Дзвінка Матіяш : Роман про батьківщину : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роксолана Човбан (джерело: Сумно)

Назвати книжку «Романом про батьківщину» в наш час доволі ризиковано з комерційної точки зору. Я не маю на увазі те, що пересічний читач через цю назву не братиме книжки до рук, бо пересічний читач, на жаль, узагалі мало переймається сучукрлітом. Але й поціновувачів української літератури може дещо насторожити така назва. Що за «батьківщина» така? Що за реінкарнація ура-патріотизму? Писати про батьківщину в добу космополітизму й глобалізації геть неактуально... Втім, якщо книжка здатна викликати такий вихор протестів (чи просто питань, залежно від темпераменту читача) вже самим тільки написом на ... [ Показати всю рецензію ] обкладинці, то вже через це варто її хоча б переглянути й пересвідчитися, що саме авторка хотіла сказати «провокативною» назвою. Мабуть, думки кожного книгоїда, котрий тримав би в руках цю книжку, текли б тим самим руслом, що й оце мої... Тож перше речення цього абзацу можна вважати спростованим: книжка з назвою «Роман про батьківщину» рентабельна. В усякому разі, завжди знайдуться індивіди, що придбають будь-яку книжку, що на її обкладинці є слово «батьківщина» чи його синоніми... Але оці останні якраз і не відшукають нічого для себе у «Романі...» Дзвінки Матіяш.

У цій книжці Ви не побачите жодного гасла чи кучеряво-патетичного освідчення Україні, чого можна було б необачно сподіватися з назви, не знаючи нічого про авторку. «Роман про батьківщину» насправді, сказати б, якраз анти-патетичний, анти-гасельний, анти-патріотичний (якщо по-сучасному зневажливо розуміти почуття патріотизму). «Історії різних жінок, що живуть і жили в різних десятиліттях минулого століття» - зазначено в анотації. «Різні жінки» у Дзвінки Матіяш - не особистості, вони - уособлення самої Жіночности в жінках різного віку - від малої дівчинки, що їсть манну кашу й п'є «найслабшу каву у світі» до літньої селянки, що в неї повне втрат життя проходить перед очима. Жіночність та цурається чоловічих забавок цього світу. Донечці шкода батька, бо він так переймається тим, що блокують сигнал радіо «Свобода»; дружині політв'язня однаково, чому забрали її чоловіка, бо вона простягає руки, щоб його обійняти, і вони витягуються на сотні кілометрів; «Не знаю, чи ми б менше плакали, якби не було воєн», - каже инша жінка в молитві. Батьківщина для Жіночности - не держава, не народ, не країна, не місце. Батьківщина - це певного виду відчуття й почуття. «Роман про батьківщину» - роман про почуття, відчуття, чуття дому.

«Роман про батьківщину» можна починати читати від будь-якого «яблучка» з тих, що розділяють текст. Це навіть не тому, що після кожного «яблучка» починається історія иншої жінки. Насправді, це історія лиш однієї - тої самої Жіночности, що живе однаковими почуттями. А читати з будь-якого місця можна тому, що сам спосіб письма Дзвінки Матіяш не передбачає ні послідовности, ні, тим більше, сюжетности. «Нагромадження рефлексій», сказали б ми про цей текст по-сучасному; «потік свідомости», сказали б літературознавці; набір думок, спогадів і асоціяцій, кажучи просто. Серед цього набору думок людина (і жінка, й чоловік) неодмінно знайде щось, що захочеться підкреслити олівцем, щоб потім виписати до цитатника. Я не можу навести приклад таких перлин, бо видається, що мої підкреслення - то те, що відгукнулося саме в мені, ті спогади, що є і в моєму дитинстві, ті слова, що бували і в моїх молитвах, а в комусь иншому те все може й не знайти відгуку. Але ці правдиві перли авторка надто вже недбало розкидала по сторінках: цілком у руслі «потоку свідомости» вислови беруться нізвідки й зникають нікуди. З кожного такого коштовного вислову можна було зробити коштовний текст, розвиваючи його. Кілька таких висловів на одну тему можна було б скласти докупи й утворити коштовний абзац, відкинувши натомість ті рештки слабко зв'язаних абзаців, що залишаться, коли з них вийняти перлини.

«Романові про батьківщину» Дзвінки Матіяш значно більше личила б назва «З цього можна зробити кілька оповідань». От тільки ця назва уже зайнята. Однак «Роман...» насправді і схожий на таку собі жіночу версію Прохаськових «...Оповідань». Надто жіночу версію, додала б я від себе. Тарас Прохасько зосереджений на відчуттях і спогадах про відчуття, Дзвінка Матіяш натомість згадує численні відчуття лише остільки, оскільки ці відчуття спричиняються до почуттів. Цілком вписується у різницю між чоловічим і жіночим світосприйняттями, взятими у їх [неіснуючому] чистому стані.

«З цього можна зробити кілька віршів» - зрештою, це була б найліпша назва для цієї книжки. Лірична проза Дзвінки Матіяш знайшла б себе, якби стала просто лірикою. У вигляді «роману» (родову назву «роман» до цього тексту дійсно можна застосовувати лише в лапках) цей твір збиває з пантелику, перевантажує душу, иноді просто викликає нудьгу, словом, сприймати його складно, напружно й виснажливо. А у віршах кожен вислів-перлина засяяв би. Це була б збірка віршів - коштовностей у витонченому стилі доби Середньовіччя, з тих, що їх носили дами серця шляхетних лицарів, які наважувалися виступати проти короля.

У віршах значно орґанічнішою була б відсутність пунктуації й великих літер, що заважає адекватно читати прозу. Вірші видавництво могло б надрукувати шрифтом, що його літери «о» й «а» важко розрізнити, і це не так дуже заважало б сприйняттю... Гаразд, я не чіплятимусь до дрібниць, бо говорю про цілком серйозне. Якби натиснути клавішу Enter після кожного ритмічного витка тексту в розділі, що передує третьому з кінця «яблучку», то вийшли б навіть не верлібри, такі зараз популярні, а справжні римовані вірші, а водночас - і справжні листи з батьківщини, і справжні сповіді жінки чоловікові, - аж такі справжні, що я б написала на цю збірку рецензію і назвала б її «Знаковий поворот у сучасній українській поезії», чи якось у тому ж піднесеному настрої.

Недарма сестри Матіяш так щиро розмовляють із Богом. Їхній Бог наділив їх обох неабияким поетичним талантом. Не зрозуміло лише, чому старша сестра намагається приховати цей талант за прозовими стінами, що через них так важко перебратися. Якби перетворити цеглини-абзаци в намистини-вірші, я радила б у першу чергу саме намисто з цих перлів кожному, хто хоче ясно уздріти скарби сучасної поезії.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віка Тищук (джерело: Друг читача)

Книгу Дзвінки Матіяш «Роман про батьківщину» називають посібником з пізнання жіночої душі. Назва, погодьтеся, викликає зовсім інші асоціації – в уяві постають жовто-блакитні прапори, що майорять десь на Майдані Незалежності, або ж палкі промови сучасних політиків. Але ви не знайдете у книзі патетичних закликів, полемічних висловів або ж надто патріотичних думок. Бо книга ця про звичайних людей, які, втім, батьківщину й уособлюють. А точніше – про жінок і про те, як вони відчувають місце, яке називають домом.
Кожна з героїнь сама обирає свою дорогу – і йде нею, не нарікаючи. Це різні шляхи однієї ... [ Показати всю рецензію ] землі, але всі вони ведуть додому. Батьківщина пробуджує у героїнь відчуття тиші і спокою… Тут, де «не завжди тепло, але завжди затишно», можна не прикидатися, бути самим собою, віддаватися спогадам і найменшим переживанням, які торкають струни серця.
На сторінках книги оживають історії великих кохань і великих самотностей, розбитих сердець і щасливих митей. Як клаптики строкатої ковдри, одна до одної пришиті історія самотньої бабусі, що чекає на смерть, але знає, що відповісти, глянувши їй в очі; маленької дівчинки, яка ходить у червоних лакованих черевичках і вважає, що одного класу школи їй вистачить; жінки, яка вважає, що «любов ніколи не минає» і продовжує любити попри самотність і болючу рану в душі. І ще десяток таких справжніх та теплих історій – як яблучка на яблуньках, зображених на обкладинці (неперевершена робота Наталії Пастушенко), – вилискують на сторінках книги.
Героїнь у книзі багато, а образ, який об’єднує всі оповідання в цілісний роман, – один: образ Жінки, яка увібрала в себе всю красу нашої землі. Вона викохана лагідним українським сонцем й наснажена традиціями попередніх поколінь. Авторка не називає імен своїх героїнь. Імена і не є головними, бо на папері викарбувані думки, так чи інакше притаманні будь-якій жінці.
Увесь цей роман в оповіданнях – суцільний потік свідомості. Деякі абзаци навіть не мають розділових знаків, а деякі розділи не мають абзаців. Це не заважає сприймати роман цілісно, а, навпаки, робить його більш справжнім. Бо в кого ж не виникало в голові рою думок, які виринають із цього виру одна за одною й так само швидко падають назад – у безодню наших мрій і марень? Хто ж із нас не прокручував для самої себе спогади, які іноді ятрять душу? Мимохідь у деяких образах упізнаєш себе, і це спонукає задуматись: а чи ти знайшла своє місце у житті?
Ледь не в кожній історії згадується ім’я Господа. Це Той, до кого звертається жінка в найкритичніший момент, адже Він знає відповіді на всі поставлені запитання. Байдуже, що найчастіше Він мовчить, – відповіді бувають і мовчазними, адже криються в самих нас – допоки ми не захочемо їх почути.
Але хай у вас не складається враження, що «Роман про батьківщину» написаний виключно для жінок. Ця книга для тих, хто прагне пізнати себе й відшукати своє істинне призначення в житті.

[ Згорнути рецензію ]