Артем Чех : Сині двері зліва : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Віра Балдинюк (джерело: Журнал "ШО", 2010)

Існує багато способів швидко вгамувати патологічний потяг до письма. Наприклад, можна взяти участь у щорічному міжнародному проекті NaNoWriMo, який відбувається восени. За тридцять днів учасники мусять написати роман обсягом 50 тисяч слів. Зазвичай до кінця конкурсу половина авторів сходить з дистанції, а тексти фіналістів перевіряють комп’ютерним способом на плагіат. У разі дотримання усіх вимог учасник потрапляє у список переможців – й автор задоволений, і читачі неушкоджені. Можливо, комусь пощастить повторити долю Жоржа Сіменона, якому за життя вдалося написати близько 300 томів. Але для цього ... [ Показати всю рецензію ] слід забути про «розквітлі бутони» і відшліфувати свій стиль до холодного блиску, як це свого часу вдалося французькому письменнику.
А можна просто натрапити на дуже лояльних видавців, які візьмуть на себе функції собезу для молоді. Наприклад, жагу Артема Чеха до процесу писання спонсорує видавництво «Фоліо». Вже кілька років воно підкидає дрова у творчу кочегарку автора, в результаті чого ми щороку отримуємо приблизно однакової якості брикети прози. Творчість Чеха не викликає обурення чи здивування, лише посмішку.

У попередній книжці «Doc 1» автор намагався зліпити правдоподібний світ дорослих стосунків, але з цього вийшла історія закомплексованого нахаби, якого підбадьорювали вульгарні думки про брудну спідню білизну дівчат. Кілька розкиданих по тексту літературних прізвищ, які не створювали жодного культурного контексту чи інтертекстуальності, скидалися на демонстрування публіці шкільного читацького щоденника.

Ситуація з претекстами у новій повісті Чеха «Сині двері зліва» не покращилася. Цього разу автор захотів натякнути читачеві, що він прочитав Сорокіна і Мамлєєва. Вуалювати радість від прочитаного Чех так і не навчився, тому пише просто і щиро: «Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав». Для контрольного пострілу Чех кілька разів пише багатозначну фразу «остання любов Марини».

Автор також прочитав книжку Бриниха «Шахмати для дибілів». І щоб таке добро не пропадало, втулив у повість пасаж про сторожа і шахи. Менше пощастило двом подружжям молодих українських літераторів, з яких Чех зліпив Олену Артемівну Захарченко і Галину Олегівну Романенко. Але чомусь радості від такого читацького упізнавання – жодної.

Повість «Сині двері зліва» написана так, ніби автор сидів біля телевізора, де в цей час показували серіал «Майстер і Маргарита», і намагався створити щось зі схожими інтонаціями, комунальними квартирами, містичними персонажами і відірваними головами.
Наївний сільський лікар-педіатр, який наприкінці повісті вішає на стіну календар із героями серіалу «Маргоша» (нагадаю, герой – любитель творчості Мамлєєва) оселяється в столичному будинку, де майже усі квартири належать злій власниці. Довкола героя крутиться карлиця, сантехнік-телепат і одружена красуня. Вони безупинно базікають по телефону про якісь дурниці. Наречену головного героя загризли свині, і в принципі це найцікавіше, що сталося із сюжетом повісті. Більше у ній не відбувається нічого особливого. Педіатр влаштовується на роботу консьєржем і пробує таким чином пристосуватися до життя.

Зате стилістичної чортівні, далеко не булгаківської, у тексті достатньо: «еврикіальна думка», «нечуване амікошонство», «пегас інстинктів», «склонився у досить незграбному поклоні». Найдовше читач затримається над фразою «зима цього року змусила громадян столиці повірити у своє існування».

За два роки Артем Чех опублікував шість книжок, проте він уперто демонструє нездатність вчитися на власних помилках. Анотація до «Синіх дверей» говорить, що у книжці йдеться про героя нашого часу, який приїхав підкорювати жорстоке місто. Але скажемо прямо: краще про конфлікт людини і міста читати у класика Підмогильного, аніж у Чеха.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: gr_kruk (джерело: gr_kruk)

Артем Чех вирішив, здається, повернутись до стьобу, якщо ж його стьобна книжка "Киня" видається всім такою хорошою.

Попри те, він не залишає старих своїх "обжованих" тем – про чоловіка в жіночому середовищі , про стару жінку, про заміжню красуню, в яку закохується герой, і інших тем, що повторюються в нього з книжки в книжку.

В цій "знову стьбній" книжечці як завше відсутній сюжет, але є багато веселих і не дуже "приколів": смерть київського мера, і народні гуляння з цього приводу; засідання поетичного гуртка в лікарні; сантехнік Ніколай, котрий весь час (і вдень і вночі) дзвонить герою ... [ Показати всю рецензію ] і чіпляється з розпитуваннями чи працює сантехніка, а потім – просто про життя; будинок на 16 поверхів, який належить весь одній власниці, бо вона – по черзі – доглянула пенсіонера з кожної квартири, і успадкувала житло, після кожного. Через ці "приколи" книжку принаймні можна дочитати до кінця, бо, хоч сюжету і нема, тобто "що буде далі" не цікаво, зате цікаво – який буде далі прикол.

Що до загравання з братами-митцями (охоронець в супермаркеті, що грає в шахи і називає себе "якимось доктором", прізвища Романко Галини Олегівни і Захарченко Олени Артемівни, вірш Богдана Горобчука) то вони, на жаль, занадто бліденькі і проминають в тексті так швидко, що не пильний читач і не помітить.

І ще - в книжці є багато дотепних сільских історія типу "районна кримінальна хроніка" або просто "сусідський собака". І зовсім би вони були чудові, якби не грубі ляпи, що допускає автор - так, наприклад, герой працював раніше педіатром в своєму селі, і в тут ніч, коли його наречену з'їли свині він працював у нічну зміну. Яка, цікаво, може бути нічна зміна у сільському ФАПі, котри в шість-нуль-нуль закривається і з усіма невчаними проблемами люди йдуть прямо до педіатра додому, бо в селі кожен знає де він живе?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Злата Лущак (джерело: Друг Читача)

Як ведеться молодій людині, що тільки-но почала нове життя в чужому місті – у переповненому мегаполісі з його дивними мешканцями й справді скаженим рухом – після затишку тихого провінційного містечка? Чергова повість Артема Чеха розкаже читачу правду… «Сині двері зліва» – майже гротескна історія зародження стосунків між наївним героєм і містом з його дивацтвами та курйозами; історія про двері – як символ переходу героя від одного життя до іншого.
Це вже п’ята повість Чеха, оприлюднена видавництвом «Фоліо». «Двері…» розбудили жвавий інтерес публіки, втім, як і попередні чотири видання молодого ... [ Показати всю рецензію ] автора. Власне, найбільше розмов точиться навколо особливої авторської мови Артема Чеха. І нехай команда критиків завзято шукає мовні «ляпи», в таборі прихильників скажуть: «Пусте». Відомо, що перші проби пера автора були російськомовними, тому не дивно, що дві мови, себто російська та українська, тісно співіснують і навіть переплітаються у світлій голові молодого письменника. Ще один аргумент на захист Чеха: характерне його творам мовне забарвлення створює відчуття буденності без зайвого пафосу. Та й, зрештою, чи не є «чехівська» мова такою собі родзинкою всього тексту?
Автор смакує слова і чудернацькі сполучення, бавиться ними, постійно підкидаючи читачеві нові кристалики. Також важко не звернути увагу на грайливі діалоги і каламбури, типу «В ідеалі – Вуді Аллен». Отож, наш головний герой бажає підкорити столицю, а натомість потрапляє в країну абсурду з матріархальним устроєм і дивними сусідами. Сам же герой (ім’я якого, до речі, вперше з’явилося на двісті сімнадцятій, тобто останній, сторінці) нагадує бальзаківського Ежена Растіньяка. Тільки останній використовує людей як засоби досягнення своїх корисливих цілей, а наш Валера (а саме так звуть героя) чи то цілей не має, чи то просто людей не любить і використовувати їх не збирається. Вірніше, ціль у нього є – але як же її досягнути в негумовому мегаполісі; та й людей він любить – але як розуміти цинічних столичних консьєржок, диктаторів, коханок, поетів та навіть телепатів? Усі названі персонажі присутні на сторінках книги, тож у кожного з нас є можливість проникнутися проблемами співжиття головного героя зі складним зовнішнім світом.
Йдемо далі: куди ж українському Растіньяку без амурних справ? Любов нашого Валери здається несерйозною та наївною – так ніби велике місто перетворило хлопця на дитину. Та разом із тим головний герой тримається надзвичайно спокійно серед усієї метушні, і час від часу згадує то про свою матінку, то про інші історії свого і чужого життя. Власне, вся повість є доволі епізодичною, автор ніби час від часу відволікається, аби розказати читачеві якісь важливі для себе чи для когось іншого випадки. Тож, можливо, у «Дверях…» варто шукати й самого Артема Чеха?..

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Літакцент)

Остання повість Артема Чеха „Сині двері зліва”, здається, одержала найбільш несхвальні відгуки критиків з-поміж усіх інших його книжок. А відтак, чом би й не поговорити про неї у контексті тієї книги, яку чи не найактивніше вихваляли – йдеться про „Киню” з фактівської серії „Поза фокусом”. Але все ж передусім — „Сині двері зліва”.

Якщо схематично переказати й без того схематичний сюжет „Дверей…”, то справа виглядає приблизно так: до Києва приїжджає наївний і безпосередній молодий лікар-педіатр із Чернігівщини, винаймає квартиру в дивакуватому домі з підозрілими сусідами, після чого з героєм ... [ Показати всю рецензію ] починають відбуватися химерні речі, що не вкладаються в жоден логічний причинно-наслідковий зв’язок, а тільки в динаміку традицій абсурдистської літератури.

Власне кажучи, перед нами такий самий смисловий каркас, що й у „Кині” – прибуття людини в чуже дивакувате поселення і спроба зрозуміти та опанувати логіку цього місця, його мешканців. Інша вже річ, що в „Синіх дверях зліва” фігурує велике місто, а в „Кині” – якесь майже незаселене бозна-що. Стандартна і загалом безпрограшна конструкція, за якої авторові в будь-якому разі буде що розповісти, а читачеві — прочитати.

Важко погодитися з Вірою Балдинюк, котра у своїй рецензії у журналі „ШО” трактує „Двері…” як чи не найтиповішу історію „підкорення великого міста”, про що, мовляв, краще почитати в класика Підмогильного. Мені здається, що власне стосунки Валери з містом посідають у книжці доволі маргінальне місце й взагалі дуже мало прописані. А проте Артем Чех усе-таки певною мірою долучився до когорти „демонізаторів” української столиці. Як і, наприклад, у Люко Дашвар, Київ у „Дверях…” постає надто вже величезним, монструозним, мегахаотичним і жорстоким середовищем (якраз такого у Підмогильного немає!). І, за відсутності характерного „урочистого обстьобування” саме цієї тези, можна запідозрити автора в компенсаторному нав’язливому бажанні розбудувати з нічого на сторінках повісті „наше українське Місто Жовтого Диявола”.

На цьому типологічні подібності двох книжок не закінчуються. Обидва герої – і Валера, і Киня – усвідомлюють, що опинилися в своєрідному „жіночому царстві”. Тут живуть або самі жінки, як у „Кині”, або ж вони всім керують. Власне, другий випадок через свою неоднозначність цікавіший. Як же Чех змальовує матріархат в одному, окремо взятому будинку? Господиня дому, Рита Львівна, свого часу примудрилась успадкувати всі його квартири від колишніх мешканців, а тепер здає їх і… б’є всіх, хто сюди потрапляє. А потрапили – її донька-карлиця Рима, служник Артур, сантехнік Ніколай, консьєржка Корф, а також дочка консьєржки Валя з чоловіком Іваном. І репресивні функції (де морально, а де й фізично) виконує не лише Рита Львівна, а й усі жінки, аж до зовсім чужої продавщиці у булочній, котре невпинно знущається з головного героя. Всі ж чоловіки – боязкі й нерішучі. Єдиний більш-менш вільний чоловік, сантехнік і поет Ніколай, закінчує тим, що тікає з дому, начебто у туристичну мандрівку, але мало хто вірить у його повернення.

Тепер головний герой переживає наступний номер неодмінної чехової програми – оборона від жіночих домагань та романтична закоханість. Якщо точніше, героєві в новому помешканні пропонують двох жінок, і в одну з них він дуже пристрасно закохується. Вона – лікарка, яка запрошує його з собою до лікарні на поетичний вечір, а потім проводить з ним ніч, однак на всі подальші освідчення відповідає, що просто любить секс. Одне слово, якщо Киня виявляється неадекватним любові, котра виникає між ним і Галею, то в „Дверях…” Валера вже ніякої взаємності навіть не отримує, тільки переживання, котрі навряд чи зможе компенсувати підібране ним на вулиці кошеня.

І знаєте, перед нами направду чи не найромантичніше в сучасній українській літературі трактування любові. Попри всю іронічність авторської риторики Артема Чеха, попри пародійно складені одне на одного, немов брудні шпали, пафосні слова, нема чого протиставити тому факту, що в цих книжках любов неодмінно є явищем метафізичного і „високого” характеру. Чимось недоступним або не всім доступним, або доступним, але не повсякчасно, чимось невловимим і нематеріальним. І якщо любовні переживання персонажів і межують з абсурдом, можуть більш або менш кумедно деконструватися, то образ коханої опиняється цілком у межах романтичних стандартів – або зворушливо красива, щира і розумна дівчина, або так само красива, та ще й фатально розпусна (хоча цнотлива чехова розповідь не дає до кінця розкритись ані фатальності, ані розпусності). Себто автор активно грається з патріархальними та романтичними страхами. Саме це додає тексту певної динаміки й інтриги там, де інші засоби не спрацьовують.

Отже, сюжетний каркас створюють спроба опанування чужого міста і бурхлива, але невдала любовна історія. Поза цими двома смисловими лініями – ціле море абсурду. Як на мене, в „Синіх дверях зліва” цей абсурд дещо веселіший і життєрадісніший, аніж у „Кині”. Навіть провал із Валею, котрій потрібен тільки секс, виглядає бадьоріше, ніж утеча Кині від коханої на вокзалі. Абсурд, що його взагалі доволі впевнено опановує сучасна українська література. Тут до уваги читача і логічно не вмотивовані фрази, і дивакуваті події (скажімо, вміння всіх навколишніх персонажів чути думки головного героя, часом навіть через стіни чи через телефон), і химерні сполучення різних типів реальності. У багатьох випадках цей абсурд виявляється дещо штучним, натягнутим, хоч би й в історії про те, як попередню кохану головного героя з’їли свині. Десь він настільки підкреслений, що аж наганяє нудьгу. Найчастіше таке відчуття, принаймні, в мене, виникало на початку книги. Взагалі, друга половина „Дверей…” виглядає значно динамічнішою, пружнішою та вмотивованішою, ніж перша. І це можна назвати мало не хронічним діагнозом дуже багатьох наших книжок – надто вже часто авторам виходить як слід „розігнатися” лише десь із середини твору.

Та попри всі ці негативні моменти нової повісті Артема Чеха, починаючи з другої її половини, таке „оберіутствування” все ж виконує належні функції — розважає та створює специфічну, трохи невагому, а трохи карнавальну атмосферу оповіді. А ось що виходить у Чеха відчутно вдаліше, то це постійно підтримувати високий градус наївності. Тут уже сповна розкривається сам головний персонаж, котрий зовсім не орієнтується в нових для себе реаліях (і будь книжка трохи „реалістичнішою”, варто було би запитати, як же він у цьому місті нещодавно навчався сім років у медичному?) та постійно коливається між романтичним ідеалізмом і банальним небажанням нічого робити. Важливий чинник наївності – й характерна чехова інтертекстуальність. Вона безпосередня, цитат, алюзій чи наслідувань дуже багато, й часто складається враження, що автор ними просто-таки милується.

Найпомітніші об’єкти, до яких Артем Чех прокладає інтертекстуальні мости, – середовище української молодої літератури (обігрування імен і прізвищ письменницьких родин Романенків і Захарченків, використання вірша Горобчука тощо), а також російська література нещодавнього минулого. Загалом, багато в чому письмо Чеха прив’язане до російської традиції. Це проявляється і в неодмінних російських приказках та цитатах, і в багатьох конструкціях самого авторського тексту, що свідчить уже не тільки про традицію. Хто тільки не збиткувався з деяких фраз із „Дверей…” на зразок „Артур вийшов, згинаючи свою стать у поклонах”! Звісно, численні помилки цієї книги, серед яких виразно домінують саме русизми, можна було б у контексті загальної абсурдності виставити як елементи стилю, та, на жаль, схоже, що це таки справжні старі добрі помилки. І все ж цей виразний недолік книги (об мовні неоковирності грамотному читачеві доведеться постійно й зі щораз більшим незадоволенням перечіплятися) постає черговим доказом життєздатності стилістично і текстуально „постросійської” традиції в українській літературі, котра, здається, цілком мирно співіснує з іншими.

Та повернімося, насамкінець, до сюжету. Отож, опинившись у дивакуватій реальності й дивакуватому тексті, герої пробують дати собі раду. Попри навмисну антисюжетність, цікаво, як саме все це закінчується. У „Кині” – втечею, тут усе ясно: герой не витримав щільності абсурдної тканини повісті й подався на пошуки кращих місць або кращих текстів. А в „Синіх дверях зліва” відбувається зовсім інша річ: саме зазнавши поразки в усіх своїх прагненнях до любові й до праці за фахом, Валера знаходить собі місце. Він стає консьєржем замість пані Корф, котра кудись тікає. Він погоджується стати частиною щоденної маячні й активно береться її облаштовувати: в своїй комірчині знімає календар із Веронікою Кастро, що його повісила попередниця, та вішає на стіну календар із героями серіалу „Маргоша”. Починає второчувати кожному відвідувачу, що „дім починається з консьєржа”. І, коли не помиляюся, чи не вперше за всю книгу називається на ім’я. Як і у випадку з любов’ю, маємо два види умовної поразки в зіткненні з життєвим абсурдом – тепер це втеча та інкорпорація. Хоч може це й перемоги, хтозна…

Що ж, цілком очевидно, що повість „Сині двері зліва” — хай і не сестра-близнючка „Кині”, але твір багато в чому схожий, дуже схожий. І не знаю, чи є сенс читати „Двері…” тому, хто вже читав „Киню”. Мабуть є, але тільки якщо остання відверто і виразно сподобалася. Тоді в „Синіх дверях зліва” на вас чекає розвиток і варіація тих самих мотивів і нові грані того самого абсурду. У нерівному, часом нудному, але часто яскравому і талановитому виконанні.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло Бриних (джерело: zaxid.net)

У новій книжці Артема Чеха є все, за що не люблять сучасну українську літературу. І на додачу – стилістичний тріумф Помилки, як найпомітнішого художнього засобу.

Якби ця книжка вміла говорити, вона б так і сказала: “Не треба мене читати, краще відвали, дай пройти”. Напевно, на її місці автор сказав би так само. Іноді треба слухати, що там буркочуть книжки та їхні обкладинки. Прислухатися – і відвалювати, хай ідуть собі. Але на заваді, як завжди, постає банальна цікавість. Кожна катастрофа починається з такої недоречної допитливості.

Артем Чех має велике бажання писати прозу. Наслідок цього ... [ Показати всю рецензію ] бажання – шість книжок, виданих протягом останніх трьох років. Стартувавши у видавництві “Факт” з доволі непоганою повістю “Киня”, він уже поставив своєрідний виробничий рекорд на ниві сучасної української літератури, – мало хто ще з авторів нашої недопопулярної прози може похвалитися таким темпом.

Нова його повість “Сині двері зліва”, оприлюднена, як і чотири попередніх, харківським видавництвом “Фоліо”, не дає підстав для нового розчарування, а лише підтримує всі попередні. Чех наполегливо витоптує килимок у передпокої літератури, і єдине, що мене насправді цікавить, це їхня взаємна витривалість. Хтось із них рано чи пізно переможе.

“Сині двері зліва” – це знову рефлексивна проза з нав’язливою автобіографічною інтонацією, яка цього разу трохи абсурдніша та грайливіша. Повість сюжетна, якщо можна так назвати історію про закоханість головного героя у зрадливу Валю, яка зовсім не балувана. Але герой, хоч і скористався цією чеснотою Валі, проте страждати не перестав. Валя, звісно, й не починала. Якщо раптом у вас виникне здогад, що це любовний роман, нате вам дулю. Любовна лінія розчиняється в густому абсурді повісті, як карамелька в пащеці гобліна. Ось вона ніби є, але за мить немає нічого, крім незворушної мордяки казкового покруча. Якби на власні очі не бачив, що це мурло заковтнуло карамельку, – ніколи б не здогадався.

Сподіваюсь, що нікого не здивую повідомленням про ще одну, важливішу, сюжетну лінію. Ті читачі, котрі вже наступали на протипіхотну міну “Артем Чех”, одразу здогадаються, що мова про самотнього хлопця, висмикнутого з провінційного затишку й кинутого на роздоріжжі байдужого, чужого, страхітливого і хижого мегаполісу. Так, герой “Синіх дверей зліва”, як і дехто з його попередників, долає коротку дистанцію розчарування можливостями і спокусами, які здаля – натуральна карамелька, а зблизька – ще той гоблін. У нього немає амбіцій, а уявлення про щастя ніяк не поєднуються з перспективою облаштування у шлунку страховиська. Що на початку, що у фіналі герой Чеха випромінює таку відсутність перспектив, що не викликає ані жалю, ані співчуття. Він навіть про шинель не мріє. Можливо, Чех мав на меті доповнити портрет людини без властивостей незримими штрихами ще якихось відсутніх властивостей, але без спеціальної оптики роздивитися таку тонку роботу я не здатний. Натомість закрадається підозра, що і сам герой, і його дрібні трагедії, зрештою, навіть сама ця історія поневірянь – лише фарба і розчинники, сама ж картина твориться в іншій площині: у царині мовленнєвого кошмару.

Якщо у творі є одна нісенітниця – це просто ляп, якщо дві – можна сподіватися, що не всі їх помітять, якщо три і більше – авторові залишається хіба що переконати якомога більше людей, що це така “фішка”, частина творчого задуму.

Отже, в Артема Чеха є шанс. Надмірна кількість різноманітних лексично-стилістичних ляпів у його повісті спочатку невимовно дратує, а потім відмовляєшся вірити, що вся ця навала конструкцій-покручів і словес-перевертнів – лише наслідок авторської недбалості; ні, така щільність морфологічних стресів – не випадковість, а спроба витворення специфічного антистилю, сумнівного, проте оригінального, як поетичні оргії медпрацівників.

“Артур вийшов, згинаючи свою високу стать у поклонах”, “Валя стояла з розгорнутими руками”, а “на вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг”. Двісті сторінок такого добра. Опіумне вишивання чорним по хрестику. Швидкісне плювання карбункулами заради добра. Суїцид слів, нажаханих хлопчиком з палітурки. Щось безжальне, послідовне і безтямне, як експеримент з вирощування гігантських анаконд. Це як у Самуїла Маршака:

“Вбрав сорочку він, однак, всі кричать йому: “Не так!”, Одягнув пальто, проте, знов кричать йому: “Не те!”. Ну, й так далі. З тією тільки різницею, що сині двері – не ліві, й вони аж ніяк не справа, а навпаки.

[ Згорнути рецензію ]