|
Феєрверк багряної шипшини (готується до друку)
Маріанна Шутко
— Карпатська вежа,
2011.
— 100 с.
— м.Ужгород. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
Жанр:
— Поезія
|
Лінк із зображенням книжки:
|
***
Феєрверк багряної шипшини
Ще буде дощ у келихах калюж,
Ще буде тепле павутиння днів
У пахощах достиглих яблук, груш
Пастелі заколисаних полів.
І феєрверк багряної шипшини,
У небі - крик щемливий журавлів,
Ще будуть листям встелені стежини,
І будуть сльози, та не буде слів...
***
Болюча осінь
1.
Господи, як важко на душі!
Вже без нього осінь. Перша осінь…
Йду крізь неї. Чайки на Ужі
Кличуть у бездонну синю просинь.
Літо накосило дивних трав,
Золота гарячка висушила стоси,
Вересневий смуток серце обійняв:
Спіють сонценята-абрикоси…
2.
Витираю срібні сльози ... [ Показати весь уривок ]
у рукав,
Листя в такт зі мною – безголосо:
Хто його любов від мене вкрав?
Ходить парком осінь сонна, боса…
Рум’яніють дні без нього – що ж:
Пожовтіють липи, ще зелені досі.
Перейти б ці спогади уздовж, -
Не така болюча була б мені осінь.
***
Трояндова осінь
1.
Осінь, давня та, була безмхарною
І тремтів від вітру ти і плющ…
Кажуть, що була та осінь гарною!
І кохав її шипшини кущ.
І була вона багатослівною:
Танцював органно падолист.
І пройшлась над полем королівною,
І моливсь на неї дощ-буддист…
2.
Чи не важко бігти полем-стежкою,
Щоби наздогнати молоду?
Ревнував. І розбивався пташкою…
Небом-болем на руду біду.
Згадую, як осінь стала нашою,
З пізніми трояндами в саду.
До тієї осені найкращої,
Мов у гості, в спогади іду.
***
У душі....
Переболено. Перебілено.
Переорано. Пересіяно.
У душі – осінь-віхола
Прилетіла вже. Чи приїхала?..
Перезбирано. Перетоптано.
Переплутано. Перечитано
рими й стежечки... Охололо
у душі моїй і навколо.
І розхристано. І двоістинно.
Ніби істина – гільйотинно
четвертовано. Чи на вістрі я?
Чи душа моя? Поклітинно
і відлюблено, і розгублено.
По хлібині – як по камінню.
Ніби сіль вона, бо роздроблена,
бо кохалася – ніби з тінню…
Екзальтовано. Закарбовано
І зарублено, мов відрубано.
Не судилось щастям, втіхою.
Стану мишкою. Буду тихою…
***
Скоромороз
1.
Нестерпно хочеться тобою відболіти
Аби з очей моїх не лились сльози-стрази,
Цвітуть у тебе в серці дивні квіти
І розбиваються, мов кришталеві, фрази.
Твої слова - немов у змерзлу землю
Золотогранною свічею... Я - на чатах
Глибокий біль ховаю - перетерплю,
Щоб ти не зміг в моїх очах читати
Цей білий падолист - скороморозом
Збирається на бурю поміж нами.
Немов Монмартром, ми йдемо по Корзо -
Пливе розірване намисто небесами…
2.
Але тебе вимолювати марно,
Чи Бог побачить мої сльози-стрази?
Якби тобою відболіти тут одразу!
Далекий мій, ти – поруч... Але хмарно.
Ось це і є моя болюча карма.
А осінь, як Бокшай, малює голі віти
Дерев, що скоро вкриються снігами.
У осені скоромороз – останні квіти
Цвітуть холодними сніжинками-вогнями.
Якби могла тобою
Відболіти.
2011.
Скоромороз - назва квітів, що цвітуть під зиму синіми та фіолетовими зірочками.
Корзо - вулиця в Ужгороді
***
Омовiння
Люблю дивитись у вікно,
коли там злива,
коли нашіптує про щось
старенька слива,
коли по небу-океану –
всі хмари-рими,
у порцелянових калюжах
схололі зими.
Люблю осінній падолист,
в саду, на ганку...
приходить гостем він - артист
до мене зранку,
коли повітря так тремтить,
немов фіранка,
коли ми граємо удвох
сумну мовчанку.
Люблю цей голий листопад,
до оніміння,
у передзим’ї – райський сад,
як омовіння.
І ходить вітер-часопад
у шурхотінні,
і скрапують з дерев-мансард
прозорі тіні.
2011
***
Поезії пора
Така печальна осені пора,
Приходить в гості поетичним хистом
З-під кришталевого, чарівного пера
Пливе словами музика барвиста.
Невтомно пишуть вірші, мов Коран,
Вночі дерева жовтим падолистом,
Зітхнув тужливо зоряний хорал -
І ранки перегукуються свистом.
І давить душу щемний біль-гора,
І кисне туга в серці срібним тістом.
Сумна елегія - поезії пора -
Тремтить мені шипшиновим намистом.
***
Падам, падам...
Сонце блідим апельсином
Заходить у хмари. Грім
Прощається клавесином
Зі мною. На аркуш - рим
Листя... Зажурене поле...
І плачуть лелеки болем:
Де зачаїлася, доле,
Стражденна, полинна, гола?
А день догорає,
Мов свічка.
Любов переходить
У звичку.
Осінь – руда лисичка,
У неї пальто в смерічку,
Вітром - її косички -
Зачіска по-французьки.
Дзеркало-небо - на друзки,
Ламаються мрії-галузки.
Зловила у пастку пустку.
Срібних дощів мотузки...
Осінь – руда мадам.
Осінь – падам, падам…
2011
***
Балакучі дощі...
У вазонах калюж
Лопотять невгамовні дощі,
Декорації змінює вітер у філармонії осені,
Він зриває безжально з дерев золотаві плащі -
Прикрашає стежки-килими орігамі босими.
Гомінливі дощі
Розмовляють і вдень, і вночі,
У вазони калюж наливаючи смутку по вінця,
Я та яблука червонобокі - єдині сумні глядачі,
Як у саду старого дерев розболілись колінця.
Журавлі розгубили
У намоклому небі прощальні ключі,
Падолистова повінь пригнічує душу найгірше.
А на землю іде легіон балакучих дощів, -
Одягається в рими.
І стає незмовкаючим віршем.
***
Грішний Янгол...
Упавши гріхом додолу,
Скалічене Небо-Янгол
Схилило печально голову
В осінньо-пастельну ніч.
І Небу неба забракло -
Воно помирало від холоду,
Зневіри, а ще - від сорому
Голих земних сторіч.
Шукало у листі,
Знекровлене,
Ранками гострими,
Зранене,
Крапельниці роси...
«Добраніч, остання Осене!
Добраніч, сумний Світанку,
І Клени в червоних смокінгах...», –
Всі слухали Неба-Янгола
смертельні плачі-голоси.
Мовчала Божа дзвіниця,
Зітхали надривно Клени,
Скидала катрени черлені
Осінь із них. А дим,
В пастельно-осінній ночі -
Наче у храмі... Пророчо...
І зрушився серця камінь,
І він залишався один.
Та пропливали високо
Журавлі золотими ключами,
Сироти-хмари – мечами
Над болем його сліпим.
Тільки у чорних спідницях
Берези – німі молодиці -
Слізно молились над ним,
Роси ненапившись уранці
В гріхах, як у струпах...
Пальці
Схрестивши, перехрестився.
Й відкрилось тоді шатро:
«Прощавайте, земні дороги,
Не буду вже вашим скитальцем -
Чекає Святий Петро.»
2011.
***
Передгрудень...
Нас повно у цьому місті -
Місимо передгрудень.
Незатишно нам і тісно -
Виходять плітки у люди.
Усе віддала б на світі,
Тільки б завжди – на грудях,
В обіймах твоїх... При світлі
Під руку ходити всюди.
Думки, наче стріли гострі:
Забудеш мене. Забуду?
До мене ти тільки в гості
І так,
Щоб не бачив ...юда.
Несила мені на вістрі
Горіти у кожен будень.
Та щемно, коли в повітрі
Мовчання твого не буде...
Бо жити ось так непросто:
Боятися зла й огуди,
А жовто-гарячі айстри
Малюють сумні етюди.
Усі почуття загострено,
Оголено перед Господом.
А ти у тумані - островом,
Сивий мій Передгрудню.
2011 [ Згорнути уривок ]
|
