|
Український плейбой : 2.75
Пушенко Наталія, Апальков Олександр, критичний нарис
— Склянка Часу*Zeitglas,
2004.
— 56 с.
— (Серія: Сучасна проза України).
— м.Канів. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 966-306-049-1
ББК: 84юУкр-7
Жанр:
— Проза
— Жіноче
— Пригодницьке
Анотація:
Счастье — это победа любви. А не наваждение похоти стареющих “друзей-мужчин”, украинских плейбоев иже с ними. Её героини всегда борются против растоптанной красоты женского чувства. Даже те, кого любят они с бессмертной нежностью, и те — враги. Чуть ли не сплошные эти украинские плейбои — чёрные маски внесрочных юродивых в страстях извивающихся… А герои в мужском убранстве либо рабы мещанства, либо воцарившиеся случаем “шефы” — худшие из всех мещан — хамы.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
"...Сліпуче сонце бабиного літа, заплутавшись у гілках дерев, кидало мереживні тіні на дорогу. Люди поспішали, минаючи один одного. Поспішала й Інка на якусь чергову презентацію. Для неї запах осені, скалки сонця на шибках вікон, хижі погляди чоловіків не мали ніякого значення. Вони являли собою усього лише випадкові прикмети ненависної дійсності. Вона безнадійно спізнювалася, і все інше не мало значення. Міський транспорт, як завжди у потрібний момент, був відсутній. Нарешті, вбігши в будинок, злетівши по сходинках на третій поверх, Інка спокійно зітхнула, сівши наприкінці залу. Сховавшись за ... [ Показати весь уривок ]
колоною. Хвалебні промови були в розпалі. Черговий виступаючий змінював попереднього. Усе, як завжди. І отут вона почула голос. Незнайомий. Низький. Голос, від якого в животі в неї зробилося порожньо, а в горлі сухо. Інка з подивом виглянула з-за колони. Літній чоловік з темним волоссям, торкнутим сивиною. І з очима дитини. Які здивовано дивилися на світ. Саме ці очі й вразили її. Тільки потім зрозуміла, що він говорить італійською.
Після урочистої частини свято продовжили в ресторані. Карло виявився італійським бізнесменом. Мав якісь інтереси у великому місті. Інці довелося пригадати весь запас підзабутої англійської. Італійською вона, на жаль, не володіла. На жаль, тому що все життя мріяла її вивчити. І побувати в Італії. Карло був цікавим співрозмовником. Читав Чехова і Достоєвського, Леніна і Сталіна. Знав багато сучасних авторів, книги яких Інка навіть у руках не тримала. Вона спіймала себе на тому, що увесь час сміється. Важко переоцінити наслідки заразливого сміху, що поєднує двох людей.
Вони сміялися, пили, танцювали. Швидка музика змінилася повільною. Інка раптом зрозуміла, що притискається щокою до піджака Карло. Він обіймав її однією рукою, зануривши обличчя у волосся. І мовчав. Вона відчувала, що на них опустилося дивне умиротворення. Ресторан, музика, приглушене світло – усе це продовжувало існувати, а ось її, може ніколи й на світі не було? Інка дивилася на його спокійне, уважне обличчя і розуміла, що відтепер часто буде бачити його поруч. І не зможе противитися цьому погляду. Вона так і не пригадала іншого, такого ж принадного обличчя. Скільки ж вона проспала? Два, три роки?... [ Згорнути уривок ]
|
