|
Загляньмо в душу : поезії
Віталій Іващенко
— КИТ,
2010.
— 256 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Перевидання. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-8550-90-4
ББК: 64.4 - укр6 І 24
Жанр:
— Поезія
Анотація:
Третє доповнене видання любовної і філософської лірики.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Існують різні рівні інтелекту.
На першому живуть, немов трава.
Їм байдуже, що в світі – дощ чи спека,
Мети, бажань чи сумнівів нема.
На другім рівні більшість проживає.
В трудах, немов мурахи, день у день.
Чи є душа? На жаль, ніхто не знає.
Ні мрій, ані поезій, ні пісень!
На третьому ти — істинно Людина!
Бо можеш усвідомити, хто ти,
Піднятись над собою й світом дивним,
Крізь біль і радість з гідністю іти.
Четвертий рівень — це вже Іскра Божа,
Це світлий розум, посланий з Небес.
Він розуміє все і навіть може
Міняти світ, міняючи себе!
* * * ... [ Показати весь уривок ]
Найвища мудрість — усміхатись зранку!
Життю радіти, хоч би що було!
Терпіти біль. Угамувати рану.
Простити ближнім їх несправжнє зло.
Три корінці висмоктують з нас душу.
Найперший — заздрість. Жадібність за ним.
І лінощі. Настільки серце сушать,
Що усмішки не залишають в нім.
Щоб вирвати їх, треба мати волю
І треба зрозуміти сенс життя:
Любити ближнього, приймати Долю,
І гідно йти по краю небуття.
* * *
Не знаю, хто й навіщо це придумав,
Що маємо шукати половинку.
Можливо, аби завжди мати сумнів:
"Не та! І ця не та!" І так довіку.
Як ти — самодостатня особистість,
Яка тобі ще треба половинка?
Цікавить інтелект, бажання, пристрасть
Душі, що до банальностей не звикла.
Життя — це праця. А кохання — свято.
Тим вибраним, хто має хист любити,
Душі і тілу так дає багато,
Що лиш заради цього варто жити!
* * *
Є у любові кілька мов:
Інтимні пестощі і рухи,
Є насолода від розмов,
Окрема мова подарунків.
Щодня турбота — мова теж,
Є мова — просто поруч бути.
Знання цих мов —
життя здобуток,
Із ними радісно живеш!
* * *
О скільки є різновидів любові!
Напевно стільки, скільки є людей:
Натхнення, пристрасть,
власність, сповідь, повінь...
Шукають всі, та мало хто знайде.
Що більше є у Вас умов і вимог,
Бажань, обмежень, прагнень до мети,
Ймовірнішим стає безжальний вирок:
Ваш ідеал Вам зроду не знайти!
* * *
У жінки кожної свій власний образ.
Є ділові — до них не підступись!
Моделі є — у них усе на показ.
Є примітивні — душу тягнуть вниз.
Є вічно заклопотані матусі:
Все — для дітей, свого життя нема.
Активні феміністки завжди в русі,
Шукати в них жіночності — дарма.
Жінки-принцеси, що чекають принца,
Ще й на коні. Самі ж — ні те, ні се.
Є вибрані, яким кохання сниться,
Яким духовний світ — понад усе.
Є жіночки — неначе тільки з ліжка,
Там їхнє царство і наснага там.
І у мужчин підкошуються ніжки,
Гіпнотизує їх інтимний шарм.
Нам хочеться, бо ми — наївні люди,
Щоб краще все зійшлося у одній.
Так не буває і не може бути.
Але ти мрій і не втрачай надій!
* * *
Буває, що любов на все життя!
Раз полюбили і не треба більше.
Щасливі люди! За умови лише,
Що дійсно це любов, а не брехня!
* * *
Життя сімейне набридає всім.
Зникають пристрасті і втомлює прожите.
Є винятки, яких секрет у тім,
Щоб одне одному не заважати жити.
* * *
Якщо дратуєшся чогось
І вередуєш без причини —
Це у душі з'явився хтось
З хвостом, маленький
і противний.
Це він накручує тебе:
"Не вір! Брехня! Добра немає!"
І ти вже бачиш тільки зле,
І радість у душі вмирає.
Лукавий казиться в тобі,
Ти зупинитися не можеш,
Зло у собі й навколо множиш.
Він ангела в тобі убив.
Є рятування лиш одне:
Його у душу не впускати,
Навчитись світу усміхатись,
І все тяжке в житті мине!
* * *
Три насолоди маю від кохання.
Найперша — я стаю самим собою,
Купаюся у щирім спілкуванні,
Про все, що хочу, говорю з тобою.
Не стримуючи ні думок, ні слова
(Бажання і фантазії — на волю!),
Я тішуся свободою й любов'ю,
Дивуючись, що оживаю знову!
А друга насолода — все робити,
Так ніжити тебе і так ласкати,
Такі слова на вушко шепотіти,
Так душу над буденністю підняти,
Щоб ти змогла усім єством відчути
Розкуту радість, насолоду тіла,
Щоб ще і ще хотіла і хотіла
Літати разом і зі мною бути!
У хвилі ніжності пірнаєм знову!
В них відчуваю третю насолоду:
Жіночу вдячність — щиру і бездонну,
Злиття блаженство — вищу нагороду!
* * *
Чому гаряче й пристрасне бажання,
Яке здається сутністю життя,
Коли тіла зливаються в єднанні,
Стихає, наче в нім була мета.
Ти — та, що вчора, я — такий же самий.
Чому ж бажання наші не такі?
Де та напруга, що була між нами?
Куди поділись пристрасті палкі?
Забули ми, що кожен з нас — частинка,
Дитя Природи. Їй своє робить.
Вона дає потішитись хвилинку,
Щоб звести нас на ту коротку мить,
Коли бажання відключа свідомість,
В прекраснім злеті сіється зерно
Життя майбутнього. А далі — повість
Про дві душі. Природі все одно,
Що буде чи не буде поміж нами.
Вона своє зробила… Ми самі
Господарі чи радості, чи драми,
Чекають нас чи сльози, чи пісні —
То все залежить від душі потреби.
Чи співпадають ритми двох сердець?
В любові вічній клястися не треба!
Все має свій початок і кінець.
Але кінець — це може бути втрата,
А може — інший стан душі буття.
Коли вона вже втомиться кохати,
Для дружби й ніжності є все життя!
* * *
Чому ти думаєш, що він,
В якого вже четверта жінка,
Неповноцінний чи каліка?
Така природа у мужчин:
Себе усім пропонувати.
А жінка має вибирати,
Бо їй потрібен лиш один,
Який дитині став би батьком.
Який би мав чеснот багато,
Щоб був ну майже ідеал,
Ніде щоб більше не скакав,
Біля ноги сидів мов цуцик.
Хіба не в змозі ти збагнути:
Це протиріччя на віки!
Щасливі ті чоловіки,
В яких є поруч мудра жінка,
Що розуміє чоловіка
І не привласнює його.
Вона — творець життя свого,
Тому цікава і цнотлива.
І чоловікові несила
Піти свідомо від тепла,
Від розуміння і добра.
Отак влаштований цей світ.
Хоч скільки би минуло літ,
Людську природу не змінити,
Було і буде так віки:
Мужчині головне — любити!
А сім'ї створюють жінки.
У с м і ш к и
Зустрічаю я красуню.
Очі! Постать! Ноги! Сукня!
Вищий, вишуканий смак!
Але щось у ній не так.
Білолиця! Чорноброва!
…Жуйка в роті!.. Мов корова
Мне її, перемина.
І красуні враз нема!
* * *
„Хірургопластика – це порятунок!
Прибрали зморшки. Груди – як дівочі!
Мені б ще виразні великі очі!”
„Нема проблем. Погляньте на рахунок.”
* * *
Піп якось в Господа спитав:
"Хоч зрозуміти це нелегко,
Чом водія ти в рай послав?
Мене ж, священика, до пекла?!"
"Ти все життя так службу вів —
Парафіянам спать хотілось,
А він водив автобус свій
Так, що усі у нім молились!"
* * *
Мужчина напідпитку у автобусі
Тихенько матюка своє життя:
"Дружина — стерво! Діточки — оболтуси!
Грошей нема! Коханка — й та пішла!"
Над ним в повітрі ангел. Все записує:
"Ну і бажання в тебе! Ну дивак!
Одне і те ж роками!.. Наша місія
Виконувати все... Хай буде так!"
* * *
"Скажи, чом ти такий сумний, немов побитий?"
"Ми розлучаємось. Не допоміг фен-шуй!..
На тищу доларів у місяць можна жити?"
"Звичайно!" "А вона щодня: — Іди працюй!"
* * *
"Згадай, літ сімдесят тому, у флоті,
Щоб до дівчат не рватись і не мріяти,
Давали нам пігулки проти плоті...
Ти знаєш, наче починають діяти!"
* * *
“Колего-лікарю! Ви так злякали жінку
Вагітністю! Вона вже ледь жива.
Але ж вона давно на пенсії за віком!”
“Зате в бабусі гикавка пройшла!”
* * *
Учитель дітям: "Я попрошу встати
Усіх, хто знає, що він є дебіл,
Тупий, як валянок!" Мовчать дівчата.
Принишкли й хлопці. Тут встає один.
"Ось чесний хлопець! Це прекрасна якість!
Ви ж в тупості зізнатись боїтесь!"
"Я — не дебіл. Але незручно якось,
Що ви один з усіх нас стоїте."
* * *
"Поезію люблю!” Чи “не люблю!.."
Напевно, так не можна говорити.
Поезії — жінки. Усіх любити —
То є абсурд! Ти відшукай свою,
Яка тобі красива і цікава,
Духовна, щира, наче Дар Небес.
Поезія твоя — це як кохана —
Стає немов частиною тебе! [ Згорнути уривок ]
|
