Василь Герасим’юк : Поет у повітрі : Вірші і поеми : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Мирослав ЛАЗАРУК (джерело: Час)

Якось в одній приватній розмові, коли особливо згущувалися хмари над долею Шевченківської премії, почув з вуст дуже впливового члена комітету з її присудження таку думку: "Премію ще треба присудити поетові Василеві Герасим'юку, а тоді вже можна "ховати" її в архівах і засновувати нову." Не відаю, чому великий метр нашої літератури збайдужів до найвищої державної нагороди, та чому так поважно сказав про свого молодшого колєґу, достеменно знаю. Бо з творчістю Герасим'юка справді варто пов'язувати певну етапність у нашій літературі.

І ось цього року навдивовижу одноголосно Національна премія ... [ Показати всю рецензію ] України імені Тараса Шевченка була присуджена саме йому за книжку поезій "Поет у повітрі" /Львів, видавництво "Кальварія", 2002/. Швидше за все, Василь не буде її останнім лавреатом. І це добре, бо поки що ми навчилися тільки руйнувати, а для будівництва руки не виросли. Та те, що в його особі ми маємо унікальний приклад того, що на державному рівні поціновано справді знаковий, як нині модно казати, талант, тут заперечити ніхто не зможе. Більше того, впевнений, у майбутньому наша поезія повинна піти саме його шляхом, відкинувши "сповадальництво шістдесятників", інші гостинці поступу, що спроможні завести наше красне письменство хіба що на простори Евразії, ніж на світові гони. Про це вже говорять і в столиці, і на периферії. Отже, навіть якщо цього комусь буде дуже не бажатися, все одно творчий рівень Василя Герасим'юка змушуватиме до певних переорієнтацій.
А позаминулий тиждень у Чернівцях, крім усіх політичних зсувів, проходив ще й під егідою нового Шевченківського лавреата. Він прибув до нас на запрошення кінотеатру "Чернівці" та клубу "Співрозмовник", що діє при ньому. Було закуплено чимало книг у видавництва, які з автографом автора отримували щасливі володарі виграшних квитків. Поет і кіносценарист, відомий радіокоментатор поповнив когорту славних гостей нашого міста, серед яких - Микола Вінграновський та академік Іван Дзюба, ще багато інших, які своїми відвідинами буковинської столиці прагнули хоч трохи розворушити духовне затишшя провінції, куди з різних столиць за великі гроші залітають хіба що естрадники.
Василь Герасим'юк привіз кінострічку про визвольні змагання в Західній Україні після другої світової війни "Коли ми вмирали , нам дзвони не грали", сценарій до якої написав у співавторстві з Василем Портяком. І хоч фільм уже демонструвався у нашому місті, та присутність цьогорічного Шевченківського лавреата під час його демонстрації викликала чималий інтерес серед інтеліґенції, студентської та учнівської молоді. Маємо справу з першим українським кінотвором на цю тему. Знятий на кіностудії "Галфільм" з ініціативи та фінансової підтримки тодішнього керівника Львівської області В'ячеслава Чорновола, він ще не встиг посісти гідне місце у нашому мистецтві. Бо на перших роках побудови незалежної держави ми більше думали тільки про героїзм вояків УПА. А стрічка більше заакцентувала нашу увагу на трагедійних моментах історії, на осмисленні наших поразок. Вона стала своєрідним продовженням уже в інших умовах Миколайчукового "поетичного кіно". Для чернівчан вона небайдужа ще й тому, що окремі її епізоди знімалися на окраїнах нашого міста. І саме незабутній Іван Миколайчук, про якого багато згадував у своїх виступах Василь Герасим'юк, ще в радянському кінофільмі "Білий птах з чорною ознакою" започатковував, як тоді казали, бандерівську тему. Тільки високі нагороди стрічки на московському кінофестивалі вберегли його творців від переслідувань тоталітарного режиму. Щоправда, навіть світове визнання Миколайчука не змогло захистити його від гонінь і переслідувань.
Та часи змінюються. Здавалося б, нині ввімкнено зелене світло на всіх маґістральних трасах для творчого осмислення не такого вже й далекого минулого, коли постала Українська Повстанська Армія. Та особливого рвіння на цьому керунку не спостерігається. Десь на заваді стоять наші вічні фінансові проблеми, які виринають, як тільки мова заходить про твори такого характеру, а не якусь дешеву просторікувату попсу, подекуди заважає поверховість тих, хто береться за складні теми. Та приїзд Герасим'юка до Чернівців засвідчив небайдужість загалу до тем, які ще вчора були за сімома замками.
Нині багато мовиться і написано про творчість В.Герасим'юка, його походження, коріння. Нового тут важко щось сказати, та прагнути потрібно. Василя зараховують до того покоління, яке почало свідомо жити в найтемніші часи застою минулого століття. Тоді нам доводилося закінчувати радянські школи і вступати до не менш радянських вузів. А коли за плечима у твоїх батьків - ув'язнення за тодішньою 58-ою статтею /зрада батьківщині/ чи виселка в Караганду, де й познайомилися його батьки, у яких в родині були провідники січових стрільців й УПА, і де він народився, то вирішувати будь-яку життєву проблему було надзвичайно важко. Та вступивши таки на філологічний факультет Київського університету, закінчивши його, Герасим'юк, тоді вже знаний і дуже перспективний поет, влаштовується на роботу у видавництво "Молодь". У книзі "Поет у повітрі" є дуже точний образ про те, що в ті часи зоставалося поетам: "Поет у повітрі, в якому зник дзвін, завжди нагадує наймлену плакальницю, що голосить, сумлінно перераховуючи заслуги покійника…". Та до Василевої честі, він ніколи, навіть в найтяжчі застої, не "перераховував заслуги" тоді ще в далекій песпективі покійного комуністичного режиму. Бо всі його збірки, починаючи з першої - "Смереки" і закінчуючи найновішою - "Була така земля" вибраного, що вийшла днями у київському видавництві "Факт", верстку якої мені довелось бачити, відчайдушно приурочені чи не єдиній темі - збереження само-я у часовому багатовимірі. Ця тема надзвичайно поліфонічна і багатовимірна. Якщо в дебютній збірці Герасим'юка більше вабило, як донести до читача душевні болі свого покоління в умовах жорстокої цензури, тому й вдавався до метафористики, то в "Поетові у повітрі " він прагне, як сам стверджує в одному з інтерв'ю, "зростити текст з реальністю", досліджує " гуцульський симбіоз язичництва і християнства ". Без перебільшення, жодна з попередніх лавреатських постатей не викликала такого широкого зацікавленого інтересу. Тому журналісти і письменники глибоко і всебічно вивчали її. Та мимоволі доходиш ще й іншого висновку: значна кількість теперішньої періодики працює на догоду масовому читачеві, тож якщо він зацікавився Гераси-м'юковою поезією - з цього читача ще щось буде.
Нині, як відомо, поезія не збирає стадіони, як у шістдесяті. Герасим'юкова творчість у Чернівцях зібрала більше тисячі людей в кінотеатрі "Чернівці" та палаці медакадемії "Академічний". Зібрала, зауважте, як підкреслив директор кінотеатру Василь Кузьмін, не підготовлену і зацікавлену публіку, яка знана для виступаючого в обличчя, а людей, які зацікавилися почутим і, можливо, багато чого пронесуть крізь життя. Ми ще (здебільшого), уникаємо такої аудиторії, не знаємо, про що їй говорити, тому й торочимо банальні прописні істини і після цього дивуємося, чому наші діти такі обмежені, зациклені на комп'ютерах та американських бойовиках. Василь не побоявся в такій аудиторії прочитати свої складні й багатовимірні поезії, причому з книжок, виданих у радянські часи. Бо й там уже проступала тема визвольних боїв, нехай не так оголено, як зараз, але й не завуальовано до невпізнанності. Пригадую, як він радів під час минулорічної зустрічі в Чернівецькому університеті, коли прочитав декілька дуже непростих поем і студенство його сприйняло. Знайти нині вдячного слухача і читача - непросто, не йдучи на повідку у нього, а ненав'язливо змушуючи його рости до твого рівня. Не помилюся, коли скажу, що рости до Герасим'юкового рівня масовій аудиторії ще треба довго й наполегливо. Та відкладати цей процес до довгої шухляди теж не варто. Бо тоді можна ніколи не дорости.
Що ж таке за якище "поетове повітря", в якому зник дзвін і вирубали праліси в Карпатах, замалювали серце Ісуса Христа, і в якому спершу задихався і його дід, і він сам у Караганді, і задихнеться Бог ? Це не просто якісь застої тоталітаризму чи озони нашої безкровної незалежності, це - щось значно більше і глибше, чим наскрізь просякнута його книжка, в якій дія розпочинається вранці на святого Юра і закінчується ввечері того ж дня, де охоплено всевидячим поетовим оком незбагненний опришківський рух і подвижницькі визвольні змагання наших дідів і батьків, де в один ряд поставлено біблійну Єзавель з простою смертною гуцулкою, яка народжує дочку на плавучому єнісейському плоту і вповиває її у свою сорочку, а сама у "брезентових ризах" сходить на берег; трагедія приреченого покоління у "Київській повісті", яке нагадує авторові загнаного закривавленого вовка на лубковому настінному килимку; це, врешті-решт, смерека - "дерево смерти", але "до древа життя сам себе я прибив. До древа того, в якому я жив. І жити не годен. І вмерти не годен"…
У передмові до Герасим'юкового вибраного Іван Дзюба називає його аристократичним поетом. І з цим важко не погодитися. Водночас хочеться додати, щоби не позбавляти його рук топора і гвера, бо сам же й зголошується:
Вмер Могур. Взяв з собою
мій словник,
в якому він - останній із музик,
а перша - Дзвінка, перший
там - розбійник.
В одному з номерів журналу "Кур'єр Кривбасу" вичитав навіть про богоборство Герасим'юка. Та це, швидше, не надто заглиблене осмислення написаного Василем, ніж вивірена сентенція. Бо пошуки в цьому напрямі навпаки приведуть до тісного зв'язку його творів із Старим і Новим Завітами. Якщо й існують якісь суперечки з Творцем, то, швидше, з того приводу, що не надто досконалим є усе створене ним. Тому й доводиться поетові витворювати свої світи, де трішки затишніше, ніж у повітрі Творця. Бо й сам Василь зізнається, за що йому, себто Торцеві, вдячний, "що промислу не збагнув". Справді-бо, той, хто збагнув істинність свого земного покликання, гідний тільки того, щоб одійти в інші світи. Герасим'юк продовжує шукати. Ми говорили з ним про нову книжку поезій "Суха різьба" /у нинішній збірці є тільки декілька мініатюр з однойменного циклу /. Коли ж завітали до відомого різьбяра Ярослава Пасічанського переглянути роботу, яка подарована Папі Римському Павлові ІІ, Василь захопився тарелем "Аркан", де замість традиційної геометричної орнаменталістики використано чоловічі постаті, які танцюють аркан, і запропонував використати репродукцію у майбутній книзі. Ще у нього готова збірка, повністю присвячена героям УПА. І це вселило у нас впевненість, що теперішня зустріч - не остання. Бо до Чернівців з новими збірками він їде особливо охоче. Тим паче, що нова зустріч принесла йому чимало несподіваних приємних сюрпризів, починаючи з того, що представляли його як відомі науковці університету, зокрема, професор Надія Бабич, так і молоді - кандидат філологічних наук Світлана Кирилюк, радіожурналіст, історик Тарас Лазарук, і закінчуючи подарунками, які в нашому місті дістаються тільки президентові України і найбільшим знаменитостям

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Реферат (джерело: Parta.ua)

У збірці “Поет у повітрі” є поема “Єзавель”, де автор переосмислює біблійний образ цариці, дочки Сидонського царя. В.Герасим’юк основний вузол середини
ХХ ст. побачив саме у долі жінки. Поет в одному з інтерв’ю згадує давній карпатський звичай, коли молода, запрошуючи на весілля, заходила у кожну хату на селі і цілувала всіх. Проте цей обряд безслідно зник ще в 1920-х роках. В.Герасим’юк називає свою молоду Єзавель. Проте якщо в Старому Заповіті вона постає жорстокою людиною, за якою залишилось багато злочинів, то поет надає їй функції прозріння, духовного очищення. Володар блискавок Ілля злякався ... [ Показати всю рецензію ] цієї язичниці – навіть благав у Бога смерті. У Герасим’юковій поезії постає зіткнення Іллі з Єзавеллю, у ході якого пророк зрозумів, що в лагідному леготі являється Бог, а не в караючих блискавках. Цей стик різних реальностей свідчить про нове розуміння автором ролі жіночого начала у бутті сучасного українця: від традиційного зображення “зрадницького комплексу” (або “комплексу Роксолани” чи “комплексу Марусі-Богуславки”) у змалюванні образу жінки, поет переходить до християнського освячення Жінки як втілення миротворчого начала, як надії на катарсис нації. У такому зображенні жінки проявляється вплив архетипу Великої Матері – Землі – України. Поема “Єзавель” присвячена долі жінки, якій поет відводить особливу роль в історії людства. В.Герасим’юк розкриває різні іпостасі жінки, яка не ідеалізована чи романтизована, а відтворює дух часу ХХ ст., яке стало найбільшим випробуванням на людяність, жіночність, материнськість. Для поета жінка – свята, бо “хіба не вона - / єдина смертна під сонцем - / довела безсмертного пророка Іллю..., / що той проситиме в Господа смерти...”; вона є джерелом мудрості (“хто на землі крім неї / допоміг би таке пізнати?”) [6, 123].
Отже, поет не є виразником ґендерної асиметрії як закономірності. Водночас слід наголосити, що певна “ураженість”, слабкість і, може бути, навіть пасивність чоловічої ментальності у поезії В.Герасим’юка проявляється у тяжінні автора до трагічного світосприйняття з його мотивами страху, катастрофічної дисгармонії, подекуди – апокаліптичності. Ліричний герой переймається питанням: “В якому світі ти живеш, В якому часі?”; йому болить те, що безжальний час “вкинув” дітей космацьких присілків – дітей трепети, над якими – “інший лік епох, душі і праху” коли “безродна душа” так тяжко доростає сама до себе у темну прірву бездуховності, безпам’ятства. У збірці “Космацький узір” звучить архетипний страх смерті, безуму, втрати матері, роду, коріння, слідів (“Боюся ранку й вечора. Боюсь апостольського дня. Вже краще безум”). Проте варто наголосити, що трагічна основа притаманна всім талановитим поетам-чоловікам ХХ ст. Відтак має рацію Н.Зборовська, яка пише, що “у найновішій українській літературі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка то вибухає карнавальним сміхом, то понуро (кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії” [9, 59]. Трагічна основа поетового світосприйняття визначає, на наш погляд, руйнування природної гармонії у стосунках статей, що панує у сучасному світі.
Звертає на себе увагу той факт, що у поетичному доробкові В.Герасим’юка годі шукати звичайної любовної лірики. І справа тут не тільки в тому, що, як вважає Л.Тарнашинська, “кохання тут постає в інших – межових вимірах, розпросторю-
ючись – через душі двох – до екзистенційного відчуття своєї беззахисності у світовій безодні” [10, 47]. Жінка покликана розділити з ліричним героєм його нелегку долю, пережити всі круті злами історії, жінка ця висока й прекрасна в своїй жертовності. На відміну від карнавальної поезії 80-90-х років ХХ ст., в якій звучить відверте знущання над традиційним жіночим образом України, його профанація і бурлескне зниження, поетичні тексти В.Герасим’юка сповненні пієтету у ставленні до Жінки як втілення вічної краси – материнства, жіночності. В любовній ліриці переважає діалогічна активність чоловічого персонажа в ситуації “відходу” коханої жінки. Багаточисленні звертання, питання і заклики до “Ти” нагадують поклики страждаючої душі, яка, проте, без відчаю сприймає драму серця і намагається відродитися до життя. Стабільне “мовчання” коханої жінки здається ліричному героєві уже не трагедією, а апофеозом діалогу, його вищою формою, “святом мовчання”.
Українська жінка у поета постає рівноправною чоловікові. Ми не знайдемо таких відомих усім образів української класики, як “покритка”, “повія”, “АнтиМарія” тощо. Його Жінка – це хранителька духовності України, історичної пам’яті, це “царівна” Духу. У збірці “Діти трепети” наскрізним є образ Діви Марії, яка символізує увесь трагізм людського існування на галицькій землі. Збірка розпочинається образом Богоматері, до якої зі словами молитви звертаються стражденні душі із смертельної мли. Циклічна розбудова збірки (починається й завершується поезіями з образом біблійної Марії) надає образу Марії різнопланового звучання: якщо початкова поезія перейнята пафосом Христового страждання, то кінцева – апокаліптичним мотивом смерті та воскресіння. Жінка з цим священним іменем покликана розділити з ліричним героєм – “мужнім чоловіком” - його нелегку долю, перейти з ним усі страждання, вдихнути в нього полум’я могутньої віри. Це символ високої святості, жертовності. В.Герасим’юк у численних поезіях підносить образ Марії до рівня символу Галичини з її щирою відданістю християнській вірі: “Я виріс під розпач трембіт. Я той світ / не можу відбути”. Ця віра сильніша за будь-які випробування, історичні катаклізми: “віра в обман спасений у ловах зі смертю”. І в образі “мужнього чоловіка” акцентується синтез маскулінного та фемінного начал: “Бо на світі мусить бути гуцул, / що орел ‘го носив, а любов уб’є”.
Отже, поезія В.Герасим’юка руйнує стереотипи, що відбувається демаскуналізація українського чоловіцтва. Творчість цього самобутнього митця характеризується пошуком паритетних ґендерних стосунків, демонструє їх гармонійність, зорієнтовану на давні національні традиції.

Список использованной литературы:

1. Бердяев Н. А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – 383 с.
2. Герасим’юк В. Космацький узір. – К.: Молодь, 1988. – 135 с.
3. Герасим’юк В. Потоки. – К.: Молодь, 1986. – 119 с.
4. Герасим’юк В. Смереки. – К.: Молодь, 1982. – 87 с.
5. Герасим’юк В. Діти трепети. – К.: Молодь. 1991. – 126 с.
6. Герасим’юк В. Поет у повітрі. – Л.: Кальварія, 2002. – 143 с.
7. Элиаде М. Космос и история. Избр. работы / Пер. с франц. и англ. – М.: Прогресс,1987. – 311 с.
8. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика. – К.: Факт, 1999. –
340 с.
9. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Центр гуманіт. досліджень ЛНУ, 1999. – 336 с.
10. Івашко В. «Сам підведися» // Вітчизна. – 1989. – №1. – С.136-143; Мельник Я. Пахнуть сіном київські дахи // Сила вогню і слова. – К.: Рад. письм., 1991. – С.5-20; Тарнашинська Л. “Над нами інший лік епох...” // Сезон вічності: Літ.-крит. статті. – Париж – Львів – Цвікау: Зерна, 2001. – С.44-48.
11. Кемпел Дж. Герой з тисячею облич. – К.: Альтернативи, 1999. – 392 с.
12. Тиллих П. Избранное: Теология культуры. – М.: Юрист, 1995. – 479 с.
13. Юнг К.-Г. Душа и миф.- К.: Гос. б-ка Украины для юношества, 1996. – 384 с.
14. Юнг К.-Г. Видения Зосима // О природе психе. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2002. – С.327-382.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Реферат (джерело: Parta.ua)

У збірці “Поет у повітрі” є поема “Єзавель”, де автор переосмислює біблійний образ цариці, дочки Сидонського царя. В.Герасим’юк основний вузол середини
ХХ ст. побачив саме у долі жінки. Поет в одному з інтерв’ю згадує давній карпатський звичай, коли молода, запрошуючи на весілля, заходила у кожну хату на селі і цілувала всіх. Проте цей обряд безслідно зник ще в 1920-х роках. В.Герасим’юк називає свою молоду Єзавель. Проте якщо в Старому Заповіті вона постає жорстокою людиною, за якою залишилось багато злочинів, то поет надає їй функції прозріння, духовного очищення. Володар блискавок Ілля злякався ... [ Показати всю рецензію ] цієї язичниці – навіть благав у Бога смерті. У Герасим’юковій поезії постає зіткнення Іллі з Єзавеллю, у ході якого пророк зрозумів, що в лагідному леготі являється Бог, а не в караючих блискавках. Цей стик різних реальностей свідчить про нове розуміння автором ролі жіночого начала у бутті сучасного українця: від традиційного зображення “зрадницького комплексу” (або “комплексу Роксолани” чи “комплексу Марусі-Богуславки”) у змалюванні образу жінки, поет переходить до християнського освячення Жінки як втілення миротворчого начала, як надії на катарсис нації. У такому зображенні жінки проявляється вплив архетипу Великої Матері – Землі – України. Поема “Єзавель” присвячена долі жінки, якій поет відводить особливу роль в історії людства. В.Герасим’юк розкриває різні іпостасі жінки, яка не ідеалізована чи романтизована, а відтворює дух часу ХХ ст., яке стало найбільшим випробуванням на людяність, жіночність, материнськість. Для поета жінка – свята, бо “хіба не вона - / єдина смертна під сонцем - / довела безсмертного пророка Іллю..., / що той проситиме в Господа смерти...”; вона є джерелом мудрості (“хто на землі крім неї / допоміг би таке пізнати?”) [6, 123].
Отже, поет не є виразником ґендерної асиметрії як закономірності. Водночас слід наголосити, що певна “ураженість”, слабкість і, може бути, навіть пасивність чоловічої ментальності у поезії В.Герасим’юка проявляється у тяжінні автора до трагічного світосприйняття з його мотивами страху, катастрофічної дисгармонії, подекуди – апокаліптичності. Ліричний герой переймається питанням: “В якому світі ти живеш, В якому часі?”; йому болить те, що безжальний час “вкинув” дітей космацьких присілків – дітей трепети, над якими – “інший лік епох, душі і праху” коли “безродна душа” так тяжко доростає сама до себе у темну прірву бездуховності, безпам’ятства. У збірці “Космацький узір” звучить архетипний страх смерті, безуму, втрати матері, роду, коріння, слідів (“Боюся ранку й вечора. Боюсь апостольського дня. Вже краще безум”). Проте варто наголосити, що трагічна основа притаманна всім талановитим поетам-чоловікам ХХ ст. Відтак має рацію Н.Зборовська, яка пише, що “у найновішій українській літературі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка то вибухає карнавальним сміхом, то понуро (кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії” [9, 59]. Трагічна основа поетового світосприйняття визначає, на наш погляд, руйнування природної гармонії у стосунках статей, що панує у сучасному світі.
Звертає на себе увагу той факт, що у поетичному доробкові В.Герасим’юка годі шукати звичайної любовної лірики. І справа тут не тільки в тому, що, як вважає Л.Тарнашинська, “кохання тут постає в інших – межових вимірах, розпросторю-
ючись – через душі двох – до екзистенційного відчуття своєї беззахисності у світовій безодні” [10, 47]. Жінка покликана розділити з ліричним героєм його нелегку долю, пережити всі круті злами історії, жінка ця висока й прекрасна в своїй жертовності. На відміну від карнавальної поезії 80-90-х років ХХ ст., в якій звучить відверте знущання над традиційним жіночим образом України, його профанація і бурлескне зниження, поетичні тексти В.Герасим’юка сповненні пієтету у ставленні до Жінки як втілення вічної краси – материнства, жіночності. В любовній ліриці переважає діалогічна активність чоловічого персонажа в ситуації “відходу” коханої жінки. Багаточисленні звертання, питання і заклики до “Ти” нагадують поклики страждаючої душі, яка, проте, без відчаю сприймає драму серця і намагається відродитися до життя. Стабільне “мовчання” коханої жінки здається ліричному героєві уже не трагедією, а апофеозом діалогу, його вищою формою, “святом мовчання”.
Українська жінка у поета постає рівноправною чоловікові. Ми не знайдемо таких відомих усім образів української класики, як “покритка”, “повія”, “АнтиМарія” тощо. Його Жінка – це хранителька духовності України, історичної пам’яті, це “царівна” Духу. У збірці “Діти трепети” наскрізним є образ Діви Марії, яка символізує увесь трагізм людського існування на галицькій землі. Збірка розпочинається образом Богоматері, до якої зі словами молитви звертаються стражденні душі із смертельної мли. Циклічна розбудова збірки (починається й завершується поезіями з образом біблійної Марії) надає образу Марії різнопланового звучання: якщо початкова поезія перейнята пафосом Христового страждання, то кінцева – апокаліптичним мотивом смерті та воскресіння. Жінка з цим священним іменем покликана розділити з ліричним героєм – “мужнім чоловіком” - його нелегку долю, перейти з ним усі страждання, вдихнути в нього полум’я могутньої віри. Це символ високої святості, жертовності. В.Герасим’юк у численних поезіях підносить образ Марії до рівня символу Галичини з її щирою відданістю християнській вірі: “Я виріс під розпач трембіт. Я той світ / не можу відбути”. Ця віра сильніша за будь-які випробування, історичні катаклізми: “віра в обман спасений у ловах зі смертю”. І в образі “мужнього чоловіка” акцентується синтез маскулінного та фемінного начал: “Бо на світі мусить бути гуцул, / що орел ‘го носив, а любов уб’є”.
Отже, поезія В.Герасим’юка руйнує стереотипи, що відбувається демаскуналізація українського чоловіцтва. Творчість цього самобутнього митця характеризується пошуком паритетних ґендерних стосунків, демонструє їх гармонійність, зорієнтовану на давні національні традиції.

Список использованной литературы:

1. Бердяев Н. А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – 383 с.
2. Герасим’юк В. Космацький узір. – К.: Молодь, 1988. – 135 с.
3. Герасим’юк В. Потоки. – К.: Молодь, 1986. – 119 с.
4. Герасим’юк В. Смереки. – К.: Молодь, 1982. – 87 с.
5. Герасим’юк В. Діти трепети. – К.: Молодь. 1991. – 126 с.
6. Герасим’юк В. Поет у повітрі. – Л.: Кальварія, 2002. – 143 с.
7. Элиаде М. Космос и история. Избр. работы / Пер. с франц. и англ. – М.: Прогресс,1987. – 311 с.
8. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика. – К.: Факт, 1999. –
340 с.
9. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Центр гуманіт. досліджень ЛНУ, 1999. – 336 с.
10. Івашко В. «Сам підведися» // Вітчизна. – 1989. – №1. – С.136-143; Мельник Я. Пахнуть сіном київські дахи // Сила вогню і слова. – К.: Рад. письм., 1991. – С.5-20; Тарнашинська Л. “Над нами інший лік епох...” // Сезон вічності: Літ.-крит. статті. – Париж – Львів – Цвікау: Зерна, 2001. – С.44-48.
11. Кемпел Дж. Герой з тисячею облич. – К.: Альтернативи, 1999. – 392 с.
12. Тиллих П. Избранное: Теология культуры. – М.: Юрист, 1995. – 479 с.
13. Юнг К.-Г. Душа и миф.- К.: Гос. б-ка Украины для юношества, 1996. – 384 с.
14. Юнг К.-Г. Видения Зосима // О природе психе. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2002. – С.327-382.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО (джерело: Сучасність. - 2005. - № 11. - С. 122-133)

Василь Герасим'юк належить до унікальних поетів: окремими своїми творчими рисами, гранями, іпостасями на нього схожі різні поети, проте він власною духовно-мистецькою поставою не схожий ні на кого. Його поетичний почерк впізнається миттєво, його стиль і манера ідентифікуються відразу, його образи й строфи вкарбовуються у файлах підсвідомости назавжди. І це попри те (а, можливо, саме тому), що він належить до найскладніших, найнеприступніших митців сучасности.
Вірші Василя Герасим'юка асоціюються з фільмами Андрія Тарковського: з першого сприйняття вони так само майже недоступні, як і стрічки ... [ Показати всю рецензію ] автора «Дзеркала», у них так само треба постійно заглиблюватися, як і в кіноверсії на кшталт «Соляріса», ними так само треба жити, як і художньою стилістикою «Андрія Рубльова» чи «Сталкера». Герасим'юкові поезії потребують непересічної інтелектуальної енергії та часу «вростання» і передбачають не лише духовне, а й ментально-психологічне «зрощення».
Серед найцікавіших і найдовершеніших збірок Василя Герасим'юка – «Поет у повітрі» (Л.: Кальварія, 2002).
«Поет у повітрі» є збіркою-концепцією, збіркою-медитацією, збіркою-рефлексією, концептуальність якої посилюється тим, що суттєву роль у ній відіграє парадигматика концептів, які вибудовують і спрямовують розвій ліричного сюжету.
За авторським задумом функціями інтелектуально-смислового центру наділений концепт «поет у повітрі», що став і лейтмотивом усієї збірки, і камертоном її образно-підсвідомих та символічно-свідомих проекцій, і її назвою-емблемою, що додатковий раз підкреслює її значущість в ієрархії Герасим'юкової художньої аксіології.
Концепт «поет у повітрі» Василь Герасим'юк провів крізь усю структуру й канву поетичної розповіді, зосереджуючи з його участю погляд і думку на важливих та ціннісних для нього мисленнєвих глибинах. Книжка цілком концептуально відкривається віршем, точніше, першою віршовою варіацією з теми «Поет у повітрі» («Щоб розповісти про хлопчика...»), що передує трьом її розділам – «Кров і леґіт», «Запеклий джус» й «Анно Афини». У розділі «Запеклий джус» з'являється варіація з лейтмотивної теми – вірш під уже знайомою назвою «Поет у повітрі» («ти крук...»), а в заключному розділові «Анно Афини» відбувається подвійна актуалізація домінантного мотиву – спершу в формі передостаннього вірша-послання «Поетові у повітрі» («Я знаю, що ти - не я...») та у завершальному тексті під так само знайомою, але цього разу підсумковою назвою «Поет у повітрі» («Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш...»).
Перший текст «Поет у повітрі» («Щоб розповісти про хлопчика...») в структурі поетичних рефлексій виконує особливу місію: він слугує і прологом, і прообразом, і дзеркальним відображенням усієї збірки. Він немовби увібрав у себе основні художні клейноди Герасим'юкової книжки: образну колористичність, елегійну медитативність, ритмостильову розмаїтість, експресивну пластичність, предметну філософічність. У ньому виокремлені концептуальні образи, що проведені крізь усю ліричну сюжетику – «Бога», «Господа», «поета», «повітря», «тиші», «свічки», «крови», «коня», «грому», «блискавки», «Чорногори», «хмар», «снігів», «дороги», «смерек», «пралісів» та, безумовно, «поета у повітрі» й виформовують концептосферу книжки. До того ж архітектонічна партитура книжки Василя Герасим'юка увиразнена ще й симфонікою наскрізних інтонацій, образів, мікросюжетів, які, вступаючи між собою в невидимий діалог, утворюють ефект поетичного багатоголосся.
Концепт «поет у повітрі» наскрізь пройнятий драматизмом: із сенсорною повнокровністю він ретранслює драматичну сутність парадигми «людина – всесвіт», у межах якої внутрішньо дисгармонійними є практично усі площини й виміри. Людина «у собі та із собою», «для інших та з іншими», «у соціумі почуттів та рефлексій», «у контексті природи й природних начал». Це концепт, сповнений болю та дисгармоній, трагічних відчуттів та відчуттєвости, загостреної сенсорики та чутливости: «... я став поетом, і це трапилося в повітрі, // у якому зник дзвін, // себто у другій половині двадцятого століття, // коли вирубали праліси»; «поет у повітрі, // у якому зник дзвін, // завжди нагадує наймлену плакальницю, // що голосить, сумлінно перераховуючи // заслуги покійника»; «бо коли задихається поет, // він покидає повітря // зі свічкою в руці, // щоб той, хто прийде після нього, // не носив при собі дві».
Концепт «поет у повітрі» тонко й поліфонічно варіюється у Герасим'юковій збірці, будучи репрезентованим ще й двома концептуальними образами, з яких він, власне, складається, – «поета» й «повітря».
Образ поета майже постійно перебуває у колі авторських інтенцій та мисленнєвого зору. Поет, за лірико-філософською герменевтикою Василя Герасим'юка, є поняттям і явищем категоріальним: це уособлення трагедійної колізії буття, природи свободолюбних поривань, духовно-етичної високости. Поет, за концепцією збірки, – це одвічна приреченість на те, щоб бути мірилом – мірилом чуттєвости, духовної просторовости й страждань: «Спас опришок поета. Поет не спас», «ти поет // ти літаєш // навіть нині», «ти ж поет // живишся // щоб літати», «Були ще села. На стіні – поет // у кожній хаті. Навіть два поети!», «бо навіть Бог – так, Бог – подобизна // поета в моргу», «бо гори ще стоять, степи лежать, // й худоба ще бринить, і ти – поет». Поет починається там, де беруть свої витоки інтонації та рефлексії болю, а біль – це одна з найфундаментальніших і найбезмежніших територій свободи. Поет сягає свободи там, де досягає страждань. Отже, за лірико-інтелектуальною версією збірки, образ поета не тільки поєднується з мотивом свободи у відчуттях болю, а й вивершується категоріями болю й волі.
Образ повітря цілком закономірно належить до концентрових у Герасим'юковій збірці. Й справа зовсім не в тому, що цей концептуальний образ, разом із образом «поет», зафіксовано в назві. Справа у глибинному значенні лексеми «повітря» в контексті образно-медитаційних реалій книжки.
Образ повітря символізує хронотоп, у якому стаються і проходять події внутрішнього життя ліричної «я»-свідомости. Цей хронотоп позначений рисами та якостями вже відзначеного драматизму, що з абсолютною влучністю передано тими епітетами й контекстуальними характеристиками, які супроводжують і концептуалізують лексему «повітря»: «у спорожнілому повітрі», «у неживому повітрі», «це повітря смиренно мовчить», «скляне повітря», «порожнє, понуре повітря вдихнеш», «сліпе і слабе повітря заліплює вуха», «бо декотрі назавжди залишаються у повітрі // але і повітря стало водою», «коли // повітря // сходить // з ума», «наше повітря – із нашої крови – між нами». Образ повітря є внутрішньо так само чутливим, сповненим тонких сенсорних відтінків, обертонів, як й образ поета, і суттєво збагачує художню сейсмографію душі, духопростору, часу.
Водночас образу-лексемі «повітря» у збірці Василя Герасим'юка властива поліфонічна парадигма звучання, і поет очевидно виходить за межі лише драматично-сутнісного потрактування. Форма «повітря», будучи однією з найчастотніших у «Поеті у повітрі», випромінює цілий обшир інтонаційних та смислових інтенцій, з-поміж яких виділяються такі, що «заряджені» романтичнодайною за своєю суттю елегійною та експресивною стилістикою: «в повітрі божества», «де відведено сном, волоссям, повітрям», «ще трохи повітря», «мій ангел – вогонь, – прошепочу услід // повітрю», «прошвою голих віт // горнє повітря нас перейняло», «крізь густі смуги предвічного повітря», «щоб не похололо повітря в очах, // перше справді весняне», «все може бути, як у молитвах, // як у повітрі свободи», «і слово прорветься в повітря!»
Образ-лексема «повітря» власною смисловою інтенціональністю узгоджений не тільки із сюжетобудівничим концептом «поет у повітрі», але й із жанроутворюючим концептом «природа», що він теж належить до лейтмотивних величин Герасим'юкової збірки.
Природа виступає одним із джерел єства мислячої та надзвичайно чутливої «я»-свідомости. За поетичною семантикою збірки, усе обертається навколо природи, якій властиві як тонкі, ледь уловимі, трепетні, так і концентровано виразні вияви. У поезії «Павуки пам'яті», що містить підзаголовок «симетричний триптих сновидінь», ліричний персонаж подає такі асоціативні візерунки, у яких відчуття природи поєднується з вираженням «я»-свідомости, у яких урешті і «я»-самосвідомість постає однією з форм та моделей безкінечно вираженої природи: «Сіна верхового срібні стебла // стежку вітру пишуть на снігу», «Сіна верхового стебелинка, // не вернусь у верхові сіна, // звідки, вітром вирваний азійським, // я лечу, як той зловісний птах», «Вірші, тілом білим на снігах // писані...», «Вітром вихоплений в мить лиху // і занесений в їх вічний спокій, // я зостався з круком на снігу» (1. «... І рука, що уві сні затерпла...»).
Концепт «природа» репрезентований у художніх реаліях «Поета у повітрі» з неабиякою багатогранністю, різноманітністю й вишуканістю. Він підлягає і метафоричному, і міфологічному, і суто психологічному вимірюванню. Він з'єднує образне й мисленнєве, душевне й рефлексійне, інтуїтивне й усвідомлене начала. Він культивує самобутність ліричного образу, ритміку поетичної думки, пластичність віршового малюнку.
Концепт «природа» відтворює і виражає безкінечність всесвіту як суб'єктивно-об'єктивного феномена – всесвіту художнього думання й рефлексування, всесвіту дотиків і дотичности до істинного, достеменного, всесвіту найсокровенніших переживань і станів, всесвіту розмаїття природних виявів та форм: «Обожнений росою ранній птах // ці непритомні ночі покидає» («Тільки Дніпро»); «Лише вершина гори, // ще мертва після зими, // стриміла над чорною лядою хмар» («Пси Юрія Змієборця»); «Ще трава легка, та важка роса згинає нас», «ще трава легка, ще роса важка» («Ти кажеш: нині день наш такий...»); «Та в ніч із понеділка на вівторок – // на великодний випали сніги // й карпатські храми замело під ранок», «Найперший промінь врятував, як гріх, – // з тьми вихопив серпневий вилом лісу» («Серпень за старим стилем»); «Була ще тиша. Та ранкова тиша, // коли трава сама себе колише, // бо вітер спить іще у тьмі дерев», «Повіяв вітер, і проміння перше // обмило нам обличчя, вітром втерши» («Ранкова пастораль»), «Поволі світанки сіріють» («Пес»); «Це все вітри осінні. Це вітрів // органний почерк» («Гудуть печери із осінніх гір...»); «Ти чув: перед півнями скверно прокинулись пси – // яким же це вітром вертає пора наша рання?» («Поет у повітрі» («Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш...»)).
Концепт «природа» у поетичній інтерпретації Василя Герасим'юка спрямовує погляд углиб явлень та явищ - углиб змальованих реалій та зв'язків між ними, пережитих емоцій та почуттів, углиб життя слова, яке (слово) живилося і живиться величчю й багатством природних виявів та явлень.
Концепт «природа» підкреслює інтровертивну сутність Герасим'юкового мислення й становить універсальну якість «Поета у повітрі». Картинами природи наснажені й інкрустовані не тільки ліричні вірші, але й розлогі поетичні форми, серед яких своєю «природністю» виділяється поема-містерія «Єзавель», у якій містяться як пейзажні фрески, немовби виконані на пленері, з граничним збереженням «найживіших» і «найнатурніших» ознак та рис, так і підкреслено метафоризовані природні малюнки, уявлені художньою фантазією та упліднені самобутністю мистецького всесвітобачення.
Серед мікросюжетів пленерного ґатунку своєю малюнковою чистотою, навіть прозорою очищеністю в «Єзавелі» виділяється такий:
Сніг, який раптом випаде серед осени,
надовго не затримається – вранці
гори задимлять...
На цьому контрасті у тій же містерії «Єзавель» відмінною моделлю інтерпретації природи постає метафорична картина, що відлунює ускладненістю й променями міфологізму:
А ця остання ватра осени,
що нині опадає долі,
застелить мені всю землю –
аж до найглибшого на світі моря,
моря,
яке легше за птаха.
Поетичне мислення Василя Герасим'юка є природоцентричним, і концепт «природа» перебуває серед постійних і найбільш значущих величин його художнього світогляду. В бутті природи, за поетовою версією, зосереджено усе – напруга почуттів, глибина спостережень, виразність думки. У бутті природи приховані й витоки образности, й складники художнього погляду.
Герасим'юковим образам – таким, як «хвойні слова», «м'ятних сновидінь», «на світлі рани», «а зморшка на скалі чола – // змія в камінні», «млисті гриви лісів наскельних», «і жінка виходить з високих воріт, // в ногах мого ангела хвойно сідає», «скажена, темна, клекітлива кров», «із корою страждань на лиці», «в імлі палає ліс в подобі пса», «місячне мовчання», «в наших роках, // як в блискавках», «музика терпка», «місяць кольору отав», «жовте іржання на колії ранній», «тільки слова моєї сивої мами // знов запахли мені, як перший покіс» – притаманна «відприродна» генеза. Вони переважно народжені цілковито природними асоціаціями й паралелями, проекціями й зіставленнями і пройняті органністю, себто органною мелодійністю самої природи. Образи «Поета у повітрі» укорінені у споконвічне життя природи, й саме звідси бере початок їхня філософська символічність, розлита в елегійній ніжності та вибуховій наснаженості ритмостильових малюнків.
Природа, за ліричними реаліями збірки, одухотворена, чутлива й живе вселенським життям, вона з надзвичайною повнотою вбирає у себе людське єство і з немислимою проникливістю виражає його. Поет виходить із розуміння усеприродности того, що є у видимому й невидимому світі. Для його духовних й естетичних координат напрочуд важливим є усвідомлення божественного походження природи, й у «триптиху коротких елегій» під назвою «Була така земля» він промовляє: «Все від Бога...», оприявнюючи панентеїстичні (від терміна «панентеїзм», що він не ототожнюється з поняттям і вченням «пантеїзму») засади свого всесвітобачення.
Концепт «природа» у збірці «Поет у повітрі», від першого вірша до останнього, поліаспектно збагачується новими смисловими тонами й відтінками, утверджуючи розвій лірико-філософського мислення Василя Герасим'юка у напрямі природоментальности, природофонічности й природознаковости. Лірична «я»-свідомість не тільки підкреслює свою спорідненість із всесвітом і духом природи, не тільки наголошує на своїй безпосередній дотичності до її начал та глибин, а й вичленовує власну рідність, у буквальному сенсі укоріненість у природу, віднаходячи в цьому коріння й знаки своєї вічности:
Я в дереві жив. Ті роки – як віки.
Їм ліку нема – як в землі, як у слові.
Й початку нема, бо вони – смерекові.
(«Мешканець: сонет»)
Природа в художніх реаліях «Поета у повітрі» – це узагальнений концепт, що «оживає» власними численними виявами-іпостасями, з-поміж яких особливою поетичною виразністю вирізняється образ неба.
Лексична форма «небо» є і характерною, і промовистою, і символічною для розуміння духовно-аксіологічних констант Василя Герасим'юка. Образ неба озвучує та «розмикає» простір дебютного вірша збірки («коли без гуркоту і шуму // у спресованій небесній тиші // сходить на лице строгий спокій»; «із п'яти п'ятсотлітрових котлів, // що погрозливо кипіли під самим небом, // перетворюючи карпатський жереп на ефірну мазь» («Поет у повітрі»)) й, пройшовши крізь канву ліричних переживань і рефлексій, асоціацій і метафоричних картин, актуалізується у фінальному тексті («Каральні, очисні стихії води і вогню! // Тяжіння землі після вас – то самотність на небі» («Поет у повітрі»)). Образ неба перебуває серед низки лейтмотивних художніх величин, що започатковують і вивершують поетичну концепцію книжки, набуваючи так само архітектодайних функцій, як і титульний концепт «поет у повітрі».
Образ неба органічно і на ментальному, і на художньому, і на концептуальному рівні взаємодіє з концептом «поет у повітрі» й підкреслює його внутрішньо-вимірну «розімкненість», просторовість, полісимволічність. «Небо» проходить у текстах збірки самодостатнім і навіть самоцінним образним мотивом, будучи репрезентованим різноманітними лексичними формами – «небесна Дзвінка», «піднімаючи погляд до неба», «ліс небеса вибирає у мене з очей», «ми захаращуєм небо – перед життям // хижим і хитрим», «щоб якнайдалі від неба», «виклик небес об'явить античний хор», «чи слово, замаране навіть росою з небес?», «крильми повітря вдихнуте займає // у грудях, як займає в небесах», «немов стікає не з небес, а з ран», «в згортанні небес над долиною сліз», «що встелила це небо // голодним, погрозливим зором», «і над головами – чистий небесний шум», «під небом оцим», «в ті повітряні ями небесні», «тільки б не занести зайвого неба», «полин поганський в небесах», «інші верхи розмиті у небесах», «як птах // пахне волоссям твоїм між небесами», «і осінять вони з осінніх гір – небесних статуй», «ворушиш навіть воздухи небес», «леґіт небесний переманює кров // по краплині, по віршу», «а ти – про виклик небес, // чи виклик небові (!)».
Образ неба в ліричних інтенціях «Поета у повітрі» символізує беззастережну відкритість авторського погляду, акцентовану безкраїсть поетичного простору, усвідомлену причетність земних начал до вищих сил, що їх скеровують та надихають власною божественною волею. Багатозначним є той факт, що у Герасим'юковій збірці, поруч із образом-символом неба, виведено й образи «відкритого серця Спасителя», «ікон Пресвятого Серця», «Господа», «Бога», «Божого Сина», «Благодаті Господньої», «Христа з хрестом», «Духу», «Обителі Благої», «Спасителя», «Прошви Господньої», «Промислу», «Творця», що додають суттєвих і сутнісних наголосів, смислових фарб до панентеїстичної картини всесвіту в інтерпретації Василя Герасим'юка.
Небо у поетичній аксіології збірки – це і вираження величі природи й природних явлень, і ностальгія за недосяжно прекрасним, і бунтівлива сутність людських прагнень-поривань, і ще одна грань дотику до вічности та споконвічних цінностей-величин.
Лексема «небо» стає вихідним образом й основою гранично ускладненої і тонко відчутої образної картини, у змалюванні якої поет звертається до персоніфікації, до одухотвореної інтерпретації природних реалій і станів. Лексема-образ «неба» не тільки за формою та походженням узгоджується із категорією «небесного», але й проектується на категорії «земного» та «людського», постаючи живим ланцюжком між світом «наземних» і світом «вищих» сил:
І небо, яке знає, як прийняти
дим вечірньої жертви,
осіняє себе цим
світлим димом,
що видовжив верхи гір і лісів,
і тебе у полисках полум'я.
(«Єзавель»)
Образ неба виявляє внутрішню спорідненість концептів «поета у повітрі» та «природи», оприявнюючи їхню полізнаковість та духовну генетичність. Образ неба знімає ту драматичну напругу, що звучить у віршах і поемах «Поета у повітрі», примиряючи людське єство із собою та своєю страждальною сутністю. Образ неба віддзеркалюється у земних реаліях, які філософічно осмислюються саме за його участю, що виразно репрезентовано у поезії «Сигла».
Верлібр «Сигла», що він, за поетовим задумом, має прозоре філософське спрямування, відкривається рядками, які містять лексичні варіації форми «небо» і виражають пафос по-природному безпосередніх зв'язків, взаємин, залежностей у парадигмі «земне – небесне». За концепцією вірша, земне начало є передумовою, передосновою небесних порухів, усе земне потенційно сповнене небесної ваготи:
Щоразу в очах олень,
який п'є воду з потока –
тоді щось відбувається у піднебессі.
Тонким дотиком губ
все на світі приведене в рух.
Необережний крок,
і гіллясті роги звіра –
тріщина перевернутого неба.
Тонкі й викінчені поетичні малюнки «Сигли», виконані м'якою, пластичною графікою, супроводжують образ-вислів, образ-рефрен, образ-мотив «олень воду п'є», який вибудовує і виструнчує цей текст, надаючи йому концептуальної та композиційної завершености.
За художньою концепцією «Сигли», всесвіт – це тонка чутлива система, що в ній разом з одним образом-конструентом у рух приходить усе: видиме й недосяжне людському пізнанню-відчуттю, очевидне й утаємничене, заземлене й піднебесне; це єдиний складний організм, що миттєво відчуває найменші зміни своїх станів, навіть найнепомітніших і на перший погляд найнезначніших; це велика синергетична конструкція, що живе кожною своєю часткою, кожним своїм нюансом, які резонують зі смисловою та філософською динамікою інших подій-знаків та явищ-символів:
Щоразу в очах олень,
щоразу щось відбувається зі всім на світі,
коли олень воду п'є...
(«Сигла»)
Поет із феноменальною уважністю вдивляється, вслухається, вдумується у всесвіт оточуючих його предметів, речей, процесів, внутрішніх і навколишніх почуттів, поривань, інтенцій. Він концептуально «вживається» у символічну сутність і смислове покликання різноликих виявів та явлень світу. Він шукає і знаходить «містки», щоб ними увійти і художньо «прочитати» знакову природу очевидних і прихованих реалій. Він відчуває духовну й сенсорну потребу в єдності з всесвітом, оскільки саме це загострює його почуттєвий і мисленневий зір, що скорочує шлях до розуміння й сприйняття істинного.
Поет сповідує концепцію «побачити усе»: побачити, щоб пережити, пережити, щоб наблизитися, наблизитися, щоб власною інтелектуальною сенсорикою збагатити всесвіт, який, за його поетичною герменевтикою, твориться не тільки щомиті, а й щопочуття, щодумки, щопоруху.
Поет усвідомлює надзвичайну складність всесвіту, в якому важливі функції належать не лише очевидній семіотиці речей і констант, але й знаковій сутности «усього непомітного». Він виголошує потребу в тому, щоб поглядом, духом визбирати усе недосяжне, «усе непомітне», оскільки всесвіт твориться «усім непомітним» так само, як і більш доступними реаліями. У «триптиху коротких елегій» під назвою «Була така земля» рефлексуюча «я»-свідомість ретранслює провідну інтенціональність поетових цінностей:
Відірви від землі мою плоть,
бо побачу усе непомітне,
доки впівночі папороть квітне.
(«1. До трепети»)
Зосередженість Василя Герасим'юка на ємних і фундаментальних концептах, на внутрішньо і суто формально просторових образах, на синергетичних закономірностях і канонах буття цілком природно виформовує в «Поеті у повітрі» порухи до філософування. Спостереження й узагальнення філософського ґатунку органічно вплітаються у ліричну канву, зберігаючи її інтонаційно-зорову органіку і виблискуючи гранями по-біблійному образної глибини: «Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш», «коли на віях тріскає роса, // й любити буде той, хто більше втратить», «у цьому повітрі настільки вже не вистачає // стількох, що нема і тебе», «тільки й мого тут, на землі, доки я є», «що даровано грішникам, // те не прощається слугам», «хто грав // за правилами – не зіграв безвинним», «і здохнути, до тями не прийшовши, // все ж веселіше, аніж далі йти», «бо невидимого завше набагато більше, // ніж видимого». Поет і його ліричний персонаж не ідентифікують себе пророком чи месією: філософування постає втіленням напруженого почуттєвого й мисленнєвого самоогляду, самоспостереження, самоусвідомлення, проте тим вагоміше й виразніше звучать онтологічні дефініції в «Поетові у повітрі».
Густою філософською стилістикою позначена поема «Київська повість», що вона, за авторським визначенням, задумана як «сорок строф». «Київська повість», як і містерія «Єзавель», належить до кульмінаційних творів «Поета у повітрі», до образно-мисленнєвих вершин Герасим'юкової творчости, й разом вони становлять тандем чи не найцікавіших, найсамобутніших досягнень української літератури у жанрі поеми за добу помежів'я XX – XXI століть.
У «Київській повісті» Василь Герасим'юк створює напрочуд складну й тим виразну асоціативно-метафоричну картину, засновану на спогадах, роздумах і внутрішніх інтенціях, що вони викристалізовують «родзинки» духовного побуту – у сенсі побутування людської свідомости, пам'яті, чуттєвости та реставрації суб'єктивно виражених деталей, прикмет, реалій людського життя. Проникливо лункий ліризм поеми стає органічним і вдячним підґрунтям для рядків-тез філософського ґатунку, якими буквально-таки рясніють строфи «Київської повісті»: «Вдруге прожите й відчуте – отрута»; «А молодість – найзапекліша із пропаж»; «Андрій Первозванний дійшов, а Дух не зійшов»; «Страшно розбитись об те, чого вже нема»; «І завтра, як завше, все почнеться зі слова»; «Мабуть, життя – як говіння весняне (піст // Великодний), бо Воскресіння – не акт, а зміст»; «Принаймні, одне ніяк не можеш не знати: // Кров'ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані – до одного! – в кривавій росі».
Фольклорні й біблійні, літературні й міфопоетичні начала, на яких настояна інтонаційна й образна колористика поеми та які організують її концептуальний простір, підкреслені й об'єднані філософською інтенціональністю, яка не тільки споріднює ці різнорідні джерела, а й наділяє їх рисами одне одного. Мисленнєва заглибленість Герасим'юкового зору відсинтезовує міфопоетичний і літературний, біблійний і фольклорний чинники у цілісну художню побудову, якою постає «Київська повість» – поема вимірів і «просвітлення» природи людської свідомости – драматично вразливої, гострочутливої та сенсорно безмежної.
Філософічність різноманітно оприявнюється в художній канві «Поета у повітрі». Поетичні узагальнення можуть носити характер алюзійного чи символічного малюнку, бути вираженими у суто вербальній формі, а найчастіше постають у вигляді асоціативних фресок, «закріплених» чи «подовжених» експресивною виразністю думки-репліки.
Розмаїтість властива й архітектонічним прийомам «уведення» філософських інтонацій у ритмомелодику збірки. Ці інтонації звучать у різних структурних частинах тексту чи строфи. Досить часто Василь Герасим'юк практикує композицію строфи, у якій тонка система поетичної образности вивершується прозорою філософською інтенціональністю:
Ти будеш за перевалом
і літ лукавих, і слів,
де світ не буває вдалим,
мов сам він себе створив.
(«Цілуючи дах дзвіниці...»)
Або схожа структурна ситуація з активізацією філософської завершености, тільки у цьому випадку на тлі акцентованого ускладнення ліричної сюжетики, – ситуація, у якій філософська «зарядженість» вислову «ждуть свого часу в землі» озвучена такою ж парадоксальною перспективою й асоціативністю, як і перший вірш строфи:
Ти знаєш удосвіта храми, як знає черешня.
Ти любиш цей край сновидінь. Ці одвічні жалі
розвіюєш танцем по світу і юно смієшся
над нами й над тими, що ждуть свого часу в землі.
(«Ну хто ж, яке не Хоре, порозвіяв твої чорно-сині?..»)
У Герасим'юковій збірці є рядки із підкреслено загостреним звучанням, що межує із публіцистичністю та філософічністю. У другій строфі вірша «Сова» поет уводить концепт «свобода», що сам по собі несе чітко виражену соціумну харизму, та ще й посилює його соціодуховну актуальність прозорим вербально-смисловим контекстом, у якому рис надестетичного явища набуває і концепт «поезія»:
... і душа корчиться змією під списом,
мовби ухиляючись від нагадувань сеї пташки,
чим насправді оплачуються
свобода і поезія...
Онтологічна інтонаційність пронизує як образну, як концептуальну, так і суто словесну площину «Поета у повітрі». Своїм корінням онтологічна природа поетового думання сягає, безумовно, всесвіту слова, що його Василь Герасим'юк усвідомлює гранично сконденсованим вираженням життєвих сутностей. Поет відчуває внутрішній сюжет, духовну масштабність, предметну символічність слова, яке, неначе досвідчений і передбачливий духівник, вправно вибудовує концепцію поетичного малюнка, зберігаючи при цьому колористичну рельєфність і соковитість власних фарб.
Одна з атрибутивних форм утілення онтологічної інтонаційности у збірці – лексичні пари на кшталт «кров і легіт», «мові і крові», «кров і тьма», «в страсі і в підлоті», «зір і слух», «співи й стогони», «біля Дніпра і слова», «попіл і дим», «вода і вогонь», «плач і крик», «втеча і втома», «груди і скроні», «небесне й земне», «на землі і в небі», що, немовби віхові маяки-позначки, які висвітлюють і розставляють важливі й сутнісні акценти, проходять ліричними колізіями усієї збірки. Лексичні пари засновані як на поетиці традиційних контрастів-альтернатив («вода і вогонь», «небесне й земне», «на землі і в небі»), так і на принципах синергетичної інтерпретації світу («кров і леґіт», «мові і крові», «кров і тьма», «співи й стогони», «попіл і дим», «плач і крик», «груди і скроні»). Вони утворюють концентрові художні образи-відчуття, які, метафорично висловлюючись, колами й хвилями розходяться по смислових «нішах», прошарках і пластах збірки, безпосередньо взаємодіючи з її провідними концептами.
Василь Герасим'юк у психологічно тонкому й зваженому ритмі вибудував «Поета у повітрі», чергуючи лаконічні й невеликі поетичні форми із розлогими – великими віршами й поемами. Й саме в них – у розгорнутих поетичних текстах – в усьому багатстві образно-художніх зчеплень, взаємодій та колізій і постає достеменний масштаб поета, який найповніше і найглибинніше виразив себе у віршах «1745 – петрівка», «Сигла», «Пси Юрія Змієборця», «Серпень за старим стилем», «Верхами біжить» та поемах «Київська повість» і «Єзавель».
У цих творах розгортається сюжет напруженого лірико-драматичного мислення, постають виразні й ускладнені метафоричні картини, репрезентовані витончена асоціативність і рельєфність детально виписаного малюнка, втілюється насичений та багатогранний образно-експресивний контекст. Вони відзначаються легкістю й невимушеністю форми, за чим вгадується поетове тяжіння до розгорнутости й масштабности ліричного думання, і стає аксіоматичною макротеза: Василь Герасим'юк – це поет простору, він потребує просторовости, розповідної необмежености, а розлогі поетичні форми є його стихією.
В збірці «Поет у повітрі» виражено багатющий потенціал міфопоетики, що ретранслює одну із провідних констант Герасим'юкового художнього всесвіту і водночас відсинтезовує цілісну образну парадигму, сформовану з елементів різних національно-ментальних культур. У цій парадигмі репрезентовані образи й образні проекції давньогрецької, праукраїнської та біблійної міфологій, кожна з яких увиразнює й виакцентовує умовність і символічність художнього мислення, його зосередженість на знакових реаліях та назвах.
Міфопоетичність, що сама по собі є колористичною і поліфонічною мисленнєвою якістю, суттєво розширює асоціативний простір віршів і поем, сполучуючи віддалені у часі зображувані події та реалії, підкреслюючи невидимий перегук між уявною давниною та уявлюваною сучасністю: «І на міст // Пішохідний тебе покличуть не хист, не Стікс, // Хоч у Дніпрі із надлишком Стікса вмісту», «і в пам'яті закарбувалися – все поламали // і стерли... // ні, крім чорно-синіх – їх визміїв Хоре», «ну ким, як не Хорсом, навіки відкинуті плечі», «Ангели Старого Заповіту // горні трави косять по Іллі», «Ангели Старого Заповіту // сиве сіно сушать по Іллі», «а вас, мої любі, не збила верхом або низом // кіннота з кіосків нічних – Аполлон з Діонісом // на Галицькій площі», «гадатимеш: Волос астральний – пастуший Бог, // а ти перестрів сам себе!», «і хіба не вона – // єдина смертна під сонцем – // доведе безсмертного пророка Іллю, // безстрашного громовержця Старого Заповіту, // що той проситиме в Господа смерти». Міфопоетичні образи сконденсовують у собі непересічний пласт культур, якими вони витворені й внутрішньо оркестровані. Саме через це міфопоетичні образи-знаки сповнені багатою мелодикою та асоціативністю, що вони безпосередньо передаються й ситуативному ліричному контексту.
Василь Герасим'юк відверто міфологізує художні реалії «Поета у повітрі». Міфологізація особливо часто стосується концепту «природа», який оприявнюється у різних своїх іпостасях. У циклі «Тільки Дніпро», що має своїм підзаголовком визначення «київський триптих безсоння», у якому поєднуються образне й жанрове начала, лірична «я»-свідомість зазначає: «Це вогонь – // мій ангел – глянув з-за Дніпра і часу», «це вітер – демон мій – вогонь кошлатить» (2. «Елегія до Ольги»). У вірші «Стилізація: сонет» висловом «мій демон – вітер» лірична «я»-свідомість підтверджує міфоспрямовану парадигму власних ціннісних інтенцій. Глибинними міфопоетичними витоками й джерелами пройняті вірш «Пси Юрія Змієборця» та поема-містерія «Єзавель», виписана фольклорно-етничними та біблійно-онтологічними традиціями, навколо яких, урешті, й обертається уся світова література.
З-поміж поширених біблійних прийомів, точніше, прийомів біблійного стилю поет використовує акцентуацію та нагнітання знакових лексем й образів. Він будує рядок, низку рядків, намагнічує ліричну колізію, звертаючись до повторення, до градації лексичних форм, що супроводжується посиленням породжених ними емоційних та образно-смислових акцентів: «Творила в сорочці зі скрині – ти що натворила?!», «розправлять для нас полотно – те, що знало ріку // і пагорби знало», «нехай буде як буде», «допоки молоді ви, // нить жива, тому що рветься нить», «пахне вітром над тілом – як тілом!», «чекати – // зайве тут, не чекати – зайве», «мов наступив на грань – ступив за грань // останню, Отче», «і тоді нестерпно стало тим, // кому не буває нестерпно», «здалеку вони нагадуватимуть // доісторичних привидів, // бо нині таких привидів не буває», «але навіть коли облава, // так, навіть коли облава, // ти не забував запросити косарів на завтра, // старих косарів, // малих косарів». Нагнітанням концептуально й стилістично важливих лексем поет виакцентовує грані поетичного малюнка, в якому вагомими є як його загальна «виписаність», так й окремі складники-штрихи.
Повторювані лексеми спроможні переростати у лейтмотивні образи, що ними щедро насичені вірші й поеми «Поета у повітрі», та набувати рис поетичних символів, які уособлюють засадничі концентри авторського всесвітосприйняття. У поезії «Ми вдихали сіно цього світу...» наскрізним, як, до речі, й в усій збірці, є образ круків, який вивершує два фінальні рядки другої строфи:
Знов Іллю годують тільки круки.
Круки знають, де його знайти.
Цей же образ актуалізується й у передостанній, п'ятій строфі, вже тричі повторюючись у двох заключних її рядках:

Круки знають, де годують круків.
Круки знають, як Іллю знайти.
Градація лексичних форм у виконанні Василя Герасим'юка може переходити у Градацію словосполучень і висловів. Тонким нюансуванням розвитку ліричної колізії поет створює текстові ситуації, у яких розкриваються концептуальнотворчі ресурси повтору словосполучень, що навертає розповідь у річище медитацій та онтологічних узагальнень:
А пропадає – шукаю сліди – вірю їм лиш.
Тільки й заняття мого, що шукати сліди...
(«Вперше, вдесяте і всоте прошу: пропади...»)
Акцентуація лексичних форм і висловів у «Поеті у повітрі» інколи сягає виміру складно й драматично інтонованої метафоричної картини, що вибудована за законами діалогу, який тримається на поетиці протиставлення й полемічности. У вірші «Ти кажеш: нині день наш такий...» поет розвиває ліричний сюжет на зміні форм «ти кажеш – я кажу» та протилежному сенсовому наповнені образного вислову «в пустелі пустель», посилюючи його контекстуальну різноспрямованість лексемами «одна», «самота» та альтернативною їм формою «багато люду»:
Ти кажеш мені: в пустелі пустель я сьогодні одна.
Я кажу тобі: в пустелі пустель
сьогодні багато люду.
Ти кажеш мені: в пустелі пустель
самота не страшна.
Герасим'юкове слово, зосереджене на чуттєвих тонах і тональностях всесвіту, на дотику до багатої клавіатури думок і роздумів, на виявленні симфоніки образних, асоціативних,

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Інна Долженкова (джерело: «Дзеркало тижня» №44, 16 листопада 2002)

Книжка, про появу якої так довго говорили «небільшовики», нарешті побачила світ. Назва збірки, спочатку заявлена, а згодом піддана сумніву самим автором, котрий усе-таки зупинився на першій назві, за однойменним циклом, свідчить про певні якісні зміни у світосприйнятті поета: подолавши етнічну «інцестуозність» (Еріх Фромм), себто родоплемінну залежність, Василь Герасим’юк вийшов на обшири позамежні, часто — потойбічні. Втім, спроби зазирнути в потойбіччя притаманні всьому масиву творів непересічного поета.

До нової книжки поезій увійшли й чотири «інцестуозні» вірші з попередніх збірок, назви ... [ Показати всю рецензію ] яких були прив’язані до автентичної Гуцульщини. Маю на увазі «Потоки», «Смереки», «Космацький узір» та «Діти трепети», адже й «Осінні пси Карпат», і «метелик» із серії «Ковчег» тієї ж таки «Кальварії» під назвою «Серпень за старим стилем» — то все-таки вибране з раніше друкованого.

Поетів у повітрі тут аж чотири, рівно стільки, скільки старих віршів. Це, певне, має означати тяжіння поета до рондово-закільцьованої побудови його збірок (пригадую сказане про збірку «Діти трепети»: «Я був такий формаліст, бо книжка починалася й закінчувалася словом «Марія»). Книга «Поет у повітрі» починається і закінчується словом «поет». Проте це далеко не формалізм (до речі, Герасим’юк ніколи не ставив собі за мету форму, бо в нього форму завжди диктує зміст). Просто «поет у повітрі» — то маленький хлопчик, якого випустили у світ без шкіри, відтак — приречений на нестерпний тягар родової пам’яті та гіпертрофований обов’язок зробити цю пам’ять надбанням «мертвих і ненароджених», але й нині сущих в Україні й не в Україні земляків його.

Отже, «Поет у повітрі» перший. Хлопчик, який «і в неживому повітрі... оглушливо біжить... у снігах», доганяючи сани з небіжчицею, старою гуцулкою, бо треба поховати до заходу сонця. Повітря неживе, як ота гуцулка, зі смертю якої зник цілий світ разом із дзвоном. Поетові ж лишається тільки бігти за саньми, і цей оглушливий біг під акомпанемент шаленого стукоту серця, що от-от вирветься з грудей, видається безкінечним: запам’ятати, зафіксувати минуле — то справжньому поетові робота до скону, до останнього подиху в неживому, порожньому повітрі.

Але є й інше повітря, як стихія, протилежна воді й землі, стихія, в якій ширяє крук, що живиться падлом і з того падла вимучує поетичні рядки, які вже не відгонять первісним харчем, а тонко пахтять на цілий світ. Це вже другий «Поет у повітрі»: «...коли повітря сходить з ума кажу ти крук... о це досконала катастрофа». У цьому повітрі ряхтить веселка, але воно все-таки «сходить з ума» перед найпершим Заповітом, стаючи безберегою водою, в якій нема поживи. Навіть для крука, який живиться падлом, а наш поет, себто Василь Герасим’юк, — усім, що потрапляє під руку: дитячими спогадами, гуцульськими міфами, біблійними сюжетами, які перевертає з ніг на голову, інтерпретуючи в найпарадоксальніший спосіб.

Але про поетове свавілля щодо Святого Письма — трохи нижче. Наразі ж третій «Поет у повітрі», точніше, фінальна імпровізація під назвою «Поетові в повітрі», своєрідна присвята собі, любому, який, може, й не з власної волі, а радше з Божої забаганки мусить перевтілюватися то в крука, то в пса, то в сову, а то й у змію. І хто вигадав, що поетичний талант — велика Божа ласка? Цей дар — нестерпний тягар, що змушує втрачати себе яко земну людину і говорити за всіх «малих рабів німих», які оцю здатність поетову й поцінувати ніколи не зможуть. Але менше з тим: поет не сподівається на визнання тут і тепер, будучи рабом свого дару в усіх чотирьох стихіях, то ширяючи круком, то виючи совою, то гавкаючи псом, то безшелесно звиваючись змією.

Але «під завісу» книжки, віддавши данину всім стихіям, поет усе-таки виривається на прозорі обшири чистого повітря, в якому прорветься слово. Він випростується зі склепу, в якому замуровано його слово, що, проте, й не може без цього склепу існувати, вибухаючи в потойбіччі, де «нігті мерця вже видлубують глину з осколка». Оцей може асоціюватися зі старою небіжчицею-гуцулкою з першого «Поета в повітрі», відтак замикаючи збірку у своєрідне рондо. А втім, про це вже сказано.

Герасим’юк, подолавши свою етнічну «інцестуозність», усе-таки залишається вірним своїй Гуцулії. Він зумів переплавити свої традиційні образи й історії в слова освіченої людини початку нового тисячоліття. Наш поет дуже невимушено почувається й серед філософів, і серед поетів минулих століть, що дозволяє йому органічно вписувати літературно-кінематографічно-філософські ремінісценції в поезії — і гуцульські, і київські. Щодо Василевої прабатьківської ще гуцульськості, то в новій збірці продемонстровано новий рівень її осмислення. Поет уже не пишається нею, він сприймає її як кару Божу. І то не лише тому, що від пасторальних гір дитинства дедалі більше і страшніше віє катастрофою, що вже зримо й діткливо «Верхами біжить». Поетові вже не хочеться жити серед смерек, які молодші за нього, бо навіщо?

І хоч у поетовому словнику першими стоять Довбуш і Дзвінка, він здає собі справу з того, що ці постаті — минуле, якому нема місця тут, серед гір, де вирубують праліси разом із добрими духами столітніх дерев. Гуцульські хорали, які колись звучали гармонійно й розмірено, дедалі більше скидаються на реквієм. І річ навіть не в тому, що вирубуються споконвічні карпатські ліси, а в тому, що Гуцульщина, вся її земля, просякнута кров’ю убієнних, часто-густо — безвинно, а колись цілюще повітря — запахом Звіра, випущеного з найтемніших закапелків колись дитинної гуцульської душі. Тектонічні зрушення відбуваються не лише в земній корі, позбавленій лісової шуби, вони вивергають на поверхню все найтемніше — аж до інстинкту вбивства. Ці тектонічні зрушення руйнують довколишню гармонію, а з нею — віру. Відтак поезія перетворюється на сумну казочку, де немає місця раблезіанству, а посмішка скидається вже на гримасу болю. Вододіл Герасим’юкових тектонічних зрушень проходить по серпню, місяцеві, який для поета є знаковим і значущим: напередодні Спаса, тобто Преображення Господнього, він народився, і саме в серпні з ним завжди щось відбувається, якісь світоглядні зміни: «Я бачу інший серпень... // я вже втомився від язицьких явид, // мене вже не катує жоден знак, // хоч поруч віщий цвіт жере диявол // і брат сестру січе на дрібний мак».

Поет, може, й стомився від свого язичництва, проте не так сильно, як від Києва. Чи не вперше в поезії Герасим’юка в новій книжці надзвичайно потужно осмислено його київський досвід. Ідеться про поему «Київська повість», присвячену пам’яті Віталія Никитюка. Цей досвід усуціль негативний, відтак, аби в цьому місті жити далі, треба переплавити його в поетичні рядки, зробивши з міста-монстра, яке вичавлює з поета останні соки, в якому він задихається без повітря, такий собі нестрашний лубок. Щоправда, лубок із вовком, який цього разу постає не псом Юрія Змієборця, а нещасним пораненим звіром на Волоській, що тікає від ловців на старому килимку. Цей килимок колись висів на стіні у квартирі на Подолі, а тепер його сюжет проступає лише в пам’яті ліричного героя поеми, бо тепер на місці цієї стіни басейн, центр підводного плавання під назвою «Тритон».

Києвом у Василя править не повітря, а інша стихія — вода. Ці «сто тисяч облич із Дніпрових вод» заступають місце гуцульських облич під травою. Дніпрові води пожирають своїх дітей, позбавляючи їх повітря, перетворюючи на пораненого звіра на Подолі. Ритм поеми нервовий, напружений, як напнута перед останнім пострілом тятива, задається усвідомленням і сприйняттям Києва як велетенського Молоха, що пожирає своїх найкращих дітей. За Герасим’юком, це місто вбиває, воно відбирає в поета найкращих друзів — Віталія Никитюка, Віктора Шакулу, інших, не менш дорогих. Це місто, де в поетову підсвідомість заповзають павуками чужі сни, де він чомусь мусить спокутувати чужі гріхи й падати жертвою чужих проклять. Усе це загрожує втратою ідентичності. Це місто-вбивця, і справа не в містиці, до якої поет завжди був схильний, а таки в місті. Тому — «нерв наших тем — ненависть». Але все-таки є товариство «золоте», де свої — «ошую й одесную». І це малесеньке ґетто «своїх» — трохи рятує. В поемі «Київська повість» багато ремінісценцій зі світової літературної класики (улюблений Василів Хуан Рульфо — тут-таки), кіна, класичної музики. І тут вони цілком виправдані, бо в Києві треба вважатися інтелектуалом, навіть коли ти таким не є...

У поезії Василя Герасим’юка годі дошукуватися якоїсь стрункої системи вірувань: він постає то поганином («Ну хто ж, як не Хорс, порозвіяв твої чорно-сині?»), то християнином, то раптово, але напрочуд органічно називає гуцульську жінку Єзавеллю Старого Заповіту, хоча й називає себе «запеклим Джусом» — лубковим гуцулом, який тільки гуцулів і визнає. Така вільна інтерпретація біблійних образів і сюжетів іде, вочевидь, від специфічно поетичного слуху. Це слух медіума, який чує голоси й у довкіллі, і потойбіччя: «з безсмертного леготу вихопить те лиш, // котре хоч почуєш, але не збагнеш»... Саме тому Василеву поезію так складно і водночас легко тлумачити: кожен чує те, що може й хоче почути, лишаючи Поетові його одвічну таїну, що її вичерпати й розгадати не видається можливим...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Кирилюк (джерело: Буковинський журнал 1’2003)

кажу ти крук
і це нарешті стосується
тільки тебе
о це досконала катастрофа
Василь Герасим’юк

Долаючи “вселенський протяг” часів, людина в драматичній прірві днів і доль завжди прагнула вирізнити власний простір, відчути причетність до світобудови як цілості й окреслити свою присутність у ній. Це необхідна умова, безсумнівна точка відліку, без якої руйнуються зв’язки в межах означеного простору. Тут можна багато сперечатися. Істина ж у тому, що кожен із нас має право на свій світ. Інша річ, як він його облаштує, чи зможе вповні зреалізувати закладений Творцем потенціал, аби врешті самому ... [ Показати всю рецензію ] відкрити у собі таїну праоснов – здатність творити, себто бути творцем. Запитую себе: як привести у рух ті невидимі механізми буття, аби відоме Гельдерлінове “і навіщо поет в убогий час?”, перетнувши кордони кількох століть і позбувшись первісної риторики, не набуло ознак тотальної іронії, не стало ще одним доказом нашого безсилля перед екзистенційною порожнечею?
Треба випробувати всі можливі перспективи і стани, втечі й повернення, щоби в “убогості часу” відчитати його повнокровну мить (але ту, яка наповнена досвідом – синтезуючою якістю минулого, теперішнього, майбутнього) і прожити її, затримати в собі. Як це вдалося, наприклад, персонажам Кена Кізі чи Пауло Коельо.Як це вдалося ліричному героєві Василя Герасим’юка.

Ніяк не можу прийняти викличну життєствердність (хоча й позначену драматичною меланхолією) хрестоматійного “ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!”. Мені ближча риторика Гельдерліна, бо вона дає ключ до пошуку, навіть якщо цей пошук тривалістю в ціле життя. Хоча “життя – це мить, яку ми проживаємо саме тепер” (П.Коельо), “це наша мить – одна проклята мить” (В.Герасим’юк).

На подібні роздуми налаштовує нова поетична книжка Василя Герасим’юка “Поет у повітрі” (Львів: Кальварія, 2002), що замислена автором як книга-присвята, а ключовим словом тут є слово поет – ним вона починається і закінчується. В одному з інтерв’ю В.Герасим’юк спробував пояснити вибір назви: “Після очищень Води і Вогню, відірвавшись од земного тяжіння, Повітря – це остання стихія, де ще можливий суверенний поет…” Тоді що є точкою відліку стихій, початком, віднайшовши який, зможемо зрозуміти механізм і особливості таких трансформацій?

…і тепер ніхто з певністю не скаже,
в якому ми часі,
і тому цікавимося
початком, –
це не просто втрата екзистенційної опори, так відбувається долання сили земного тяжіння, пошук духовного опертя, бо ще існує тверда переконаність у тому, що “і завтра, як завше, все почнеться зі слова” (“Київська повість”). Не менш важливим, аніж пошук початку як необхідної сакральної моделі, є знання закону постійного тривання, його гносеологічна функція реалізується двопланово: “…щоразу щось відбувається зі всім на світі…” (“Сигла”) – зовнішній план, і “все відбувається в крові” (“Ранкова пісня в Парижі”) – план внутрішній. Між ними відсутня будь-яка межа (вона не може існувати, бо тривання позбудеться своєї органічності, досконалої парадоксальності), адже “щось відбувається”
навіть із запахом,
у якому ти затримався,
відчув: облава (“Сигла”).

Тому – “наше повітря – із нашої крови – між нами”. Кров – носій генетичної пам’яті передусім окремого індивіда – набуває символічної спроможності, якщо розглядати цей концепт у ширшій площині – як код генетичної пам’яті народу (невипадково одна із частин книги має назву “Кров і легіт”). Пам’ять є запорукою тривання Поета в часі. Конденсуючи в собі події і постаті – вічні й реальні, – пам’ять Поета здобуває здатність розсувати історичні пласти, проникати в серцевину мітологічних систем, щоби відкрилися ті “енергетичні вузли”, без яких світ може позбутися своєї трансцендентної функції. Саме пам’ять – найважливіший складник художнього простору В.Герасим’юка. У ньому співіснують “ангели Старого Заповіту” і Симон, Молода і Князь, музика Маґур, Довбуш, Орфенюк, Баюрак, станичний Остафійчук та інші, що надають цьому прос­тору тривкості. Кров-пам’ять-повітря становлять його квінт­есенцію. У ньому – Поет. Це стан екстреми, стан прозріння, але не миттєвого (ситуативного), а прочутого задовго до “перемикання часів”.

Час у книжці В.Герасим’юка – категорія концептуальна, хоч і нерозривно пов’язана із просторовими реаліями (Космач, камінний Ґрегіт, Чорний Ліс, Чорногора, Чорний Черемош і Білий Черемош – з одного боку, і з другого – Дніпро, Київ). Вона реалізується на кількох рівнях: конкретно-історичний вимір часу (його рамки чітко окреслено):

Щоб розповісти про хлопчика,
який з першої половини двадцятого століття
дивиться з-за комина,
як задихається при свічці його тато,
помираючи вранці на Юра,
я став поетом, і це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін,
себто у другій половині двадцятого столітття,
коли вирубали праліси (“Поет у повітрі”);

суб’єктивний час вимірюється станом пошуку Поетом самого себе, свого місця у часі конкретно-історичному, який не відпускає:
А потім перестрінеш десь там, колись там,
гадатимеш: Волос астральний – пастуший Бог,
а ти перестрів сам себе!
Змалку звик до нечистої сили – оком не змигнув.
Але в іншій ущелині – знову ти.
А хто це зненапала через десять років на Костричі
в імлі вечірній?
А чи не літ отак через двадцять
в імлі на землі –
молодший сам від себе рівно на двадцять літ?!
Не змигнеш чи склепити повіки не зможеш? –
нині в цьому краю і привиди зістарілись
(“Верхами біжить”).

Суб’єктивний час у книжці В.Герасим’юка “затягує” у своє силове поле й інші часові площини – біблійно-міфологічну, архетипну, культурологічну. В результаті цього виникає потужний енергетичний баланс, який вимагає постійної напруги в рамках суб’єктивного часу, навіть перевтілень (крук, пес, змія та ін.), а також енергетично наповненої символіки (трепета, папороть, смерека та ін.).
Можна стверджувати, що “Поет у повітрі” – це сторінки однієї великої Книги Долі покоління, до якого належить поет, і покоління, досвід якого ввібраний із ритмом колискових (“…і наші матері мусили колисати нас т а к, як тікали вони, вагітні, як бігли печальними полями Галичини і верхами Чорногори у хмарах…”), але вона, попри впізнаваність образів і символіки, випадає із того ряду, де “Потоки”, “Смереки”, “Космацький узір”, “Діти трепети”, “Осінні пси Карпат”, незважаючи на те, що кілька віршів із них таки увійшли до книги “Поет у повітрі”. І справа не в хронологічній межі між століттями (тисячоліттями!), хоча і показовим у цьому плані є рядок із вірша “Поезіє, порятувала…”: “я і в повіт­рі знав межу”. Відмінність внутрішнього (концептуального) характеру полягає у ставленні до перспективи як одного із неодмінних рівнів осягнення часопросторових реалій.

І якщо в поетичному доробку В.Герасим’юка минулого століття ще все, про що пише автор, має певне опертя (матеріалізоване і нематеріалізоване), ще все (навіть минуле!) сприймається на рівні перспективи, то в книжці “Поет у повітрі” така перспектива відсутня – усе знайдено і розкрито, нарешті, випробувано (допомога “масок” пса, крука, змії, “сухої різьби” тут очевидна і виправдана, як і ставлення до символів, генеза яких – у фольклорі, Біблії).

Єдине, чого не збагнути – це Божий Промисел: “найбільше вдячний Творцеві, що Промисел не збагну”. “Не бався з яйцем-райцем”, - застерігає ліричний герой “поета у повітрі” у “фінальній імпровізації”. Тут не просто резюмування, тут починається пошук істини (заново!), коли перейдено повний екзистенційний цикл, коли людина знову опиняється перед тими питаннями, що вже розв’язувалися. Тому важливим у цьому контексті є образ Творця. Його статична споглядальність (це притаманно віршам із попередніх збірок В.Герасим’юка) якраз і підштовхує до пошуку відповідей, до прагнення зреалізуватись:

Ми всі з того лісу. Нас тяжко шукав сатана.
Ми вийшли з потоків і впали з потоками в праліс.
Вони не дали нам піднятись,
там риба кусалась,
а в плесах, у курбалах Бог визирав – як з вікна
(“Хтось грає на скрипці. Спасіте його…”).

Натомість у книжці “Поет у повітрі” присутність Творця має дещо інший характер. Адже Ним дозволені перевтілення і маски, пошуки ліричним героєм самого себе у верхах і долах, Він приймає втрати і сумніви, однак вимагає віри як постійного й невичерпного джерела, що здатне підтримувати, живити Дух. Інакше десниця Творця може покарати. Покарати життям. Життям, у якому треба перебути не лише свій час, а й минулі, щоб оживити міти, щоб приміряти до себе світ, змінюючи іпостасі (маски):

ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати
(“Крук”);

Тут, між людьми,
шкіра змії, голос сови –
тільки й мого тут, на землі, доки я є
(“Змія”).

Це висока ціна не лише за право бути тут і тепер, а й за право усвідомити таке буття як місію, зрештою, як один із рядків Вічної Книги, бо колись таки “проступить Залізна Канва” і відкриється світ Лісу (Чорного Лісу). Невипадково з’являється символ сови – “понурої посередниці в покликах крови”:

Я одягав маску вівці,
а пізніше маску пса,
щоб не чути її голосу,
і тому тепер
серед ночі,
я нічого на світі не розумію,
і душа корчиться змією під списом,
мовби ухиляючись від нагадувань сеї пташки,
чим насправді оплачуються
свобода і поезія,
і тому тепер
прошу Бога,
аби швидше закінчився ліс (“Сова”).

Найвиразнішим у цьому ряду є вірш “Пес”. Приреченість ліричного героя очевидна, як і розуміння того, що віра як необхідна якість світу знівелювалася, а закони світобудови, не дотримувані й забуті, втратили сенс:

Я вив до Творця,
брязкотів ланцюгом сатани,
бо віри замало – й диявол у Господа вірить.
А вдосвіта просто нестерпно.
А Твориво не
нестерпне, а просто не те –
мовби хтось перепише
і зніме ланцюг,
відділивши небесне й земне.
Творцем облюбований грішник.
Творцеві видніше (“Пес”).

Існує, гадаю, певна закономірність у розташуванні згаданих поезій у книжці (як і віршів під одною і тою ж назвою “Поет у повітрі”). Вони входять до двох циклів – “Сім віршів” (“Крук”, “Пес”) і “Дев’ять віршів” (“Сова”, “Змія”).Обидва числа – 7 і 9 – належать до ряду сакральних чисел (так само число 40 у вірші “Серпень за старим стилем”) і можуть сприйматися як вихід за межі реального часу і простору – у мітологічну площину. Це місце, де перетинаються міти і знаки, виявляючи духовно-сакральні зв’язки між символами християнства і язичництва. Це полюс болю (не розчарування!):

я вже втомився від язицьких явид,
мене вже не катує жоден знак,
хоч поруч віщий цвіт жере диявол
і брат сестру січе на дрібен мак
(“Я бачу інший серпень…”).

Це, врешті, “хитрощі із Книгою Життя у Книзі Мертвих”. Це повернення після ловів (а як бути тому, “хто пійманий ще в лоні, як Ісав”?) і перспектива бути впійманим якраз тоді, коли відкрилася істина і сила “верхів”. Натомість реальність пропонує інше коло, яке неодмінно мусить замкнутися: “нас відпущено в доли зійти…” (“Чуєш мене? Багряні захід і схід…”). Найстрашніше – бути пійманим собою, спровокувавши зміщення реальності, залишатися прищемленим нею.
Для ліричного героя В.Герасим’юка такою пасткою став Київ – “місто – все із літер малих, як гарольд, коли йдеться про плащ” (“Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав…”).

І в інших поезіях, які ввійшли до попередніх збірок, Київ представлено як світ, що існує в підземному вимірі. Наприклад, у вірші “Розберемось в тому, що було…” все минає “в цьому сивому столітті, що тепер під Києвом летить”, а “підземні стеж­ки”, здається, наділені магічною силою внутрішнього спустошення: “Я сказав про підземні стежки, і мене не впізнали” (“Я промчався тунелем тих літ…”). Слід відзначити, що Київ, насамперед як духовна субстанція (своєрідна пастка зі своїми правилами звільнення й потрапляння в неї знову і знову), досить опукло й цілісно постає у книжці “Поет у повітрі” (“Київська повість (сорок строф)”). Зрештою, “кожен, як знав, відтоптав свій вилом (чи зсув)…”, але на тлі банального (не-банального!) сюжету проступає Історія Доль, яку Поет приречений (покликаний?) завжди носити в собі. Чи не вона допомагає долати силу земного тяжіння, аби піднятися “у повітря”?.. Чи не вона спонукає відрізнити лубок від справжнього, ілюзію від істини?.. Одначе призначення пастки – замкнутись. Але тут “защемлення” пасткою проектується у значно ширшу площину, адже Київ – столиця, тому присутні у творі алюзії (історичні й літературні) відіграють роль своєрідного тла, в контексті якого центр позбувається своєї найголовнішої якості – він маргіналізується (“Знов діти пірнають в цей Київ – у цей басейн…”). Натомість “напівпідвал” як окремий відчужений світ (деталь – килимок із лубковим сюжетом на стіні), який, здавалось би, мав зникнути, розростається в міт, наповнений драматичними колізіями зовнішнього і внутрішнього плану. Невипадково віссю твору стала повість Хуана Рульфо “Педро Парамо” (центральна алюзія), автора, який “відкрив галичан іспанських (чи індіан) У містиці точній, жорсткій і, як бритва, гострій…”:

Там – подорож у країну мертвих. Прийом
Старий, як наш Київ. Наших зрад ланцюгом
Ми зв’язані. Тут, як там – на землі ацтека.
На нас полювали теж. Нерв наших тем –
Ненависть.
Ми вже прийшли.
В підземку зійдем.
На станції Тараса Шевченка.

Ось тут і спрацьовує механізм пастки – коло замкнулося. Той, хто прагнув відчитати сторінки Історії, віднайти “сліди”, ба навіть ті чи інші символи національного буття (“Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком Змивали ночі і дні, води й помиї?”), виявився спійманим нею ж, бо “лови як лови”. Як вийти з оцієї пастки-підземки-землі, із пасток, які є в кожному з нас,
Щоб можна було повірити:

все може бути, як у молитвах,
як у повітрі свободи,
як мало бути,
як мало би закінчуватися
кожне століття людей (“Єзавель”)?

Містерія В.Герасим’юка “Єзавель” – ще одна спроба дошукатися відповіді. Старозавітні колізії, історичні реалії середини двадцятого століття і екзистенційна порожнеча кінця віку сплітаються в “енергетичний вузол”, який навряд чи комусь під силу розв’язати. Хоча все має здатність повторюватися (“Молода буде цілувати всіх”), “бо знов усе відбувається в тобі”, бо донині “кров Єзавелі на конях…” Може, трагедія цілого покоління (чи, власне, кількох) у тому, в яку казку повірило, і чи взагалі потрібними були “пошуки жанру”, адже “якщо царівна зі Святого Письма, то хіба це казка для віруючого?”, а якщо з поцілун­ку Молодої “починається твоя пам’ять”, то все це має неодмінно щасливо завершитись?
Тінь старозавітної Єзавелі в поемі слугує алегоричним тлом, крізь призму якого розгортається центральна колізія, у центрі якої – жінка. Її життя мічене старозавітністю. Старозавітністю, яка лиш може бути притаманна жінці Гір, жінці Лісу (ця міченість виявляє себе ще задовго до того, коли “вкотре подумала, що так не буває у житті, яке залишається після диму перед Великоднем…”):

Я збагнув це одної осени сто років тому,
бо в той день, коли вони зійшли з полонин,
були перші вечорниці з музиками й танцями.
І вони прибігли, не вспівши з себе скинути
довгі полонинські сорочки, залоєні,
випарені в жинтиці,
що стояли лубом,
не пропускаючи ні дощу ні вітру –
так і примчали з усім блеянням і трембітанням,
із ревищем рогів і вовчим завиванням –
прилетіли, здичавілі й задимлені!
І хіба могли вони знати, що дівча,
яке вперше прийшло на забаву
у найбілішій на світі сорочці
і найновіших запасках,
зробить ватяними їхні ноги –
та це ж і ведмедям карпатським не під силу!
І хіба вони могли закружляти тебе в танці
з усім своїм димом і гуркотом!

Ця міченість набуває межової трагічної сили і в іншому часопросторовому ракурсі, коли її (міченість) доводилося “спокутувати”, несучи найтяжче покарання – покарання життям:

І народиш дочку
на іншому кінці світу, на ріці,
на лісосплаві, на бистрому і страшному Єнісеї,
на плоту, одна на плоту,
в чоловічому танці габів.
Перекричавши свою смерть,
впершись безумними очима в небо,
все зробиш сама,
і розірвеш на собі сорочку,
і оповиєш немовля.
І в брезентових ризах на голім тілі
ступиш на берег.
“У-у-у, западенка!” – звучатиме, як осанна,
а у відблисках вогнів
із печей під землею у Караганді
дихатимеш легко і вільно,
як у пеклі.

У поемі все підпорядковано законам містерії. Неприсутність біблійної Єзавелі (хоча ключ містерії – саме в епіграфі) і невидима присутність ліричного героя (Поета “у повітрі, у якому зник дзвін”) підносить завісу над тим, що вже відомо і пережито (безпосередньо чи опосередковано), але й досі не прожито нами як Історія, яка стосується кожного із нас.
А так важливо прожити власні “сто років самотності”!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: Клуб поезії)

Балачки про безпристрасність критики - не більше ніж балачки. Насправді вона, ця перехвалена безпристрасність, починається й закінчується побіля текстів, які апріорі тобі байдужі, які не зачіпають за живе, не беруть за душу. Коли ж нарешті (а це, звісно ж, буває напрочуд рідко) виходить книжка, здатна схвилювати, вразити, дістати до глибини душі, - вона й сприймається дещо інакше, ніж просто текст: нею переймаєшся, її любиш або ненавидиш, але будь ти хоч найостаннішим критиком, а безпристрасно говорити про неї не зможеш.

Я чекав нової книжки Василя Герасим’юка. Вірив у неї і… хвилювався ... [ Показати всю рецензію ] за неї. Занадто сильним, занадто стійким і глибоким залишилося моє враження від Герасим’юкових “Дітей трепети”. Попри всі “віяння моди”, пошуки й метання, концепції та їх відсутність, останнє десятиліття української поезії для багатьох, кому література направду небайдужа, пройшло під знаком саме цієї книжки - настільки посутні речі зумів у ній поет сказати, настільки глибоко проникнув у суть речей вічних. Мало того: дійсно небайдужі, гадаю, охоче погодяться, що протягом цього десятиліття з’явилася ще тільки одна поетична книжка, ознаменована дещо іншими за своєю природою, але настільки ж глибокими й посутніми художніми відкриттями - “Діва Обида” Ігоря Римарука.

Звісно ж, після таких творів на поета лягає напрочуд тяжка ноша відповідальності за своє слово. Не надірватися, не збитися на кон’юнктуру, не потонути в пращі самоповторів, “утримати планку” - це давалося дуже небагатьом. Хрестоматійних прикладів не наводитиму, вони й так усім відомі. Вочевидь, Василь Герасим’юк прекрасно усвідомлював ці речі, і саме тому він майже десять років мовчав. Ні, це не було мовчання Стефаниківського чину, - його нові твори публікуватися в літературній періодиці, вийшла книжка вибраного “Осінні пси Карпат”, відтак навіть збірочка із трьох нових поем у серії “Ковчег”. Але все-таки це було мовчання. Поет довго зважувався на наступну книгу, яка не розчарувала б ані його, ні читача. Нарешті зважився - і ця книга того варта!

Найперше, в “Поетові у повітрі” відчитуємо справді вже посутньо “іншого” Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську мітопоетику залишилася (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом, і відчувається здебільшого лише в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших - тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) реґістрах.
…це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін…
Так, це повітря - ця культура - не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну континуальності національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:
Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.
А відтак звести нарешті порахунок і з самою поезією:
Не хочу більше твого дива -
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
Так, якщо в “Дітях трепети” (здається, наші критики чи то не захотіли, чи побоялися тоді відчитати цю метафору дерева, на якому повісився Юда) Василь Герасим’юк радше почував, що каже, то в “Поетові у повітрі” він уже знає, що каже:
ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати.
На землі поетові місця вже немає, але й у повітрі він змушений перетравлювати падло. Континуальності не лише часу, а й простору, попри розширення овиду, не позбутися.

Поет у повітрі - це метафора витіснення культури в постсучасному світі. Задумаймося: постсучасний - це тоді, коли поет у повітрі. Недарма в часи поголовної верлібризації Василь Герасим’юк структурною основою своєї книжки робить “архаїчний” жанр сонета. Ні, формально вільного вірша поет теж не цурається, але жанрово ці тексти я означив би як медитації, а не просто верлібри. Це теж, мабуть, не зовсім точно, але значно більше відповідає суті їхньої енергетичної наснаженості.

У багатьох текстах цієї книжки, найперше поемах (“Київська повість”, “Серпень за старим стилем”, “1745 - петрівка”…) читач відкриває для себе гармонійного (але не розміреного), спокійного (але не впокореного), заглибленого в розмисли (але не з вихолощеними емоціями) поета Василя Герасим’юка. Це - політ, але без дитячої радості польоту і без юначого страху польоту. Це зріле і глибоке відчуття польоту. Це музика. Це поет у повітрі.
…ти літаєш навіть нині…
Навіть нині!
Стосовно цього не можна залишатися безпристрасним.

[ Згорнути рецензію ]