|
Місто уповільненої дії : роман
Анатолій Дністровий
— Факт,
2003.
— 420 с.
— (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
Жанр:
— Проза
— Романи, новели та оповідання
— Міське
Анотація:
"Місто уповільненої дії" - перший роман Анатолія Дністрового з молодіжної трилогії ("Пацики", 2005; "Патетичний блуд", 2005). Це сувора урбаністична картина з життя сучасних підлітків, які стали на шлях злочинів. Написаний грубою, низькою лексикою у манері жорсткої прози, роман, присвячений неусвідомленому злу, невблаганному фатуму і водночас надії у вирі небезпек, які чатують на молоді неприкаяні душі. Сюжет роману - головний герой із маргінального, кримінального середовища прагне вирватися в кращий світ. Він виїжджає з рідного міста навчатися в університет. Однак, стара соціалізація, ніби баговиння, не відпускає його... Цей роман критики назвали "педагогічним".
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Анатолій Дністровий.
Фрагмент роману "Місто уповільненої дії"
Тримаю Рому за руку й відчуваю, як вона вся тремтить.
Обережно пробираємося хащами, за якими ніхто не доглядав років із десять, бо колись за парком пильнували спеціальні господарські служби – збирали сміття, обрізали кущі та гілки, стригли траву, прочищали зарослі. Ненароком наступаємо на купу сміття, яке розсипане навколо: скляні та пластмасові пляшки, порожні консерви й целофанові кульки, залишки від газет, лушпиння картоплі, пожмакані цигаркові пачки. Простягаю наперед руку, аби вберегти обличчя Роми від гілля. Говорити до ... [ Показати весь уривок ]
неї не наважуюся, бо знаю, що Тюля її страшенно ревнує, а одного недоумка з сусіднього району два місяці тому навіть ударив ножем у ногу – той телефонував до Роми.
Ми обоє мовчимо, проте ніби нюхом чуємо між собою певну близькість і нам не хочеться втрачати долоні одне одного.
Раптом Рома починає блювати. Судорожно згинається, хапаючись однією рукою за мою сорочку, а іншою за стовбур дерева. На землю падає її струганина і мене мало не вивертає, від найменших натяків на це – завжди стає дурно. Тільки не стругати, тільки не стругати – повторюю про себе. Вона ледве вимовляє, що її нудить і просить бути поруч. Розчепіривши ноги, Рома важко сопе і спльовує. Підходжу з заду, однією рукою натискаю їй на живіт, а іншою згинаю потилицю ще нижче, від чого дівчина стає переді мною раком.
– Ну, давай!
З неї знову виривається невеликий фонтан.
Шіт! Ще трохи – і стругатиму сам, у ніс б’є жахливий кислуватий сморід.
Рома то напружується, як струна, то знову обм’якає. Коли їй стає легше, підводжу до джерела.
Мою увагу привертає скручений у калачик безпритульний на лаві, який накрив обличчя газетою і, здається, спить. Показую Ромі на доходягу і шепочу, аби нічого не говорила. Вона нагинається до темної води, в якій поблискує місяць. Набираю холодну воду в пригорщі і втираю їй обличчя, лоба, шию. Рома шепоче, що їй дуже холодно, але мої руки подобаються, просить, аби продовжував. Між нами зароджується дивна й незрозуміла домовленість. Виникає враження, що навіть такою дрібничкою, як доторки до неї, – Рома мені віддається і належить. Від збудження голова йде обертом, ні про що не можу думати, ні на чому не можу зосередитися, наче в моєму житті є лише ця холодна вода і тендітне обличчя дівчини, яке вмиваю. Це триває дуже довго – принаймні у моїй свідомості – це триває, ніби в іншому часі, в який ми випали з реальності, де зосталися наші друзі з власними тривогами й страхом після злочину.
Цієї миті – здалося? – моєї долоні торкаються м’які губи. Спершу не надаю цьому жодного значення. Розтираю Ромі шию, область ключиць і раптом вона спрямовує мою руку нижче. Заплющую очі. Серце калатає хутчіше, під руками відчуваю ніжні, м’які овали. Вона осипає моє обличчя поцілунками, відчуваю, як по її щоках течуть теплі сльози.
Здригаюся від шурхоту газети й ніби механічно озираюся – за нами застигло стежать гарячі очі бездомного. Злегка торкаюся плеча дівчини, її шкіра покрилася гусячою шкіркою, кажу, що треба звідси звалювати.
Вже повертаючись до друзів, промовляє:
– Що з нами буде?
– Ти про що? – дивлюся на Рому. Але замість відповіді зустрічаю незбагненний серйозний погляд розширених очей.
Пауза.
– Я не хочу, щоб все так скінчилося.
– ?
Наших застаємо мовчазними, вони нудьгують. Булавка помітно нервує. Побачивши нас, підскакує і обзиває “недоношеними черепахами”.
Тюля запитує:
– Чьо так довго? – брутально бере Рому за руку. Холодно втуплюється у мене. Розводжу руками, мовляв, баби й нічого тут не вдієш. Але продовжую дивитися, наче не розумію до чого тут я. Він уважно оглядає її, потім обертається – бачу його безбарвні очі – і відходить до Бідона й Васі Булавки.
Здається, Тюля Рому ревнує.
До мене!
Довго сперечаємося, як нам краще повертатися. Тюля пропонує пройти квартал в іншому напрямку, потім сісти у тролейбус, поїхати в центр, засвітитися в кількох місцях і пішки йти до свого масиву, адже все одно нема чого робити.
Виходимо на темну вуличку, укриту густими кронами дерев, під якими не видно ані душі, тільки кілька автомобілів кволо прорізують темінь світлом фар. Метрів двісті попереду видніється самотній нічний кіоск, обвішаний невеликими кольоровими лампочками, де продається пиво, цигарки, алкоголь та дрібний хавчик. Бідон жаліється, що зголоднів і час би вже щось кинути на кишку, а я все думаю про погляд Тюлі, який мені здався поглядом дикого й непередбачливого суперника. [ Згорнути уривок ]
|
