Олександр Апальков, Крим Анатолій, Шендрик Виктор, Зінаїда Луценко : "Склянка Часу*Zeitglas", №62, літературно-мистецький журнал : літературно-мистецький журнал : Анотація, уривок з книги.

Олександр Апальков, Крим Анатолій, Шендрик Виктор, Зінаїда Луценко

— Склянка Часу*Zeitglas, 2012. — 164 с.
— м.Канів. — Наклад 1000 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (11) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

"...Коли я розмірковую про умовні жанри літератури, то намагаюся не відриватися від суцільного літературного процесу. А він неможливий без есеїстки, критичних нарисів, анонсів тощо. Адже в реальному розвитку літератури все це знаходиться у тісному переплетінні. В один й той самий час живуть і пишуть різні письменники. Навіть ті, що вже «іжи в небесі» – живуть із нами у своїх творах. Як би хто не прагнув відмінити Горького, Арцебашева, Карамзіна, я вже змовчу про, Кукольніка… Вони живуть і житимуть, допоки читають їхні твори. І кожний з них (принаймні талановитих) має свій літературний стиль. Дехто ... [ Показати весь уривок ] з об`єднються в різні літературні спілки, осередки, групи, течиї… (Курка, що тримається біля півня, завжди найгладша). Але, знову таки, всі вони одночасно існують в літературі. Звісна річ, кожний має різний талант і різні можливості про нього заявити.
І саме тут журнали («Дніпро», слава Богу, не виняток) являють собою сценічний майдан неупередженої (як би хто не кепкував з моїх слів) прим`єри духотворчості.
Чудова, з огляду не це, стаття Анастасії Соколової про вже згаданого Габріеля Гарсія Маркеса. Стаття не складна, але якраз те, про що марить кожний літератор: аби одного разу і його «півгодинне інтерв`ю коштувало 50 тисяч долларів…». Рецептуру і надає пані Анастасія вустами нелживими: «Недарма Гарсія Маркеса так зачаровували диктатори. Це особливий тип людини, володаря всесвіту, постать якого завжди знаходиться за таємничою завісою, і разом з тим це фаворит нації, улюбленець народу, який готовий усе віддати за свого обранця… До того ж образ диктатора – це концентроване дзеркальне відображення народу… Отож в образі влади кожен конкретний громадянин може розгледіти своє обличча, вади або кращі риси…» Отож, разом із пані Соколовою, цінує читач іронію Габо, яка «невідступно проникає на сторінки його текстів…»
А от Ваймар Іцковіч вчиняє таку-собі комплікатурну «прогулянку (позичивши назву у Шевченка) із задоволенням, і з мораллю» по молодій жіночій поезії, як по плацу «для шпацеру». Айн-цвай, айн-цвай: «У сучасній українській поезії, – розмірковує промінент із Вінниці, – зокрема в жіночій, чітко намітилось кілька тенденцій, які, кожна у свій спосіб, спрямовані на здоровий рух та модернізацію поетичної мови…» ( А раніше що, була одна тенденція? І вона не спрямовувалася на здоровий рух та модернізацію поетичної мови ?А.О.) Одначе, писати критичні опуси– справа складна, сутужна і невдячна, а тим паче про «здоровий рух та модернізацію поетичної мови». От і моя рецензія «Дніпро» зимі малює настрій» писалася у боротьбі із власним сумлінням, просувалася повільно: я повертався й повертався до першоджерел ( у тому числі й до жіночих рим та нерим), пошенки цитував їх… А надрукували текст урізаним, правленим. Він від того всох… Така доля творів, що потрапляють до рук редакторів. Я їх і порівнюю із режисерами… Вони вбачають власну перспективу вистави під назвою «номер журналу такий то». І, слід визнати, від їх проводу залежатиме успіх чи провал. У народі кажуть, що багато людей копають криниці, та не в усіх добра вода…
Вчасні нотатки В`ячеслава Шнайдера «Правота антологій». Хоча із давніх давен найбільше критичних нападів потерпають саме антології. Докори сиплються на те, що в антологіях публікується (як правило) мало знаних, багато незнаних… А без неопосередкованого зв`язку творів маловідомих, а то й взагалі невідомих письменників, із іншими творами, неможливо взагалі простежити літературний процес певного періоду. Тож, вкрай вдало пан Шнайдер порівнює літературу із зоряним небом: «А небо лише з кількома зірками першої величини не буде величним, загадковим і таємничим зоряним небом. І, між іншим, хіба так просто відрізнити, яка зірка насправді найбільша? Хто знає, який вигляд матиме історія літератури років через 30?»
У свій час тиражи творів уже згаданого Нестора Кукольніка в «надцять» разів перевершували книги Пушкіна. Хто нині пригадає хоч два вірші першого? Інколи мені здається, що навіть у призвищі кожного автора криється перспектива його майбуття… Ну, це вже я, мабуть, перегнув. Пардон!
От Горький… Гірка доля випала йому. Особливо в наш час. Не пропагують його творчість. Мовляв, вистачить; і так по наліпили йому пам`ятників, поназивали вулиць, парків, закладів. Баста! А дарма, зазначу я. Максим Горькій – великий письменник, незалежно від зазіхань літературних невігласів і гномів, котрі, за висловом Марка Богославського, оголили свої задки, повитягали маленькі членики – і нумо поливати тінь командора… Окремого доброго слова заслуговує нарис Тамари Шевчено «Розпусниця, або сила жіночої слабкості». У ньому йдеться про факт із життя Горького, котрий стався із ним по дорозі із Єлісаветграду до Миколаєва. Тут письменник і постає людиною на захисті скривдженої богоподібної істоти… Чи не в цім полягає істина місія письменника? Так, можна писати про диктаторів, про квіти у горшиках, про Володимира Вінниченка у свідомленні Степана Процюка, про що завгодно, втім слід пам`тати про велике покликання кожного, хто взявся за письменництво як фах.
Дмитро Дроздовський не дарма загострює тему «Шевченківської премії». Він не тільки наводить на роздуми про її долю дня вчорашнього й сьогоднішнього, але намагається кинути погляд у майбутнє. А поміркувати тут було і є над чим: «Усе дуже просто, якщо керуватися принципами етики: не можуть бути поряд Героями України гідні люди і зрадники, українці і українофоби; митці, банкіри й бандити; ті, хто оспівують сьогодні одну владу, а завтра іншу; ті, хто відкидають мистецтво, а живуть у світі ідеологічної «догождальності…» Тут знову пригадав я приказку про курку біля півня… У розпачі автор жбурляє каміння докорів у Тичину, Гончара, Майбороду, Корнійчука, Загребельного. А чому б і ні? Каміння ж кидають тільки в ті дерева, на яких щось уродило… Це справа сумління кожного полеміста. Із протиріч енергетика статті… Автор то переймається тим, «що часом імена лауреатів Шевченківської премії не є загальновідомими», то наполягає на тому, що «не варто зводити процес висування кандидатів на здобуття Шевченківської премії тільки до НАНУ, творчих спілок, тощо, адже кожен громадянин на першому етапі має право висловити свою думку стосовно того, хто вартує найвищої національної нагороди». Поклавши руку на серце, нагадаю авторові про те, що багато кому слава миліша, ніж шана… Як це здолати? Де не достає таланту і честі, латають грішми… Візантійщина? І коли наша (вже май же доросла) свобода не призводить до солідарності, то тут слід літераторам працювати на повну потужність… Аби виступити (на сторінках літературних журналів, газет, сайтів) суцільним фронтом назустріч реальної загрози духовного і душевного отупіння. В той час, коли власні інтереси роблять політикою, можливо, література – останній бастіон битви із конформізмом та спустошенням. Бо письменництво не тільки шукає красоти й чесноти за письмовим столом…
От саме такою побачив я виставу за умовними лаштунками реальності текстів третьої книжки цьогорічного «Дніпра». В ній живе літературний процес. І хай він житиме надалі…
А я продовжу писати та міркувати про твори тих чи інших авторів розлого чи стисло на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Аби й закордонні читачі та критики звернули на них увагу..."





Олександр Апальков, За лаштунками реальності журнала "ДНІПРО"

[ Згорнути уривок ]