|
Роман про батьківщину
Дзвінка Матіяш
— Факт,
2006.
— 172 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
Анотація:
У другій книжці Дзвінки Матіяш "Роман про батьківщину" – історії різних жінок, що живуть і жили в різних десятиліттях минулого століття, почуті й переказані автором.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
тим, кого люблю
Dulce et decorum est pro patria mori
***
«Ще Красна Армія пройде по нашій вулиці, ось побачите», – каже тато нервово й вимикає радіо, тому що все одно нічого не чути, бо глушать. Я думаю, що це, мабуть, буде страшно, коли Красна армія йтиме нашою вулицею, і як солдати на ній помістяться, бо наша вулиця вузенька, і навіщо їм це буде треба, й куди вони йтимуть, і що робитимуть, я не знаю, мабуть, це буде щось погане, якщо їх буде багато, то й поготів. Мені цікаво, коли саме це буде, може, нешвидко, і чи треба буде ховатися, і як пізнати, що це саме Красна Армія, а не якась ... [ Показати весь уривок ]
інша, я не знаю. І чим Красна Армія гірша за інші армії. І чому вона Красна – красна може бути дівчина, а не армія. Я запитала про це в тата, він засміявся і сказав, що «красна» – це російською «червона». Мені дивно, що армію так назвали, я спитала, чи є Зелена армія або Синя, тато знову сміється і каже, що тепер немає, принаймні він не чув. Коли радіо глушать, тато завжди дуже нервовий, мені теж не дуже подобається, коли всередині радіоприймача щось починає вити, шипіти і слів, які дуже чітко вимовляє незнайома жінка, вже не чути, хоча я й без того знаю, що вона має сказати «говорить радіо свобода», тому що вона говорить це завжди, і, коли не глушать, її чути. Я не знаю, навіщо глушать і навіщо, щоб люди нічого не чули, здається, в цьому є якась несправедливість, і це якось пов’язано з Красною Армією і, може, навіть із її появою на нашій вулиці. Але я не хочу запитувати про це в тата, він і так дуже нервовий.
Іще я думаю, що на нашій вулиці колись обов’язково буде метро, хтось також про це казав, може, навіть тато. «Ще сюди метро дотягнуть, на нашу вулицю, ось побачите». Метро мені подобається, тому я хочу, щоб його сюди дотягнули, мені дуже подобається їздити в метро, правда, я не знаю, чи залишиться на нашій вулиці, де гуляти, якщо метро буде наземне, і чи не заважатиме мені будівництво ходити до магазину та в інших справах, які у мене часом з’являються. Іще я думаю, і ця думка мене дуже втішає, що коли на нашій вулиці буде метро, Красній Армії вже не буде кудою йти. І тоді можна буде жити спокійно.
Тато вмикає радіоприймач на всю потужність, бо йому здається, що так він більше почує. Більше чути тільки ревіння і свист глушильників. Тато нервово бігає кухнею, в одній руці в нього хліб із маслом, у другій – горня з розчинною кавою. Бабуні не подобається, що тато такий нервовий, вона каже йому: «Сядь, поїж спокійно, чого туди-сюди носишся?». Тато відмахується від Бабуні, лівим вухом він майже притулився до радіоприймача, що стоїть на холодильнику, бо більше його ніде поставити. Отак-от згорбившися, він намагається пити каву й кусати хліб із маслом. І слухати радіо свободу. Бабуні не подобається, що тато так стоїть, не подобається, що він махає на неї рукою, мовляв, нічого не чути, не заважайте. Бабуня гнівається: «Сину, ти мене зовсім не слухаєш, дати б тобі доброї лупки, тоді би знав. Кому кажу: сідай до столу». Тато знову махає рукою, Бабуня гнівно каже: «Ти чого на матір рукою махаєш, немає на тебе бучка доброго». Шипіння і свист у радіоприймачі лунають на всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», – це Бабуня. «Ага, бучка, – тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. – Ось вам і бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже Бабуня відмахується від тата, каже, що у нього в голові вітер гуляє, я не знаю, чи це вітер, мені здається, що в голові у нього, може, якийсь глушильник, а хто би витримав довго цей свист і шипіння, ось тому він так нервово метушиться. Іще я думаю, що Бабуні насправді з нами добре, бо ми в неї є, і на тата вона не дуже сердиться, тільки так трошки. Це добре, що Бабуня з нами живе, вона вміє розказувати казки й іще багато чого вміє. І ще вона годує мене хоптанкою: наллє молока в миску, покришить туди батона – і сама так снідає, і мене годує. А часом вона смажить грінки – я їх люблю ще більше, ніж хоптанку. Бабуня спочатку зіб’є яйце з молоком, потім вмочає туди скибки батона і кладе на сковорідку. Посипає грінки корицею, це дуже смачно, краще за вівсяне печиво та за пряники, які часом приносить тато, краще за марципани. Хоча я не знаю, що таке марципани, мені ще не доводилося їх куштувати, просто Бабуня завжди говорить, коли мені хочеться чогось смачного, і я не знаю чого, мовляв, марципанів захотіла, а в мене немає марципанів, дитино, щоб тебе ними потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається. [ Згорнути уривок ]
|
