Олег Коцарев : Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого: Пригодницькі повідомлення : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Яр Левчук (джерело: Буквоїд)

Основою пригодницьких повідомлень книжки Олега Коцарева є подія або низка певних подій, на яких тримається сюжетна лінія. Жанр повідомлення – це коротке й стисле невелике оповідання з мінімальною кількістю героїв, однією наскрізною лінією та обмеженим набором проблем, яких торкається автор. Події тут динамічні, їхній стрімкий рух вводить читача в сферу співпереживання героям. Відчувається, що написане є повністю пережитим досвідом автора, ніби все той пише із себе, але при детальнішому розгляді мимоволі розумієш, що в його прозі поєднується стара класична форма з новим змістом. У ній спостерігається ... [ Показати всю рецензію ] яка-не-яка тяглість з минулими літературними героями та сюжетами. У пригодницькому повідомленні «Депо на Либідській», Олег ніби пише свій власний вигаданий сюжет, але чому ж від нього так і несе класикою перемазаною й доклеєно-переклеєною на новий лад? А йдеться тут про Оскара Вайльда, його казку «Кентервільський привид». Фабула цієї казки загальновідома: прах старого привида століттями не може заспокоїтись, він бродить замком й лякає людей, аж доки не знаходиться дівчинка (юне, чисте серце), яка щиро жаліє привида і проходячи через певні випробування, дарує йому свободу. У автора «Депо на Либідській» все прозаїчніше: «Під час однієї з перебудов колишнього депо трапилась неприємна історія. В бетон закатали одного із співвласників… Труп довго не знаходили, а видобули тільки тоді, коли вже робили супермаркет» (c. 49). Потім міліція встановила прізвище цієї особи – Вишневецький. І ось цей Вишневецький-привид (потривоження праху призвело до появи привида) лякав людей навколо: «Відтоді привид став з’являтися на території колишнього трамвайного депо, але зберіг нову звичку виламувати двері. Він міг просто ввижатися нічному охоронцеві, міг налякати касирку, що чогось затрималася й останньою йшла з роботи. Часом розбивати вітрини в ювелірній крамниці» (c. 51). Правда у Вайльда сам привид починає боятися сім’ю містера Хайрама Б. Отіса, його оповідання побудовано на парадоксі, а у Коцарева парадоксу нема, так само нема якогось логічного закінчення. Олег вигадує дівчину Ліну (яка гіпотетично у Вайльда – дочка Хайрама Б. Отіса – Віргінія), яка стикається з привидом, що заманює її в трамвай. Після цього випадку Ліна вийшла на Либідській, вона вже вдома народила горобця. А потім і зовсім незрозуміле закінчення: «Відтоді регулярно одного разу на три місяці Ліна, мов лунатик, серед ночі йшла геть з дому, каталася на трамваї разом з Вишневецьким, а під ранок народжувала горобця. І на цю регулярність не впливали ані шлюби Ліни, ані її розлучення, переїзди, народження дітей, зміни роботи й соціальних статусів чи навіть зростання прибутків. А народженні нею горобці всі жили на даху колишнього депо на Либідській» (c.55). У Вайльда Віргінія після того, як поховали залишки привида, одружується, а в замку налагоджується життя. У Вайльдівському закінченні «Кентервільського привида» є логіка, а в Коцаревському повідомленні якась незрозуміла розв’язка. Ліна чомусь народжує горобців (до чого тут взагалі горобці?), незрозуміло, що стається з Вишневецьким, чому Ліна стає лунатиком? Чому зміни в її житті ніяк не впливають на лунатизм та відносини з привидом? Цей текст залишає поки самі запитання. Напевно, автор хотів створити фантастично-містичне оповідання, але оця кількість нез’ясованого в тексті, змушує замислитися про його якість!

Взагалі елементи фантастики і містики притаманні творам Олега. В меседжі (який більше нагадує невелике оповідання) «Неймовірна історія правління Хлорофітума I» (яким і названа збірка), що більше схожий на попсовий бойовик, де божевільний диктатор-монарх Хлорофітум I робить безглузді вчинки (виганяє людей з тролейбуса, чавить танком автомобілі, виганяє молодят і гостей з весілля), які нагадують маячню, сплетену з гіпертрофованої реальності, пустої вигадки, подій, що не вкладаються в рамки розуміння. Кіно перекочовує в телевізор, то краще увімкнути бойовик і не напружуватися, аніж читати оці не склеєні докупи фантазії??!!

У повідомленні «Як важливо вміти перетворюватися» (так і хочеться згадати назву п’єси Вайльда «Як важливо бути серйозним») з легким і не напруженим сюжетом, знову з’являється оцей містичний (або навіть фольклорно-казковий) момент: головні герої перетворюються на звірів, втікаючи від переслідувачів. Головна героїня Фретка «тричі цокнула язиком – і перетворилася на справжню фретку! На маленьку стрибучу здичавілу тваринку! І ця тваринка заскочила на підвіконня, легко прослизнула в решітку та вискочила з будинку. Вражений, я зупинився. Але здогадався. Теж тричі цокнув язиком – і перетворився на справжнього тхора, чорного, гнучкого й норовливого, та вистрибнув слідом за фрескою геть із гратованих і скляних зигзагів вікна» (с. 65-66). Це повідомлення читається ось до цього моменту з містикою, казкою з цим перетворенням на тварин. До кінця не можна збагнути, чому саме автор вводить такий елемент у текст, адже він виглядає дуже простим засобом виходу із ситуації для героїв. Невже казковість оповідань, містика, фантастичність це те, чого потребує сучасний читач? Невже корпус написаного Гоголем, Гофманом, Вайльдом, не зможе задовольнити духовної спраги сучасної людини? Питання залишається відкритим…

Варто також згадати низку повідомлень, які слугують більше для заповнення книжки, а не для чогось ґрунтовнішого. В повідомленні «Нема» йде перелік людей, що за певних обставин не змогли бути разом: «А Волгов і Степаненко покохалися, та Волгова, на жаль, дуже скоро посадили. Зинаїда й Тютюнник Андрюша теж сильно любили одне одного. Але Зинаїда якось верталася додому, а метро вже було закрите й відкрилося й відкрилося тільки о шостій. О сьомій Андрюша вже її додому не пустив. І ніколи не пустив. Костянтин з Асею жили добре в двох. Ася часто читала Костянтину сонети різних авторів і намагалася спровокувати його на літературну дискусію, аж поки він викинувся у вікно»(c. 74). А закінчення доволі песимістичне: «Так що любові нема»(c. 75). На перший погляд, це повідомлення видається взагалі якоюсь нісенітницею, але після другого і третього прочитання це відчуття не зникає. Немає зв’язності, ніякої раціональності між сонетами і самогубством, між закриттям метро і зникненням кохання, навіть між запроторенням у в’язницю і коханням! Так само і в повідомленні «Cентиментальне» стосунки між хлопцем і дівчиною закінчується тоді, коли дівчина Ірина (головний персонаж) дочитує Джойса. Хоча до чого тут Джойс? І як Джойс вплинув на їхні стосунки, залишається нез’ясованим. За браком ширшого опису та деталей слово «стосунки» є просто словами, які нічого не значать у цьому меседжі і їхня літературна основа змушує замислитися над тим, а чи були це дійсно стосунки!!!

З усього масиву повідомлень випадає п’єса, яка вміщена вкінці книжки. Ця п’єса написана за мотивами роману Олеся Гончара «Собор». З одного боку приємно, що є тяглість традиції в сучасній українській літературі, і довершенні зразки прози минулого століття в такому ракурсі, тобто за «мотивами», але читаючи її усвідомлюєш, що тут від Олеся Терентійовича лише сама назва залишилась. Неясно чому під назвою п’єси сказано «Хороша динамічна п’єса» - це що таке самосхвалення?! Звичайно, автору видається, що кожен його твір вартісний, потребує уваги з боку читачів, але такі само схвалення лише насторожують пильне читацьке око. Сам твір складається з 7 частин. Упродовж всієї п’єси Микола Баглай шукає свою дружину Єльку (звідси і назва «Пошики»). У Гончара Єлька та студент Микола Баглай закохана пара, а в Коцарева – чоловік та дружина. І ось в один момент Баглай втрачає Єльку, вона ввижається йому в автобусі, у хресній процесії, богадільні. Вкінці Баглай опиняється в палаці, де «виявляється, що навколо Миколи – якраз ті жінки, що він їх прийняв за свою молоду дружину»(ч. 7, c. 247), а потім вже зовсім незбагненне закінчення в дусі, мабуть, якогось сюрреалізму: « Голоси (засудливо): Он Ваша дружина! Ото – Єлька!

Усі вказують на жінку з книгою за столиком, досить дивакувато вбрану. Втім, Миколі вже однаково. Він скидає покривала з предмета, що здавався чи то клумбою, чи то накритим вазоном. Насправді це мікротрактор розміром із дитячий велосипедик. Микола сідає на нього та їде геть у правий бік, звідки все більше синюватого світла, де під делікатною стрілочкою напис «Чемпіонат з академічного веслування». Слідом зводиться його знайдена, але не відшукана дружина, та їде туди ж на справжньому дитячому велосипедику» (ч. 7, c. 247). У Гончара Єлька чекає на видужання Баглая після сутички в соборі, а тут вони, нібито їдуть в одному, невідомому напрямку. Складно сказати, що саме мається на увазі під таким закінченням, але зрозуміло одне – це зовсім інший, мало схожий на твір Гончара.

Автор намагається реконструювати соцреалістичну дійсність, вкраплюючи у свій твір радянські автобуси, старі розбиті заводи, але ж і в творі з’являються палаци в стилі Людовіка, готичні костьоли – тобто змішуються стилі й епохи. В «Cоборі» Гончара є один-єдиний храм (козацька святиня), місце навколо якого відбуваються усі події в творі, а у Коцарева він згадується побіжно, не несе ніякого навантаження. Собор тут відсувається на N-й план, а головні герої Єлька та Микола Баглай непричетні до нього (як в останніх главах роману), він не впливає на їхні долі, не стає яблуком розбрату між людьми. Тут немає Володьки Лободи, для якого кар’єра важливіша за пам’ять, духовні цінності (хоча у 4 розділі згадується епізод, в якому старий Ізот Лобода відрікається від свого сина, правда з іншими обставинами й видуманими автором іменами), а також немає яскравого зображення відсутній яскравий показ праці, простоти та цінностей радянських людей. Напевно, автор поставив собі зовсім інші завдання і тому виходять такі розбіжності в текстах. Окрім цього, у цій п’єсі багато сценічного «пшику», різних терактів, які заважають героям розкрити свої характери: «Зайшли ще кілька жінок у різноманітному цікавому вбранні. Теракт – неспіваний спалах, і дрібненькі шматочки конфетті заволікають усе» (ч.3, с. 236). Герої хочуть висловитися, але їм Олег Коцарев заважає своїми вставками перед діалогами, вони відчувають свою скутість, непотрібність та стають радше героями з коміксів, або просто картинками, які з’являються-зникають перед читачем. Читач навіть не встигає помітити виникнення того чи іншого персонажу у п’єсі, бо той кудись дівається за лаштунками динаміки чи вставок. Динаміка, стрімкий рух подій не дає їм змоги зосередитись на собі, своїх словах, героям треба йти, бігти, шукати. Рух на місці – це з одного боку те чого їм хочеться, але з іншого, автор задав їм такі параметри суцільної метушні, що іншого виходу нема! Ознака прози Коцарева, а саме оця постійна потреба кудись поспішати й пересуватися (шукати) у просторі-часі, робить з читача літературного твору – глядачем футбольного матчу на стадіоні або спостерігачем за кінськими перегонами, аж ніяк не літературного твору. Та все ж таки за фасадом літературних асоціацій, стрімких поворотів сюжету, дещо незрозумілих дій героїв - приховується щось Коцаревське, водночас банальне й невловиме (ще не розгадане), те, що читачі його легкої прози мають відшукати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Коваленко (джерело: Друг читача)

Ви коли-небудь були в Харкові? Якщо ні, то вам просто необхідно прочитати першу прозову книжку молодого харківського поета Олега Коцарева «Неймовірну історію правління Хлорофітума Першого». Тоді «поїхати до Харкова» безперечно стане першим пунктом у планах на найближчий час. Адже вам особисто захочеться переконатися у правдивості всього написаного автором, на власні очі побачити всілякі харківські чудасії.

Харків Коцарева по-середньовічному карнавалізований. Герої оповідок (кандидати в депутати, поширювачі листівок, прибиральники, кондуктори трамваїв і тролейбусів, фретки, тхори, садівники, ... [ Показати всю рецензію ] привиди, студенти, молоді письменники, колишні зеки, панки, школярі та ін.) постійно блукають містом, іноді не маючи на те особливої потреби, — і роблять собі невеличке свято. Вони ніби рухаються Харковом водночас, створюють пістрявий хаос і будь-якої миті можуть перетнутися. Незважаючи на всі пригоди/проблеми/великі неприємності, що підстерігають персонажів Коцарева, всі вони неодмінно веселі, в них немає невдоволеності від життя. Вони вросли в це місто і без нього не мислять себе.

Утім, мешканцям інших міст, зокрема киянам, не варто засмучуватися: мовляв, читати збірку їм буде нецікаво, бо там усе про Харків та про Харків. Олег Коцарев приготував цікавинку і для жителів сучасної столиці. Дехто з нас, напевно, не раз бував у справах на станції метро «Либідська» (коли їхав у бібліотеку Вернадського, наприклад). Але далеко не кожен знає, що недалеко від метро раніше було старе трамвайне депо, тепер перебудоване на супермаркет. Так-от, як стверджує Олег Коцарев, у тому супермаркеті живе привид одного з працівників депо й щоночі катається на трамваї старими коліями в районі метро. Не вірите? Почитайте оповідання «Депо на Либідській» — і ви знатимете, як і де того привида знайти. Може, навіть вдасться з ним покататися…

Проте й столичними читачами не обмежується коло тих, хто знайде в пригодницьких повідомленнях Коцарева інтелектуальну поживу. От, скажімо, вас коли-небудь викрадала «Укрзалізниця»? І чи знаєте ви, як цього не допустити? Або що станеться, коли випити нашатирного спирту? І як визнати дівчину, яка буде зустрічатися з вами (це до хлопців) тільки заради видатного письменника Джеймса Джойса? І як щодня мінімум тричі перемагати капіталізм? Відповіді на всі ці та інші запитання дає письменник, більше того — «теорію» підкріплює історійками з життя. Так, ув одному оповіданні автор як простеньку теорему доведе вам тезу «кохання не існує». А в наступній історії цю ж тезу переконливо спростує.

Любителям бавитися у відшукування інтертекстуальності — п’єса за мотивами роману Олеся Гончара «Собор». Окрім того, можете пометикувати й над назвою «Пошики» — поле для інтерпретацій додається. На додачу є нагода познайомитися із новим жанром — «фіто-казкою». А «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого» — така собі антиутопійна фантазія на тему майбутнього країни в період парламентської кризи.

«Ого, невже таке можливо?» — раз по раз прокручуватиме в думці читач. В оповіданнях Коцарева можливо все. І навіть там, де автору трішечки не вистачить досвіду, допоможе вигадка.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Медіапорт)

Я вже писала колись, що насторожено ставлюся до поетів, котрі видають збірки прози: підкоряючись інстинктивно домінуючому ліричному началу, вони зазвичай пропонують читачеві щось аморфне, або пафосне, або загадкове, погано зв’язане ланкою сюжету... Утім, читачам це часто подобається :). Що ж до збірки прози Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», котра нещодавно вийшла у видавництві «Смолоскип», хвилюватися не доводилось – на безсюжетність не страждають навіть вірші харківського поета, що дуже часто нагадують «заверлібровані» оповідання. Утім, коли чарівний флер верлібру ... [ Показати всю рецензію ] спадає… Перші враження від малої прози Коцарева розчаровують: вона видається сухуватою порівняно із поезією, влучні метафори та порівняння не становлять суцільної тканини тексту, а лишень прикрашають її подекуди, як стразики :). Перше оповідання, котре дало назву збірці, справляє враження примітивної політичної сатири. І лише суто професійне переконання, що з примітивізмом в історії літератури не все так просто, примушує читати далі (до речі, заздрю я людям, котрі починають читати книжку з середини чи з кінця…).

Окрему частину збірки Коцарева справді становлять абсурдистські твори, котрі найбільше нагадують короткі оповідання Хармса. Такими є, наприклад, «Жінка з шампуром» чи «Джон і крайній правий сегмент», котрі ніби свідомо підтверджують хармсівську тезу про те, що цікавими є лише речі, які не мають сенсу.

Алогізм, гротеск і абсурд як засадничі художні прийоми взагалі відзначають творчість двотисячників, котрі послуговуються ними з меншою чи більшою мірою успішності (згадаємо бодай невдалу спробу пародії на готичну новелу Дмитра Стусенка у збірці «Голоси з ночі» чи першу й поки що останню придатну до читання повість Артема Чеха «Киня»). Як і їх колеги з перших десятиліть ХХ століття, сучасні молоді шукають нових творчих методів відображення дійсності, і така література, хоч і розрахована на окремих шанувальників, безсумнівно їх знайде. Одне «але»: після «абсурдистських» управлянь Олега Коцарева вам, дорогі читачі, напевне буде страшно їздити громадським транспортом :).

«Транспортні» образи (найчастіше це трамвай, тролейбус, потяг, метро) справді є чи не найпопулярнішими у текстах збірки. Транспорт може бути місцем розгортання дії в цілому чи окремого, але безумовно значущого епізоду в житті персонажів. Так, скажімо, новела «Депо на Либідській» розповідає нам про дівчину Ліну, котра пішла до супермаркету за цигарками, і її затягнув до трамваю чоловік у синьому одязі, після чого дівчина народила… горобця. Відтоді Ліна почала регулярно кататися на загадковому трамваї з чоловіком на прізвище Вишневецький і народжувати горобців, котрі мешкали потім у колишньому депо на Либідській.

Власне, очевидною тут є роль трамваю як засобу комунікації між реальним та ірреальним світом, та водночас транспортні засоби набирають власного метафоричного значення, відбиваючи дійсність у гротесковий спосіб. Найкрасномовніше це показано в оповіданні «Трамвайний інцидент», де контролерка опиняється зачиненою в вагоні із безліччю агресивних божевільних, котрі, проте, при ближчому розгляді страшенно нагадують тих пасажирів, з якими ми щоранку добираємося на роботу :).

Правда автор переважно намагається знімати драматичне загострення фабули позитивною розв’язкою: скажімо, коли персонажа оповідання «Зміни в розкладі» ірреальні міліціонери закривають в електричці, а потім примушують драїти вагони поїздів, йому все-таки вдається втекти. «Ноги мої у воді, і я бачу, як на некрасивих волосинках моїх гарних пальців з’являються золоті крапки», – так зворушливо виглядає фінал цієї історії про ініціацію.

Отож, Коцарев не зловживає чорним гумором, не грається з цинічним смішком із зникненнями й смертями, майже не вдається до змалювання фізіологічних подробиць. Є в збірці група оповідань, котрі перебувають на межі з реалізмом, хоча реальність тут набуває рис абсурду, – автор балансує між правдоподібними вигадками, суцільним авангардом («Жирна китайська буква») і реалізмом – пронизливо відвертим, як у «Мікрополюванні на озері» (про батьків, розлучення, дитячі травми), та добродушно-іронічним, як у «Нашатирному спирті» чи «Моєму першому рок-фестивалі…». Останні оповідання – автобіографічні, у них ми впізнаємо звичну обстановку школи чи реальних харківських районів, що так добре надаються до відтворення в коцаревській поезії, лаконічній і виразній. Ці риси зберігаються й в оповіданнях.

Елементи фантастики і тяжіння до афористичності неминуче зближують прозу Коцарева з жанром казки – не забуваймо також, що ті ж Хармс і Ввєдєнскій, вимушені відмовитись від формалістичних експериментів, мігрували до дитячої літератури. Спираючись на абсурд як на основний прийом, Коцарев у своїх оповіданнях раз по раз дарує читачеві продумано несподівані алогізми на кшталт «незабаром видужав і вийшов надвір Андрій – він теж виріс, подорослішав за час хвороби та був у біло-зеленій сорочці» чи то «її кваліфікація викликає сумніви, зате вона німфоманка», подібні до дитячих нісенітниць із розряду «по стене ползет кирпич» чи віршиків про маленького хлопчика. Фіто-казка (авторське жанрове визначення) «Соломія і миртовий садок», а також «Пошики. Хороша динамічна п’єса за мотивами тексту «Собор» О. Гончара» становлять постмодерністичний мікс театру абсурду, чарівних казок і розвінчаного реалізму.

Заповідається на те, що рано чи пізно до свого статусу поета і прозаїка Олег Коцарев додасть іще означення «дитячий письменник» – то ж будемо мати свого власного харківського казкаря, котрий, можливо, розчаклує міські трамваї і тролейбуси :).

Олег Коцарев. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого. Пригодницькі повідомлення. – К.: Смолоскип, 2009.

Адреса новини: http://ukr.mediaport.ua/analytics/20416/Харківсько-хармсівський_трамвай_Олега_Коцарева

28.09.09 10:32

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Шинкаренко (джерело: Буквоїд)

Про збірку оповідань Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума першого».
Теперішня генерація молоді любить фільми абсурду. Просто всяка молода людина переживає період розгубленості, можливо, навіть переляку перед майбутнім. Тоді вона перед своєю невпевненістю віддає перевагу абсурду. Йос Стеллінг (голландський кінорежисер)

Якщо поезія, за Верленом, це передусім — музика, а остання, як відомо, безсловесна, то поети сприяють деградації мови. Цей парадоксальний висновок, як не дивно, сьогодні підтверджується майже з кожним новим віршем, який доводиться чути нашим бідним вухам. ... [ Показати всю рецензію ] Поети чітко усвідомлюють собі, що на початок ХХІ сторіччя вже створені найрізноманітніші «музики « і автоматично співають на існуючі мелодії, не утруднюючи себе добиранням слів та змістів. Саме цим (а не розвитком поетичних інтернет-сайтів) і пояснюється страхітлива інфляція поезії в наші дні: все, що називається віршем, одразу ж ним і вважається.

На щастя, з цього правила існують виключення. Поет Олег Коцарев із самого початку співати відмовився, і це добряче скидалося на дешевий епатаж. Пам’ятаю, як мене обурив один з його перших віршів: «Чотири довгих пальці — чотири жовтих пальці « (Кінець.) Я розлютився, бо побачив тут спробу продати читачеві осетрину третьої свіжості, бо ставився до Коцарева, як до поета, що намагається імітувати епатаж, у часи, коли він вже втратив актуальність. Насправді, це була перша спроба виламатись із загальної традиції «співів», а отже, це був «невірш», а Коцарев був «непоетом». Його тексти ще лишалися в уявних межах сучасної поетичної форми, але я не ризикнув би назвати жоден з тих, що складають збірку «Мій перший ніж « віршем. Це швидше щось на півшляху від поезії до прози, і головна відзнака того, що проза ще не досягнута — відсутність логічних розв’язок у історіях, бо поетичний текст, на відміну від прозового, не повинен дотримуватись оповідних правил. Я передчував, що наступною книжкою Коцарева буде прозова, - саме так і вийшло, але до прози Олег так і не доїхав, спинившись за декілька кроків від неї. Поки українські літератори лупають прозаїчну скалу, Коцарев стоїть поруч та підбирає камінчики, очевидно розмірковуючи, що для нього такий спосіб здобуття художньої реальності неприйнятний: хай вони її лупають, а він тим часом придумає якийсь інший метод взаємодії з гармонією. І він там стоїть не один, можете бути певні. І вже точно, що він став там не першим. Згадаємо хоча б жанрового анархіста — німецького кінорежисера Олександра Клюге, твори якого називаються фільмами лише тому, що їх теоретично можна подивитись у кінотеатрі.

Отже, відкривши збірку Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума першого», я насамперед помітив, що головна особистість його попередніх текстів, що читаюча публіка воліла називати віршами, лишилася: це (по аналогії з фальш-стартом) фальш-фініш. Найяскравіше про це свідчить оповідання «Джон і крайній правий сегмент», персонаж якого тікає від хуліганів. Коли переслідувачі полишають героя в метро, автор закінчує історію типовим квазі-фіналом із квазі-висновком: Джон робить відкриття, ніби через крайній правий сегмент вентиляційного отвору в метро можна побачити цілий ряд інших отворів у наступних станціях. Із цього випливає висновок: «Доля дійсно неоднакова». Отже, ми бачимо тут порушення типових оповідних правил прози: фінал-галюцінація абсолютно довільно пришитий до початку, а висновок взагалі не має жодного відношення до історії. Ця методика зовсім не нова: її практику дуже ретельно опрацювали два російських письменника — Данііл Хармс та Євген Попов. Із творчістю першого Коцарев, судячи з оповідання «Нема» дуже добре знайомий, а флюїди другого якось просочилися по ефіру. Справа в тім, що Попов грає по цих нотах вже біля сорока років і не дивно, що мелодії його знайомі навіть тим, хто не читав прози російського автора: далеко на всі, хто чув пісню «Yesterday», знають її ноти.

Злам оповідної структури був стрижневим елементом цисфінітної логіки Хармса, він сподівався таким чином винайти якісь нові, невідомі змісти. Спроба була невдала, але наслідки її для мистецтва виявились дуже корисними: митці отримали прекрасний засіб уникати оповідної лінійності, чим Коцарев дуже вдало користується. Нелінійність абсолютно не призводить до відкриття нових змістів, але надає всій історії якогось містичного, потойбічного забарвлення.

Містика та абсурд, що несподівано визирають з-за рогу побутової повсякденності, означеної всім знайомими кодами, - найхарактерніша риса Євгена Попова. Читаючи оповідання Коцарева «Депо на Либідській», я постійно згадував поповських персонажів, що відчайдушно руками й ногами чіпляються за грубу реальність, аби лише не поступитися й грамом здорового глузду, не здатися напливу невідомого, але наприкінці розуміють, що весь їх спротив — марний, бо реальне і фантастичне прекрасно уживаються в авторському художньому світі, який вони населяють, тому врешті решт герої йдуть на компроміс із абсурдом, причому у кожного він свій. Так, наприклад, персонаж «Депо на Либідській» Ліна раз на три місяці катається вночі на трамваї з привидом, після чого безболісно народжує горобця. І їй ще дуже пощастило порівняно з героєм оповідання «Подорож» Андрієм Курочкою, який змушений:
а) кожні два речення змінювати своє ім’я;
б) покинути дружину та вирушити у безглузду пішу подорож навколо світу після перегляду передачі «Клуб кинопутешественников»;
в) зупинитися врешті на українському кордоні, аби до смерті охороняти його з одновухим собакою, «смертельно лякаючи випадкових порушників»

Цікава деталь: компроміс з абсурдом ушкоджує життя персонажів коцаревських оповідань тим менше, чим міцніше вони укорінені в реальність. Той самий Андрій Курочка, якби мав певну роботу, а не діставав гроші із нещодавно найденого скарбу, цілком можливо б залишився вдома. В оповіданні «Мікрополювання на озері» мати навіяла своєму сину на підсвідомому рівні, що «без брюк з лавсаном людині легко можна пропасти». Навіть страшно уявити, що б сталося із цим персонажем без рятівних брюк, що майже стовідсотково є техногенною мутацією традиційного материнського рушника із народних пісень.

Але є у цих відносинах із абсурдною реальністю і чітка межа, переступати яку не варто, про що попереджає оповідач з новели «Записка садівника»: за його словами, ті розумники, що не бояться страшного (читай: абсурдного) і виходять до нього назустріч, «зазвичай кінчають життя в ямах біля лісосмуг із розірваним серцем або шиєю».

Другою ознакою коцаревської прози є її певна композиція, що дуже часто повторюється. На початку ми бачимо конструкцію у стані хиткої рівноваги, далі вона валиться або повільно із поганими передвістками (як в оповіданні «Неймовірна історія правління Хлорофітума першого»), або моментально (як у оповіданні «Жінка із шампуром»). Подальший плин тексту складається із опису наслідків падіння або ж спроб персонажів якось полагодити рештки оточуючого їх світу. Все як у дитячому віршику: «Идет бычок, качается, вздыхает на ходу: «Ах, досточка кончается! Сейчас я упаду!» І нам з одного боку шкода цього бичка, а з іншого — ми ж прекрасно розуміємо, що впасти після закінчення дощечки — це його головна мета і сенс існування, бо така вже внутрішня логіка цього вірша. Чому цієї логіки тримається Коцарев, може зрозуміти кожен більш-менш знайомий з його творчістю: здебільшого Олегові притаманне апокаліптичне світосприйняття (див. наприклад, вірш «Щоб нічого не змінювалось»). До речі, автор передмови до збірки Сашко Ушкалов намагається виправдати відсутність у оповіданнях Коцарева стандартних логічно виправданих схем типу «зав´язка-кульмінація-розв´язка» тим, що Олег більше захоплений процесом, аніж досягненням мети «правильного прозаїка». Але, пам´ятаючи про те, що ми маємо справу все ж таки не з оповіданнями, а з чимось, як я вже казав «на півшляху» до них, то можна бути цілком впевненим — їх автор своєї мети досяг. А метою його, як мені вважається, - якомога вища міра правдивості у зображенні власних фантазій, що часто межують із галюцинаціями.

Третя, не менш важлива, ознака цієї книжки — наполегливе бажання автора надати запропонованим історіям реалістичності зображення зокрема й через авторитет оповідача. Коцарев у дуже багатьох оповіданнях повторює, що описані події відбулися дуже давно, багато років тому. Так читачеві дається непрямим шляхом зрозуміти, що оповідач — людина літня, яка вже багато чого побачила у своєму житті, і отже їй можна довіряти. Цей прийом автор запозичив із казок, де типовим зачином вважаються слова «у сиву давнину» або «сталося це дуже давно».

Не винайшовши нічого нового у плані літературної техніки, Олег Коцарев досить вправно поєднує та пересаджує на український ґрунт вже існуючі та добре випробувані до нього винаходи, завдяки чому виникає оригінальна образна система. Досвід підказує, що легковажне малювання за допомогою наявних олівців здебільшого куди продуктивніше, ніж напружені пошуки ще неіснуючих кольорів.

[ Згорнути рецензію ]