|
Сьогодні живемо : поезії
Віталій Іващенко
— ЕКМО,
2008.
— 152 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Перевидання. Можливість автографа.
ISBN: 966-8555-67-8
ББК: 84.4 - укр І 24
Жанр:
— Поезія
Анотація:
Друге доповнене видання поетичної публіцистики, філософської і любовної лірики.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Для багатьох людей все їх життя —
Це існування в трьох координатах:
Одна — це гроші, друга — це ниття,
А третя — жовчна заздрість до багатих.
У цьому вимірі живуть і мруть,
Кар'єри роблять і приносять жертви,
Не відаючи, що є інша путь,
Є інший вимір і життя, і смерті.
Суть виміру того — життя душі,
Одвічний пошук Істини і Бога,
Бажання жити так, щоб не грішить,
За людство і за ближнього тривога.
І лише там дано відчути нам,
Що ми є частка вічної природи,
І в світ прийшли побудувати Храм.
Храм Красоти, Любові і Свободи!
* * *
Є ... [ Показати весь уривок ]
сфера інтелекту і краси.
Є своєрідне емоційне поле,
В якому споконвічно рівні всі.
Всі раси й нації. Там душі голі:
Немає звань ані чинів прикрас,
Там тільки розум, доброта і воля.
То ж знай — у цім божественному полі
Є власне місце в кожного із нас!
* * *
Не поспішай дожити до зарплати!
І до побачень час не підганяй.
Бо час життя — єдине, чим багаті.
Його не дай вам Боже розмінять
На гроші, на кар'єру чи на славу,
Чи на надію — збудемось колись!
Живем сьогодні! Весело чи мляво,
Чи полюбилися, чи розійшлись —
То все вторинне. То вже стежки Долі.
Первинне — усвідомити, що ти
Колись не був. І міг не буть ніколи.
Для тебе не відкрились би світи
Людей, природи, зоряного неба,
Здобутків розуму, мрій і пісень.
Куди спішиш? Чого тобі ще треба?
Смакуй життя сьогодні! Кожен день!
* * *
Існує вічна загадка мистецтва:
Митець — людина, а чарує світ!
Незрозуміло, звідки в нім береться
Те, що людей хвилює стільки літ.
Митці говорять, що себе співають.
Ніскільки цим визнанням не грішать,
Бо, виражаючи себе, не знають,
Що править ними Вічная Душа.
Душа ця — ідеал земних гармоній,
Духовної й тілесної краси.
Митцям дано ці чути голоси,
Творіння їх — її прекрасні дзвони.
* * *
Так хочеться змінити світ на краще!
Ну хай не світ, хоч тих, кого любив.
Роками б'юся, а ніхто, нізащо
Мінятися не хоче, хоч убий!
Колись про це мені казала мати:
"Життя людське — це вищий Дар Небес.
Нам не дано чужі світи міняти.
Живи собою! Змінюй сам себе!"
* * *
Осінній день. Ще сонячно і тепло.
В яскравих барвах спокій і краса.
До холодів, здається, ще далеко,
Такі прозорі й чисті небеса!
Кущі й дерева золотом облиті.
Повсюди риси Божої Краси.
Та не дзвенять пташині голоси.
Птахи багряні полишили віти
І відлетіли в теплії краї…
А ми собі не хочемо признатись:
Нам на крило ніколи не піднятись,
І осінь тепла — це найкращі дні.
Бо завтра прийдуть
холоди й морози,
І на сумному осені порозі
Одне втішає: ми тут не одні!
* * *
Ми, українці, з мамою "на Ви".
Господар — батько.
Мама — господиня.
Світлішої немає голови:
І домогосподарка, і княгиня!
Царі і королі, князі і хани
В дружини брали наших залюбки,
Бо небуло чарівніших коханок,
Дружин, мудріших за чоловіків!
О скільки вас, замріяних красунь,
Чорнявих, білолицих, карооких!
Поети ще не раз вас піднесуть
І в юності, і навіть в зрілі роки!
Ми тягнемось до вас, мов до зірок,
Присвячуємо вам пісні і вірші.
Ніде так не обожнюють жінок!
Тому-то ви у нас найкрасивіші!
* * *
Спасибі, Господи, за те,
Що я прокинувся сьогодні,
Що у душі зберіг святе,
За те, що діти не голодні!
Спасибі, Господи, тобі
За те, що маю світлий розум,
І світу квіти і морози,
Наснагу й біль ношу в собі!
За те, що кожен день несе
Велику радість — в світі жити:
Співати, мріяти, любити,
Спасибі, Господи, за все!
* * *
Про мову точаться розмови.
То трохи вщухнуть, то ізнов.
Щоб рідного цуратись слова —
Такого світ іще не знав.
Але не хочу я ганьбити
Російськомовних земляків.
За нашу мову стільки вбито…
Хто жити й вижити хотів,
Російську мусив вчити й знати.
Без неї ходу не було
Ні до кар'єри, ні до влади.
Без неї — тільки у село!
Так з покоління в покоління
Свідомо сіялося зло,
Щоб наше знищити коріння,
Щоб українців не було.
Ми — не народ, а лиш народність!
У нас не мова — діалект!
Що український інтелект
Колись Москви підняв духовність —
То все забуто… Ми, хохли,
Самі зреклись своєї мови.
Хіба не доказ, що ніколи
Народом ми і не були!
Були. І є. І вічно будем.
І рідну мову не зведем.
Бо українці – мудрі люди,
Їх більше буде з кожним днем!
* * *
У кожного в житті своя пора,
Коли Душа відкрита для любові,
Для ніжності, поезій і добра,
Коли квітує в світі кольоровім.
В цей час кохання —
вищий смисл життя!
За нього можна битися і вмерти!
Без нього не цікавить майбуття.
Кохання втрата — наче подих смерті.
Здається, живемо ми лиш цю мить.
Все, що було і буде, то дрібниці.
В полоні щастя серденько щемить.
Блаженство духу мариться і сниться.
Благословенні радощі земні!
Прекрасна
щирих пристрастей свобода!
Як злет життя — закоханості дні!
Перлина їх — любовна насолода!
Незрозуміло в цьому тільки те,
Чому одним лиш раз дано піднятись
До того раю, де любов цвіте?
А інші можуть що не рік кохатись!
Не варто ні хвалити, ні судить
Ні тих, ні тих. На все є Божа Воля.
Бо з вищих сфер одним дається мить,
А вибраним — за щось —
Любов як Доля!
* * *
Всміхнись, земляче!
Ми прийшли в цей світ
Не скиглити, не нудити й стогнати,
А перейти крізь горе й радість літ
І все, що нам написано, пізнати.
Не перебільшуй прикростей і мук!
Хіба тобі одному так погано?
Не бідний ти, як є у тебе друг.
Ти — багатій, якщо чека кохана!
Не варто клясти владу і верхи,
Бо вищі сили правлять цілим світом.
Спокутуємо ми батьків гріхи.
Спокутувати наші будуть діти.
Завершеності в долі не шукай,
Бо кожен з нас — лиш рисочка картини,
Яку малює вічності рука.
І ми в ній неповторні і єдині.
Тому не скигли, брате, не сумуй!
На щастя, всі ми — до вподоби Богу.
Життя — це Дух! Духовний шлях будуй!
І усмішкою освіти дорогу!
* * *
Поезія — не прапор і не жест.
Вона — ознака глибини культури.
Поезія — це унікальний тест
На витонченість духу і натури.
* * *
Читаю лист: "Оце варила свиням,
А радіо мололо щось собі,
І раптом — як штовхнуло: це ти, сину,
Почав читати нам вірші свої.
Баняк в печі, а я відкрила рота
І навіть ворухнутись не могла.
Забула, що чека мене робота.
Душа заклякла наче ожила.
Твій голос, мов би музика із неба,
Заворожив і нагадав таке,
Без чого й жити на землі не треба,
А нам, дурним, здавалося слизьке!
А ти сказав так, як Душа хотіла.
І звідки в тебе ті слова взялись?
Від спогадів душевних мліло тіло
І серце тріпотіло, як колись.
Згадались вечорниці біля хати,
Пісні дівочі і вечірній став…
Півпенсії готова надіслати
За вірші, що по радіо читав!»
Подібну сповідь маю не одну я.
Це — премія, щиріша всіх щедрот!
Якщо у селах вірші так цінують,
Погодьтеся, великий ми народ! [ Згорнути уривок ]
|
