|
"Зерна і жорна" : історична драма
Галина Невінчана
— ВЦ Просвіта,
2010.
— 240 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-2133-54-7
ББК: 84.4УКР6-44
Жанр:
— Проза
Анотація:
Історичний роман «Зерна і жорна» написаний в жанрі класичної
епічної прози. В основу твору покладено реальні факти. Події
відбуваються в 40-50 роки 20-го століття. Герої оповіді військовий
інженер і студентка медичного технікуму, які стають жертвами
існуючого реджиму. За колючим дротом таборів ГУЛАГу роз-
цвітає кожання, яке має пройти жорстокі випробовування. Та
навіть у пеклі люди плекають надію, бо вона, як відомо, вмирає
останньою…
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Указом Уряду...
В один день все стало іншим, змінилося до невпізнання. Кноблохи,
Шульци, Мартіни, Бауери, Шпіґелі одразу відчули себе без вини винувати-
ми. Стало страшенно незатишно в рідному містечку. А хіба ж могло бути
інакше? Адже саме Німеччина напала на Радянський Союз. Я раз по раз
помічала, як докірливо дивляться мені вслід такі привітні ще вчора сусіди.
До військкомату потяглися чоловіки, від малого до великого. Пішов і
Федя-гармоніст, і мої кузени. Але місцевих німців до війська чомусь не
взяли. Їм запропонували залишитися в рідному місті й кувати перемогу в
тилу.
Ворог стрімко ... [ Показати весь уривок ]
просувався, уряд шукав чужих серед своїх. Для росій-
ських німців 28 серпня 1941 року стало страшним днем...
– Марта Мартін? – звернувся до мами один з військових, які пізнім
вечором постукали у наші двері.
– Так, це я, – відповіла вона спокійно. – А в чому річ?
Я спостерігала за їхньою розмовою, і моє серце завмерло від передчуття
біди.
– Указом уряду, згідно з постановою... – військовий монотонно вимов-
ляв казенні слова, зміст яких, напевно, й сам погано усвідомлював. – …Ви
зобов'язані післязавтра рівно о шостій бути готові до виїзду на інше місце
проживання...
15
Потім командир вирвав аркуш із зошита і записав на ньому все, що ми
повинні залишити: кіз, овець, всі меблі. Під списком поставив печатку. Цей
папірець мав стати довідкою про наше майно, точніше, про його конфіс-
кацію. З собою нам дозволили взяти по двадцять п’ять кілограмів поклажі,
трохи одягу і їжі, тільки найнеобхідніше, що можна запхати у кілька валіз
і кошиків. Різати худобу і птицю не дозволялося.
– За речами під'їде вантажівка. Документи прошу здати мені зараз, –
механічним голосом карбував слова командир.
Мама мовчки дістала з комоду скриньку з документами й так само
мовчки простягла їх військовому. Той узяв документи, недбало козирнув
і з почуттям виконаного обов’язку вийшов з кімнати, а за хвилину я по-
бачила, як він пішов до сусіднього подвір’я у супроводі двох бійців, котрі,
напевно, чекали за дверима.
Виявляється, не так вже й багато потрібного можна понести в руках,
коли дозволено брати по двадцять п’ять кілограмів на одну особу. А треба
взяти теплі речі, посуд, запас продуктів на якийсь час, хоча б сухарі, крупу,
цукор, сіль...
– Леєчко, зніми зі стіни й склади килим. Він нам і підстилкою, й дахом
послужити може. І той тонкий теж візьми. Синку, а ти займися посудом.
Неси казанок і не забудь чайника, – діловито керувала зборами мама.
Так через сто п'ятдесят років наш старезний казанок і мідний чайник
знову збиралися в далеку подорож.
У ніч перед від'їздом ми не спали. Мама, напевне, щоб опанувати себе
й упорядкувати думки, присіла до стола, за яким колись збиралося все чис-
ленне сімейство Мартінів. Сьогодні наш стіл видався мені занадто вели-
ким. А може, то мама, яка зіщулилася від біди, стала меншою.
– Завтра будинок зовсім осиротіє, і тільки протяги гратимуться фі-
ранками в безлюдних кімнатах, – прошепотіла вона і погладила скатер-
тину. – Жаль залишати гардини, скатертину… Їх ще моя мама, фрау Грета,
вишивала…
Потім мамин погляд ковзнув по старих, ще дідівських меблях. Зупи-
нився на буфеті, де на почесному місці красувалася таріль із саксонської
порцеляни.
– А ти цього разу подорожувати не поїдеш. І ти, скрине, теж. Одна надто
тендітна, друга занадто важка. Усі залишаються вдома. Усі, крім нас...
16
Від того, що вона розмовляла з речами, мені стало моторошно.
Раптом мама підвелася з-за столу, підійшла до старовинного піаніно,
відкрила кришку й пробігла пальцями по клавішах, ніби прощаючись із
інструментом. Присіла на стільчик і заспівала улюблену пісню тата:
Deine blaue Augen
Und deine goldene Haare...3
Я не втрималась, підійшла і притулилась до її плеча. На мамин голос
вийшов зі спальні Альберт і обійняв нас обох. Так, не розкриваючи обі-
ймів, ми й просиділи втрьох до сходу сонця.
На світанку вуличками Сарепти потяглися людські потоки, до одного з
яких влилися і ми. Ця хода не була схожою ні на святкову демонстрацію,
ні на похоронну процесію. Не пісень, ні плачу, ні розмов, ні стогонів. Люди
йшли мовчки. І від цього робилось моторошно. Так само мовчки прово-
джали нас сусіди, вийшовши до своїх хвірток. Таких було мало. Більшість
тих, хто залишався в місті, проводжали нас, сховавшись за фіранками. Без-
мовну ходу озвучував лише гул моторів полуторок, що везли до пристані
мізерний скарб виселенців.
Наблизившись до причалу, ми побачили кілька великих вугільних барж.
Біля містків все той же військовий перевіряв прибулих за списками. Він
же керував розміщенням людей і речей на баржах, які розмірно погойду-
валися на волзьких хвилях.
Організовано, без зайвої метушні, наші родичі і знайомі займали місця
на суднах. Переважно це були старі люди, жінки й діти, і то лише ті, хто
мав нещастя мати німецьке прізвище. Хоча мої старші брати служили в
Червоній Армії, Петер – в авіації на Далекому Сході, а Валентин пішов
добровольцем ще в іспанську кампанію, наша мама мала розділити долю
всіх російських німців, яких зірвали з насиджених місць.
Волга матінка-ріка велично несла свої могутні води. Мірно колишучи на
хвилях плавучу в'язницю, відносила її в'язнів все далі й далі в невідомість.
Ні обурення, ні сліз. Дисциплінований люд терпляче чекав своєї долі. У нас
з'явилася надія, що розстрілювати не будуть. Принаймні, не зараз і не тут.
Повільно пливли баржі. Повільно тяглися дні. Мовчки приходили в цей
світ діти, мовчки йшли на той світ старі. Свинцево-чорними водами Волги
обмивали немовлят, у ці ж води опускали тіла померлих. [ Згорнути уривок ]
|
