Марина Соколян : Херем : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Потапова (джерело: Сумно)

Дивна звичка починати читати з кінця іноді все ж виправдовує себе. Так сталося у випадку з повістю Марини Соколян «Херем», де інструкції до прочитання слід шукати на останній сторінці. Рекомендований авторкою музичний супровід, куди включено композиції гуртів Therion, Stratovarius та інших рок-гуртів, що перегукуються із симфонічною готикою, налаштувала на містичний лад, бо ж ідеться у книжці про таємницю вигнання, про янголів, відступників та кордони між раєм та пеклом.

Повість уже пройшла перше бойове хрещення – деякі критики назвали її «спробою євангелізації комп’ютерних ігор» та «текстом ... [ Показати всю рецензію ] на вселюдську тему з присмаком жидівської крові», а самій авторці навіть приписали «кровний чи духовний зв’язок» з єврейством. Утім, наявність релігійних алюзій не дає приводу вважати, що письменниця взялася пропонувати читачеві християнізовану версію гри Diablo. «Херем» є помітною спробою розбавити похмурість та мат як елемент авторського стилю постмодернових творів, якими зараз повняться книгарні, заплутаною казкою, написаною багатою мовою.

Головного героя (за бажання самому обирати життєвий шлях) сам Творець вигнав з оселі богів, гори Херем. Встигнувши за час поневіряння побути рабом, розбійником і бунтарем, визнаний затятим злочинцем Асата не втрачає доброти та відчуття справедливості. Образ персонажа провокаційно наближений до Ісусового: Божий Син подорожує країною, проповідуючи своє вчення та допомагаючи скривдженим. Після того, як Асата згодовує пеклові свою кров, доля складних стосунків із Батьком та Батьківщиною врешті вирішується.

Версії походження світу, відмінні від загальноприйнятих, часто мають суспільний резонанс, однак текст Соколян не претендує на лаври серйозної релігієзнавчої праці. Тож занадто серйозне тлумачення цього тексту тільки зашкодить. Авторка антропологізує релігійне, зображуючи Асату богом, якому не чужі людські прагнення. Герой бореться за власний вибір і не зраджує собі. Відстоювання права наближує його до звичайної людини, з її бажанням і здатністю бути проти усталеного і неприйнятного для неї порядку. Відчайдушному вигнанцеві таки стає сміливості зробити вирішальний крок. Тож, можливо, слід відступити від нарікань на зухвалість у трактуванні християнства, а просто припустити можливість цілком імовірної ідеї.

Творам молодої літераторки – і «Херем» тут не виключення – притаманний поштовх до глибшого пізнання понять, назв та власного «я», до своєрідної роботи над текстом та зусиль, яких не дуже докладаєш при прочитанні, наприклад, популярних нині «міських молодіжних романів». Цього разу Марина Соколян додала дрібку провокації, відкриваючи інший погляд на те, що вважається поза дискусією. Щоб зрозуміти в цій казці мораль, треба просто наважитися на діалог.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло Бриних (джерело: Україна молода)

Нова книжка Марини Соколян як спроба євангелізації комп’ютерних ігор кшталту “Diablo” або “Mithos”

Колись мені пощастило співпрацювати з природженим генієм PR-у, який опанував це мистецтво не інакше, як внаслідок божественного одкровення. Загальнолюдську мрію про те, щоб якомога менше працювати і одержувати за це якомога більшу винагороду, він досить легко перетворив на виробничу технологію.
Час од часу замовники викликали його для жорстких бесід. Мовляв, ми тобі платимо великі гроші, а результатів – катма. У таких випадках він холодним поглядом пропікав візаві й, наголошуючи кожне слово, ... [ Показати всю рецензію ] повільно промовляв: “Насправді все інакше...” Найчастіше ці “розборки” закінчувалися приязними усмішками замовників і новими, ще більшими, авансами.
Згадав я про нього завдяки повісті Марини Соколян “Херем”. Й аж із двох причин. По-перше, ця книжка видана у новій серії видавництва “Факт”, що називається “Поза фокусом” і має гасло: “Насправді все інакше...”. А по-друге, авторка історії про божі одкровення та їхнє тлумачення – теж фахівець у царині PR-у.
Прочитання євангельських текстів змушувало багатьох письменників поміркувати про те, що насправді все було чи могло бути інакше. Комусь, як Мільтону чи Булгакову, вдавалося наколядувати біблійної альтернативності, щоб вплинути на релігійну свідомість своїх сучасників. Втім, сьогоднішній літературний інтерес до релігійної тематики у кращому разі закінчується створенням просторого фентезійного світу, а в гіршому – сатиричним чи полемічним побиттям посуду, який взагалі-то не б’ється. Про пошуки абсолютної істини, на щастя, мало хто з авторів наважується заїкатись, та й справжня віра цього не потребує. Третій, найпопулярніший, мотив зазирання до Святого письма полягає у банальному використанні чужого PR-у. Хоч як крути, а біблійний сюжет гарантовано здобудеться на увагу читача, тож чому б і не скористатися цим, примостивши в узголів’ї оповіді подушку власних сюжетних викрутасів?
Марина Соколян дуже добре імітує стилістику і метафорику текстів біблійного кола, її чуття мови і мовлення – на голову вище, ніж у більшості письменників її покоління. Для читацького задоволення – і цього досить.

Подальше “відокремлення чистого від нечистого” змушує констатувати, що історія безжально пожирає сама себе, розчиняється у протиріччях та авторській невизначеності, яка вельми нагадує сумніви й терзання гравця будь-якої онлайнової MMORPG. І хоч яку б “схильність” обрав головний герой – бог-вигнанець з трьома іменами (Маззакін, Асата, Малхі) – наприкінці книжки, коли темрява і світло постали перед ним зі своїми звабливими пропозиціями, світобудова з однаковою вдячністю заковтне будь-який його вибір. Бо в координатах цієї історії немає значення, чи приставати на бік Шеолу, чи на бік Херему – в комп’ютерних іграх вибір схильності мало на що впливає, окрім позначки біля імені персонажа.
Якщо ж, власне, прочитати повість як “альтернативне євангеліє”, з усіма паралелями між шляхом Христа й Асати, то Марину Соколян доведеться записати в довжелезний перелік митців, захоплених чорним PR-ом Господа, й знизати плечима.

Мій давній знайомий (бог PR-у) добре умів переконувати людей, бо не тільки знав, як це робити, але й чудово усвідомлював, навіщо. Марина Соколян навряд чи мала таку ж просту і зрозумілу мотивацію написання повісті “Херем”. Принаймні, читачеві про це довідатись нема звідки, окрім як з пропонованого на останній сторінці музичного супроводу для читання. Для когось він стане ключем до розуміння твору, а для когось – доволі еклектичним саундтреком, непридатним для побутового екзорцизму.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Потапова (джерело: Сумно)

Дивна звичка починати читати з кінця іноді все ж виправдовує себе. Так сталося у випадку з повістю Марини Соколян «Херем», де інструкції до прочитання слід шукати на останній сторінці. Рекомендований авторкою музичний супровід, куди включено композиції гуртів Therion, Stratovarius та інших рок-гуртів, що перегукуються із симфонічною готикою, налаштувала на містичний лад, бо ж ідеться у книжці про таємницю вигнання, про янголів, відступників та кордони між раєм та пеклом.

Повість уже пройшла перше бойове хрещення – деякі критики назвали її «спробою євангелізації комп’ютерних ігор» та «текстом ... [ Показати всю рецензію ] на вселюдську тему з присмаком жидівської крові», а самій авторці навіть приписали «кровний чи духовний зв’язок» з єврейством. Утім, наявність релігійних алюзій не дає приводу вважати, що письменниця взялася пропонувати читачеві християнізовану версію гри Diablo. «Херем» є помітною спробою розбавити похмурість та мат як елемент авторського стилю постмодернових творів, якими зараз повняться книгарні, заплутаною казкою, написаною багатою мовою.

Головного героя (за бажання самому обирати життєвий шлях) сам Творець вигнав з оселі богів, гори Херем. Встигнувши за час поневіряння побути рабом, розбійником і бунтарем, визнаний затятим злочинцем Асата не втрачає доброти та відчуття справедливості. Образ персонажа провокаційно наближений до Ісусового: Божий Син подорожує країною, проповідуючи своє вчення та допомагаючи скривдженим. Після того, як Асата згодовує пеклові свою кров, доля складних стосунків із Батьком та Батьківщиною врешті вирішується.

Версії походження світу, відмінні від загальноприйнятих, часто мають суспільний резонанс, однак текст Соколян не претендує на лаври серйозної релігієзнавчої праці. Тож занадто серйозне тлумачення цього тексту тільки зашкодить. Авторка антропологізує релігійне, зображуючи Асату богом, якому не чужі людські прагнення. Герой бореться за власний вибір і не зраджує собі. Відстоювання права наближує його до звичайної людини, з її бажанням і здатністю бути проти усталеного і неприйнятного для неї порядку. Відчайдушному вигнанцеві таки стає сміливості зробити вирішальний крок. Тож, можливо, слід відступити від нарікань на зухвалість у трактуванні християнства, а просто припустити можливість цілком імовірної ідеї.

Творам молодої літераторки – і «Херем» тут не виключення – притаманний поштовх до глибшого пізнання понять, назв та власного «я», до своєрідної роботи над текстом та зусиль, яких не дуже докладаєш при прочитанні, наприклад, популярних нині «міських молодіжних романів». Цього разу Марина Соколян додала дрібку провокації, відкриваючи інший погляд на те, що вважається поза дискусією. Щоб зрозуміти в цій казці мораль, треба просто наважитися на діалог.

[ Згорнути рецензію ]