|
Ключі від ліфта
Міла Іванцова
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2011.
— 288 с.
— м.Харків. — Наклад 23000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-14-2339-7
ББК: 84.4УКР
Жанр:
— Міське
— Кримінальне
— Містичне
Анотація:
…Що може статися, коли в будинку раптово припиняється подача електроенергії?
Згасає світло, вимикаються холодильник, праска, телевізор, радіо. Але це ще нічого, якщо ти в межах своєї квартири. А якщо – в ліфті? Темрява і страх зненацька охоплюють тебе. І, здається, виходу немає.
В своєму новому романі Людмила Іванцова пропонує тим, хто потрапив в таку халепу, свій ключик до виходу з подібної ситуації.
Саме через зупинку ліфта дивним чином переплітаються долі чотирьох різних героїв – двох колишніх однокласників Ігоря та Лева та двох молодих жінок Лізи та Олі.
Перші двоє – звичайні сучасні чоловіки, мешканці Києва. Вони мало чим відрізняються від інших – в міру успішні, в міру заклопотанні буденним життям. Вони мають свої розваги та турботи, виборюють місце під сонцем і в поті чола заробляють собі на хліб насущний. Але серед усіх буденних потреб є одна, котра ніяк не піддається рішенню: відчути смак життя. А точніше – віднайти в ньому ту «чисту радість», яка була в дитинстві.
На відміну від них, у Лізи та Ольги навіть немає часу замислитись над таким глобальним питанням. Адже у своєму житті вони не шукали шляху до складних істин. А тим більше – пригод. Долі цих молодих жінок несподіваним чином переплелися за межами батьківщини, куди вони вирушили на заробітки, мріючи повернутися додому і вирватись на інший рівень існування.
Всі чотири долі несподівано переплітаються в мить, коли зупинилися ліфти…
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/09/07/073138.html
|
Лінк із зображенням книжки:
|
1
Київ. Травень. П’ятниця. Сутеніє. Потік автівок вулицею вздовж станції метро вже не такий щільний, як у годину пік — артерії міста поступово розслабляються від денної напруги.
Високий чоловік років тридцяти вийшов з метро, зробив кілька кроків убік від дверей та дістав цигарки. Він глибоко вдихнув і подумав, що міська загазованість усе одно не поглинала аромат бузку, що линув від старих високих кущів неподалік. Пригадалися колишні шкільні іспити і те, як однокласниці вишукували в букетах поміж звичайних чотирипелюсткових квіток «п’ятірочки» — чарівні квітки на п’ять пелюсток, з’ївши які ти ... [ Показати весь уривок ]
начебто отримував шанс на відмінну оцінку, хлопці також інколи піддавалися цьому ажіотажу.
Чоловіка звали Ігорем. Останніми роками він звик їздити своєю машиною, але після невеличкої дорожньої пригоди його вірного коня рихтували та підфарбовували на СТО, а господареві доводилось кататися міським транспортом. Це дозволяло роздивлятися людей, неспішно крутити головою на всі боки, дивуючись трохи забутим реаліям життя. Він запалив цигарку, затягнувся і раптом завмер. Щось дивне привернуло його увагу навпроти, метрів за десять. Спочатку він вирішив, що в сутінках погано роздивився нерівний напис товстим маркером на шматку картону, який тримала перед собою особа невизначених віку та статі, що сиділа на парапеті. Напруживши зір і подавшись трохи вперед, він нарешті остаточно прочитав напис: «ПЕРЕДБАЧАЮ МАЙБУТНЄ».
Особа сиділа нерухомо, тримаючи перед собою чималу картонку, що затуляла половину обличчя. На голові «віщуна» була кепка-блайзер, насунута на брови, а під «рекламним щитом» з парапету звисали ноги у джинсах, взуті в кросівки. Привселюдний анонс таких здібностей виглядав дещо дивним. У метро й навколо різномасні інваліди та нужденні зазвичай просять на ліки, операції, похорон чи на хліб, хто вголос, а хто через такі послання. Одні намагаються привернути до себе увагу, інші стоять мовчки. Так само мовчки зливалася з весняними міськими сутінками ця дивна постать.
Звісно, чоловік знав, що чимало розвелося шахраїв, що є також різні телевізійні трюки з прихованою камерою, та цікавість узяла гору, і щось наче потягло його до незвичайного. Але коли він майже наблизився до мети, раптом звідкись узявся худорлявий дідок із професорською борідкою, в окулярах на розумному обличчі та з портфелем у руці. Він, наче не вірячи своїм очам, теж придивився до напису, аж нахилився до нього, потім випростався і сказав:
— З усією повагою до вашого анонсу мушу зробити зауваження щодо форми його подання. Як професор філології вважаю, що вислів «Передбачаю майбутнє» не є правильним, бо що ще, вибачте, ви можете передбачати? Невже, минуле? — він навіть засміявся, розвінчавши таку нісенітницю, але далі пояснив, — Префікс «перед-» уже сам собою вказує на попередність положення у просторі чи часі! Наприклад, у словах «передчасний», «передмістя». Ви розумієте?
Ігор з цікавістю спостерігав за сценою, що несподівано розгорнулася перед ним. Дідок замовк, певне, очікуючи реакції на своє «Ви розумієте?», що вказувало на його великий викладацький досвід.
Картонка ворухнулася, розвернулась зворотною стороною до спостерігачів, а текстом до «віщуна», яким виявилась худорлява, зовсім не схожа на жебрачку, пристойно вдягнена дівчинка з цілком осмисленим поглядом. Ігор здивувався ще раз і подумав, що їй було не більше тринадцяти років. Дівчинка прочитала напис, знизала плечима і сказала:
— Ну... Пардон.
Професор, задоволений тим, що з ним не сперечаються, і ніскілечки не зацікавлений власним майбутнім, побажав усього найкращого і пішов на кінцеву зупинку маршрутки. Дівчинка глянула на наручний годинник, склала картонку навпіл, потім, доклавши зусиль, учетверо і запхала свій анонс у смітник, що стояв поруч.
Лишень Ігор зробив крок уперед, щоб нарешті звернутися до неї, як вона підвелася, стрімкими кроками наздогнала філолога, щось йому сказала, розвернулася та рушила до входу в метро.
Усе це відбулося так хутко, що Ігор не встиг підійти, хоч і намір мав не надто серйозний, так, швидше «приколотися» хотів, ніж справді з’ясувати свої перспективи.
Досить висока худорлява фігура дівчинки ось-ось мала зникнути за скляними дверима станції метро, і раптом Ігоря наче зірвало з місця — він трьома стрибками наздогнав її і незграбно схопив за рукав куртки:
— Стій!
На диво, вона не злякалась, не почала вириватися чи тікати, а мовчки завмерла перед дверима, вже простягнувши одну руку до них, і спокійно повернула голову до незнайомця зі схвильованим обличчям та дещо іронічним поглядом. Той знітився і відпустив рукав.
— Вибач, ти той... Це — правда? Чи це прикол такий?
Дівчинка мовчала. Обличчя її нічогісінько не виражало, але очі темно-волошкового кольору, здавалося, зверхньо дивились на «дядечка», який не втримався і кинувся за нею. Мабуть, такий вираз очей буває у рибалки, який, дочекавшись, коли риба клюне, ще не підсікає, але вже сподівається на улов. Ігор навіть це відчув, щоб не сказати, усвідомив. Бо з якоїсь миті він узагалі не дуже усвідомлював, що відбувається.
— А ви теж професор, чи справді цікавитеся майбутнім? — посміхаючись лише очима, промовила дівчинка і поправила русяві кучері, що вибилися з-під блайзера.
— Вважай, що цікавлюсь. А у скільки обійдеться мій інтерес?
— Про далеке майбутнє чи близьке? — запитала дівчинка так просто, наче просила розміняти їй купюру дрібними монетами.
— На найближчі дві доби, — з іронічною недовірою, але обережно сказав Ігор, — А як угадаєш, то я ще прийду.
— Десять гривень, — нахиливши трохи голову набік і розглядаючи незнайомця, відповіла дівчинка.
— Прийнятна ціна за таку ексклюзивну послугу. Багато напророчила сьогодні? — гмикнув Ігор.
— Ні. Ти перший, — відповіла дівчинка.
Дещо здивований такою відвертістю та зверненням на «ти» і збентежившись, чи не є він єдиним довірливим лохом на все місто, чоловік запитав:
— А професор? Ти ж, певне, і йому щось напророчила?
— З професором був бартер. Я віддячила йому за науку.
Ігор навіть не знайшов, що відповісти на чергову відвертість. Тітонька, що заходила на станцію, пхнула його пишним боком, пробуркотівши про загороджений прохід до метро. Він посунувся вбік і кивком покликав дівчинку підійти ближче. Сутінки густішали, але те місце, де вони стояли, добре освітлювалося ліхтарем. Ігор дістав з нагрудної кишені куртки гаманець, з нього десятку і простягнув дівчинці.
— Покажи ключі, які маєш з собою, — беручи гроші, сказала вона.
Ігор миттю пригадав історії про циган — недурно кажуть, що ніколи не можна зупинятися та втягуватися в розмови з ними. Але ж він сам причепився до цієї дивачки, чим вона може бути небезпечною? Хіба що десь поруч чатують кілька її дебелих дорослих друзів, що ловлять отаких дурнів «на живця»... Мужчина озирнувся — нікого підозрілого навколо не було. Він знизав плечима і витяг з кишені з’єднані одним кільцем два ключі від квартири та магнітний ключ від дверей його під’їзду.
Не торкаючись їх руками, дівчинка ледь нахилилась і вказала пальцем на менший, жовтенький ключик від «англійського» замка:
— Ось цим ти протягом двох діб зможеш відімкнути будь-які двері.
— Ага. Вірю, — реготнув Ігор. — А якщо я завтра зранку замовлю купу дублікатів — і вони зможуть те саме?
Дівчинка уважно подивилась йому в очі і серйозно, але трохи здивована такою кмітливістю, відповіла:
— Ні. Лише один такий самий, крім цього.
— Круто! Такий прикол коштує десяти гривень! Потішила. А що ж про майбутнє?
— На дві доби?
— Так.
— Ну, першу добу ти гратимешся з ключем, а другу... — дівчинка збентежено замислилась.
— Що? — знову іронічно гмикнув Ігор, уже чітко розуміючи, що з нього покепкували, але на його ж власне бажання.
— Коротше... Ключів, дійсно, буде два, — зітхнула дівчинка, — один приведе до щастя, другий — навпаки. Все.
Побачивши непідробну тривогу в очах дівчинки, Ігор раптом знітився і спитав:
— А якщо я вважатиму, що ніколи тебе не бачив і житиму далі, як жив?
— Ти вже не зможеш.
Він намацав у кишені пачку цигарок і раптом дуже захотів, щоб ця дівчинка розчинилася десь там за скляними дверима, наче і не було її ніколи.
Позаду пронизливо зарипіли гальма, Ігор озирнувся — в травневих сутінках хтось перебігав дорогу навпроти метро, таксі рвучко загальмувало, машину розвернуло, почувся крик. Коли він знову повернув голову вбік дверей, дівчинки вже не було.
Ігор знизав плечима, закурив і побрів до кінцевої зупинки маршрутки, де черга, що перед тим здавалася короткою товстою змією, скупчилась біля краю тротуару.
Виявляється, коли машину занесло і крутонуло, заднім бампером вона вдарила людей, що стояли найближче до дороги. Всі були живі, але комусь допомогли підвестися та обтрушували, лунали обурені вигуки, а у трьох метрах від людської метушні стояв, мов закляклий, професор-філолог і дивився на те, що відбувалося.
— Що вона вам сказала? — спитав, підійшовши, Ігор.
— Щоб не стояв на краю тротуару, — відповів професор, і очі його здалися неймовірно великими за грубими скельцями окулярів. [ Згорнути уривок ]
|
