Наталія Дев'ятко : Кохана Пустельного Вітру : Скарби Примарних островів. Книга 2 : Анотація, уривок з книги.

Наталія Дев'ятко

— Навчальна книга - Богдан, 2012. — 320 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 1000 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (17) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

Розділ 1. "Присяги ночей і світанків"

Ніч йшла, залишився позаду цвинтар піратських кораблів, розтанувши, як хвилі за кормою. Зникали поодинокі зірки, відчуваючи наближення ранку, хоча промені захованого за виднокраєм сонця ще не забарвили й клаптика неба.
Ніхто не розмовляв, неначе на палубі ще гойдалися шматки марева суму, через яке вони пливли в дивному місці, де мешкають тіні неоплаканих в’язнів свого минулого. Навіть Роксана мовчала, дивлячись на воду, дівчинка пішла з палуби, щойно її покликали батьки.
Під нічним небом зосталися тільки піратські капітани та ще давні – Саїд, Смерть, Харон ... [ Показати весь уривок ] і Сашко, що теж знав Алю. Маріан і Джонатан трималися разом, наче їм так було легше. Фенікс сиділа на фальшборті, обхопивши голову руками, її темне волосся тьмяно світилося, відбиваючись загравою у воді. Ажи де Сентан стояв біля неї, дивився на ту заграву, ніби поринувши у спогади. Граф Ричард був сам, він криво посміхався своїм думкам, спостерігаючи то за капітаном Ярошем Соколом, який кивав, слухаючи тиху розмову Смерті і Саїда, то за Анною-Лусією і Софією, що розправляли краї червоного піратського прапора, на який поклали тіло Алі.
Навіть зараз одна зі славетних піратських капітанів здавалася величною і непереможною. Хай вона не посміхнеться більше, хай бліде вродливе лице не зчервонить рум’янець, а темне довге волосся ніхто не заплете у неслухняну косу, та граф розумів, чому її боялися за життя. Аля була втіленням моря більше за інших, сміливіша за своїх друзів і єдина, хто не побоявся залишитися в столиці Імперії, що мала звірині очі, єдина, хто не визнав своєї поразки.
Ричард озирнувся, йому здалося, ніби хтось відчув його думки. На графа дивився Харон, високий, у темному волоссі сивина, та надто молодими були його очі, надто бездонними, мовби не йому належав цей безжальний нелюдський погляд. Ричарда пересмикнуло, Харон відвернувся.
Ярош знаком покликав друзів, Дін і Сашко підійшли останніми, наче почувалися тут зайвими.
Вони утворили коло, в центрі якого лежала Аля. Дзеленькнули дзвіночки на бубні Саїда, вщух вітер, із шурхотом, повільніше, ніж це можливо, обвисали вітрила, а "Діаманта" неначе зовсім зупинилася, навіть море затихло, не заважаючи їхньому прощанню.
– Ти була вільнішою за вітер і палкішою за вогонь, – тихо мовила Фенікс, і гаряче полум’я розквітло на її долонях. – Ти рятувала мене від мене самої і від небезпек, завжди знаючи, що станеться з твоїми друзями. Доля ласкава до жінок, що можуть зрівнятися з нею у сміливості, та тебе не зберегла. Прощавай, моя подруго.
Фенікс схилилася, ледь втримавши вогонь, який не бажав їй коритися, лиховісно відгукнулися чарівні дзвіночки, та Саїд наказав їм замовкнути – не час.
– Ти була першою з нас і найкращою, і воля твоя не схилялася перед ворогом, – казала Софія, долаючи сум. – Я мріяла побачити тебе знову багато років, надто нечасто перетиналися наші шляхи. Прощавай, подруго, і пробач за малодушність, якої ти не знала.
Софія теж вклонилася, полум’я в руках Фенікс заграло золотавими відтінками.
Анна-Лусія говорила до Алі, теж вибачаючись, але за те, що не пішла разом із друзями до столиці, не в змозі залишити свій корабель. Коли чарівниця назвала Алю на ім’я, її голос здригнувся, полум’я посиніло, і мовби штормова ніч хвилювалася на долонях Фенікс.
Маріан і Джонатан стали перед Алею на коліна, мовчки схиливши голови. Вони не мали права мовити навіть до її пам’яті, зрадивши море і перейшовши на бік Імперії. Полум’я стало зеленим.
Коли капітани підвелися, перед Алею схилився Ажи де Сентан. Він заплющив очі, аби не бачити, як усі дивляться на нього в очікуванні, що він говоритиме.
– Пробач мені, Алю Вороняче крило, – ледь чутно сказав він. – Пробач мені, що не дотримав слова, пробач, що зрадив тебе, відправивши друзів на тортури, пробач, що шукатиму тебе навіть за межею життя.
Зашипів вітер, приймаючи його слова, мов клятву. Сашка пройняло холодом, хоча всі інші витримали подих моря. Хлопець відчув, що нічого сказати не зможе: надто непростими були слова, вимовлені зараз, як обіцянки, данні морю.
Над виднокраєм засвітилася яскрава зірка, а полум’я офарбилось чорно-золотим.
– Алю, ти була не піратським капітаном – ти була чарівницею, – дивлячись на зірку, наче то душа Алі, говорив Ярош. – Ні, ти не була, ти є. І я відшукаю тебе, де б ти не знаходилась, ким би не обернулася, де б не ховало тебе небуття, я відшукаю тебе.
Полум’я знову набуло червоно-багряних відтінків і згасло, розсипаючи іскри, зірка упала в море. Кілька митей сяючий хвіст зірки ще яскравів, відбиваючись у спокійній воді, майже не потривоженій хвилями, а тоді згас і він.
Ледь торкаючись бубна кінчиками пальців, Саїд награвав, повільно, причаровуючи, а Софія і Анна-Лусія тихо співали без слів, голосом відгукуючись на чари дзвіночків молодого кучерявого казкаря. Прапор горів, не згоряючи, язики полум’я не здіймалися над ним, але тканина палахкотіла, мов розпечене жерло вулкана, і тіло Алі ставало прозорим, доки повністю не розчинилося у невидимому вогні.
Саїд опустив бубон, а прапор знову став звичайним. Ричард розірвав коло, узяв до рук прапор, обернувся до піратських капітанів, що вже зібралися разом. Тільки Харон і Смерть відійшли в інший бік, та Сашко, Дін і Саїд зосталися там, де стояли.
Від дотику чаклуна тканина зайнялася вогнем.
– Присягніться, – тихо, але твердо мовив Ричард. – Присягніться зараз попелом вашої товаришки, що помститеся Імперії за її загибель, що зламаєте білі крила Химери, а очі звіра-столиці потьмяніють, – його погляд плив, зазираючи в душі колишніх побратимів. – Присягніться, що чорні статуї оживуть і залишать площу, де їх ув’язнено, – ці слова дісталися на долю Ажи де Сентана, він опустив очі. – Присягніться, що не зрадите, як зрадили колись, що не схилитеся, як схилилися.
Він чаклував, але тут його чари були безсилі. Ніхто не відгукнувся на заклик графа, ніхто не нагадав йому, що він сам стояв на колінах перед білокрилою Химерою. Та жоден з них і не зміг би дати слово, яке вимагав від них Ричард, навіть Ярош.
– Боїтеся, – осміхнувся Ричард, прапор обернувся червоним птахом і злетів на щоглу, а там знову став піратським прапором. – Шкода.
Яснішало небо на сході.
Фенікс гукнула Діна, перш ніж він устиг піти. Чорнявий хлопець, дуже схожий на Алю, обернувся до неї.
– Чому ти мовчав? – ні зневаги, ні образи не було в її спустошеному голосі. – Аля ж була твоєю сестрою.
– Я тінь, – мелодійно, наче не людина мовила, відповів Дін. – Тінь знайшли ви на цвинтарі кораблів, і світанок мене не поверне, бо зі смертю я зв’язаний міцніше за життя.
Фенікс здивовано спостерігала, як його одяг перетворюється на зелено-золоте пір’я, і хлопець соколом злітає до світанкового неба.
– Діне! – темні очі Фенікс спалахнули, вона і сама зараз обернеться птахом, та Ажи де Сентан схопив жінку за плечі швидше, ніж вона встигла почати перетворення.
– Ні, Фенікс, він правду каже, – Фенікс смикнулася, та Ажи її не відпустив, жінка заплакала. – Він тінь, ще нікому не вдалося перетворити тінь із цвинтаря кораблів на людину за один день.
Зачарований сокіл загубився у вранішньому світлі, небо офарбилося у зелено-блакитні кольори. Вітер знову опікувався кораблем із чорними вітрилами, на яких ледь ясніли чарівні зірки, що зі срібних ставали золотими.
– Чому, Ажи? – Фенікс повернулася до нього. – Чому все так? Чому я всіх втрачаю?
– Не гніви небо, Фенікс. Маріан і Джонатан повернулися, – суворо попередив товаришку чарівник.
– Теж тінями! – пирхнула Фенікс. – Все одно вони не живі насправді!
Жінка дивилася на море. Відблиски на хвилях яскравішали з кожною миттю.
– Ти жива, сестро, – Ажи де Сентан обняв її. – Ти повірила у своє нове життя, і вони повірять.
– Нас усіх вб’ють раніше, ніж Маріан і Джонатан повірять у нове життя.
Майнув перед очима спогад.
...Палає корабель, що зайнявся не через необережність, а від залпу ворогів. І молода жінка опиняється у колі вогню, їй не вибратися, та вогонь раптом оживає, перетворюючись на постаті духів.
Сміються, запитуючи, тріскотливі голоси, і, закашлявшись, молода жінка відповідає їм, і полум’я опадає, згасаючи в жаринах, що більше не містять у собі смерть і руйнування.
Але тепер вогонь підсвічує волосся непритомної жінки, і в глибині вже не сірих, а чорних очей зачаїлася дика необорна стихія...
І вже інший спогад накладається на цей.
...Підземелля. І та сама вродлива жінка з мерехтливим вогнем у волоссі. Прокидається, хоче підвестися...
– Тихо, не ворушись, – біля неї одразу опиняється красуня, вбрана у багряний оксамит.
– Хто ти? – потрісканими від лихоманки вустами запитує Фенікс, так тихо, що лише нелюдське вухо може її почути.
– Вампірша Магда. Це я забрала тебе з палаючого міста, – запевняє вона, коли погляд Фенікс стає більш осмисленим, й жінка намагається посунутися від рятівниці, та сил на це не має. – Нагорі імперські солдати шукають вцілілих повстанців. Спіймали вже майже усіх. Твоїх друзів забрали в столицю, ти їх не врятуєш. Ти хоч пам’ятаєш, що з тобою сталося?
Фенікс не могла відповісти, лише повільно кліпнула, запевняючи, що пам’ятає. Магда підвелася, узявши з каменю, що замінював стіл, чашу, почорнілу від кіптяви.
– Пий. Ти ще жива, бо не людина, але сили твої тануть, а сонця, якого ти потребуєш, тобі не побачити, – Магда допомогла їй сісти, в чаші була темна кров.
– Ні, я не можу...
У Фенікс тьмарилося перед очима. Магда обняла її, щоб та не впала непритомна, ділилася силою через дотик.
– Якщо я виведу тебе звідси, тебе знайдуть раніше, ніж закінчиться ніч. Ти бажаєш повернутися до червоного палацу Імператора?
– Звідки ти знаєш?.. – дотик вампірші справді допомагав чіткіше бачити і світ, і свої думки.
– Ти марила, коли я тебе знайшла. Пий.
Магда підтримувала келих, що опинився у слабких руках Фенікс. Вона зробила лише один ковток, та цього було достатньо, біль відходив, а тіло наливалося силою.
– Чия? – подивившись на вампіршу, запитала Фенікс.
– Моя, – Магда взяла келих, і кров згоріла, відлітаючи попелястими пелюстками. – Тепер ми з тобою назавжди зв’язані. Я зможу піти звідси, і навіть сонце мені не зашкодить...
І цей спогад ішов у небуття.

– Назавжди зв’язані, – повторила Фенікс. – Ми усі досі зв’язані, брате. Русалка вказала "Діаманті" на острів, де була ув’язнена Маріан. Статуя Едварда повернула Айлану ім’я, змінивши його долю, й Айлан через багато років відшукав мене і Яроша. Лінт помирав на руках у Вейна, і шлях привів хлопця до Мертвого міста, звідки його виніс Кристофер, щоб потім Аля відправила Сашка до моря, на шляху до якого вони зустрілися із Кристофером, а тоді завітали і до Джонатана у прокляте місто, де ростуть червоні квіти.
Вона говорила, не бачачи, як скам’яніло вродливе обличчя Ажи де Сентана, а він сам наче перетворився на статую, в якій ще жевріють життя і пам’ять.
– Так, Фенікс, досі зв’язані закляттям Алі. Пам’ятаєш?
Фенікс пам’ятала.
...Кімната, золота від світла свічок. Останнє місто, де вони могли почуватися у безпеці перед початком шляху до столиці зі звіриними очима. Ще сповнені віри у перемогу і сили змагатися з волею Імперії, капітани посміхалися так, наче лише вони знали про таємницю обраного ними шляху.
Дев’ятеро друзів сиділи за столом, святкуючи початок свого переможного шляху. Ажи і Фенікс попіклувалися, щоб цей вечір був найрозкішнішим з усіх свят. Невідомо, коли ще їм доведеться так смачно поїсти. Ще не сивий Лінт грав на скрипці, пропонуючи друзям танцювати. Окрім того, що вони були піратськими капітанами, друзі мали чарівний хист, а чарівники вправні у всіх мистецтвах.
Джонатан запросив Маріан, а Ярош танцював із Фенікс, сукні обох піраток були чорні, мов на знак майбутнього полону. Кристофер підійшов до Алі, та вона похитала головою, відмовляючись від запрошення. Її сірі очі були на диво серйозні. Аля підвелася, просячи тиші.
Лінт відклав скрипку, Фенікс невдоволено глянула на подругу, яка завадила її розвагам.
– Є давнє закляття, закляття щирої дружби, – почала говорити Аля, коли запала тиша. – Ідіть до столу.
Така сила переконання була в мові капітана "Ворона", що ніхто не заперечив, і за хвильку всі пірати, які збиралися помірятися силами з Імперією в її серці, зібралися в одному колі. Аля дмухнула на долоні, гасячи майже всі свічки. Лише на стінах тьмяно мерехтіли вогники. І в цьому невиразному світлі було видно, що кожен із капітанів оповитий чарами, які примарно сяють, огортаючи руки і волосся друзів, палахкотячи в глибині очей.
– Цьому закляттю багато тисяч років. Ним були зв’язані засновники Саркона, а тоді, до появи Химери, ці слова повторювали перед коронацією всі Імператори, вступаючи в шлюб, чи коли народжувалися їхні діти, тим гарантуючи мир своїй країні.
– Це лихе закляття, Алю, – сказав Кристофер, коли вона замовкла. – Воно підступне, ти сама знаєш, як часто закляття не давало членам імператорської родини йти проти рідних, коли це було потрібно.
– Так, – легко погодилась Аля. – Але ми не родина. І закляття дозволить нам просити допомоги у сил, старших за Химеру. Давні чують те закляття і приходять подивитися на тих, хто наважився його вимовити.
– Це правда, – підтвердив Едвард. – Химера з давнього народу. Якщо ми не переможемо її, то даремно починати замислене.
– Ви не знаєте, хто відгукнеться на наш заклик, – Ярош пильно дивився на Алю. – А якщо це буде сама Химера?
– Це неможливо, – відмахнувся Лінт. – Саме про її смерть ми і будемо просити у давнього народу.
Ярош не знайшов, що відповісти йому. Всі замовкли. Нарешті мовив Ажи де Сентан:
– Закляття зв’яже нас, але змінить. Ми готові на це?
– Ми на все готові, щоб перемогти! – засміялася Маріан, наймолодша з них.
Кристофер осміхнувся, замилувавшись її впевненістю у перемозі.
– Це дасть нам більше влади над світом, чим у нас є зараз, – темні очі Фенікс шугнули злим вогнем. – Заради неї я ладна ризикнути.
– Але не ми ставимо умови давньому народу? – обережно запитав Джонатан.
– Так, не ми, – твердо відповіла Аля. – То хто підтримує мою пропозицію?
Ярош оглянув замислені обличчя друзів: вони ще не вирішили остаточно.
– Певно, ми всі підтримуємо, – сказав за всіх він, і ніхто не суперечив, скорившись його вибору.
– Там, де сонце сходить, народилися ми, – мовила Аля, а під руками у неї на накривці столу розквітали чарівні квіти з різнокольоровими пелюстками, – там, де сідає сонце, спочивати ми підемо разом. Гострі, як промені сонця вранішнього, почуття наші; сильні, як хвилі моря бурхливого, почуття наші; дикі, як бурі стріли яскраві, почуття наші, – її голос змінювався, стаючи насмішкуватим, але повним прадавньої сили, до якої вона зверталася. – У світлі й у темряві, у волі й у полоні, у житті й у смерті, зв’язані дружбою, доки сходить місяць, доки сідає сонце, доки мовить море до піратських капітанів і чари живуть у серцях людських. Навіки зв’язані.
Аля засміялася, тихо, та сміх її відлунився дзвіночками. Поворушилися дві тіні, відділяючись від стіни. Звідкись друзі знали, що одна постать чоловіча, а інша жіноча, хоча обоє гостей були вбрані у темряву.
– Нащо ви кликали нас? – запитала жінка.
– Ми йдемо до міста, чиї очі як у хижого звіра, щоб знищити його, – Кристофер відповів замість Алі, бо закляття відняло у неї забагато сил.
– Знищити душу безіменної Імперії бажаєте? – посміхнувся чоловік. – Хіба є на це людська сила?
Давні стали у голові столу, і всім тепер було їх видно, хоча рис облич, захованих у неприродній темряві, не розрізнити.
– А хіба ні? – запитанням на запитання відповів Ярош.
– І що ж ви будете робити? – прихований погляд жінки зупинився на Соколі, й у піратського капітана мороз пройшов по шкірі, та він своїх почуттів не виказав.
– Ми знаємо, що сама присутність тих, до кого мовить море, руйнує владу Імперії, – говорив Едвард. – На узбережжі багато вільних міст, де живуть пірати. Присутності одного пірата достатньо, щоб чари імперської столиці танули, не досягаючи звільненого міста. А нас дев’ятеро, і навіть піратські капітани визнають нас найкращими у нашому братстві.
– Не хизуйся, чоловіче. Ніхто своєї долі не знає, – обірвала його мову жінка. – Гадаєш, ніщо не може змусити тебе зрадити море? – вона сміялася, але приховано, наче знала майбутнє, та не відкриє його, навіть якщо вони проситимуть.
– Ніколи не зраджу море! – повернув їй насмішку Едвард.
– Так, ваша присутність завдасть столиці багато прикрих днів і ночей. Одного погляду на вас буде достатньо, щоб людські долі ставали справжніми, а не підробленими. А вашої волі вистачить, щоб вказувати людям інший шлях, щоб вони могли обирати майбутнє, – на відміну від жінки, чоловік не сміявся над тими, хто їх покликав. – Але ви прагнете зв’язати себе закляттям дружби не для того, щоб розказати нам про свої плани. Чого ви хочете?
– Ми хочемо вбити білокрилу Химеру, радника Імператора, – зухвало відповіла Маріан, наче зазіхала не лише на радника, але і на самого Імператора.
– Той, кого ви називаєте білокрилою Химерою, з давнього народу. І ви знаєте про це, – сказала жінка. – Справді, бували випадки, коли чарівники чи пірати билися з давнім народом і перемагали. Але перемогти Химеру навіть вам усім разом буде дуже важко.
– То ви допоможете нам? – обурилась Фенікс, але заклякла, коли погляд гості перетік на неї.
– Так, ми допоможемо вам, – запевнив чоловік, і друзі відчули, що він говорить це і за згоди своєї названої сестри. – Та чи знаєте ви, яку ціну має наша допомога?
Запитання було холодним: біль зачаївся в ньому, палахкотіла зневіра, відчай втрат різав душі, й жеребом ще більших випробувань обпікало підступне закляття. Та друзі відкинули це відчуття, вірячи у силу своєї непохитної дружби, удачу і заступництво моря.
– Добре, – мовила жінка, відступаючи крок від столу, і зеленаве світіння на мить прослизнуло крізь мантію, зіткану з нічних тіней. – Не чекайте, не кличте, робіть, що повинні. Ми самі знайдемо вас тоді, коли прийде час. Але і наше слово, і наша допомога не дозволять вам досягти мети, якщо у вас не буде сили її здобути. Ви вільні, і наша воля не житиме в жодному з ваших вчинків.
Жінка повернулася до свого названого брата, який ще дивився на піратських капітанів.
– Візьміться за руки, так має бути закінчене закляття, – сказавши це, гості з давнього народу зникли.
Холодом опалило долоні, коли зімкнулося коло. Зв’язані у світлі й у темряві, у волі й у полоні, у житті й у смерті... Тої ночі друзі не знали, чим обернеться закляття, що поєднало їхні долі...
Фенікс і Ажи де Сентан дивилися, як сходить сонце. Спогад був таким яскравим, неначе вони знову опинилися у тому часі, коли їх ще не катували відчаєм в імперських підземеллях, а Химера не здавалася всемогутнім ворогом. Ранкове світло гасило спогади в їхніх очах, і на кілька митей Фенікс перестала бути вогненним птахом, а знову стала собою – сіроокою вродливою Лілі де Сентан, за чию руку і серце змагалися принци і лицарі з усіх навколишніх земель, дівчинкою, яка мріяла про свободу моря і долю піратського капітана.

Сашко десь роздобув вуглину й аркуш цупкого паперу і тепер малював браму Мертвого міста. Олекса дивилася збоку за його роботою, не заважаючи враженнями, бо зауважень вона робити не могла: малюнок був настільки реальним, що дівчині здавалося, наче вона знову зазирнула у жахливе прокляте місто.
Сашко закінчив, посміхаючись, махнув Роксані, з якою вже встиг потоваришувати. Дівчинка радо підбігла до нього.
– Неймовірно! – юна піратка торкнулася малюнка, забруднивши пальці, і лякливо відсмикнула руку, щоб не зіпсувати картину. – Де ти так навчився?
– Ніде, – знизав плечима Сашко. – Це мій перший малюнок, – він прижмурився, подивившись на сонце, ніби і його проміння хотів узяти для наступного малюнка. – Розумієш, Роксано, я бачу, як це має бути. А воно саме лягає на папір.
До них тихо підійшов Ажи де Сентан, налякавши Олексу, яка відсахнулася, побачивши його краєм ока.
– Що це у вас таке цікаве?
Роксана з такою гордістю показала йому малюнок Сашка, ніби це була її найкраща робота. Ажи зблід, та узяв малюнок.
– Ти був там? – запитав Ажи, тонучи у простому графічному малюнку, мов у найсильнішому із заклять.
– Був. Шкода, що нема фарб. Без червоних квітів...
Але Сашко не договорив, обличчя Ажи де Сентана, на якому не відображалося жодне почуття, його налякало.
– Тут не вистачає не лише червоних квітів, – до руки Ажи влетіла вуглина. Підписавши малюнок, чарівник повернув його автору. – Так називалося це місто до прокляття.
Роксана, Сашко і Олекса зацікавлено глянули на напис, та посмішки дівчат одразу розтанули.
– "Сентан", – прочитав Сашко, здіймаючи погляд на Ажи. – То ти був захисником міста?
– Так, – здавалося, ця відповідь далась йому легко.
Та Ажи бачив, як відбиваються в світлих очах Сашка спогади, показані старим казкарем, коли вони стояли над долиною Мертвого міста. Бачив те, що відбулося, так, як бачили його інші. Присмак у спогаду був гіркуватим.
– Скількох же ти ще зрадив, Ажи де Сентане? – зухвало кинув йому Сашко. Ледь врятувавшись від прокляття, він мав право це спитати.
Ажи розсміявся.
– Не тобі судити мене, хлопче. Кому слід, той осудить.
– І друзів своїх...
Очі Ажи де Сентана шугнули чарами, не дозволивши йому договорити.
– Скільки днів ти на "Діаманті", хлопче? Ти нічого про ту історію не знаєш.
Ажи пішов від них. Роксана забрала малюнок з безвільної руки Сашка.
– Мені важко повірити, що він зрадив Яроша в тій страшній столиці, – замислено сказала темно-русява дівчинка, роздивляючись малюнок. – Мені важко повірити, що він зараз тут. Не може зрадник бути на цьому кораблі.
– Що тут сталося? – до них підійшов Айлан, що бачив, як ішов Ажи.
– Нічого, – відповів Сашко. – Ми просто думаємо про те, що зрадникам не місце на "Діаманті".
– Діти... – усміхнувся Айлан. – Якби тут були лише ті, хто ніколи не відступався від своїх переконань, то ти б не дорахувався багатьох. І капітана також. І мене.
– І тебе?
– І капітана? – разом запитали Сашко і Роксана.
Айлан всміхнувся з їхнього щирого подиву.
– Розкажи, – тихесенько попрохала дівчинка.
– Так, розкажи, – підтримав її Сашко.
– Добре, що знаю, розкажу, – Айлан сів на бухту каната.

– Яроше, – біля капітана, що дивився то на виднокрай, то на компас, зупинилася королева Герда.
За час перебування на кораблі її пишне руде волосся сильно відросло, і тепер не вкладалося в зачіску. Та королева намагалася все одно не опускатися до рівня тих, з ким їй довелося опинитися на одному борту, і вигляд у неї був шикарний.
– Так, Гердо, – відгукнувся Ярош, закриваючи компас і повертаючись до королеви.
– Ти обіцяв висадити мене в Аталі, щоб я могла повернутися у своє королівство.
– Я пам’ятаю, – кивнув капітан. – Аталь нам майже по дорозі. Ми будемо там завтра вночі, – пірат лукаво посміхнувся. – А скарби, Гердо? Хіба скарби не спокушають тебе?
– Я королева. Я багата, – Герда зухвало розсміялася. – Що б не було серед тих скарбів, ти поручишся, що того вже нема у моїй скарбниці?
– Ні, ваша величносте, не поручуся, – тепер, коли карта скарбів проявилася, накресливши шлях до Примарних островів, Ярош міг веселитися досхочу. – Але пригоди, Гердо! Ти відважно билася з солдатами Імперії, мені б не хотілося втрачати такого воїна.
Герда чомусь посумнішала.
– Ні, Яроше. В Аталі наші шляхи розходяться. Не вмовляй мене, то даремна справа.
Ярош довго дивився на неї, мовби намагався зрозуміти, що насправді на серці у рудої королеви, але серце жінки залишалося закритим для його погляду.
– Гаразд, Гердо. Наступна зупинка в Аталі.
Ярош покликав Юрана, треба було подумати, де краще висадити Герду, щоб корабель з чорними вітрилами не помітили імперські служки. Герда залишила їх удвох.
– Тікаєш? – запитав у неї Ричард, що нечутно опинився поряд.
Герда стрімко озирнулася до графа.
– Ні, – зло відповіла вона. – Рятуюся від вашої дурості.
– Про що ти, Гердо? – погляд Ричарда став гострим і владним. – Ану, іди сюди.
Ричард ступив крок до неї, королева позадкувала, та за спиною плескотіло море. З корабля не втечеш.
– Дивись мені у вічі, королево, – граф узяв її за підборіддя, його очі сяяли чарами, і ті чари відгукувались і в глибині її пам’яті. – Ти підслуховувала, Гердо.
Герда хотіла дати йому ляпаса, та Ричард перехопив її руку, міцно стиснувши. Жінка скрикнула.
– Нащо ти вимагав у них присягу? – помстилася йому за біль королева.
– Це не твоя справа, Гердо, – Ричард відпустив її. – А от чому підслуховувала, ти мені скажеш.
– Звичайна жіноча цікавість, – крізь зуби прошипіла Герда. – Ти не віриш, Ричарде?
– Не вірю? – зі сміхом повторив за нею граф. – Мені важко тобі вірити після того, як ти мене зрадила там, на острові.
– А хіба то було не на краще?
Герді здалося, що зараз він її вдарить або зіштовхне за борт. Всі знали, що її вчинок ледь не коштував Ричарду життя.
– Хто знає, що на краще? – Ричард приборкав гнів, що спалахнув у ньому. – Іди, Гердо. І краще не потрапляй мені на очі, – він відступив, щоб королева могла піти.
– Не хвилюйся, не потраплю, – Герда поквапилась скористатися можливістю втекти від пірата.
Пантера на прізвисько Жах Ночі грілася на сонці, вона лише вухом повела, коли Герда зупинилася біля своєї улюблениці.
– І де ти була, коли мене треба було захищати? – ображено гаркнула на тварину королева.
Пантера позіхнула, на кілька митей розплющивши бурштинові очі і подивившись на хазяйку, і знову заснула, розімліла під теплими променями.
– Усіх ненавиджу. І тебе теж.
Герда сіла на палубу поряд із пантерою. Та замість того, щоб якось виказати свою образу, погладила пантеру по голові, наче шукала душевну рівновагу у тварині, що завжди охороняла її від небезпек. Але рівновага в душу не поверталася.

Цей день минув, як інші, звичайні дні. Море стелилося спокійним полотном, повільно лікуючи команду від суму.
Ластівка і Поліна вже вмовляли Юрія попросити фею і Янголятко, щоб чарівні створіння ще раз дозволили з ними погратися. Але Юрію було не до того, бо вони втрьох, разом з Роксаною і Ритою, тренувалися на дерев’яній зброї: батьки чортеняти Роксани все ж були проти, щоб Ярош дозволив їм битися справжніми шаблями, – бійка з імперськими солдатами не рахується. Сашко спостерігав за змаганням, поки відмовляючись приєднатися, та діти всміхалися йому, розуміючи, що то лише справа часу. Кіш і Айлан забавлялися, дивлячись на навчання дітей, та діти робили все менше помилок, – гарно, що про це не знають дорослі, які не розуміються на зброї.
Мічений і Козир влаштували велику партію в карти, запросивши до гри всіх охочих. На здивування Есмін, Олег погодився, і тепер жінка спостерігала, як її чоловік у парі з Вейном, що ще почувався на кораблі невпевненим новачком, обіграє колишню команду Ричарда. Гуртом підтримки у старих піратів були Серж та Олексій, а за Олега і Вейна вболівали подруги Ітана і Зорін та Катерина, що паралельно з цим вчила Софію заплітати волосся так, як зараз була вкладена її попеляста коса. Трохи подалі від них Берн і Дельфін чистили пістолети. Тайра і Лаура відкрито лестилися до вродливого Жан-Поля, який не звертав на них уваги, також дивлячись, як б’ються діти.
У кубрику Бенедикт розказував про небесні сили і шлях спасіння. Це синьоока Ірина та Іза, старша сестра Ластівки, вмовили його. Послухати розповідь священика прийшли Ольга і Віктор, батьки Роксани, старий Володимир, Костянтин, Ян Сорель і Деніел, які встигли дуже здружитися, постійно лаючи виховання і поведінку дітей. Були тут ще жінка, відпущена на волю Летючий Голландцем, Олекса та Надія, разом із хлопчиками Димом і Тимуром, яким теж не завадить дізнатися про праведне життя. Дим слухав, не наважуючись суперечити старшим, а Тимур крутився, прагнучи потрапити на палубу до інших дітей.
Джонатан, Маріан, Фенікс та Анна-Лусія радилися про щось, та коли Роксана спробувала наблизитись до них, Маріан прогнала дівчинку. Юна піратка образилась і пішла до Яроша, він саме розмовляв з Юраном, але обоє замовкли, коли вона підійшла.
Розлючена дівчинка пирхнула, обдарувавши капітана лютим поглядом, і пішла геть, краєм вуха почувши, що вони повернулися до розмови.
– Чого тиняєшся без діла? – крикнув їй Хедін.
– А що мені робити? – відгукнулася Роксана до кучерявого чаклуна. – Я відпочиваю. А ти чого тиняєшся, Хедіне? – вона посміхнулась.
– А я не тиняюся, – розсміявся хлопець. – Я Гунтера хочу битися повчити. А то він вже гірший від тебе, мале дівчисько.
Роксана задихнулася від удаваної образи.
– Хто мале дівчисько?! Я тебе відлупцюю!
Та Хедін схопив її так, щоб вона не могла до нього дотягнутися, але й щоб не завдати дівчинці болю.
– Нечесно! – захлинаючись веселощами, спробувала випростатися Роксана. – Я тебе на двобій викличу!
– То я до твоїх послуг, – відпускаючи її, засміявся Хедін.
Його сірі очі так світилися життям і безтурботністю, наче зараз він був по-справжньому щасливим, а випробовування, що випали на його долю, стерлися з пам’яті.
– Та якось іншим разом, коли я краще навчуся, – оговталась дівчинка, згадавши, наскільки небезпечно битися із чаклуном, й одразу додала: – Я не злякалась, не думай.
– Я не думаю, що ти злякалася, – посмішка мимоволі знову освітила його обличчя.
Діти не бачили, що ще одне створіння, на вигляд малий хлопчик, так само кучерявий, як і Хедін, дивиться на них. Та лише очі у нього не людські, постійно змінюють барви. Тінню ходив давній по палубі, нікого сьогодні не займаючи, та ловлячи все, що відбувається. Мандрівник бачив, як Смерть перемовлялася з Хароном, бачив, як казкар Саїд говорить із морем, бачив, як Герда спала на боку своєї пантери, бачив, як Ричард полірує меч, сидячи біля кормової гармати на нижній палубі.
– Графе, чому ти сам?
Хлопчик зупинився біля графа. Ричард підняв на нього погляд, у сутінках нижньої палуби очі колишнього пірата здавалися ясними, блакитними, а не темними, як зазвичай.
– Чому це ти набридаєш усім запитаннями?
– А ти боїшся моїх запитань, графе? Тобі є що приховувати? – Мандрівник став з по інший бік гармати.
Ричард облишив зброю.
– Ти мені не подобаєшся. І не тому, що ти не людина, і не тому, що ти був проти, щоб мене взяли на "Діаманту". Навіть не тому, що я знаю, як ти причарував Яроша, щоб вивідати у нього про минуле.
– А чому ж тоді? – посмішка Мандрівника була зовсім не дитячою.
– А тому, що я нікому не вірю!
Ричард схопив Мандрівника за руку, закляття злетіло з вуст чаклуна раніше, ніж давній встиг відсахнутися.
– ...Хто ти є, чорт забирай? – відлунився здивуванням молодий голос із прихованих спогадів.
– Тепер ви бачите, що вбити мене звичайною зброєю неможливо, – Мандрівник зламав шаблю, відібрану у пірата.
– А ми ще спробуємо, – члени колишньої команди Яроша наставили на істоту з дивними очима всі пістолети, які у них були.
– То стріляйте, – розсміявся кучерявий хлопчик.
Пірати вистрілили, але, коли дим розвіявся, Мандрівник стояв на тому ж самому місці неушкоджений.
– І чого ти хочеш, пекельне створіння? – запитав пірат, з яким потім сперечатиметься Роксана.
– Тож ви мене вислухаєте?
– Вислухаємо. Не тягни папугу за хвоста!
Пірати зареготали. Мандрівник відійшов до фальшборту, повернувшись до них спиною. Голоси замовкли, один із піратів крадькома потягнувся до зброї.
– Ваш капітан отримав чарівну карту, яка приведе його до скарбів Примарних островів, – сказав хлопчик, усміхнувшись на рух за спиною. – Через два дні ви маєте зустрітися з ним у Східній бухті. Зараз він збирає собі нову команду.
– Скарби! – вигукнув один з піратів.
– Нову команду? – здивувався інший.
– Він же шукав у місті коваля, – згадав третій.
– А звідки ти про це знаєш?
Ніж просвистів у повітрі, та Мандрівник розвернувся так швидко, що око того не побачило. Хлопчик перехопив зброю і повернув її пірату, який намагався його вбити. Ніж увіткнувся у щоглу по саме руків’я. А міг і в шию пірата... Матрос позадкував.
– Мені набридло доводити, що я не людина, – голос Мандрівника змінився. – Я ще дещо знаю. Про слово, яке ви взяли з Яроша Сокола, забравши його з берега, коли потопили імперський фрегат, а капітан не допоміг вам битися з ворогом.
– Ти не можеш того знати, – суворо похитав головою пірат, старший на "Діаманті" за відсутності Яроша.
– Але я знаю, чи не так? – жоден із друзів Яроша не бачив Мандрівника таким зухвалим, яким він був зараз.
– І чого ти хочеш, гидка дитино? – запитав інший пірат.
– Я хочу, щоб ви нагадали Ярошу про його слово і покинули капітана тоді, коли він потребуватиме вашої допомоги, – на мить здалося, що Мандрівник проковтнув образу. – Інакше я вам не заздрю...
Мандрівник вирвав руку, звільняючись від чарів, спогад згас.
– Ти пошкодуєш про це, графе Елігерський, – мінливі очі давнього сяяли злою обіцянкою. – Ти не настільки сильний чаклун, щоб змагатися зі мною. Нахабству щастить один раз.
– Бачиш, не лише я приховую таємниці, – Ричард зробив вигляд, що не почув погрози. – Нащо тобі Ярош?
– А тобі? – все ж Мандрівник встиг на мить і в душу графа кинути оком.
– А що буде з духом світла, коли чарівник назве його ім’я?
Та відповісти Мандрівник не встиг, обоє відчули, як змінилося повітря, а слова відбилися дивною луною.
– Хтось чаклує!
Ричард побіг нагору, Мандрівник гайнув слідом за ним, забувши про сварку.

У той час, коли Мандрівник і Ричард розмовляли, Хедін навчав Гунтера вправлятися зі зброєю. Але Гунтер швидко стомився, навіть дерев’яна зброя ввижалася йому важкою. Хедін відпустив товариша відпочити.
– А на справжніх мечах духу забракне?
Айлан, який сидів поряд, спостерігаючи за дітьми, підвівся. До Хедіна звертався Ажи де Сентан.
– Чому забракне? – з кригою в голосі озвався Хедін. – Відійдіть, щоб ми вас ненароком не зачепили.
Кіш із пересторогою зиркнула на Хедіна й одразу перевела погляд на Ажи де Сентана: чаклуни щось сказали один одному подумки, але вловити вона не встигла.
– То як, чарівниче? – Ажи де Сентан кинув хлопчику меч, принесений Фенікс: навчаючи Гунтера, Хедін залишив зброю на палубі, щоб не заважала.
– Що ти надумав? – тихо запитала у Ажи Фенікс. – Він дитина, – збрехала вона.
– Він має вигляд дитини, – так само тихо відповів Ажи. – А ти не втручайся.
Хедін витяг зброю з піхв, по лезу попливли сині хвилі, вітаючи хазяїна. Чаклуни зійшлися, і всім стало зрозуміло, що жоден із них не збирається показувати майстерність глядачам.
Зробивши коло, проте, так і не схрестивши мечів, вони утворювали простір навколо себе. Палуба засвічувалася там, де ступали чаклуни, але те сяйво майже миттєво зникало.
Айлан здивовано глянув на Фенікс, але й вона нічого не розуміла.
Ажи де Сентан атакував, кинувши у супротивника вогненну стрілу. Палаюча стріла розбилася об сяєво, яким закрився Хедін, у відповідь метнувши ніж. Ажи ухилився від закляття, ніж увіткнувся в палубу біля ніг Анни-Лусії, зачаклована зброя опливала чорним димом.
– Вони зчепилися не на жарт, – здивувалася Анна-Лусія: закляття Хедіна їй дуже не сподобалось.
Хедін і Ажи де Сентан билися тільки хвилину, але вже було видно, що хлопець поступається набагато більш досвідченому Ажи. Він устиг пропустити один удар, і лише зачаровані золоті монети, які Хедін сипнув під ноги Ажи, не дали де Сентану поранити молодого чаклуна. Монети злетіли над палубою чорними цвинтарними метеликами.
Один сів на рукав Хедіна, хлопець збив його, та з-під одягу на кисть потекла кров. Але Ажи не вдалося дочитати закляття, бо супротивник ледь не зачепив його шию, пірнувши під удар.
Ажи скористався помилкою, штовхнув супротивника і вибив зброю. Хедін упав на спину. Меч Ажи зупинився біля його горла.
– Ти помреш від чарів.
Та закінчити закляття Ажи не дали. Саїд стукнув у бубон, дзвіночки не задзеленькотіли, онімівши. Та всі, хто міг чаклувати, здригнулися, наче той звук їх оглушив.
– Зброю долі, Ажи, – Ярош тримав ніж біля шиї колишнього товариша.
Неохоче і повільно Ажи випустив меч, і Ярош ногою відштовхнув зброю.
Щойно Ажи залишився беззбройним, з долоні Анни-Лусії вилетіла сяюча золота стрічка і туго зв’язала йому руки.
– Перш ніж погоджуватись на двобій, дізнайся, хто тебе викликає, – Ярош подав руку Хедіну, щоб той піднявся.
Ластівка підбігла до них, на долонях у неї вже яскравіло смарагдове полум’я.
– Що ви не поділили? – звернувся до Ажи капітан.
– Він учень Гайяра, – холодно повідомив де Сентан.
– Я знаю, що він учень Гайяра, – при цих словах Яроша Хедін здивовано подивився на капітана. – То й що з того?
– Хто такий Гайяр? – запитала Софія.
Їй відповів Айлан.
– Учитель з Імперської Зіркової школи.
– Як цікаво, – Маріан, як і всі, кому довелося побувати в столиці Імперії, тепер зовсім інакше дивилася на Хедіна.
– Що з того? – зло повторив Ажи. – Це його учитель створив для Химери закляття жеребу. Невже ти забув, Яроше?
Видіння ударило по очах.

Прочитати розділ повністю - http://www.bohdan-books.com/news/show_398/

[ Згорнути уривок ]