|
Експрес "Молодість" (2011) : Альманах
Вікторія Гранецька, Сегеда Юрій, Мельничук Руслана, Зелененька Ірина, Ляшевська Катерина, Девдера Катерина, Шемчишен Влад, Кваша Дана, Щербанюк Тетяна, Лашко Оксана, Павлюк Ірина, Барбак Оксана, Гук Юлія, Чорна Мирослава, Горчинський Олександр, Присяжнюк Аліна, Коломієць Анастасія, Tuatu Tuar, Гуменчук Андрій, Мельник Валентина, Гомель Наталка, Орлова Тетяна
— ФОП Рогальська І. О.,
2011.
— 276 с.
— м.Вінниця. — Наклад 200 шт.
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Альманахи
Анотація:
До складу другого вінницького альманаху «Експрес «Молодість»-2011 увійшли твори наступних молодих поетів та письменників Поділля: Юрій Сегеда, Ірина Зелененька, Руслана Мельничук, Катерина Ляшевська, Катерина Девдера, Влад Шемчишен, Дана Кваша, Тетяна Щербанюк, Вікторія Гранецька, Оксана Лашко, Ірина Павлюк, Оксана Барбак, Юлія Гук, Мирослава Чорна, Олександр Горчинський, Аліна Присяжнюк, Анастасія Коломієць, Туату Туар, Андрій Гуменчук, Валентина Мельник, Наталка Гомель, Тетяна Орлова. Упорядкування, передмова та прев'ю – керівника кабінету молодого автора Вінницької обласної організації НСПУ Віталія Борецького.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
... місто неквапом сповила темрява. І раптом на її шляху знову постав той будинок. Ноги самі до нього принесли, хоча невблаганно сутеніло, і слід було поспішати додому. А може, це і є дім? Вона нерішуче зупинилась. Перехожі байдуже сновигали у своїх напрямках, кожен прагнув конче забратися з вулиці до остаточного настання темряви. Нікому не було діла до розгубленої дівчини в старому пальті, в’язаній шапочці та рукавичках, що непевно стовбичила серед перехрестя. Вона ще трохи постояла, незвично злодійкувато роззирнулась і чи не вперше наважилась підійти до нього ближче.
Старий дім затамував подих. ... [ Показати весь уривок ]
Таких не показують у фільмах жахів, бо їм дещо бракує готики, аби стати достойним вмістилищем для привидів та потвор, що мають розгулятися ближче до кінця фільму. Такі не стають мрією для закоханих пар, котрі планують собі сучасно-затишне родинне кубельце з кондиціонером, посудомийною машиною та гаражем одразу на кілька автівок. А ще двійко галасливих дітей, ледачого кота та слухняного собаку. Для більшості перехожих, занурених думками в непролазні хащі власних клопотів, то була, мабуть, лише купа старої червоної цегли, знебарвленої часом та негодою до жалюгідного темно-брунатного. Для неї – шляхетне помешкання з давніх часів. Долівка, мабуть, вистелена справжнім паркетом, що зітхає й вгинається сам по собі, навіть якщо ним не ступає людська нога. На стінах – загублені картини доби Ренесансу, що дивом не втрапили до лап колекціонерів, а в кутку – чорний, трохи перекошений рояль, за який добрий десяток років ніхто не сідав, та ночами в порожньому домі іноді чутно відлуння симфоній Моцарта. Десь вона вичитала, що старі занедбані помешкання начебто здатні самі видавати моторошні звуки. І примари тут ні до чого. Це фундамент просідає в землю, а слідом за ним натужно рипить дерево, сиплеться камінь, дзвенить у шафі кришталь, здригається люстра, рухаються меблі, відчиняються двері…
Понад усе вона прагнула втрапити досередини химерного помешкання, і водночас боялася того, що може там побачити. А що, як всередині дім… звичайний? Розділений вузьким пошарпаним коридором-ненавистю на кілька тісних квартиро-кімнат комунального штибу, а в тих кімнатках тхне ліками, старим шматтям та сцяками з нічних горщиків, бо в будинку її мрії, не вмикаючи світла, доживають віку старі комуністи, а вечорами їхні висушені, покорчені артритом пальці перебирають вицвілі атрибути радянщини і проклинають онуків, що не поспішають до них навідуватися, та мертву країну, котра залишила їх помирати у злиднях.
Або ж у занедбаному будинку живе відьма. Вона теж ніколи не вмикає світла, аби не порозліталися кажани, яких вона принаджувала у дім протягом останньої сотні років, та чорні коти не повтікали, бо потім їх назад не збереш. Тинятимуться смітниками, облізлі й напівголодні, лякатимуть перехожих, перебігаючи їм дорогу туди-сюди…
− Тут ніхто не живе, – вирішила про себе, аби заспокоїти незвично розбурхану уяву. − Але й мені тут оселитись не по кишені. Тож я просто подивлюся.
Зупинилась. Глянула на годинник. Час не збирався на неї чекати. А будинок чекав. Рушила далі. Нарешті зважилась перетнути вулицю, аби роздивитися його краще. Обережно ступаючи, обійшла збоку і опинилася перед трьома широкими східцями, всипаними засушеним рудим листям, що вели прямісінько до масивних дерев’яних дверей. На дверях висіло щось схоже на писане від руки кострубатим старечим почерком оголошення. Але в згущених напівсутінках його неможливо було прочитати. Мимоволі вона простягла руку – чи то щоб зірвати аркуш паперу і згодом глянути на нього при світлі, чи то одразу хотіла відчинити двері й непрохано увійти. Вікном ліворуч ледь помітно промайнула тінь. Вона миттю відскочила від дверей. Що то було?!
Фіранка ворухнулася. Дім спостерігав за нею. Відьма спостерігала за нею. Привиди комуністів з серпами, молотами та рушницями часів громадянської війни зачаїлися хто за варцабою, хто побіля вікна, аби нізащо не дати непроханій гості переступити поріг. І вона кинулася тікати. Ганебно, не озираючись і… незворотно. Заскочила крізь роззявлені дверцята до запізнілого трамваю, що, ніби старий астматик, переводив подих на самотній зупинці. Впала на подерте, розмальоване матюками сидіння. Опам’яталась вже вдома.
Їй почали маритися страхіття. Серед ночі вона судомно прокидалася, хапаючи ротом повітря, тамуючи крик, бо їй знову наснився будинок та його моторошне запрошення увійти. Мозок, тотально позбавлений інформації, узявся творити власні версії стосовно того, що насправді сталося. Версії виявились одна химерніша іншої. Спочатку, як і слід було сподіватися, привиділась відьма. Вона походжала кімнатами, трясла сивими, давно не митими патлами, з котрих виповзали черви, і чомусь голосно реготала. На горищі тривав партійний з’їзд комуністів, що пафосно підбивали підсумки останньої п’ятирічки і присягали на вірність країні, якої вже не існувало. В передпокої невидимий хтось натхненно виконував Моцартову «Симфонію №38».
На цьому сон завжди уривався. Та якби вона тоді озирнулась, тікаючи, то, можливо, вгледіла б, як вітер безтурботно несе вслід за нею зірване з дверей будинку оголошення. Розпластує його на світлі єдиного на всю вуличку ліхтаря. Потім згортає і несе собі далі.
© Вікторія Гранецька "Симфонія №38" [ Згорнути уривок ]
|
