Оксана Забужко : Польові дослідження українського сексу : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Галина Ермошина (джерело: журнал Знамя, 1998, №12)

О. Забужко. Полевые исследования украинского секса // Дружба народов. — 1998, № 3.

Есть проза, которая предназначена для чтения в трамвае, метро; есть — для беглого просмотра в очереди в посольство за визой; разумеется, есть — для уютного чтения на диване перед сном; есть — для детального изучения за письменным столом с карандашом в руках; есть — употребляемая в качестве снотворного. И нельзя сказать, что какая-то из них хуже или лучше — каждая предназначена для конкретной ситуации и решает конкретные проблемы.

Роман Оксаны Забужко не исключение, и можно попытаться определить его читательское ... [ Показати всю рецензію ] назначение (как говаривают библиотечные работники) и прикладную значимость (т.е. удовлетворение определенных читательских потребностей).

Какие бы ни были претензии у автора романа, многое можно понять уже из его названия, в случае Оксаны Забужко для этого достаточно иметь под рукой Большую советскую энциклопедию или хотя бы Большой энциклопедический словарь.

“Полевой опыт — постановка эксперимента в полевых условиях, близких к производственным, для выяснения зависимости величины и качества урожая с/х растений от условий и технологии возделывания” (БСЭ, 1975, т. 20, с. 178).

“Исследование научное — процесс выработки новых научных знаний, один из видов познавательной деятельности, характеризуется объективностью, воспроизводимостью, доказательностью, точностью” (БСЭ, 1972, т. 10, с. 542).

“Секс (фр. sexe, от лат. sexus — пол) — пол, то же, что и сексуальность, т.е. совокупность психических реакций, переживаний, установок и поступков, связанных с проявлением и удовлетворением полового влечения” (БСЭ, 1976, т. 23, с. 185).

Если рассматривать роман Оксаны Забужко в соответствии с этими извлечениями из словаря, то действительно, это исследование в условиях, близких к производственным, некоего сексуального опыта, о чем неоднократно в романе же и упоминается.

Поскольку речь идет об исследовании секса, подразумевается наличие хотя бы двух персонажей — они и есть, причем самые что ни на есть традиционные — он и она (мужчина и, соответственно, женщина). Это — и роман-воспоминание, и роман-рассуждение, и роман-философствование (скорее — попытка оного) и, конечно же, роман-исследование — как и было заявлено в названии. Перемешано все — любовь, страсти, страдания, картина полудиссидентского детства — с навечно испуганными родителями и коммуналкой, со страхом быть обнаруженным и заподозренным в нелояльности по отношению к власти. Рассольник, в который бросается все, что оказалось в данный момент под рукой — проклятая, но неотвязная Украина, о которой так хорошо рассуждать, сидя в Питсбурге; готовность вывернуть на читающего свое нутро, не заботясь о том, как это будет перевариваться. Читатель поставлен в положение врача-психотерапевта, вынужденного выслушивать интимные подробности жизни пациента. Но тот хотя бы заинтересован профессиональной надобностью поставить диагноз... Впрочем, что до диагноза, то автор это делает сама: “национал-мазохистка”.

Повествование ведется то от третьего лица (отстраненно-повествовательное — “она”), то от второго (внутренний диалог с “ты”, подразумевая некоторую обращенность к самой себе), то от первого — “я” (в тех отступлениях, где предполагаемый автор исследования обращается к аудитории или просто в процессе развития текста).

Автору очень интересна (собственная?) персона героини, зарывшейся в депрессии и душевном сумраке. Так уж устроено человеческое “я”, что любит смотреться в зеркало. Героиня — еще и кокетливо принимая позы страдальческой якобы иронии (или иронической якобы страдательности), не забывая, впрочем, краем глаза взглянуть в психологическое зеркало — сохранить приличествующий вид даже в депрессии. Хотя, в данном случае совпадение имени автора и героини не говорит ни о чем. В названии заявлено исследование секса, но секса здесь читатель найдет немного, скорее — психолого-гинекологическое исследование депрессии после расставания с довольно неприятным (но гениальным!) украинским (именно украинским — это подчеркивается много раз) художником — “пижон дешевый, холеный нарцисс”. И, как водится, Оксана пишет стихи: “отчитав свои стихи — два чертовски хороших стихотворения — сошла прямо в нетрезвый гул слитых в тупое кольцо желтых лиц, вернее, поверх него — держась за звучание собственного, ни на что не реагирующего, только тебе подчиняющегося голоса, прилюдный оргазм — вот как это называется”. В качестве своих стихов героиня не сомневается — но стихи приведены в романе — и читатель может засомневаться...

Автору, хотя она и пытается иронизировать над собой и событиями, не чужда некоторая романтичность (“твои нервы жадно, так бывает только осенью, раскрылись в мир — навстречу угасающим краскам лета и таинственным шорохам засыпающей листвы”) и сентиментальность, порой доходящая до слезливости (“...потому что ты все-таки была женщиной, ах, сто тысяч чертей ему в дышло, цветущий вьюнок, который без прямой и жесткой опоры, пусть и даже придуманной — без конкретного лица живой любви, — падал на землю и чахнул, засыхал, утратив жажду бегущего вверх разгонистого растения: каждое стихотворение было прекрасным байстрюком, рожденным дворовой девкой от отпрыска княжеского рода, байстрюком со звездочкой во лбу...”). Монолог героини не прерывается. Обвиняемую сторону — “дешевого пижона” — мы узнаем со слов Оксаны и из очень немногих его реплик, опять же старательно отобранных ею — дабы показать нам всю его гнусность и пошлость. Под конец роман уж вовсе скатывается в истерическую проповедь добра, любви и ненасилия, что было бы, наверное, хорошо, не будь в этом многовато банальности, очевидности и некоторого позерства.

Автор очень мало заботится и о том, чтобы эти воспоминания становились менее зажатыми в фабульных тисках. Информационные пустоты заполняются параллельно с движением текста. Заполнение пробелов и промежутков читающим не предусмотрено, роман скован своим слишком конкретным прочтением — это опыт конкретной женщины — возможно угадывание, но не развитие — линия всего одна, путь один — и автор сама определяет, куда двинуться читающему — ей нравится вести за собой. Нравится ли это читающему? Наверное, да — если он еще продолжает это читать. Весь роман построен на изначально предопределенной правоте героини. Противопоставление духовности и пошлости. Оттенками слов автор не интересуется.

Основная озабоченность автора — совсем не исследование секса (даже и украинского) — а как бы всласть наговориться (но обязательно ли для этого писать роман?). Записывается все — поэтому длинные, вялотекущие фразы тянутся на полстраницы и стремятся вобрать в себя как можно больше. Позиция человека, сидящего в кресле или лежащего на диване (стоящий человек не выдержит столь долгой фразы — затекут ноги — захочется сдвинуться с места — вымыть посуду или поставить чайник), блуждающего взглядом по комнате и воспроизводящего в мыслях прошлое — с массой отступлений. Вследствие этого — многословие. Фразы, которые можно прочесть и забыть. Но этой прозе, претендующей на то, чтобы быть сплетенной из одной нитки — ни узелка, ни концов, о которые спотыкается зрение и запинается речь, — все же удалось стать непрерывным течением. Хотя автора порой заводит в тупик собственная фраза, и, стараясь выбраться (узелки не нужны!), она забалтывается окончательно. Бывает так, что фраза тянется на 59 строчек журнального формата, причем 35 из них в скобках, умудряясь почти ничего не сказать. И все же Оксана Забужко в ладах с языком — иначе не смогла бы тянуть до бесконечности одну длинную фразу за другой — роман читается легко (правда, не мешало бы все же принять во внимание существование в языке такого знака препинания, как точка).

У Оксаны Забужко — вкусовое ощущение слова — видишь, как она ощупывает фразы языком — сортируя по вкусу, оставляя горькие или мятные, безжалостно выплевывая абстрактные или слишком неоднозначные слова, добиваясь конкретности звучания и смысла. Если и есть здесь какая-то прикладная философия, то это — философия психологических отношений обиженной женщины с миром, пытающейся оправдать свое существование не только женской сущностью, но и разными этическими и филологическими штучками.

Родной украинский язык героини и автора так упорно и настойчиво предлагается в качестве панацеи от всего, что поневоле начинаешь думать о принудительном его привязывании к данной теме, данному роману, данному автору. И вообще — настоящее сексуальное удовлетворение героиня переживает от “общения” именно с украинским языком — именно он тот третий герой романа, статус которого можно обозначить через мужское начало. Вот такой нетрадиционный секс и является подлинным объектом полевого исследования в романе Оксаны Забужко.

А иногда возникает ощущение, что автор просто воспроизводит входящий в моду комплекс идей феминизма — в меру своего понимания. А иногда кажется, что это просто дамский роман в мягкой обложке: “прости, но я умею играть — только по-крупному, и если уж не любовью — не мышиной, а настоящей, то, во всяком случае, никогда и ни в чем — “промокашкой”: предпочитаю быть наждачком-с”.

И все же роман будет прочитан — он не из тех, в которых “редкая птица долетит до середины”. Говорят, он становится “модным” романом новой украинской литературы, соответственно, проясняется его читательская аудитория — интеллигентная массовая культура. Не закончится ли это — как и всякая мода — сезонной распродажей?

Галина Ермошина

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрiй М.Окара (джерело: "Український Вибір" [Москва]. 1997. Травень-червень. No 5-6.)

Забужко Оксана. Польові дослідження з українського сексу. Роман. -- Киев: "Згода", 1996. -- 142 с.

Досить дивне виникає враження, коли пишеш про книгу, яку, знаєш точно, мало кому з читачів цієї замітки доведеться не те щоб прочитати, а і на очі побачити. "Польові дослідження з українського сексу" минулого року стали чи не першим (у сучасному розумінні) українським бестселером -- книга київської поетеси та історика філософії Оксани Забужко (їй належить також наукова праця "Філософія української ідеї та європейський контекст") водночас зробила її популярною не лише у колі вишуканої інтелігентської ... [ Показати всю рецензію ] публіки, але й серед широких читацьких мас. До речі, дуже характерна для сучасного постмодернового мистецтва тенденція на зближення масової культури з інтелектуальними претензіями.

Середньостатистичний російськомовний читач з традиційною байдужістю ставиться до української літератури, у якій його знання, як правило, обмежуються іменем Т. Шевченка, у кращому випадку -- ще й Лесі Українки, І. Франка та О. Довженка (мало хто знає, що останній не лише фільми знімав). А проте українська література при всій своїй мовній близькості до російської надзвичайно далека від неї типологічно -- у ній панують зовсім інші, ніж у російській, мотиви та світовідчуття. У ній представлений інший погляд на світ.

За радянської епохи українська література була другою за обсягом (за кількістю письменників та читачів) після російської серед радянських літератур, існувала у стані деякої внутрішньої самодостатності -- порівняно мало її було представлено у московських "товстих" журналах, Літературний інститут ім. Горького в її історії займає куди менше місця, ніж, скажімо, в літературах Дагестану. Тому українська поезія і проза 1960--1980-х років в особі таких неординарних та видатних авторів, як Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Павло Мовчан, Ірина Жиленко, Василь Стус, Олесь Гончар, Павло Загребельний та ін. відомі у Росії менше, ніж, наприклад, представники інших так званих "національних" літератур -- Й. Друце, В. Биков, А. Адамович, С. Алексієвич, Ч. Айтматов, К. Кулієв, Н. Думбадзе, Р. Гамзатов. Може бути, російськомовним читачам відомі Борис Олійник та Віталій Коротич, та й то не як поети, а один -- як автор публіцистичного бестселера "Два роки в Кремлі" -- книжки проклять на адресу Горбачова, другий -- як головний редактор "Огонька" часів того ж Горбачова.

"Польові дослідження..." в цілому можна сприймати як феміністичний роман. Але тут немає того чоловіконенависництва, притаманного класичному фемінізму. Це -- екзистенційна біографія чи то героїні, чи то авторки: текст являє собою потік свідомості тридцяти з лишком- річної жінки, куди час од часу вплітається то російська "матушка", то американський сленг, то вишукана українська літературна мова, то власні вірші. (До речі, чи не вперше за історію українського слова друкованим способом відтворюється великоруська експресивна лексика -- враження надзвичайне, приблизно таке, як років сім тому від "одкровень" Едічки Лімонова).

Фабула "сексуальної одисеї" окреслена не дуже чітко і складається з еротичних пригод та деяких інших "перипетій". Од банального "жіночого" роману або від популярної ще донедавна "чорнухи" цей роман різниться стрункою системою авторських емоцій та рефлексій, котрі якраз і є головним організуючим началом тексту. Тим більше, головна тема роману не жіноча, а чоловіча -- почуття духовної, душевної та інтелектуальної незадоволеності од спілкування з сильною половиною людства. Надсвідома, майже метафізична імпотенція сучасного українського чоловіка -- ось що доводить до розпачу і саму Оксану, і її літературну alter ego.

Героїня роману -- інтелектуалка, особистість незалежна, самодостатня, здатна, так би мовити, до внутрішнього самостояння. Вона (як і сама Оксана) безперервно курсує поміж Києвом та Нью-Йорком, читає лекції в американських університетах, відвідує наукові конференції, "тусується", що називається, з американською літературною та інтелектуальною богемою.

У сучасній "жіночій" прозі феміністської орієнтації присутній дуже показовий для сьогодення мотив -- жінка не те щоб хоче стати чоловіком-творцем, вона змушена ним стати. Жінка шукає гідного духовного та інтелектуального партнера, але всі пошуки марні -- її оточують суцільні імпотенти (в духовному та інтелектуальному відношенні, звісно). Героїня Оксаниного роману ще й поетеса -- вона пропускає через власну емоційну уяву радянську дійсність останніх десятиріч. Можливо, тому вона приречена не тільки на психологічну самотність, але й на самотність екзистенційну.

Якісь нікчемні та слабосилі українські чоловіки-інтелігенти, як-от приятель героїні -- невдаха-художник, що чіпляється до неї з маніакальною ідеєю: "От візьму й зроблю тобі дитинку, чуєш? синочка" (С. 28), виховані у рабському дусі, з комплексом національної та соціальної неповноцінності, не в змозі задовольнити вишукані претензії героїні, та й просто стати принаймні гідними співрозмовниками. З іншого боку, героїні на сюжетному шляху постійно трапляються чоловіки з найнижчої касти -- жлоби, український різновид homo soveticus, що й розмовляють виключно російською (точніше -- на плебейському суржику), і ніякою проблематикою не завантажені (згвалтувати, правда, можуть, навіть по телефону), і взагалі -- життям задоволені "на всє сто". У сучасних дамських романах ідеальний герой -- це модернізований образ принца на білому коні (або "Мерседесі"), в якого відсутні будь-які рефлексії, окрім гіпертрофованої чуттєвості. Зовсім інше зустрічаємо в Оксаниному романі: свідомістю головної героїні володіють не просто сильні й мужні чоловіки, готові до кінця боротися з реальним та метафізичним злом, вони ще мають і духовний вимір -- щось на зразок дисидентів та політв'язнів: "Марченко, Стус, Попадюк... молоді й красиві, не набагато й старші за тебе буйночубі хлопці, ти мріяла про них, як ровесниці про кіноакторів, ось він вийде на волю, пошрамований і мужній, і ми зустрінемось, -- тільки вони ніколи не виходили... Вирватись не було куди, скрізь були комсомольські збори, політзаняття й чужа мова..." (С. 129).

Отже, українські чоловіки в інтерпретації Оксани -- творіння у своїй більшості неповноцінні. Шлях виродження українського мужчини -- від гордого та волелюбного козака-запорожця до радянського прапорщика (сержанта, старшини, капітана) -- ревного служаки. "В рабстві народ вироджується... -- виживання скоро підміняє собою життя, обертається виродженням..." (С. 82).

Перебуваючи якось в Ізраїлі (на черговій науковій конференції, звісно), героїня десь на вулиці звертає увагу на ізраїльських солдатів: високі, стрункі, як на підбір, -- "міфологічні велетні... мов сама земля ожила й заходила в ріст, ах які мужики, бенкет для зору! -- в Східній Європі піди-но пошукай таких розкішних бардадимів семітського типу, -- ніби там, серед на вохру випалених безводних пагорбів, і далі тривала, ніколи не перериваючись, біблійна історія... Але в них -- в них усе-таки є випалені до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває історія: хто скаже мені, де наш Єрусалим, де його шукати?" (С. 83).

Симптоматично, що про це пише жінка -- все ж таки слов'янська цивілізація має матримоніальний характер -- усе в ній тримається на жінках. Навіть у класичній українській літературі чи не єдиним чоловіком доводиться вважати слабку та хворобливу Лесю Українку. Не хотілося б порівнювати Оксану з Лесею, але сучасна ситуація дещо схожа з ситуацією початку XX століття: український народ виходить з "єгипетського полону" -- полону бездержавності, з комплексом національної неповноцінності, з загубленою культурою та забутою мовою.

У романі присутні й традиційні для української національної самосвідомості мотиви самобичування і трохи не мазохізму -- авторські жалі з приводу непрочитаності української літератури, з приводу нереалізованості у цивілізаційному процесі українського народу (його "неісторичності", якщо за Гегелем). Оксана голосом своєї героїні зізнається, що якби вона писала, наприклад, російською або англійською, не валялися б роками її книжки на полицях київських книгарень. Зразу б і слава, і гроші... Кілька Оксаниних віршів, перекладених англійською і надрукованих в якомусь заштатному провінційному американському журналі, одразу потрапляють до солідної американської ж "Антології світової жіночої поезії ХХ-го століття". Український письменник -- це не просто той, хто пише українською мовою. Це -- свідомий вибір літературної долі, своєрідне літературне подвижництво, самозречення. "Український вибір -- це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна -- лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! -- та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому -- як його викопаєшся?" (С. 46). Цивілізований світ до сих пір не знає не те що літератури української, а й взагалі такої країни, такого народу. Та якось не дуже і хоче знати. Американські співрозмовники запитують в героїні: "Where are you from?" -- "Ukraine", -- "Where is that?" (С. 35).

Одначе, після своїх багатостраждальних блукань по пеклу радянського життя кінця 1970-х -- початку 1980-х, героїня віч-на-віч зустрічається не з чоловіком-лицарем і не з епічним героєм-дисидентом, а, наче той бергманівський лицар з "Сьомої печаті", -- з Дияволом. Замість Бога -- володар пекла. Екзистенційний досвід київської доктора Фауста не дав їй можливості вирватися із зачарованного кола, не дав їй ні віри, ні надії, ні справжньої любові. Катарсису -- очищення, переходу на вищий рівень буття -- не відбулося, містерія не вдалася. От і мандрує Оксанина героїня разом з самою Оксаною радянськими та пострадянськими пекельними колами...

У сучасній українській літературі майже відсутня оригінальна розважальна белетристика. Основні її течії підкреслено елітарні -- це і пізньорадянська література, що тяжіє до монументального стилю і тому не вписується в сучасний літературний процес (О. Гончар, П. Загребельний), і "химерна" проза шістдесятників -- український варіант "магічного" реалізму (В. Шевчук, Ю. Покальчук), і нарочито постмодернова творчість молодих письменників (Ю. Андрухович). Белетристика, тим паче інтелектуальна, передбачає певну традицію. Про Оксану в якомусь смислі можна казати як про родоначальницю цього жанру в українській літературі, хоча, здається, їй добре відомі і тексти Генрі Міллера, і Лімонова, і численних французьких письменниць. Виявляється, будь-яка національна культура, що не має повноцінного "нижнього поверху" -- масової розважальної культури -- приречена на вмирання. Своєю високоінтелектуальною книжкою Оксана має шанси створити цілий напрямок україномовних епігонів та наслідувачів. Високому мистецтву до останніх нема діла, але сучасній українській культурі в усій її різноманітності така "белетризація" може статися на користь.

...У 1798 році в Санкт-Петербурзі вийшло перше видання "Енеїди" Котляревського, що поклало початок новій українській літературі -- на народній мові. До того часу українська література являла собою сукупність бароккових текстів, написаних елітарною книжною мовою і нецікавих широким народним масам. Тепер, після виходу Оксаниної книжки -- майже через два століття після "Енеїди", -- можна впевнено сказати, що новий етап в українській літературі почався. Яким йому судилося бути, -- хто відповість? Котляревський генієм не був, але без нього був би неможливий геній Шевченка. Цікаво, якого генія можна чекати тепер, після появи роману Оксани Забужко?

[ Згорнути рецензію ]