|
Казки Країни Сновидінь
Наталія Дев'ятко
— ПП «Ліра ЛТД»,
2007.
— 144 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 200 шт.
ISBN: 966-383-058-1
Жанр:
— Казки
— Пригодницьке
— Фентезі
Анотація:
До книги увійшли казкові оповідання і дві повісті, де головними героями є діти. На перший погляд, ці діти - звичайні, але тільки пригоди і небезпека можуть перевірити силу людської душі, відкрити її приховані чари.
Ці твори будуть цікаві не лише дітям шкільного віку, але й дорослим. Бо в справжній казці, як у чарівному дзеркалі, людина бачить власне справжнє обличчя, і тільки казка може відповісти на запитання: Чи ще вільні від стереотипів людські думки? Чи ще чисте від користолюбства людське серце? Чи ще не згасила зрада служіння повсякденності чарівний блиск дитинства у вільних очах?
Ілюстрації до книги створили Юлія Виноградова (м. Дніпропетровськ) і Світлана Чернишова (м. Миколаїв).
|
Лінк із зображенням книжки:
|
... Здавалося, вiдлуння наказу королеви Тiнтiрлат ще не стихло.
Христина дивилася на вогонь багаття, яке вони склали, щоб вiдiгнати нiч. Влад натягав гiлок i водоростей найбiльше за всiх, i тепер дiти просто пiдкладали сухi гiлочки, пiдживлюючи полум'я.
Маленьке, та живе вогнище гасило яскравi зiрки. Не там - тут, пiд цим оксамитовим небом зупинила королева двобiй, що мав скiнчитися смертю.
Але такi думки надто казковi.
- А менi бiльше подобається Явконд. Вiн крутий, - Христина здригнулася вiд слiв Влада. - Я б його раз! Раз!
Хлопчик показав, як ... [ Показати весь уривок ]
би вiн розмахував мечем. Анжела притулилася до дорослого, позiхнувши крадькома: все ж не дурнi люди визначили час вiдбою.
Вожатий всмiхнувся.
- Не сумнiваюся. Проти тебе вiн не протримався б i п'яти хвилин.
- Тю! Лаолант його перший поранив, - Митьку зовсiм не хотiлося спати. - Явконд - шахрай. Вiн у червоне вирядився. Владе, коли додому повернемось, я твою футболку вiзьму, коли пiду Жоркiну пику бити!
- Хто тобi ϊϊ дасть! - пирхнув Влад. - У тебе в самого червона майка є!
- А менi бiльше подобається королева Тiнтiрлат, - Христина вiдвела погляд вiд полум'я, та полум'я не залишило ϊϊ очей, iм'я королеви пролунало так мелодiйно, нiби вона не вперше його вимовляє.
- Вєя краща. Вона так танцює... - Анжела знову солодко позiхнула, вожатий погладив ϊϊ по головi, як власну доньку.
- А хто вам бiльш за всiх подобається? - запитала Христина у дорослого.
- Менi важко судити, я ж бо знаю, що було далi.
- I ми хочемо знати, що буде далi, - вiдгукнулась Анжела, пообiцявши собi, що не засне, доки не дослухає.
- Далi, - замислено повторив вожатий.
В багаттi луснула товста гiлка, i струменем злетiли золотi жарини.
Лаолант видужав швидко, бо про нього пiклувалася Вєя. Поцiлунки завжди кращi вiд лiкiв: так вважали i вiн, i вона.
Обидвi родини схвалили союз, i незабаром зiграли весiлля.
Друзi ще не бачили нi Лаоланта, нi Вєю такими гарними, вони неначе випромiнювали кохання i вiру в щасливе майбуття. Мов бiлоснiжнi гiрськi птахи, вони схилялися перед батьками i присягалися в вiрностi, i цiлувалися, тепер вже не потай.
Щастя... Один з найщасливiших днiв. Сонячний, безхмарний i не по-лiтньому прохолодний.
Здавалося, цей день неможливо забути i зрадити...
Здавалося...
Але сьогоднi закоханi купалися в радостi, а на бiлому вбраннi ще не залишило слiдiв розчарування. Плями, якi не змити нi прощенням, нi каяттям.
Вєя i Лаолант поϊхали у Дайран на наступний бал вже як чоловiк i дружина. Зарученi темною нiччю, вони дякували королевi Тiнтiрлат i королевi-ночi.
I обидвi королеви берегли ϊхнє щастя.
В ясну днину весiлля Лаоланта i Вєϊ Явконд не бачив сонця. Свiтло дня не торкалося його обличчя вже багато днiв.
В'язниця. Глухi стiни чи вiдсутнiсть вiтру - що гiрше для того, хто не знав неволi?
Королева Тiнтiрлат сувора. Та вбивство не вiдбулося, а в дуелi нiхто не роздивився пiдлостi. Засудивши дуелянта на мовчазну самотнiсть, королева не вiдмiряла строк покарання, принаймнi, не сказала про нього Явконду.
Втративши лiк часу, Явконд марив Вєєю. Дiвчина йому снилася, зводила з глузду, кликала за собою, вабила i зникала.
Вiн прокидався у темрявi, тiльки капала мертва вода, що не знає часу i жалю. Текла, як життя. Як його життя, яке проходило поза стiнами темницi. Без нього.
Нагорi свята змiнювали бали, новi юнi серця запалювалися коханням i билися в такт. А в серцi Явконда кохання переродилося в пристрасть, в чорну жагу, перегорiло, стаючи отрутою.
Сонце могло випарувати отруту, поки вона не настоялася, та сонце не зазирає пiд землю.
Лаолант i Вєя оселилися в маленькому будиночку в тихих володiннях чоловiка. Вони весь час проводили разом, здавалося, вони не розлучаються нi на хвилину.
Ставши свiтлом один для одного, вони освiтлювали свiт спокоєм i благодаттю, наповнюючи його чарами.
Квiти, що ϊх посадили закоханi, не в'яли тижнями i пахли так, наче щойно зрiзанi. Хмари, обтяженi градом, не закривали небеса, а дощi, сильнi i недовгi, дзвiнко били по листю.
Диво йшло разом iз закоханими, залишаючи непомiтнi легкi слiди. Варто тiльки прислухатися, замовчати, вiдволiктися вiд буденних думок, i свiт звучав дзвiночками в лугових травах, сопiлкою в свiтлих дiбровах, барабанами в пухканнi спiлих грибiв-дощовикiв.
Чари жили в пiр'ϊ птахiв й осипалися з хутра звiрiв, залишаючи на землi золотавий пил. Та зiбрати це золото нiхто не намагався. Не викувати перстень з такого золоту, та ступаючи по ньому, не пам'ятаєш зла, i навiть зло не вiрить у власне iснування.
Лише дiтей поки не давало сонце молодятам. I Лаолант iнодi дiставав суху квiтку, схожу на щербате серце.
Поринаючи у єдину таємницю, якою вiн не подiлився з коханою.
Скiнчилася осiнь, королiвство пережило м'яку зиму. Прийшла весна.
Дверi темницi вiдчинилися перед Явкондом, коли розквiтли тюльпани.
Нiхто не зустрiв його, нiхто не вiтав, нiхто не став для нього вiсником волi.
Явконд пiшов з Дайрану пiшки, не озираючись. Вiн ще не знав, що частина його багатств безслiдно щезла, як i деякi, кого вiн вважав вiрними друзями.
Колишнiй кращий дуелянт королiвства iшов в бiк сходу, до своєϊ фортецi.
Вiн ненавидiв сяюче свiтило, що дивилося на нього, як на нiкчему, застилало очi злими сльозами. Ненавидiв Лаоланта, який виявився слабким супротивником. Ненавидiв королеву Тiнтiрлат за добро, поставлене вище вiд власного закону. I навiть Вєю ненавидiв, хоча ще бiльше жадав зустрiчi з нею.
Природа оживала, прокидаючись вiд солодкого прохолодного сновидiння, та Явконд не бачив рiзнобарв'я. Бiле марево вiдчаю застеляло погляд.
Мелодiйний голос покликав його на iм'я, i марево вмить злетiло. Вiд свiту, що виплеснувся на нього, Явконд ледь не захлинувся.
Голос повторив його iм'я. Жiнка, що з'явилася нiзвiдки, обходила людину колом.
Королева Грейж. Висока, струнка, овiяна льодистою, нелюдською красою. Жiнка, про яку говорили бiльше, нiж про всi бали королеви Тiнтiрлат. Тому що боялись.
- Здраствуй, - привiталася королева Грейж.
- Здраствуй, - вiдповiв Явконд, спокiйно, дивлячись ϊй в очi.
- Я можу повернути, як було, - вона посмiхнулася.
Явконд мовчав, розумiючи, що лише чари Грейж не дають вiдчаю вчепитися в нього знову.
- Побори мене.
Чаклунка зiрвала двi травинки, в ϊϊ руках стебельця виросли, стаючи гострiшими за метал. Смарагдовi мечi увiткнулися в землю.
Безумство... Навiть до ув'язнення вiн би не змiг перемогти королеву Грейж. Людина не може здолати чаклунку...
Явконд витяг ближчий меч... [ Згорнути уривок ]
|
