Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
"Спостереження" - третя поетична збірка Анатолія Дністрового, яка містить як римовані силабо-тонічні вірші, так і верлібри. Книга вийшла у самвидаві. Редактор - Іван Андрусяк. У висхідних даних зазначено, що рецензентом збірки став Микола Кузанський, а саме видання побачило світ завдяки Пресвитеріанській громаді "Нове життя" (м. Будич).
Автор рецензії: Іван Андрусяк
(джерело:
Літпроцесія-2)
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ТРАНСФОРМАЦІЯМИ ЖАНРУ
У контексті посутніх розмов про семантику поетичної форми (а їх, чесно кажучи, виявив досі хіба яку дещицю – до цієї сфери все ще ризикують доторкатися хіба поодинокі філологи-любомудри) я так наразі й не надибав достойних згадок про один із жанрів лірики, який, гадаю, був би тут чи не найвиразнішою ілюстрацією. Зрештою, його чомусь навіть не прийнято виокремлювати як жанр, хоча структура засвідчує, при всій її ймовірній варіативності, достатню стійкість і, безперечно ж, самодостатність. Маю на увазі восьмивірш – текст із двох катренів. Такими мініатюрами, ... [ Показати всю рецензію ]
котрі здебільшого вибудовуються на єдиному стрижневому образі й дозволяють “схопити” найпосутнішу, апогейну мить зміни стану, вславилися свого часу чимало першорядних поетів, із Гайне, Плужником і Антоничем включно.
Звісно ж, семантичні нюанси визначаються тут обраним віршованим розміром і тематично доречними евфонічними засобами, проте є низка загальних структурних особливостей, які дозволяють класифікувати восьмивірш як власне жанр – це насамперед майже неодмінний принцип опозиції (як строф одна стосовно іншої, так і дворядків у межах кожної строфи), “зав’язаний” за формально-логічним законом “тези – антитези – синтези”. Здається, ми маємо справу зі своєрідним “півсонетоїдом”, але складність сонетної формальної парадигми тут ніби звужена або ж “сплюснута” до самої миті апогею художнього конфлікту. Виходячи з цього, можливі два типи восьмивірша: 1) коли текст передає мить найвищого нагнітання конфлікту, котрий сягає апогею в останньому рядку, а синтеза відтак або зрозуміла апріорі, або ж залишається “на совісті” читача (динамічний вектор спрямований угору; фінал вимагає окличного знаку, а ще краще значущої відсутності пунктуації); 2) коли цей апогей “схоплено” наприпочатку тексту, буквально в першому рядку, і весь подальший текст є плавним розщепленням синтези (динамічний вектор спрямований униз; фінал вимагає “розслабленої” трикрапки).
Але є і ще одна визначальна особливість восьмивірша, котра власне й заохотила мене до цієї розмови: природа жанру найкраще надається до того, аби передати цим текстом певне спостереження. Себто, тривання описуваної дії або взагалі не має значення (вона позачасова), або ж фіксується настільки короткий проміжок часу, за який особа (автор, герой, реципієнт тощо) просто не встигає оволодіти ситуацією і стати центром по-дії, – тож ув обидвох випадках їй у тексті залишається лише спостерігати, а психологічно закономірне “гомовідцентровування” відбувається вже поза текстом. Саме в цій опозиції суб’єкта й дії, як мені видається, найкраще проявляється художня своєрідність цього жанру.
Восьмивірші Анатолія Дністрового із книжки, котра так і зветься – “Спостереження” (а саме вона, як бачите, спричинилася до цих теоретизувань), оприявлюють іще один, уже третій структурно-семантичний варіант нашого жанру. Річ у тім, що обидва попередні варіанти виявляють непомильну залежність від органічної природи спостереження – відчуттєвої (зорової, слухової, дотикової тощо) чи емотивної. У Дністрового ж маємо спостереження інтелектуальне, де і фізична, й емотивна реакція на дійсність чи довільно обраний її фраґмент мінімальна, якщо взагалі можлива; відстежується натомість динаміка не самої дійсності, а її сприйняття. Іншими словами, це спостереження за спостереженням, причому опосередкованість подекуди настільки “багатоярусна”, що “реставрувати” через неї саму дійсність навряд чи можливо. Задана первинним, дотекстовим праспостереженням спрямованість динамічного вектора таким чином втрачається ще під час “проходження” крізь перші “яруси” інтелектуального осмислення, і в нашому типі восьмивірша вона вже не прочитується: вертикальна структура поступається горизонтальній.
Ось характерний приклад такого вірша:
Прийми усіх, утомлених і злих,
в час правди злої, що не знає міри.
Шпаклюються тілами Божі діри,
смертями галасливих і малих.
Ремонт триває. Боже борони,
аби майстри завершили під вечір, –
година чорна вдарить. Кровотечі
уникнуть людські душі назавжди.
Як бачимо, головні жанрові ознаки зберігаються – опозиція строф і всередині них, відстороненість особи (спостерігача) від описуваного процесу тощо. Разом із цим, принцип інтелектуалістського спостереження, завдяки виключенню факторів фізичного й емотивного реагування, дозволяє сприймати описуваний процес не в традиційній чотиривимірній системі координат із незмінними в ній вертикально-оціночними характеристиками (вгору – вниз, добре – погано, красиве – потворне), а в просторовій, де варіантів напряму динамічного вектора по горизонталі існує не два, а безконечна кількість. Таким чином, площа дії розширюється і мимоволі втягує в себе й суб’єкта спостереження. В результаті, він перестає виконувати роль центру системи координат, а отже, горизонтальний і вертикальний виміри нівелюються. Мало того: за відсутності центру втрачає сенс саме визначення вектора руху.
Вочевидь, саме так у постсучасній поезії розмиваються жанрові, а за ними і всі інші характеристики. Спостереження плавно переходить у позажанрове існування, намагаючись наново здобути єдино можливу в цьому просторовому вихорі точку опори – гомоцентричність. Так восьмивірш у Дністрового плавно переростає у верлібр, і “Спостереження” може тривати далі:
ти вже належиш до іншого виміру смерті
елементарна частинка Господня
колиска
чаша квіткова де пам’ять буде розростатись
ти вже належиш можливості сущого
Богу єдиному
та олов’яним солдатам
днів і ночей які вчасно приходять відходять
ти утрачаєш бажання пізнати порядок
в світі речей
які мають властивість буттєву
перед очима людськими залишитись вічно німими
наче життя в них нема
На особливостях верлібрових спостережень (а питома вага восьмивіршів і верлібрів у книжці Анатолія Дністрового суголосні) я вже не зупинятимуся. Мені цікаво було вголос поспостерігати за самим перебігом цієї трансформації. А вже з вислідами її в текстах поета волію залишити читача (і себе) сам на сам. Адже власне поезія не потребує тлумачень.
Творчий доробок Анатолія Дністрового (Астаф’єва) за останні два роки поповнився трьома поетичними збірками. Дві з них з’явилися в рамках переможця конкурсів, третя знаменувала початок цікавого видавничого проекту, який, попри те, далі цієї збірки не пішов. Власне, я б не називав вихід збірок трьома сходинами поетичного росту; маємо сформований поетичний досвід, який прийшов до читача трьома подачами. Різняться збірки хіба що прозовими додатками: у першій -- авторська передмова, у другій -- передмова Ю. Бедрика, у третій -- авторський есей "Що таке поезія?".
Свої міркування розпочну із цих додатків. ... [ Показати всю рецензію ]
Передмова Дністрового до своєї першої збірки має назву "Девальвація молитви". Зустрічаємо у ній всі філософські поняття, якими зараз модно оперувати: Бог, Ніщо, Людина, Слово, Страх, Віра, Надія, Любов. Спроба поєднати філософію із релігією навряд чи можна назвати взагалі вдалою формою аргументації, яка б допомогла відтворити ілюзію гармонії між світом Людини і світом Слова. Дністровий вбачає єдиний вихід: лякати людину: "Біда людини в тому, що вона втратила Страх Божий, бо лише під його впливом серце очищається від "життєвого світу", власної мертвизни. Тільки Страх робить людину беззахистною, а значить відкритою і чистою перед Богом. І тому людину слід лякати, аби пам’ятала про свою фатальність, гріховність. Тільки Страх наповнює Слово Вірою, Надією, Любов’ю, тільки Страх очищає серце, а значить і людину". Аргументація наївна і сумнівна, проте не позбавлена авторської стурбованості серйозною (глобальною) проблемою людської екзистеції. Дністровий ставить питання категорично і дає категоричні рекомендації. Ось тільки не знаю, чи потрібні категоричні посередники між Людиною і Богом. Не думаю, аби Дністровий хотів бути Великим Інквізитором в українській поезії кінця тисячоліття. Його філософські інвективи сповнені грізної патетики великих біблійних пророків. Його віршовані молитви ще мали б сенс, коли б залишалися інтимними. Не тому, що вони погані, навпаки. Просто така сила звинувачень людської масі вимагає особистої аскези. А її в українській літературі проповідував і сповідував лише Іван Вишенський, якого сучасники не знали, не читали, не цікавилися ні думками, ні долею письменника.
Дністровий у першій збірці загнав себе у глухий кут біблійного послання і поетичного вільнодумства. У результаті: він занадто поет, аби вірити його посланням; він так повірив у право пророкувати, що зовсім забув про мистецтво поезії. І лише у напівіронічному Посланні до Пізонів Дністровий згадав про мистецтво поетичної гри:
Друга збірка Дністрового "На смерть Кліо" відкривається симпатичною пердмовою Ю. Бедрика "Наприкінці механічного часу, або ж Перша спроба зрозуміти Анатолія Дністрового поза контекстом його покоління". Гарна метафорична назва, бо ж ми ніколи не зрозуміємо будь-якого поета поза контекстом його покоління. Принаймі, це буде віртуальне розуміння. Хоча, звичайно, потрібно робити і подібного роду літературно-критичні чи літературознавчі спроби, аби зрозуміти, наскільки ми самі вписуємося в інтерпретаційну моду часових стереотипів. "Поезія Дністрового бачиться мені не стільки поезією дії, скільки поезією напруги, породженої її відсутністю". Бедрик, як завжди, має рацію. Але чи не є "поезія напруги" у Дністрового напругою "холостого ходу"?! Не думаю, аби цього не розумів Дністровий, час од часу нагадуючи читачеві, що "ніколи не скажеш того що знаєш // бо кволі слова твої" чи "/тільки голос мертвих правдивий/". Дністровий іде протореною дорогою, а втоптана колія добра тим, що на ній не помічаєш вибоїн. Мені все згадується передмова Ю. Шереха до збірки О. Забужко "Автостоп", де подібного характеру творам давалася така оцінка: "Проникливо, драматично й плинно. Але такого настрою твори писалися й будуть писатися, відколи й доки існує література. "Еннлезіяст" написано три тисячі років тому". Що тут ще додаш?
Вічність тем у поезії не втомлює. Індивідуальна лексика, авторська небайдужість роблять поетичний досвід А. Дністрового цінним набутком вітчизняної літератури. Дещо відчувається брак оригінального поетичного мислення, який би дозволив авторським творам виламатися за межі усталених літературних кліше. Мені видається ціннішим досвід Дністрового -- прозаїка й есеїста. "Поезія -- це віра", -- говорить автор у своєму есеї "Що таке поезія?". Дуже мало віри у його поезії й дуже багато страху. Страх втомлює, страх породжує страх, страх попроджує зневіру, хаос, паніку. "Приворожит страхом" можна, оздзровити вірою набагато тяжче, якщо взагалі можливо.
Між страхом і вірою я віддаю перевагу останній. Гадаю, Дністровий, "погравшись" у "страшилки", повернеться до природнього свого єства. Інакше "філософія страху" уб’є у ньому творця, яким він сьогодні безперчно є.
.Свого часу один глузливий фельєтоніст з "Літератури Плюс" зазначив, що молодий київський поет Анатолій Дністровий віднедавна почав "нарощувати м’язи", читаючи все "розумне", що під руку потрапить, і знайомлячи по тому зі змістом сих книжок усіх читачів своїх поезій і не лише. Мовляв, зі спеціяльно заведеного грубезного записника він до кожної публікації витягує цілі обойми щоразу нових імен, термінів і назв. Наприклад, "істинність істини", "людиновимірність, або "майкрософт", себто Вордсворд... Подумалось при тому: ну то й що? Допіру ми широко розводилися про залітературеність поезії, а нині, ... [ Показати всю рецензію ]
даруйте, йдеться хіба що про якесь інше западло.
Хоч при ближчім розгляненні виявилося, що ходить всього лише про цілком доречний перехід поета-традиційника до нетрадиційного жанру. Ростемо ж ми, гей чи не гей? Отож мається на увазі звертання до такого різновиду словесного петтінґу, як непряме -- на відміну від прямолінійного поетичного дискурсу з його брутальним промовлянням віршів ротом -- говоріння. Себто про есеїстику. Себто про відпружене тупцяння довкола напруженого первня будь-якої, не лише літературоцентристської проблєми.
Утім, якщо подібними речами нині займаються такі актуальні автори, як, скажімо, молоді поети С. Галицький чи Т. Гаврилів, то наразі, здається, все можна зрозуміти -- у поточнім вдаванні до есеїстики у них, так би мовити, "кров говорить". Цісарсько-королівські девіяції з суто галицького поля письменств. "Це є штука, я не пхаю тут..." Одне слово, нічого не запхав туди свого часу П. Карманський і, як стало бачити, добре зробив. А тут? Не заримуємо ж направду "кров-любов" у випадку з А. Астаф’євим-Дністровим? Маємо випадок більш глибинної, мовити б, клінічної передумови на з’яву жанру, яскраво насвітленої в автентичному есеї А. Дністрового "Що таке поезія?", міщеному у новій збірці поета назвою "Спостереження". Адже, дійсно, "пощо поет?" за гайдеґґерівським, великим розрахунком? Скорше за все, ходить про типову зміну парадиґми.
Допіру вважалося, що плодовитість і працелюбство А. Дністрового межує з цілком зрозумілою у молодечому віці графоманією, а свій чудовий імідж з капелюхом він і зовсім перейняв від В. Герасим’юка. Ось такі ходили чутки, товариші. Відтак всі три складові цього міту -- графоман-капелюх-космацький узвар -- видаються цікавими, а головне рятівними у справі моделювання поетом наступного етапу свого "житія у мистецтві".
Так уже склалося, що від недавнього часу А. Дністровий називає себе і пишеться офіційно -- філософом. А це вже, зважте, серйозно. Знавши, що допіру подібне вважалося звичайним університетським титулом, якось направду вагаєшся: чи треба сприймати це наймення ще й у загальноприйнятому, дисциплінарному значенні того слова?.. Через що вони, бачте, й рятівні, оті повищезгадані складові подібного міту, оскільки дозволяють повнотою осягнути явище Зміни чи пак Переходу мистця в іншу ціннісну якість.
При тому найцікавішою, ясна річ, аналоґією залишається саме ота, з капелюхом, більш подібним, до речі, на Ґорьківський фетиш, аніж на автентичну карпатську оздобу, а також співзвучнішим обраній темі, оскільки римується з Попелюхом. Бо, дійсно-таки, був-ходив собі -- тінейджером, аж раптом -- Анатолій ще й Дністровий і до того ж Філософ! (Ну, нехай вже так: з маленької буквиці "філософ", натомість Дністровий, прошу ласки, з ведикої. Не Астаф’єв же, їйбо!). Хоч імена, як справедливо вважає М.Павич, це лише бубонці на капелюсі.
У розглядуваного тут поета подібних ознак, фіґурально беручи, нібито немає. Добре це чи погано – вирішувати, зрештою, не йому, а нам -- як споживачам поетових "філософських" продуктів. Тому що коні у даному випадку не винні. Винна традиція, за якою лише у ХIX столітті поет міг дозволити собі бути чимось насправді більшим, ніж звичайний віршетворець. Державним мужем, до прикладу, як Грибоєдов або Тютчев, чи ще яким сановником від Поезії доби "золотого віку". Натомість XX-е століття з його "срібним віком" і "перчатками с левой руки" виплекало тип поета-дервіша і поета-блазня, який на очах захопленої публіки пророкує в капелюсі на Капрі і водночас біснується "на дні".
А. Дністровий, як стає бачити з нової поетичної збірки цього автора "Спостереження", свій "інтеліґентський" період біснування з його обов’язковою демократією "смолоскипівського" духу вже перейшов, впритул наблизившись до уповні аристократичного "споглядання" повищезгаданої традиції. Хоч і залучивши для того "відверту теолоґію" у передмові до збірки, пресвитеріянську громаду при її друці, а також сумлінного рецензента книжки з чудово-підозрілим найменням Микола Кузанський.
