури, він хоче бачити не історію ідей чи систем, а історію «я», закинутих у світ.

Він безперервно думає про смерть та про самогубство. «Не один раз я виходив на вулицю вночі, усвідомлюючи: якби я залишився вдома, то не був би певен, що зміг би не піддатися спокусі здійснити незворотне рішення». «За одну безсонну ніч ми дізнаємося більше, ніж за рік сну». Трохи згодом від самогубства його рятуватиме письмо: «Я абсолютно певен того, що, якби я не писав, я би наклав на себе руки».

***

1928 року Сьоран переїжджає до Бухареста, елегантного та космополітичного міста, «балканського Парижа», де вчиться в університеті на факультеті філософії та літератури. Він постійно читає; серед нових кумирів – Лев Шестов, у якого він знаходить фразу Паскаля, яка його вражає: той, хто не пізнав щоденного страждання, пише Паскаль у листі до сестри, «не знає вад здоров’я та переваг хвороби». Шарля Бодлера він також сприймає крізь призму страждання. Перверсивна ідея невиліковної хвороби як благодаті, обраності та ознаки геніальності переслідує Сьорана: він мріє бути сифілітиком (згодом, коли власна матір змусила його здати аналізи й переконатися у відсутності хвороби, він не знає, радіти чи ні). Пізніше, коли юнацький максималізм залишиться в минулому, Паскаль і Бодлер залишаться серед пантеону найулюбленіших авторів. «Паскаль і Бодлер — ось двоє по-справжньому пасіонарних французів. Решта або інтелектуали, або божевільні», напише Сьоран у щоденнику. Кумиром молодого Сьорана також стає ще один великий хворий ХІХ ст. – Фрідріх Ніцше; згодом він вважатиме творця «Заратустри» «занадто наївним».

Уже в перший рік свого навчання молодий Сьоран входить в інтелектуальне середовище міжвоєнної Румунії: до кола його друзів належить актор і поет Еміль Ботта, молодий драматург Ежен Йонеско, філософ Константин Нойка, майбутній філософ релігії Мірче Еліаде, історик мистецтва Петру Комарнеску та багато інших. Із легкої руки Еліаде з’являється й самовизначення цієї групи молодих людей — «молода ґенерація». Стара ґенерація створила Велику Румунію в 1920-х, але її амбіції не йшли далі проекту «балканської Швейцарії». Завданням нового покоління Еліаде вважав, натомість, народження в Румунії великої культури, рівної серед культур інших європейських країн. Саме в кав’ярнях міжвоєнного Бухареста молода ґенерація, до якої належить і Сьоран, «втрачає дорогоцінний час, намагаючись змінити світ».

Грандіозні ідеї зі зміни обличчя Румунії не завадили Сьорану успішно захистити дипломну роботу з інтуїтивізму у філософії Бергсона та видати у 23 роки свою першу книгу «На вершинах відчаю». Вона відразу зробить його відомим – він отримає премію Міністерства освіти Румунії за «найкращу першу книгу» в категорії «Література та мистецтво». Але в момент нагородження Сьоран буде вже далеко. За стипендією Гумбольта в 1933 р. він їде на навчання до Німеччини на два роки – спочатку до Берліна, відтак до Дрездена, та, зрештою, до Мюнхена. Він на власні очі бачить прихід Гітлера до влади, аутодафе, погроми та збори нацистів. І ось читач Ніцше та «філософ життя» підпадає під шарм гітлеризму. «Гітлеризм – обіцянка нового стилю життя», — пише він; культ ірраціонального, екзальтація вітальності відіграють у цій симпатії вирішальну роль. Молодому провінціалові імпонує «характер фатальності, його колективний вимір, коли всі, фанатизовані до бестіальності, до тваринності, перетворюються на інструмент демонічного майбутнього».

Після прогулянок по «фанатичних лісах натовпу» він пише нотатки, які публікує ультраправий румунської щотижневик Vremea (Час). «У сучасному світі я не бачу жодного політика, який би викликав у мені більшу симпатію та захоплення, ніж Гітлер», — стверджує він. Коли Сьоран повертається до Румунії, він несе цю ідею в собі: «Історія – це твір народів і їхніх візіонерів, які вміють додати подих Абсолюту до повсякденності».

Гітлер та містика колективності захоплює Сьорана, який у цей час намагається втекти від одержимості внутрішнім життям та з огидою дивиться на сучасну йому Румунію. У його політичних текстах відчувається сором за посередність Румунії, за її примирення з ідеєю бути завжди посередньою країною: «Я мрію про Румунію, яка матиме долю Франції й населення Китаю». Саме в цей період фанатичної екзальтації він пише свою найскандальнішу книгу, яку потім старанно замовчуватиме від свого повоєнного європейського читача, забороняючи її перекладати та перевидавати, — «Преображення Румунії» (1937). Це екзальтована мрія про «сильну Румунію», яка містить також і антисемітські розділи; за словами Сьорана, книга була схожа на «гімн убивці або кричущу теорію патріота без Батьківщини».

«Відчайдушна, агресивна пристрасть до власної країни» приведе його й до захоплення румунською «Залізною гвардією» на чолі з харизматичним лідером Кодреану — фашистським рухом із потужними містичними конотаціями, який сповідував «моральне відродження Румунії», «очищення нації від чужих елементів» та ненависть до парламентської демократії. Але для Сьорана цей рух був «єдиною ознакою того, що наша країна могла би бути чимось іншим, аніж фікцією». «Жорстокий рух, суміш передісторії та пророцтва, містики молитви та револьверу» був жорстко переслідуваний та розчавлений румунською владою: усім ватажкам відрубали голови, їхні тіла викинули на вулицю – «у них була якась доля, і це звільняло країну від необхідності мати свою». Утім, на відміну від Мірче Еліаде та великої частини румунської молоді, які мріяли «робити Історію», Сьоран так і не вступив до цього руху. Його рідний брат Аурель, або просто Релю, як називав його Еміль, був членом Залізної гвардії, за що в комуністичній Румунії відбув багаторічне покарання у в’язниці. Сьорана довго мучило сумління: саме він відмовив молодшого брата від відходу в монастир, як той хотів зробити до своєї політичної діяльності.

***
У 1937 р. Сьоран назавжди залишив Румунію, поїхавши до Парижа за стипендією Французького інституту в Бухаресті. Йому 26 років, він є автором п’яти книг румунською мовою, а офіційною метою його перебування у Франції є написання дисертації з філософії Берґсона. Утім, за неї він ніколи не сяде. Він не відвідує занять у Сорбонні та веде, за його власними словами, «життя університетського паразита»: мешкає в дешевих готелях, харчується в дешевих студентських їдальнях… Із представника бухарестської «молодої ґенерації» він перетворюється в «найбільш незайняту людину на світі»: «Треба було зробити все для того, щоб не бути зобов’язаним заробляти собі на життя. Аби бути вільним, треба погодитися на постійні приниження». Але для цього йому був потрібен Париж: «Париж – єдине місто у світі, де можна бути бідним і не соромитися цього, без жодних ускладнень і драм. Париж був ідеальним містом для невдахи». Париж для нього є містом сутінок, втоми, декадансу та вичерпання історії. Він і далі пише румунською, а весь вільний час проводить у бібліотеці при румунській церкві: «Я краще вивчив румунську упродовж моїх перших років у Парижі, аніж під час моєї молодості в Румунії».

Цей був період подорожей. Справжнім захопленням стають мандрівки Францією на велосипеді — у такий спосіб Сьоран об’їхав усю країну, долаючи до 100 км на день. «Найбільше задоволення я отримував, коли зупинявся на сільських кладовищах, лягав поміж двома могилами й годинами курив». Саме фізичні зусилля дають змогу бодай тимчасово позбутися хронічного безсоння та, як це не дивно, допоможе йому продовжити урядову стипендію до 1944-го. Директор Французького інституту в Бухаресті, свідомий того, що Сьоран так і не почав працювати над дисертацією, визнає, що «він єдиний із наших студентів, який знає Францію вздовж і поперек. А це, звичайно, важливіше за дисертацію».

Під час окупації Сьоран живе богемним життям. Кожного дня по обіді він ходить до кав’ярні «Флор», улюбленого місця Сартра та Симони де Бовуар, щоби «погрітися»: це єдина кав’ярня у кварталі, яка обігрівається. Близько дванадцяти годин він сидить за столиком неподалік від Сартра, де пише свою останню книгу румунською мовою («Абетка переможених»), але жодного разу Сьоран так і не заговорює з майбутнім «батьком» екзистенціалізму. Він вважає його «ділком ідей» (entrepreneur d’idées), а не філософом: «Мене нудить, коли я дивлюся на Сартра, вбраного в італійський одяг, такого впевненого в собі. Можливо, схоже почуття охоплювало сучасників Вольтера, пресичених непомірною славою цієї посередності». Втім, у пізніх інтерв’ю Сьоран зізнається, що вважав Сартра дуже обдарованим філософом, зіпсутим ранньою славою.

У ці перші роки у Франції Сьоран спілкується переважно з румунами: Еженом Йонеско, який переїхав до Парижа у 1938-му (також писати дисертацію!), та Бенжаменом Фонданом, румунсько-єврейським філософом-есеїстом, учнем Льва Шестова, який переїхав до Франції у 1923 р. Фондан, автор визначних книг про Рембо й Бодлера – «Рембо-покидьок» та «Бодлер і досвід безодні» – трагічно загине в Аушвіці 1944 року попри всі намагання Сьорана його врятувати.

Сьоранові знадобилося десять років життя у Франції, щоби наважитися на вирішальний крок – почати писати французькою мовою. Автор шести книг у рідній країні, він не поспішає повторити успіх Джозефа Конрада. Рішення прийде несподівано: влітку 1947 р. в нормандському містечку Д’єпп на березі Ла-Маншу він перекладає румунською Стефана Малларме. Труднощі перекладу цього найгерметичнішого французького поета (якого, за висловом Ренара, неможливо перекладати навіть французькою) і стануть причиною того «осяяння», про яке Сьоран розповідатиме в кожному своєму інтерв’ю – віднині він писатиме мовою Малларме. «Ми живемо не у країні, ми живемо в мові. Це – і ніщо інше – є нашою батьківщиною», — згодом напише він. З усвідомлення невідкладності місії – написати першу книгу французькою мовою – він береться за роботу й уже за кілька місяців подає рукопис «Трактату про розпад» до видавництва «Gallimard», переписаний від початку до кінця щонайменше чотири рази: «Яка божевільна кількість кави, цигарок і словників для того, щоб написати одну фразу цією чужої мовою, занадто аристократичною, занадто вишуканою!».

Два довгі роки рукопис пролежить у видавництві, аж поки не буде оголошено конкурс на кращий рукопис французькою, написаний іноземцем. Саме Сьоран його виграє — «Трактат про розпад» побачить світ за кілька місяців. Як і його перша книга румунською, «Трактат» отримає літературну премію: цього разу – Рівароля. Схвальні відгуки у пресі, зокрема сторінка журналу «Комба», який очолює на той момент Альбер Камю, свідчать про те, що книга з’явилася вчасно. Сьорана називають «новим моралістом», «мислителем сутінок», «пророком у часи концентраційних таборів та колективного самогубства».

***
Утім, після блискавичного — і такого неочікуваного — успіху першої французької книги Сьорана його ім’я знову опиняється в тіні. «Неактуальний, як каміння», він відомий лише невеликій кількості читачів, і вже друга його франкомовна книга – збірка афоризмів «Силогізми гіркоти» (1952) – стане справжнім фіаско: за десять років «Gallimard» зможе продати лише 200 примірників. Кожні 3-4 роки Сьоран видає наступну книгу, щоразу обіцяючи собі та оточенню, що це остання – так з’являються «Спокуса існування», «Падіння в час», «Історія та утопія», «Поганий деміург», «Про незручність бути народженим», «Четвертування» та інші. До нього пишуть нечисленні (але захоплені) читачі, до нього за порадою приходять молоді люди з суїцидальними настроями… Але у світських салонах його, автора майже десятка книг, як і раніше представляють «другом Йонеско та Беккета». Він просить «Gallimard» видати його в кишеньковому форматі, аби його нарешті прочитала молодь – але директор видавництва мовчки показує йому цифри: мізерну кількість проданих екземплярів його книжок. «Я не насмілювався підвести на нього погляд – як повія, яка залишилася без клієнта і яка боїться подивитися в очі своєму сутенеру».

Не дивно – цей «фанатик без переконань» завжди рухається у зворотному напрямі від усталених та популярних ідей, уперто виправляє будь-кого, хто називає його «філософом» чи «письменником», та не поділяє більшої частини людських ілюзій. Істина? «Брехня є формою таланту, тимчасом як повага до істини сумісна із грубістю <…>», «Ми більше не хочемо терпіти ваги істин, дозволити їм обдурювати себе чи бути з ними у змові». Гуманізм? «Істини гуманізму, віра в людину та інші подібні речі – мають лише силу фікції <…> Захід був цими істинами, що тепер перетворилися на фікції, на тіні. Він їх тягне, показує, але не нав’язує, вони перестали бути загрозливими». Утопія? «Утопія, конструкція досконалих соціальних систем – це дуже французька слабкість; брак метафізичної уяви компенсується політичною уявою», — пише він; «подивіться на французьку виборчу кампанію: без утопічної складової вона б нагадувала бійку власників дрібних магазинів». Сьорана варто споживати лише маленькими дозами, — радить Філіп Солерс: «Два чи три фрагменти відновлюють; але більша кількість уже приносить втому, платівка повторюється. Ніщо краще не тонізує, ніж десять хвилин відчаю та нігілістичної отрути».

***

Чому він пише? Фрагменти, афоризми, варіації на одну й ту саму тему: Сьоран пише при нагоді, у моменти депресії, безсоння й тривоги. «Стурбований консьєрж для мене важливіший, аніж спокійний філософ». Його письмо вкорінене в його тілесності, це письмо-страждання, письмо-звільнення, письмо-вибух, потрібне лише в моменти одержимості. «У мене немає жодної причини повертатися до того, що я писав, щоби сказати, що це не так, що насправді все не так жахливо. Але у висловлені речі віриш уже трохи менше», – скаже він ув інтерв’ю.

Його можна назвати циніком та нігілістом; утім, він стверджує, що кожне його заперечення є ніби ляпасом – всесвітові, порядку речей, соціуму; а будь-який ляпас є радше ствердженням. Агресивна енергія, що вивільнюється від кожного з його афоризмів, є беззаперечною: бо для Сьорана, зрештою, існує «три моделі стилю: лайка, телеграма та епітафія».

«Акт письма для мене – це, сказати б, спосіб говорити з Богом, хоча я невіруючий», — скаже він у інтерв’ю. Відомий своєю увагою до «вертикальної авантюри» розмов із Богом, він перечитав усіх містиків, постійно ставлячи собі одне й те саме питання: для кого вони писали? «Адже Бог не вміє читати». Сьоран вірить, однак, що письмо – це самотність перед обличчям іншої самотності: «Триватиме лише те, що створено в моменти самотності, обличчям до Бога, віримо ми в нього чи ні». І врешті-решт, «шкода, що для того, щоби дістатися Бога, треба пройти крізь віру».

Письмо, яке завжди було для нього терапією, так його й не вилікувало. «Я не вилікувався, лише стомився». Стомився та заспокоївся, і, можливо, змирився: «Те, що життя не має ніякого сенсу, є причиною жити. Єдиною, зрештою».

Його мистецтво жити нагадує його стиль: йому властива елегантність, міра, грація та мовчання. «Направду важливим є тон. Загадкова річ – його не можна визначити, але його можна відчути». «Кажуть: у нього немає таланту, у нього є тон. Але тон – це якраз те, що не можна вигадати, з ним народжується. Це успадкована благодать, завдяки якій декотрі дозволяють відчути свою органічну пульсацію; тон більший за талант, він є його суттю».

Сьоран мав цей тон, і байдуже, чи він із ним справді народився. «Світ було створено, щоби він завершився у прекрасній Книзі», — писав Малларме. І ніби у відповідь на цю містичну ідею турнонського неврастеніка Сьоран пише: «Я мрію про світ, у якому можна було б померти за одну кому».

***


Могила Сьорана й Симони Буе. Фото: en.wikipedia.org

Всупереч іміджу відлюдника, який так старанно плекав Сьоран і якому вірили його сучасники, він не був цілковито самотнім. 18 листопада 1942 року у студентській їдальні на бульварі Сан-Мішель він підійшов до дівчини, щоби запитати, який сьогодні день, — дату треба було вписати в обідню картку. Дівчина, яку звали Симона Буе, добре запам’ятала той день: це був день її народження. Так розпочалася історія стосунків та спільного життя, що тривало понад півстоліття. Це було дивне подружжя: вона викладала англійську мову у школі, тоді як він гуляв улюбленими паризькими вулицями — Амьо, По-де-Фер, Кардинал Лемуан, Омонд. Вона готувала вечері й друкувала на машинці його тексти; він ходив на світські події і повертався під ранок. Вони разом проїхали на велосипеді не одну тисячу кілометрів, але жодного разу в щоденнику він не згадує її імені. Вони не були офіційно одружені, і кожен жив своїм паралельним життям. За рік до своєї смерті 77-річна Симона розповіла в інтерв’ю, що так і не змогла зізнатися власній родині у своєму зв’язку з емігрантом, людиною без професії, без грошей та без соціального статусу. Коли у 1970-х завдяки одній шанувальниці творчості Сьорана вони змогли переїхати до маленької квартирки на вулиці Одеон, епоха дешевих готелів завершилася. Але для родини Буе Симона й далі жила сама – під час візитів матері між двома кімнатами їхньої із Сьораном квартири виростала величезна шафа: Сьоран, мовляв, є просто її сусідом. Якось до неї завітав племінник; побачивши на столі книгу Сьорана, він радісно зізнався, що знає й шанує автора; але ж як він здивувався, коли за хвилину до кухні, у домашньому вбранні, увійшов сам Сьоран та запитав Симону про свій сніданок.
«Звичайно, існує кохання, — напише Сьоран, — я часто питав себе, якщо ми все знаємо, крізь усе проникли поглядом, як можна покохати що-небудь? Утім, це трапляється (…) це і є найцікавішим та найсправжнішим у житті… можна сумніватися в усьому, стверджуватися в ролі нігіліста, а потім закохатися, як останній ідіот».

Саме таке божевільне кохання принесло Сьоранові трохи світла наприкінці життя, у 1981 році. Йому сімдесят років, їй – тридцять п’ять. Молода німкеня на ймення Фрідгарда Тома написала йому листа, висловлюючи своє читацьке захоплення. Розпочалося листування німецькою, з часом листи ставали дедалі відвертішими; побачивши фотографію молодої жінки, її вродливе, дуже «бергманівське» обличчя, Сьоран втратив голову. «Ви стали центром мого життя, — напише він Фрідгарді, — богинею того, хто ні в що не вірить, моїм найбільшим щастям та найбільшим нещастям. Упродовж довгих років я мав лише сарказм стосовно таких речей як кохання; і мене треба було якось покарати – і от мене покарано, але я ні про що не шкодую». Вона шукала рафінованої бесіди, а він не приховував бажання, вона хотіла отримати нові афоризми, а він наполегливо запрошував її до Парижа. Ця історія тривала чотири місяці, а після останньої зустрічі в Кельні, яка обернеться черговим фіаско для Сьорана (Фрідгарда на той момент розпочне стосунки з іншим молодим чоловіком), він напише їй останнього листа, де скаже, що прірва між його афоризмами і його життям, хоч і невелика, а все-таки існує. Бо інакше молода жінка була б у могилі, а він – у в’язниці.

Сто тридцять сторінок їхнього листування побачать світ у 2001 році, в Німеччині, під красномовною назвою «Ні за що на світі. Сьоранове кохання». Ця зініційована Фрідгардою публікація спровокує шок у Франції, і за позовом Яніка Ґію (видавця Сьорана у «Gallimard») та Національного центра книги розпочнеться судовий процес, після звершення якого видання вилучать із продажу.

***
У молоді роки Сьоран та Симона Буе обоє страждали на безсоння, а в 1980-ті мріяли разом накласти на себе руки, як угорський письменник Артур Кьостлер та його дружина. Але Симона залишилася сама. Їй довелося доглядати Сьорана під час тривалої хвороби, яка поступово забирала його розум і пам’ять. Вона була змушена відганяти надокучливих журналістів і фотографів від його лікарняного ліжка, вести переговори з перекладачами та біографами, вирішувати долю рукописів після його смерті. Вона набирала на машинці Сьоранові тексти, а після його смерті – щоденники, які потім видав «Gallimard». «Ще трохи побути з ним», — скаже вона в інтерв’ю, пояснюючи свою вірність. 1997-го, через два роки після смерті Сьорана, Симону знайшли мертвою на пляжі у Ванде, неподалік від її власного родинного будинку. Вона потонула, і хвилі винесли її тіло на землю; невідомо, чи це було самогубство. «Лише оптимісти накладають на себе руки, — писав Сьоран. — Інші, які не мають жодної причини, щоб жити, – звідки вони візьмуть причину померти?»

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2011/12/13/fanatyk-bez-perekonan-do-portretu-sorana/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Вдовиченко (джерело: Високий Замок)

Часом жорсткі та шокуючі висловлювання філософа справляють на читача ефект відра холодної води. Дечого не приймаєш, а згодом раз у раз повертаєшся в думках саме до тих, дражливих, сентенцій Сьорана. Дуже корисна розумова вправа. Рекомендую.

Сьоран, він же Еміль Чоран (1911-1995) – французький філософ та есеїст румунського походження, емігрант, який так і не попросив громадянства від нової батьківщини. Майстер загадок без «правильних» відповідей. Він зрікся своєї ідентичності, перейшов на іншу мову, ламав стереотипи та зазіхав на святе, усе піддаючи сумнівам.

Перекладач Сьорана з французької ... [ Показати всю рецензію ] Ірина Славінська у вступі підкреслює: «Долати його тексти не завжди просто. Іноді доводиться справді «мислити проти себе». Що це таке – мислити проти себе, зрозуміє вибагливий читач, який прагне непростого й нелегкого читання.

Сьоран. Допінг духу

За одну безсонну ніч можна навчитися більше, ніж за цілий рік сну.
•

Наша неподільна власність: години, не зайняті роботою. Ці години формують, вчать, індивідуалізують, роблять нас несхожими.
•

Величезна, єдина особливість кохання – можливість уподібнити горе до щастя.
•

Думки – так, переконання – ні. З цього починається інтелектуальна гордість.
•

Усе, що можна класифікувати, приречене на смерть. Виживе тільки те, що має декілька інтерпретацій.
•

Нудьга дозволяє засвоїти набагато більше, аніж робота, бо зусилля – смертний ворог роздумів.
•

Людина зникне: в цьому я був упевнений до недавнього часу. Проте моя думка змінилася: людина мусить зникнути.
•

Щоденний урок скромності: хоч на блискавичну мить згадувати, що одного дня говоритимуть про наш тлін.
•

Романістові чи драматургові пощастило – він може перевтілюватись і, ще краще, звільнятися від усіх конфліктів та персонажів, які борються в його душі. На відміну від нього, есеїст корпить над невдячним жанром, де може висловити суперечності своєї душі, тільки якщо сам собі суперечитиме. Інша річ афоризм – тріумф роздробленого я…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анатолій Дністровий (джерело: Polit.UA)

и публікуємо передмову Анатолія Дністрового щодо книжки Сьорана (Еміля Чорана) «Допінґ духу», яка щойно побачила світ у видавництві "Грані-Т". Це перше видання українською вибраних творів знакового французького есеїста румунського походження, яке претендує на увагу не лише фахівців, а й, передусім, широко читацького загалу.

Блискучий та емоційний стиліст, проникливий і контраверсійний філософ – він любив аналізувати парадокси і почасти навіть сам спричинявся до їх створення. Досвід Сьорана – це досвід критики здатності засліплюватися. Саме на цьому ґрунтується «радикальний скептицизм», завдяки ... [ Показати всю рецензію ] якому автора вважають одним із найориґінальніших європейських мислителів ХХ століття.

Загальне благо вимагає, аби ми в ім’я його ламали віру,

брехали і вбивали: полишімо ж ці обов’язки на людей

слухняніших і гнучкіших.

Монтень

І

Соціолог Жерар Леклерк якось про інтелектуалів зауважив, що сам вид їхньої діяльності, життя і мислення приречений балансувати між відстороненістю та ангажованістю, розриватися між розсудком (l’intelligence) та розумом (l’intellect), які зі свого боку протиставляються як дух практичний і дух критичний, як професійний статус та покликання. Міркуючи про те чи інше явище, можна завжди підпасти під спокусу використати ті чи інші класифікації, підходи та стереотипи, обманутися ними чи надихнутися на власні дурниці.

Щодо Сьорана (до переходу з румунської у французьку мову – ще Еміля Чорана) – це буде несправедливо з кількох причин. По-перше, він би, певно, кепкував із таких підходів і вважав би їх салонними дурницями, породженими скороминучими інтелектуальними модами, що постійно виринали та зникали в ту чи іншу епоху. По-друге, його немислимо вписати в подібну схему бодай тому, що своїх письмом, життям і характером мислення він долав ці межі, оскільки – як це парадоксально не звучить – одночасно був і відстороненим, і заангажованим. І якщо погодитися, що життя та творчість Сьорана були покликанням, яке навряд чи могла би обрати будь-яка пересічна людина, то це покликання мало і професійний статус, адже він жив реально винятково мисленням, яке було для нього найбільшою цінністю та відчуттям свободи, тобто це єдине заняття, яким він займався впродовж життя надзвичайно серйозно та відповідально, ігноруючи особисті, побутові чи кар’єрні моменти. З останніми в нього взагалі не складалося, а тому він обожнював винятково «вільний спосіб» життя, який соціально регламентувався статусом студента. Сьоран одного разу зізнався, що його щасливе існування перервалося в 40 років – саме до цієї межі згідно законів Франції може тривати так зване студентське життя з відповідними соціальними преференціями.

Парадоксально, але його інтелектуальна відстороненість якраз і була референцією ангажованості – тим статусом та рівнем думки, які безкомпромісно були встановлені ним же самим, мало зважаючи на інтелектуальний клімат, правила, авторитети та їхні культурні контексти свого часу. Непримиренність, із якою він накидався на тих чи інших «велетів епохи» (його славнозвісні «пістони» не лише окремим персоналіям, а й усій історії словесності за винятком двох десятків імен, які він любив), якби звучала в устах початківця чи іншого середньо-статичного інтелектуала, виглядала б просто божевільною маячнею чи базіканням нереалізованого циніка, який вивищує себе над світом або ж займається дешевим епатажем, щоб на хвилину-другу привернути до себе увагу лінивої і прискіпливої публіки.

Неуважний читач, цілком ймовірно, саме так і дивився на невизнаного літератора, який йому здавався сповнений жовчі або ж заздрощів до інших колег – письменників, есеїстів, філософів; і справжня слава до якого прийшла на хвилі ідеології нонконформізму, що полонила Францію спільно з сексуальною та студентською революціями, спільно з фронтальними масовими молодіжними рухами, які, зневажаючи владу, зневажали і авторитетів інтелектуального чи гуманітарного загалом поля, яких також підозрювали в схильності до влади, зокрема символічної та медійної.

ІІ

Певною мірою, значну участь у подібній поведінці зіграла й мотиваційна складова – Сьоранове зречення від своєї ідентичності (етнічної? політичної?), що стало такою собі перед-історією чи тренувальним майданчиком у подоланні низки табу, особливо в таких делікатних царинах царинах як історія, етика, філософія чи пізнання загалом.

Й досі точаться дискусії, чи було це «зречення» настільки очевидним і буквальним. Й досі точаться дискусії, чи був цей «перехід» власне зреченням. Так само й досі також точаться дискусії, яке ім’я повинно стояти на посмертних виданнях мислителя: Сьоран (Cioran), як він «стисло» (без імені! – на кшталт Демокріт, Монтень чи Геґель) любив підписуватися після переходу з румунської у французьку мову, Еміль Чоран – як підписувався в «румунський» період чи навіть як Еміль Мішель Сьоран, як підписував свої книги наприкінці життя? Щодо «політичності» прізвища Чоран/Сьоран, то банально думати, наче все зводиться до вибору вигідної «культурної спадщини» між Францією чи Румунією.

Ця проблема не лише «політична» (бути між різними ідентичності), а й «еволюційна», адже передбачає розуміння основних світоглядних віх його життя і митей усвідомленого вибору самого Сьорана. І найважливіше – чи можливо відмовитися від однієї «складової» на догоду іншій? Я не впевнений, що аж так легко зробити вибір на користь одного з них – Чорана, «ґрунтівця-ізоляціоніста» доби «Залізної гвардії», чи Сьорана, «офранцуженого» космополіта після 1948 року (дати першої книги французькою мовою під псевдонімом Cioran)? Можна ще складніше поставити питання: чи був би можливий Сьоран без Чорана? І чи був би настільки відомим Чоран без Сьорана? Звісно, можна ще поміркувати над дуже суттєвою темою, чи вправі ми розглядати подібну трансформацію конфронтаційно: зводити її до чіткої політичної антиномії чи бінарної опозиції загалом? Як не як, Сьоран багато взяв від Чорана і «зберіг» скепсис і песимістичність, дошкульність і радикалізм останнього.

Але жест був зроблений – передусім ним самим, і з цим варто рахуватися. Вибір на користь зречення, а не продовження.

Досить лише задуматися над Сьорановими міркуваннями про перевагу французької мови над румунською, чи про великі можливості «французької» стилістики в точному переданні думки, з чим він переживав значні труднощі, коли писав румунською... Однак не лише мовний, а й політичний аспект зречення потребує коментарю. Зрозуміло, що після Другої світової війни Сьоран «відмовчувався» про своє фашистське минуле, так само, як це робили й інші праві мислителі – з Італії, Німеччини, Австрії та інших країн.

Праве мислення (або коли ще звуженіше – мислення профашистське та антидемократичне, оскільки інший інваріант правого мислення – неоконсерватизм ішов нога в ногу з неолібералізмом і являв собою один із полюсів модерної демократії) переживало тотальне відчуження – передусім від люстрації та політики денацифікації, які проводили країни-переможниці в Другій світовій війні.

Етичний аспект зречення Сьорана також потребує коментарю. Очевидно, що низка правих мислителів (різного штибу «регресивних» чи «реакційних» політичних модерністів у літературі та філософії) переживали відповідальність за наслідки від практики «агресивного ґрунтівства», від якої постраждала, фактично, кожна воююча країна Європи. Багато сучасних дослідників фашизму доводять, що чимало з правих інтелектуалів, які стали пацієнтами політики денацифікації після 1945 року, насправді не мали нічого спільного зі злочинами нацизму (за винятком «необережних» висловлювань чи публікацій у ті часи, коли нацизм лише формувався як модний політичний тренд і за яким ще мало хто бачив реальну загрозу для Європи). Однак ще Карл Мангайм залишив ще класичне спостереження, що фашизм – на відміну від нацизму – був ідеологією путчистських груп, очолюваних інтелектуалами. Це ключ до розуміння того, чому на ранніх стадіях європейського фашизму йому симпатузувала практично більшість інтелектуалів, письменників, філософів, журналістів.

Інтелектуальний клімат напередодні доби фашизму ось як змальовує Жульєн Бенда у книзі «Зрада інтелектуалів»: «У наші дні у всіх великих державах не лише промисловці і фінансисти, а й у значній кількості дрібні торговці, дрібні буржуа, а також лікарі, адвокати, письменники, художники – і навіть робітники – переконані, що задля успішної діяльності їм важливо належати до сильної історичної спільноти людей, що навіює страх на інші народи».

Очевидно, що таке переконання на рівні масової опінії рясно плодило й політичну риторику «несподівано пробудженої» нації, що «нарешті виходить на справжній кін історії». І це здійснювалося не лише в дусі фразеології теорії нації Геґеля чи біополітики Фіхте, а й у модернізованіших ультраправих варіантах, якими так ажіотажно пихтіла Європа початку ХХ століття. Молодий Чоран, тоді ще, якщо вдатися до гайдеґерівського жаргону, як boden-standig (ґрунтівець), як чимало інших тогочасних мислителів, також підпадав під чари фашизму, який обіцяв відсталій, аграрній, патріархальній Румунії візію культурно-цивілізаційного прориву, візію реалізації споконвічної місії нації – бути на «коні» історії. Згідно з намірами румунських націоналістів, це мав бути не просто безпрецедентний історичний реванш (збирання чи повернення «споконвічних земель»), а й вознесіння країни в ранг вершительки долі багатьох народів, за рахунок яких мав і прийди добробут для «обраної нації». Зрозуміло, що це логіка будь-якого пан-націоналістичного руху.

За іронією долі чимало різновидів релігійного фашизму (православного – у Румунії, протестантського та католицького – у Німеччині, католицького – в Італії та Австрії), фактично, стали несумісними з нацизмом – із його філософією техногенно-мобілізаційної машинерії, тотальної індустріалізації і тотальної влади. Врешті-решт, вони загалом опинилися або в опозиції, або поза законом і були «відлучені» від участі у звершенні «великої історії» за сценарієм Гітлера (наприклад, Карл Шміт і католицький фашизм у Німеччині чи партія католицьких фашистів Гаймвер у Австрії). Шок, який вони пережили від картини світу «людської деструктивності», що розгорнулася перед їхніми очима, можливо і був розплатою за юнацькі ідеали.

Парадокс полягав у тому, що чимало правих мислителів, метафізиків і грунтівців симпатизували тотальності як формі організації національної структури. Але вони й постраждали від цієї тоталньості, зокрема від нацистського «конкретного формування порядку» (konkretes Ordnungsdenken). Тотальність стала для них неприйнятною, оскільки репресувала їхню самобутність і множинність світу загалом. То ж Сьорановий вчорашній світ – від румунського патріархального дитинства до участі в ультраправій «Залізній гвардії» – несподівано похитнувся, загинув, проминув, як перша юнацька фанатично-загострена і сліпа закоханість, що межувала з хворобливістю та одержимістю.

ІІІ

Величезний крах, який зазнали політичні вподобання Сьорана, який зазнала уся європейська культура, що в часи політичної модерності була одурманеною симпатією до ультраправих проектів, – це далеко не всі джерела звільнення мислення Сьорана від будь-яких «укорінень», які, згідно ще пересторог Декарта, стоять на заваді вільного розуму, культурного та цивілізаційного поступу загалом. Сьоран не менш хворобливо воював із будь-якими місіонерами, що переконують у необхідності до причетності чи навіть співучасті зі світом, який втратив ознаки адекватності. Емоційна амплітуда його інвектив у викриванні тих, хто намагається проповідувати, наче світ і далі непохитно стоїть на сумнівних «святих» приписах, дещо нагадує французькі атеїстичні памфлети Просвітництва.

Втім, це не завадило йому піддати сумніву і саме Просвітництво як раціоцентричний, безкомпромісний за наслідками для людини і природи, і техногенний у своїй суті проект (а якщо говорити стриманіше та конструктивніше – його спотворення). Сьоранова критика просвітницьких ідей певною мірою стала суголосною з романтизмом як першою песимістичною рецепцією можливостей розуму. Роберт Нісбет у роботі «Історія та ідея прогресу», фактично, повторить принциповий висновок Сьорана, що в наш час всі концепції історичного розвитку мають один найважливіший, докорінний недолік – усі вони збудовані на ідеї прогресу, причому прогресу нічим не обмеженого. Адже слідом за розумом іде безум, а слідом за прогресом лунає зойк його жертв (не кажучи вже про нищення довкілля). Фатум – ось новий чи призабутий актор модерної історії, який прикрасить інтелектуальні знамена, особливо тих, хто не бажав нікому вказувати шлях для порятунку.

IV

Однак, щодо генеральної битви з зашкарублими приписати, то Сьоран не просто створює її панорамну картину, референцією якої він, фактично, робить і власну думку, вибудовуючи під неї міцну традицію з числа своїх однодумців із різних епох (звісно ж, як що під традицією розуміти обирання та продовження певних цінностей чи ідей, що зумовлені подібними мотивами). Він посилить ключовий висновок Гайдеґера, якого проте зневажав, із «Європейського нігілізму», що цінності по суті – це лише вигідні умови. Якщо говорити сучасною мовою – це політичне замовлення на вигідні смисли і «прищеплення» їх у суспільній уяві.

Сьоран щедро вказував на своїх попередників-улюбленців, хто дійшов до подібних висновків і хто першим вдався до філософської «деконструкції». Якщо, над сторінками Сьорана поринути в генеалогічні мандри його ідеями, то ми вийдемо, передусім, на розлогу стоїчно-кінічну традицію, яка, фактично, стоїть в основі опертя сучасного вільного розуму, вільного від релігійних, владних та інших забобонів чи обмежень.

Три ключові принципи стоїчної традиції, які знайдуть продовження в Сьорана: зневага до «прикрашування» думки, героїчний песимізм і перевага етики перед знанням (у стоїків – перед логікою та фізикою). Ще Зенон Китійський дотепно зауважував, що одні його учні – любителі словес (φιλόλογοι), а інші – любителі суджень (λογόφιλοι). Схоже розрізнення – нехай це припущення цілком буде на моїй совісті – тінню лежить і на історії всієї західної філософії. Поза сумнівом, Сьоранова інтелектуальна традиція – той динамічний корпус ідей, якого він всіляко намагався дотримуватися та розвивати своєю практикою, – це відданість судженню, а не скороминучим модним словесам. Нудьга і підозри, які в нього викликала методологічно «заангажована» думка, ніби кидали його в іншу крайність – у відверту безкомпромісність і навіть оголоненість мислення, неприкритого жодними дипломатичними кліше, жодними стилістичними декораціями, жодними термінологічними конструкціями, від чого в той чи інший спосіб залежний будь-який час, будь-який інтелектуал. І Сьоран у цьому непохитний і безкомпромісний. Фройд, Гайдеґґер, Сартр та багато інших – це швидше ремісники, які займалися оздобленням фасаду порожньої думки, зосередивши свої зусилля на другорядному – на словесних прикрасах. Діоген Лаертій згадує, що чимало критиків нападали на Зенона, вказуючи на те, що він оголосив непотрібним так зване загальне коло знань (έγκύκλιος παιδεία). Схожу деконструкцію історії, літератури, філософії здійснює і Сьоран: його радикалізоване «повторення» цього жесту вже набуває тотальної форми – це не лише скептичне і безжальне прочитання, а побудова складної апології зречення – зречення від того, що насправді вже померло. Він скаже, що нема слова більш порожнього за «істину», тим не менше люди створили з нього кумира і перетворили це безглуздя одночасно в критерій і ціль думки.

У своєму знаменитому есе «Мислити наперекір собі: роздуми про Чорана» Сьюзен Зонтаґ зауважить, що становлення людини – це історія втрати її можливостей. Цілком можливо, це що ця тема – наскрізною червоною нитку проходить крізь усю його творчість. Він із песимістичним пафосом проголосить усіх мислителів невдахами, які відкрили свою недієздатність у справах і які мстять за своє фіаско, вдаючись до ідей; народжені неспроможними до вчинків, вони возносять їх або хулять, у залежності від того, чи домагаються вони визнання з боку людей або ж чи шукають іншої форми слави, тобто їх ненависті. «Власні недоліки, власну вбогість вони без жодного обґрунтування возносять у ранг законів, а власну нікчемність підіймають на рівень принципу. Мислення є такою ж брехнею, як і любов чи віра. Адже істина – це підлог, а пристрасті – запахи; загалом у нас є вибір лише між брехнею та смородом».

Подібна схильність до інвектив позначилася й на характері його «поривчатого», «шквального» стилю. Ремінісцентне письмо Сьорана, яке сміливо вбирало чимало світоглядних орієнтирів, поза сумнівом, перегукується з героїчним песимізмом стоїків, із їхньою відразою до будь-якого «декорування» думки, що декларувалося як одна з форм марнославства – неприпустимого для тверезого розуму; а відтак «відсікання» подібного знання, зіпсутим марнославством, ставало умовою здорового мислення.

Однак, особливою пристрастю Сьоран вирізнявся у симпатії до кініків та кінікічної літератури. Ключові посили кініків також розробляться Сьораном, стаючи в його есе конститутивними та навіть провідними елементами. Передусім – це абсолютна зневага та скепсис до будь-яких авторитетних інституцій. Інколи окремі оцінки в його письмі нагадують «меніппову сатиру», родоначальником якої є Меніпп Гадарський: його інтелектуальні випади проти опонентів чи суспільних норм вирізнялися непрогнозованою дошкульністю та цинізмом. Але саме Діоген із Синопи, перший «громадянин світу» – батько всіх сучасних космополітів, у прозі Сьорана займає особливе, навіть ритуальне місце. «Діоген вижив у собі будь-яке позування» – підсумує Сьоран. Можна в різний спосіб розглядати подібне обожнювання, однак я схильний трактувати його як принцип дзеркала, коли в явищах минулого розпізнаєш себе чи теперішнє. Інтелектуальний «грецький пролетаріат» зневажав обряди й культи, ініціації та інші дійства володарювання аристократії та влади, епатував публіку показом статевих органів та іншими «низькими» перформансами. Жести принципової дистанції до влади та принципового розриву з необхідністю володіти суспільним статусом – цьому контр культурному тренду, як бачимо, вже понад тисячу років. Як би це легковажно не звучало, але Сьоран став ідейним містком між кініками та сучасними хвилями нонконформізму.

Індійські впливи, під котрі після розширення еллінського світу підпали кініки, також присутні у письмі Сьорана. Надання переваг бездіяльності над діяльністю та ліниве сприйняття життя – це далеко не всі рецепти. Одним із натхненників «східного коду» в есеїстиці Сьорана був Мірча Еліаде, який у 1928-1931 роках за запрошенням одного з індійських магарадж навчався в Калькутському університеті. Можна собі лише уявити, яким був рівень дискусій двох румунських друзів. Езотеричні практики, розрив причинного плину в логіці буддизму, умови виникнення та занепаду сакрального, міф і політика, ерос і танатос, історія релігійних війн… Ці сюжети, немов мандрівні актори, блукатимуть есеями Сьорана – від книги до книги.

В символічному сенсі кініки вели його за руку: опираючись на східні практики – передусім на даосів, вони оригінально проповідували, що зовнішні якості та внутрішні достоїнства людини не завжди можуть співпадати між собою і зазвичай буває навпаки. Асоціальний і контркультурний Сократ, потворний горбань Кратет у їхній світоглядній ієрархії стоять на значно вищих щаблях, ніж мачо-атлети з розкішними спортивними формами тіла чи царі й вельможі; останніх кініки взагалі всіляко зневажали, подаючи зазвичай розжирілими виродками, тупими ненажерами та розумово відсталими бевзями. Міркуючи над долями незалежних особистостей, котрі йшли проти течії свого часу, Сьоран зауважить, що суспільство навіть до вбивць ставиться поблажливіше, ніж до умів, які звільнилися від тиранії практичної діяльності.

Під подібним мікроскопом Сьоран дивиться на суспільно «важливі» приписи. Мені найбільше подобається його ось такий пасаж: Орлеанський собор визнав самогубство гріхом більш важчим, ніж злочин, оскільки вбивця може завжди покаятися й спастися, водночас людина, яка позбавила себе життя, опиняється потойбіч спасіння. Сьоран дотепно закидає, що релігії заборонили нам приймати смерть від себе лише тому, що вони побачили в цьому вияв непокірності, принизливої для храмів і богів. Кініки вважали закони безглуздими, для прикладу вираз ще одного автора, близького до кінічної традиції, Лукіана: хороші люди законів не потребують, а дурні від них не стають кращими. Цим мотивується і їхня критика моральної деградації, яка прикривається «святими ширмами», що сьогодні кожен головастий студент із гордістю називає симулякром.

V

Думка Сьорана була у фарватері з тими, хто усвідомив, що перехід від знаків, які приховували «істини», до знаків, які приховують, що нічого немає, здійснили докорінний злам у пізнанні та розумових видах діяльності. Інфляція принципу адекватності чи відповідності – ключовий сюжет історії, який спостерігає Сьоран за безперервними процесіями фальсифікацій, що в різний час супроводжували владу – сакральну, релігійну, політичну, соціальну. А відтак і позначалися на «творенні» історії, яку писали переважно переможці.

В цьому сенсі контркультурність Сьорана стає ще переконливішою, якщо її «накласти» на бачення й літератури та словесносної традиції загалом. У поле його зору передусім потрапляють автори, які посилюють негативізм, відмову від традиції, переоцінку конвенційних цінностей. Нігілізм і скептицизм того, хто йде проти течії, – це лише на перший погляд позиція руйнівника, терориста, партизана. Насправді чи переважно – це демонтаж того, що вже померло, але що намагається зберегти влада (суспільна, соціальна, релігійна, політична), замаскувавши під «закон» чи «святі приписи». Безжальність, із якою ще кініки накидалися на ці декорації, змушувала їх гіперболізувати так зване «реальне» життя – плотське, соціальне, суспільне. Таким чином було покладено шлях до «естетики потворного», що посилиться в середньовіччя, а з романтизму ще з потужнішою символізацією здійсниться у творчості Бодлера – ще одного улюбленця Сьорана.

Легкість, із якою він надихав своє письмо пристрастю, гостротою судження, зневагою чи безкомпромісним вироком, неодноразово давала підстави вважати його таким же відчайдухом, як і поета, котрий віддається винятково своїм внутрішнім стихіям, що вибухають від найменшого «дотику» з реальним. І справді, Сьоран писав немов поет – не намагаючись нічого доводити (тобто не вдаючись до улюбленого інструмента моралізаторів – риторики), достатньо лише одного свідчення, адже життя, як слушно зауважить він, виправдовує те, що воно нічого не доказує.

VI

Закономірно, що інтерес до Сьорана максимально проявився на підйомі активності політичних і соціальних процесів у Європі на зламі 60-70-х років ХХ століття, коли бунтівна молодь не сприймала накинуті суспільству правила безликого конформізму, породженого глобальним капіталізмом, породженого розгортанням великих виробничих циклів і формуванням не менш великих фінансових потоків. Такі процеси докорінно переформатовували і соціальний пейзаж, жорстко регламентуючи звички, смаки чи долю людини економічної, наділяючи її, не завжди з відома останньої, «інструментами щастя», запозиченого зі світу досконалого побуту. Запит на скепсис та ірраціональний відчай стали, фактично, потребою спротиву бездоганно-безперебійній, раціонально-налагодженій системі. Власне таке нонконформістське прочитання Сьорана і прийде на зміну попередньому – суто модерністському, що здійснювалося, передусім, у дусі критики історії, моралі, техніки чи критичної антропології. Ясна річ, що це далеко не всі можливі прочитання його оригінальної творчості, і насолода інтерпретації, цілком очевидно, можлива в ракурсах сучасних інтермедіальних підходів.

Цікавий момент, що Сьоран не обмовився про значення свого письма для прийдешніх поколінь (можливо, що подібна думка його б знудила), а відтак і особливо не замислювався над своїм впливом на світ сучасної інтерсуб’єктивності. Але його пристрасна позиція в «проколюванні» сумнівних гумових кульок, які надуває і якими хизується чи не кожна епоха, – можливо це й не зовсім конструктивно, однак жертв від подібного мислення значно менше, ніж від тих, хто насмілюється встановлювати шлях і вести за собою одурманені маси, роблячи з них сліпий біологічний ресурс. Досвід Сьорана – це, передусім, досвід критики здатності засліплюватися; саме на цьому ґрунтується «радикальний скептицизм» (Бернд Матеус), який із новою потужною силою реанімував і посилив один із найоригінальніших і конфронтаційних мислителів ХХ століття.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тарас Антипович (джерело: блог на Facebook, цитують "Грані-Т")

«Допінґ духу» – перший український переклад філософських есеїв Сьорана (перекладала з французької Ірина Славінська). Книжка повна детонацій метафори і парадоксу, високодуховного цинізму і жиру інтелектуальної благодаті. Бальзам на рани інтеліґенції. Ефект від читання такий, наче ти прийшов до психоаналітика і кажеш: «Докторе, у мене депресняк». А він тобі: «Тю, та я взагалі топитися зібрався! Підеш зі мною?» А ти: «Та ні, я ще подепресую трохи», – і вискакуєш із кабінету майже щасливим. Я насмикав із контексту кілька цитат.

Оце для політично активної інтеліґенції: «…нам доступна лише одна можливість ... [ Показати всю рецензію ] вибору – вибір між брехнею та смородом».

А ось для закоханої інтеліґенції: «…це справді високе, але невіддільне від геніталій почуття: задній прохід і гланди зовсім поруч…».

А це для роздвоєної інтеліґенції: «…напрямок наших думок не відповідає нахилам наших сердець, тому в кожного є потаємний нахил до того, що зневажаємо».

А це для гнилої інтеліґенції: «…життя з добротою несумісне, тож я зогнив, щоб лишитися добрим».

Ну, і так далі…

Тарас Антипович

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Грані-Т)

Якось ми говорили з Анатолієм Дністровим, і тут посеред розмови він як скаже: «А ти читала Чорана?». А я йому: «Не читала». Потім виявилося, що таки читала, але не Чорана, а Emil Michel Cioran.

Так почалася наша історія взаємин «автор-перекладач» між Сьораном/Чораном і мною. Пропозиція перекласти Сьорана/Чорана спочатку викликала лише цікавість і бажання перевірити себе. Адже перекладати філософські тексти не так просто. Мова – не математика. До суворих правил французької мови тут прив’язатися важко. Недаремно Чоран з Румунії, недаремно Сьоран називав французьку своєю «гамівною сорочкою».

Потім ... [ Показати всю рецензію ] Сьоран/Чоран став колеґою, однодумцем – він по-хуліганськи легко спростовував усі аксіоми. Перекладати есеї Сьорана/Чорана було надзвичайно цікаво. Він блискучий стиліст, який постійно ширяє свідомістю в пошуках Le Mot, слова, єдиного правильного слова. Одержимість словами проростала в лейтмотив нелюбові до мови. Зажовані, затерті, заслинені – це все про слова та про неможливість Правди, тобто правильного висловлювання. Ну бо правди для Сьорана/Чорана не існує.

(В дужках зазначу, що це надихало мене в часи скрутних взаємин із текстом: якщо Правди не існує, то не існує і єдиного правильного перекладу думок цього химерного філософа.)

Кому все це потрібно? Навіщо взагалі в сучасний контекст вводити Сьорана/Чорана?

На перший погляд, тут важить його юнацька «правизна», а в нинішній Україні це доволі кон’юнктурна особливість. Але я вважаю цей погляд хибним.

Варто згадати, що для свого часу та оточення Сьоран/Чоран був мало чи не панком. Уявіть: людина без постійного місця роботи, вічний студент, вічний нелеґал, відлюдькуватий філософ, який цілими днями міг ходити Люксембурзьким садом. Він мав можливість дозволити собі розкіш не відбутися як медіатизований філософ (а також як чоловік і як батько). Рішення не публікувати текстів після останніх «Зізнань і проклять» 1987 року говорить саме за себе. Сьоран/Чоран прожив до 1995 року. Останні 8 років його життя задокументовані в «Зошитах», які наразі не видають через проблеми з авторським правом. Що там? Невідомо.

Може здатися, що «Допінґ духу» – це книга філософа, тобто щось для дуже вузького кола читачів. Це не так. Направду есеї Сьорана/Чорана – дуже потрібне чтиво для всіх, хто сьогодні мислить про добро, відповідальність, життя, смерть та інші вічні теми.

Книжки такого штибу сьогодні мали би користуватися неабияким попитом. Мені здається, нинішні читачі та письменники відчули брак винятково власного досвіду для осмислення життя. Потрібне ще щось, адже неможливо всоте читати енну автобіографію. Хочеться іншого. Таким іншим може стати письмо Сьорана/Чорана. Це надзвичайно щирі та водночас замасковані тексти. Ці есеї є рідкісним прикладом надзвичайно прискіпливого ставлення до себе та світу. Філософ не дає собі спуску: він щиро зізнається в найменших ницих порухах душі, з такою ж готовністю говорить про святість «низів» і бруд «верхів».

Слова Сьорана/Чорана універсальні. Вони не залежать від політичного клімату чи моди. Це чесність із собою у крайньому її прояві. Недаремно перші філософствування Сьорана/Чорана почалися після усвідомлення випадковості власного народження – його матір дивом не зробила аборт. «Допінґ духу» – це універсальний привід подумати, хто ми, звідки і куди йдемо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Буквоїд)

Життя є лише там,
де до нього необережно ставляться.
Еміль Мішель Сьоран

Солодке й гірке, гаряче й холодне,
як і відмінності у кольорах, -
є не більше, як упередження;
незаперечними є лише атоми і порожнеча.
Демокрит

До століття з дня народження в Україні вийшла перша книга Еміля Сьорана, одного з найвідоміших і найпарадоксальніших европейських есеїстів другої половини ХХ століття. Принаймні про нього так всі говорять. Про цього автора чув, мабуть, кожен. Чимало наших інтелектуалів і мистців давно уже встигли письмово засвідчити своє щире захоплення неймовірним Сьораном, активно його, ... [ Показати всю рецензію ] приміром, цитуючи, або в якийсь інший спосіб. Тож, перекладена Іриною Славінською та бездоганно видана видавництвом «Грані-Т» книга есеїв «Допінґ духу», стане приємною несподіванкою для багатьох читачів. Видання вибраних есеїв Сьорана добре продумане: ґрунтовна фахова передмова Анатолія Дністрового доповнюється незайвим словом від перекладача і, нарешті, фінальна довідка-хронологія життя та творчости Сьорана на тлі доби з її політичними та мистецькими контекстами (Семюел Беккет, Ежен Йонеско, Мірча Еліаде й навіть диктатори - Гітлер і Антонеску з пізнішим Чаушеску). Не останньою чергою, завдяки саме такій композиції цю книгу Сьорана буде цікаво «приміряти» на себе навіть не фахівцеві, тобто не філософові за освітою. І навіть не конче письменникові, а й так званому пересічному читачеві. Передусім, на Сьорановому боці виступає незаперечна маґія його доби. Коротко поясню: якщо на початку ХХІ століття молодих людей приваблюють лише різноманітні й швидкоплинні пропозиції суспільства споживання (світ як супермаркет, за М.Уельбеком), то в 1920-ті - 1960-ті роки европейці мали цілих півстоліття на бурхливі інтелектуальні, мистецькі та політичні розваги. Іноді це були доволі криваві розваги, але все одно - цікаві. У певному сенсі, сучасний читач здатний хіба що позаздрити тим гарячим часам і направду доленосним подіям. (Ось, що говорить із цього приводу сам Сьоран: «Епохи страху кращі за епохи спокою; люди більше дратуються через відсутність подій, аніж через їх надмір; Історія - кривавий результат відмови від нудьги»). Попри навіть те, що, за тим же Сьораном (і не лише), провідним лейтмотивом його доби виступає неабияке розчарування. Розчарування з його ледь помітною апологією смерти й добре помітним тотальним відчуженням.

Щодо відібраних перекладачем для українського видання есеїв і афоризмів, то вони дають цілком достатнє уявлення про книги Сьорана «Трактат про розпад» (1949), «Спокуса існування» (1956), «Історія та утопія» (1960), «Зізнання і прокляття» (1987). Як на мене, варто було б перекласти ще й декілька творів із книги «Вправляння в захопленні» (1986), що представляють собою «портрети» знакових локомотивів культури, - Ніколая Ґоґоля, Хорхе Луїса Боргеса, Френсіса Скотта Фіцджеральда та інших. Можливо, ці твори доповнили б образ Сьорана хоча б якимись «конструктивними» елементами. Адже у випадку із незручним Сьораном, маємо справу не лише з «руйнівником» культури, але й із її специфічним «будівничим», якщо можна так висловитись. Бо з книги «Допінґ духу» читач дізнається лише про специфічних героїв Сьоранових пошуків ідеалу у молоді роки: «Коли ти молодий, то шукаєш героїв: у мене були свої: Генріх фон Кляйст, Кароліна фон Ґюндероде, Жерар де Нерваль, Отто Вайнінґер... Їхні самогубства п´янять; я впевнений, що тільки вони дійшли до краю і знайшли в смерті правильні висновки зі свого щедрого нещасливого кохання, розладнаного глузду, філософського роздратування. Я гидую людьми, які пережили свою пристрасть, я зневажаю їх: мені забагато людства - я бачив там так мало благородних рішень і стільки радості старіння, що відвертався й сподівався з усім цим покінчити до 30 років. <...> Консьєржа-самогубця я досі поважаю більше, ніж живого поета. <...> Немає суїциду - немає прощення. Дивина! Вічна смерть так і не стала частиною звичаїв: вона єдина справжня, їй не стати модою... Поки живемо - ми боржники...» (курсив Сьорана. - О.С.). Ніби й нема, чого протиставити есеїстові, але з іншого боку, хтось мав би подбати і про життя, тобто - подумати про життя, або навіть - про життя як щасливу нагоду стати, наприклад, людиною.

У своїй блискучій передмові Анатолій Дністровий віртуозно «нав´язує» сьогоднішньому читачеві Сьорана традиції нонконформістів, відомі з давніх часів: «Якщо, розмислюючи над сторінками Сьорана, поринути в генеалогічні мандри його ідеями, то ми вийдемо передусім на розлогу стоїчно-кінічну традицію, яка фактично стоїть в основі сучасного вільного розуму - вільного від релігійних, владних та інших забобонів чи обмежень. Три ключові принципи стоїчної традиції, які знайшли продовження в Сьорана: зневага до «прикрашання» думки, героїчний песимізм і перевага етики над знанням (у стоїків - над логікою та фізикою). <...> Його ремінісцентне письмо, яке сміливо вбирало чимало світоглядних орієнтирів, поза сумнівом, перегукується з героїчним песимізмом стоїків, із їхньою відразою до будь-якого «декорування» думки, що декларувалось як одна з форм марнославства - неприпустимого для тверезого розуму; а відтак «відсікання» подібного знання, зіпсутого марнославством, ставало умовою здорового мислення» (курсив А.Дністрового. - О.С.). Утім, чи легко бути нонконформістом? Сьогодні просто неможливо реально собі уявити людину, яка ніде не працює впродовж п´ятдесяти з лишком років свого життя. Й при цьому займає симпатичне двокімнатне помешкання в центрі Парижа, виїжджаючи ще й на відпочинок до Еспанії. Просто фантастика. Сьоран уявляється в цих побутово-виробничих своїх марґіналіях мешканцем, як мінімум, не нашого світу. І навіть не світу французького. Пригадується, як мріяв нічого в житті не робити (окрім читання книжок), працюючи на той час системним проґрамістом, Мішель Уельбек. І, врешті-решт, здобув собі право на таке комфортне життя, ставши читабельним автором, перекладеним багатьма мовами. Але повертаємось до Сьорана. «Легкість, із якою він надихав своє письмо пристрастю, гостротою судження, зневагою чи безкомпромісним вироком, - зауважує А.Дністровий, - неодноразово давала підстави вважати його таким же відчайдухом, як і поета, котрий віддається винятково своїм внутрішнім стихіям, що вибухають від найменшого «дотику» з реальним. Справді, Сьоран писав, немов поет, - не намагаючись нічого доводити (тобто не вдаючись до улюбленого інструмента моралі заторів - риторики)».

У афоризмах наприкінці життя Сьоран розмірковував: «Романістові чи драматургові пощастило - він може перевтілюватись і, ще краще, звільнятися від усіх конфліктів та персонажів, які борються в його душі. На відміну від нього, есеїст корпить над невдячним жанром, де може висловити суперечливості своєї душі, тільки якщо сам собі суперечитиме». Парадоксальність цих міркувань насправді не є хоч трохи парадоксальною; більше того, вона заснована на строгій логіці, даючи чітке й прозоре визначення есеїстичного письма як літературного жанру. Відомо, що Нільс Бор та інші видатні фізики модерністичного ХХ століття відчували потяг і прихильність до поезії (власне, до поетичної мови, яка для раціоналіста уособлювала поняття абсурду через свою недоречну перевантаженість тропами та іншими позакомунікативними надмірностями); можливо, саме вона й підказала фізикам їх небуденні відкриття, які радикально змінили уявлення про структуру й причини світу. Есеїстичний жанр є досить близький до жанру щоденника, але вимагає (а не лише дозволяє або припускає) обов´язкове проявлення інтелектуальних спроможностей письменника. Виходячи з визначення Сьорана, жанр есею також передбачає неабияку свободу автора, його сміливість, розкутість, емансипованість від конвенційних дискурсів тощо. В цьому й полягає привабливість жанру для досить широких, умовно беручи, читацьких мас. У цьому ж, зокрема, захована причина майже неприсутности цього жанру в історії української літератури. Навіть із огляду на вражаючу есеїстичну спадщину Ігоря Костецького, треба чесно визнати, що цей жанр в українській літературі перебуває лише на стадії свого становлення та дорослішання.

Все, вище перераховане, Сьоран упевнено продемонстрував ще у книзі «Трактат про розклад», у якій його автентична байдужість до світу сягає межі своєї пристрасти. Не говорячи вже про те, що в одному невеличкому абзаці він впевнено й дещо навіть «нахабно» викладає власну «теорію доброти»: «Відкриваю в собі стільки ж зла, як і в інших, але гидую поганими вчинками - вони породжують усі пороки - і нікому не завдаю страждань. Я сумирний, не жадібний, у мене замало енергії та нахабства для того, щоб сміливо виступити проти інших, я залишаю світ таким, яким він мені дістався. Помста передбачає постійну пильність і системне мислення, небезпечну безперервність, тоді як байдуже пробачення чи зневага надають часові приємної порожнечі. Будь-який настрій несе загрозу доброті, й лише недбалість може її врятувати. Байдужість дурня, апатія янгола - і я виключив себе з діяльності; крім того, життя з добротою несумісне, тож я зогнив, щоб лишитися добрим» («Теорія доброти»). Є якась ніцшеанська одержимість у цих рядках, попри те, що до Ф.Ніцше Сьоран ставився з підкресленою байдужістю, вказуючи на сірість і навіть деяку неповноцінність його життя. Своєю чергою А.Дністровий додає: «Ураган скромності, тиші, споглядання, суворості. Такої рівноваги та глибини в мисленні навряд чи можливо досягнути в стані метушні. Максимальна відстороненість від потоків речей, від шуму, від багатьох дурниць, на які спокушаються літератори, - це те, чим нині загал гидує, або не помічає, і водночас це те, без чого не може відбутися автор, який себе шанує». І це теж про Сьорана, і це теж справедливо. А ще видається, що сьогодні наспіла зручна година для засвоєння деяких нескладних «уроків» Сьорана: «Якби Час Розчарування настав одночасно для всіх, ми б побачили абсолютно нову версію чи то раю, чи то пекла». Або, не менш продуктивно та актуально, як на нашу добу: «Тиранія може зламати індивіда або додати йому сил; свобода ж розслаблює та перетворює на маріонетку. У людини більше шансів спастися після пекла, ніж після раю». Свої особисті пекло і рай, за Сьораном, людина успішно тягає услід за собою впродовж усього свого життя: «Між Буттям і Апокаліпсисом панує обман. Важливо знати, що ця запаморочлива істина, щойно асимілюється в свідомості, перетворить усі рецепти мудрості на поверхневі».

Можна лише дивуватися, з якою легкістю Сьоран піддає сумніву хрестоматійно відомі твердині духу, моралі, віри, знання. При цьому він завше твердо тримається логіки, але не гребує, зокрема, й арсеналом поезії: «У кожному святому живе нотаріус, у кожному героєві - бакалійник, у кожному мученикові - консьєрж. У глибинах зітхань криється гримаса, а до самопожертви й набожності долітають випари земного борделю. - Погляньте на кохання: чи існує більш благородне висловлення почуттів, чи існує менш підозрілий напад емоцій? Любовний трем конкурує з музикою, суперничає зі сльозами самотності та екстазу: це справді високе, але невіддільне від геніталій почуття: задній прохід і гланди зовсім поруч - і в святості з´являються пробоїни... Достатньо однієї миті уваги, і сп´яніння минуло, а вас відкинули в нечистоти фізіології; достатньо миті огиди, і стає зрозуміло, що такі сильні пориви призведуть лише до пережовування шмарклів». Найчастіше Сьоран не лише піддає предмет «деструкції», але й надає корисні практичні поради, до яких, можливо, варто й прислухатись. Урешті-решт, він ніколи не буває зовсім позбавленим логіки, тож рядки звучать переконливо й виглядають зіпертими на тисячолітній практичний досвід людини, який вона ніби лише тимчасово випускає зі свого овиду: «Не можна і любити, і знати, не завдаючи шкоди коханню, яке видихається під поглядом розуму. Пильно покопайтеся у своїх захопленнях, уважно роздивіться тих, кому дісталися вигоди вашого обожнювання, і тих, хто спекулює вашою безпорадністю: під їхніми найбайдужішими думками відкриєте самозакоханість, жало слави, бажання домінувати й володарювати. Усі мислителі - невдахи, які мстяться за свою поразку - втручаються в поняття. Вони народилися неспроможними до діяльності, тому лиш прославляють чи описують її - залежно від того, чи сподіваються на визнання, чи на іншу форму слави - ненависть; вони не за правом підносять свої вади та нещастя до ранґу закону, а свою порожнечу - до рівня загального принципу. Думка - така ж побрехенька, як і кохання чи віра. Правда - це обман, пристрасті - це запахи; врешті-решт, нам доступна лише одна можливість вибору - вибір між брехнею та смородом». Конкурувати з таким Сьораном, себто сперечатися - завдання для людей занадто правильних (моральних), закоханих або фанатиків. Визнати рацію і правоту Сьорана - не складно; але складно змиритися із аж настільки переконливим його песимізмом. Це, звісно, якщо чогось прагнути від життя в традиційному розумінні, складати стосовно нього які-небудь пляни і, взагалі, мати намір і бажання хоч трохи поборсатись (за тим же Сьораном: «Урешті-решт, я часу не марнував, як і всі, я теж трохи поборсався у цьому дивному всесвіті») в океані життя.
Можливо, Сьорана варто читати письменникам перед тим, як сідати за власні твори. Його скепсис неабияк надихає і робить людину сухішою і майже виснаженою емоційно; як мінімум, помітно віддаляє від надмірностей поетичної мови. А це для прозаїка досить вагомі речі, якими нехтують лише початківці та деякі творці ліричної прози. Підозрюю, в декого з наших сучасників, наприклад, у А.Дністрового, коли він усерйоз присів біля роману-памфлету «Дрозофіла над томом Канта», без читання Сьорана не обійшлося. Міркування А.Дністрового про літературні покоління у книзі «Письмо з околиці», можливо, також інспіровані Сьораном. Щоправда, останній висловлюється жорсткіше або й зовсім безкомпромісно, чим і витворює майже конфліктний дискурс: «Цінності не накопичуються: покоління може принести нове лише після того, як розтопче все те унікальне, що мало попереднє покоління. <...> У сфері мистецтва - єдиній, де можливо вести мову про життя духу - «ідеал» можна встановити лише на руїнах того, що він випередив: кожний справжній митець зраджує своїх попередників» («Ми, троглодити»). В подібній інспірації Сьораном немає, до речі, нічого образливого. (До того ж, А.Дністровий висловлюється про боротьбу поколінь у відчутно полемічних стосовно Сьорана інтонаціях). От і Степан Процюк, розмірковуючи у есеї «Тіні з´являються на світанку» про неприпустимість надмірного мистецького кокетування з боку письменника, апелює, знов-таки, не до когось, а до Сьорана: «Згадую суперову фразу Еміля Чорана: "Я люблю суху, як скелет, прозу, охоплену судомою".». Хоча, як на мене, Сьоран у роздумах про покоління не виглядає однозначно бездоганним. Не можу при цьому не згадати сповнені гіркоти слова Казимира Едшміда, який порівнює ставлення до спадкоємности в культурних традиціях Франції та його рідної Німеччини: «У нас ще немає традиції, ще немає міцного рідного ґрунту, з якого в процесі орґанічного зростання розвивається ідея. У Франції, наприклад, кожен революціонер стоїть на раменах свого попередника. В Німеччині вісімнадцятирічний має двадцятирічного за ідіота. У Франції молодший певною мірою шанує у старшому свого батька. У нас він його іґнорує. Француз черпає із джерела усенародно-світового почуття. Німець кожного разу починає з якого-небудь нового місця в провінції» («Експресіонізм у поезії», 1917). Можливо, те, чого не побачив у Франції Сьоран, пояснюється тим, що в 1949-му році він ще не почувався французом або лише починав усерйоз пізнавати французькі культурні традиції?

Привабливість Сьорана, напевно, і полягає в його неконтрольованому прагненні заперечити заперечення, тим самим викрешуючи іскри пристрасти в цілком очевидних судженнях, які в багатьох, можливо, крутилися на язиці, але через конвенційні обмеження були не всім до снаги, коли доходило до відвертої їх артикуляції. Натомість, Сьоран: «Людина дозволила спокусити себе примарою Прогресу, тому всі її претензії на прозорливість смішні. Прогрес? - Хіба що йдеться про гігієну... А де ще? Наукові відкриття? Але вони - лише сукупність рокових тріумфів... Хто, на бога, зумів би вибрати між кам´яним віком і віком сучасних приладів? Ми однаково близькі до мавп ув обох випадках, ми піднімаємося понад хмарами з тієї ж причини, з якої колись лазили по деревах: змінилися лише засоби вдоволення суто злочинної цікавості, і - через перелицьовані рефлекси - наша хижість урізноманітнилася. Заради примхи прийняти чи відкинути певний період треба прийняти чи відкинути всю історію взагалі. Ідея прогресу перетворює нас на фертів на вершинах часу; але цих вершин не існує: троглодит колись тремтів від страху в стінах печер, сьогодні він тремтить у стінах хмарочосів. Наш капітал нещасть із роками не змінюється; проте у нас є перевага над пращурами - можливість краще цей капітал розмістити, тобто краще організувати горе» («Ми, троглодити»). До всього, ще й похмура, але добре помітна іронія. Втім, можливо, іронія була й не знайома Сьоранові, просто кут спостереження сучасного читача є настільки постмодерним і збоченим, що йому скрізь учувається іронія. Рятівна іронія, дух спотвореного карнавалу; потужна індустрія розваг, що сьогодні, завдяки найновішим комунікаціям, зовсім не знає кордонів. Будь-який імператор позаздрить такій імперії. А ще у своєму письмі Сьоран безперечний майстер щирої інтонації. Його можна не розуміти (як і будь-якого іншого серйозного поета); йому можна не довіряти (не кожна людина здатна довіритись партизанові з дивними побутовими та світоглядними установками). Але не почути його не можна: «Інтервал між мною та моїм трупом ранить, та я марно прагну спокус могили. Не можу ні від чого відмовитися, не можу не тремтіти - все переконує, що черви повеселяться на моїх інстинктах. Я однаково некомпетентний у житті та смерті, ненавиджу себе і в цій ненависті мрію про інше життя, про іншу смерть. Я хотів стати наймудрішим із мудреців, а став лише дурнем серед дурнів...» («Обличчя поразки»).

І вже, напевно, всі здатні почути міркування Сьорана про смерть і про страх: «Якщо страх домінує, сприйняття речей деформується. Той, хто не здатен ані впоратись із ним, ані повернути його собі на користь, таки припиняє бути собою, втрачає ідентичність; страх корисний, тільки якщо від нього доводиться захищатися; той, хто відступить, уже ніколи себе не віднайде, йтиме від зради до зради, аж поки не задушить смерть під страхом смерті» («Спокуса існування»). Цікаво також спостерігати, наскільки віртуозно й невимушено Сьоран деклясує й робить неактуальними матеріялістів: «Життя - це зовсім не те, що думав Біша, це аж ніяк не сукупність функцій опору смерті, а радше сукупність функцій, які до неї готують. Із кожним кроком наша субстанція зменшується; проте це зменшення ми повинні намагатися перетворити на допінґ, на принцип ефективності. Ті ж, хто не здатен повернути на свою користь можливості небуття, стають самі собі чужими: це маріонетки, об´єкти, наділені «я», поснулі в безчассі - ні тривалості, ні вічності. Існувати - це користатися частиною ірреального, вібрувати від контакту з порожнечею в собі. А маріонетка нечутлива, полишає себе, дає собі завмерти...».

Можливо, книга «Спокуса існування» (1956) є вершиною творчости Сьорана. Позаяк пропонує людині вихід; принаймні, міркування про таку можливість, - ще за земного життя у плоті розібратися з плоттю по повній проґрамі, зневаживши її зазіхання й претензії на наше істинне існування. Найбільшою проблемою людини у міркуваннях про смерть є втрата екзистенційности, або, за Сьораном, ідентичности. Ці жахливі думки зазвичай відвідують нас іще в ранньому дитинстві, коли нам іще невідоме поняття «ідентичности». Але вже й тоді ми чітко усвідомлюємо, що наше існування дискретне і коли-небудь обов´язково перерветься; у цьому наша ущербність, закладена природою як орґанічна властивість. А Сьоран, додає, не говорячи, по суті, нічого нового й водночас, ніби використавши прийом учуднення, розвертає предмет іншим боком: «І це ще один доказ подвійної реальності, її двоїстого характеру, парадоксу нашого сприйняття, де смерть постає водночас як межова ситуація та як даність. Ми уникаємо її, але вона вже в нас». Сьоран говорить про смерть із позицій її нібито не-існування, попри те, що вона є не просто реальністю, але ще й вагомим мірилом часу. Не було би смерти - відпала б потреба у часі. Поза смертю більшість вагомих у житті людини речей просто втратили б сенс. Ось про ці речі передовсім і міркував самітник Сьоран. Визначальною в цих міркуваннях мені представляється гідність, звичайна людська гідність. Без якої більшість із міркувань Сьорана так само не мали б жодного сенсу, або сприймалися б за однозначну й огидну фальш. Але Сьоран, як видається сьогодні, був щирим і чесним не лише зі своїм читачем, але й із собою також. І в цьому, напевно, чи не найбільша цінність його зусиль.
Як і кожен інший румун, Сьоран у молоді роки симпатизував правій ідеології і мріяв про велику Румунію. Це вже значно пізніше він зрозумів, що аби стати великою, Румунія мусить когось зі своїх безпосередніх сусідів відчутно зменшити. А відтак написав, камуфлюючи це щасливе осяяння прикладом із зовсім іншої сфери: «Слави можна зажити лише шляхом завдання шкоди іншим - тим, хто так само прагне слави; нема такої репутації, яку б здобули справедливо. Щойно хтось виходить із анонімності або з усіх сил намагається з неї вийти - це означає, що він позбувся всіх життєвих сумнівів і переміг совість, якщо вона взагалі колись у нього була». До чести Сьорана, він досить чітко й прозоро артикулював аж такі небуденні для середини ХХ століття речі. Дехто не спромігся навіть на це, продовжуючи й сьогодні розмотувати безкінечну мантру про переваги одного народу над іншим. Можливо й справді, - ще в молодості потрібно пережити щеплення фашизмом і наступне в ньому розчарування, аби решту життя прожити людиною без подібних масштабних і непритомних ілюзій, маючи спокій і впевненість у тривіяльності всього сущого і, передовсім, у марності такого амбітного проєкту, яким виглядає людини модерна.

Чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ми повинні захоплюватись Сьораном і соромитись, приміром, романів Панаса Мирного або поем Тараса Шевченка. Здається, ми мали б натомість пишатись Шевченком. (Зокрема, і його поемою «Катерина», а не лише «Гайдамаками», «Розритою могилою», «Великим льохом», «Іржавцем», «Тарасовою ніччю»... Щодо «Катерини», то її лише треба правильно прочитати, маючи доросле розуміння того, що і чому саме так відбувається в цьому хрестоматійно відомому творі. І вже зовсім, шкода, що ми досі не збагнули апокаліптичних романів Панаса Мирного, хоча в них немає нічого складнопідрядного й формалістичного. Душогуб і Повія, - ось так виглядає нещадна й пронизлива правда про українців, про всіх нас, разом узятих, - у пролонґованому й заклятому кимось часі). Але не пишаємось. Чи може сучасний український інтелектуал шанувати Степана Бандеру? Відповідь дуже проста: може. І це вже давно довів письменник Ігор Костецький, присвятивши С.Бандері й О.Ольжичу, відповідно, - роман «Мертвих більше нема» і новелю «Перед днем грядущим». Інтелектуалам, які на сторінках київської «Критики» так гостро сперечаються про ОУН і УПА, варто нарешті всього-на-всього чесно висловитись із приводу власної підозрілої ідентичности. А більше нічого й не треба, все інше додасться. Передплатник усе зрозуміє та підтримає потрібною кількістю гривень. У цій країні занадто дискретний читач, аби автор ще й тримав його за дурня. Не варто. Занадто мало ми шанувалися, - приблизно з такого ж приводу писав Іван Дніпровський до Миколи Куліша, підбиваючи остаточно печальну риску під европейськими прагненнями українців середини 1920-х років.
Гортаючи почергово в обидві сторони цей ошатний комфортний томик Сьорана, я деякий час не міг зрозуміти, що ж мене все-таки не влаштовує і навіть трохи напружує у його рядках. І от, відкривши «Письмо з околиці» А.Дністрового, знайшов у автора нотатку про Сьорана, яка багато чого пояснює: «Мені здається, що таке правильне розуміння багатьох речей, від чого вони оголюються, позбавляючись усіх можливих нашарувань репрезентацій, насправді веде до пустелі, знецінення та загалом абсурдності нашого існування. Мабуть, філософія, література, поезія і пізнання повинні трішки само-обманюватися, само-втішатися, бути трішки сліпими та робити незначні помилки. Зрештою, вони такими завжди і є, інколи навіть значно «дурнішими», ніж ми їх бачимо. І це добре. Інакше вони перестануть бути людяними, залежними від усіх «вад», «поривів», «екстазів», «піднесень» і «спустошень», які містяться в нашому нутрі. Сьоран бачить крізь межі цього, він бачить те неприховане культури, суспільства, людини, автора, що стоїть оголеним за всіма можливими нашаруваннями, культурними орнаментами, одягом; а тому отрута зневіри, переведеної в ранг інтелектуального, врівноваженого споглядання, набуває в його рядках легкої апології смерті як єдиного й незаперечного у своїй правдивості явища. Він - такий собі сучасний Еклезіаст розуму, а не віри» (курсив скрізь А.Дністрового. - О.С.).

А загалом, є велика спокуса говорити про Сьорана як про того, ким він, за великим рахунком, і був, - зрадником, на піжамі якого ще й сьогодні виразно проступає жовта (Сьоран: «Кандінський наполягає на тому, що жовтий - колір життя. Тепер зрозуміло, чому від нього так болять очі») емблема колишнього зречення. Уявляю ступінь збентеження вітчизняних інтелектуалів, але іншої правди у мене для них немає. Бо хіба можливо, осмислюючи цілісний образ Сьорана, не враховувати його радикальне відступництво від рідної мови і батьківщини? Можливо, варто дещо пояснити або й нагадати. Скажімо, наш Ігор Костецький, опісля того як розвалився Мистецький Український Рух, а його учасники, за нечисленними винятками, повіялись за океан у пошуках ліпшого життя, також усерйоз замислювався над тим, як йому жити далі. Не з приводу шлунку, а щодо власного гуманітарного простору. У Костецького була спокуса перейти на німецьку мову. Жартома він навіть обіцяв здобути для української літератури Нобеля й міркував, що практично це можна здійснити виключно в художній прозі й, до того ж, книга має бути написана німецькою мовою. На щастя, він обмежився лише написанням двох радіоп´єс німецькою мовою, які й прозвучали у німецькому етері. Але цього достатньо, - вирішив, мабуть, Костецький, і мав цілковиту рацію. Не варто жартувати з унутрішнім пеклом. Не говорячи вже про те, наскільки вагомою представляється мова в контекстах культури. (Мішель Уельбек не без видимого подиву писав у есеї «Коротка історія інформатизації», фіксуючи цікаву рису доби персонального комп´ютера: «Почався незвичайний, парадоксальний період, що триває і до сьогодні: паралельно з ґлобалізацією у сферах розваг і ділових обмінів - сферах, де мова відіграє доволі обмежену ролю, - посилюється роля місцевих мов і національних культур»). Нобель навряд чи вартий того, аби зраджувати свою мову. Це розумів Костецький. Це розумів і Сьоран (до речі, у книзі «Зізнання і прокляття» 1987-го року читаємо: «У крайньому разі можна уявити, що Бог говорить французькою. Але не Христос. Його слова немислимі цією нездатною до наївності та піднесення мовою»; або в іншому місці, ще більш промовисто: «Для письменника змінити мову - це як писати любовного листа зі словником»), але впевнено переступив через це розуміння, відкриваючись назустріч чомусь, що сьогодні відомо як феномен Сьорана. Маємо доконаний факт відмови від національної ідентичности, в основі якої знаходиться, знов-таки, мова. Навряд чи можливо це спростувати. Втім, на користь Сьорана промовляє доволі цікавий факт: він прожив у Парижі з 1941-го до 1995-го року, але так і не набув французького громадянства. Навіть не звертався за ним до влади. Про що це може свідчити? Про байдужість? Про принципову космополітичну позицію? Про потаємну інтенцію щодо колись-повернення собі румунської ідентичности у вигляді громадянства історичної батьківщини? Хтозна. Книга, про яку наразі мова, не пропонує відповідь на це питання. А можливо, й немає такої відповіди узагалі, і бути не може. Сьоран ще років від тридцяти переніс акценти своїх міркувань у зовсім інші площини, убезпечуючи себе від можливих докорів і потрясінь. Але, знов-таки, про що він усе-таки думав щоночі, страждаючи на хронічне безсоння, - можливо, не лише про те, що знаходимо у його книгах; можливо, дещо лишилось на марґінесах письма? Або в тих нотатниках, які на сьогодні ще є неприступними для читача. Зрештою, для українського читача ще й сьогодні лишається недоступним у повному обсязі листування Лесі Українки й Ольги Кобилянської, не говорячи про щоденники Олександра Довженка, заарештовані у Москві, - то що вже нам до прихованого від стороннього ока француза Еміля Мішеля Сьорана. Так, наразі є така спокуса, - говорити про Сьорана-зрадника, але ж Сьоран це Сьоран це Сьоран, - як сказала б, можливо, Ґертруда Стейн, якби захотіла про нього дізнатись і, поготів, говорити.

Бути поза системою, як на перший погляд, сьогодні вже неможливо. У межах свого, ще більш-менш людяного ХХ століття, Сьоранові вдалося довести, що і в системі можна зберігати цілком відчутну автономність: «Щоб побачити істину, не слід працювати. Треба цілими днями лежати й стогнати». Чи будуть корисними його уроки для нашого сьогодення? Хтозна. Втім, Сьоран із його уроками, - однозначно не приклад для широких мас, - хіба що для поодиноких схимників, таких же, як він, поетів і партизанів. І знову А.Дністровий із цього ж приводу: «Цікавий момент: Сьоран ніде не обмовився про значення свого письма для прийдешніх поколінь (можливо, що подібна думка його б знудила), а відтак і особливо не замислювався над своїм упливом на світ сучасної інтерсуб´єктивності. Але його пристрасна позиція в «проколюванні» сумнівних повітряних кульок, які надуває і якими хизується чи не кожна епоха, - можливо, це й не зовсім конструктивно, однак жертв від подібного мислення значно менше, ніж від тих, хто насмілюється визначати шлях і вести за собою одурманені маси, роблячи з них сліпий біологічний ресурс». Ніби передрікаючи непросту долю для своїх майбутніх читачів, Сьоран свого часу писав: «Деструктивну книжку письменник і читач переживають однаково тяжко». Чи був і залишається до сьогодні Сьоран деструктивним? У певному сенсі, так. Він устиг, значною мірою, ще сам про себе чимало збагнути, тому й міркував у відповідний «колючий» спосіб: «Оргазм - завжди як напад. Розчарування - теж. Одне триває мить. Інше - вічність».

[ Згорнути рецензію ]