Вітольд Шабловський : Убивця з міста абрикосів : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роман Кабачій (джерело: Літакцент)

Коли ви знаєте країну аж до того, щоб відмовлятися продовжувати вивчати її мову, оскільки це провокує думки оточуючих аборигенів про прибульця як «шпигуна», то можна сідати за написання такої книжки, як «Убивця з міста абрикосів» Вітольда Шабловського. Її, власне, цьогоріч видало українською видавництво «Темпора».

Оскільки заголовок мене інтригував невідомістю аж до прочитання передостаннього репортажу, то відразу зраджу, про що йдеться. Тим паче, що біля такого заголовка саме видавництво завбачливо додало «Репортажі з Туреччини». Місто абрикосів – це Малатія в південно-східній частині країни, ... [ Показати всю рецензію ] де народився Мехмет Алі Аґжа. Саме він 13 травня 1981 року вчинив невдалий замах на папу Івана Павла ІІ у Римі.

Уже тільки цей репортаж мав би показати, що Туреччина не просто собі має територію завбільшки з Україну, а за населенням удвічі більша (міста-мільйонники трапляються теж на «далекому Сході» краю), не просто розділяє в буквальному сенсі Європу та Азію, а й ментально перебуває на їх межі, з причини чого нерідко переживає муки й корчі. А ще – щоб нагадати українцям, що Туреччина — це не лише країна дешевого одягу й нав’язливих женихів, а наша багатодавня і дуже багато в чому подібна сусідка: Чорне море має так само й південне, турецьке узбережжя. Що треба вивчити нарешті кілька нових географічних назв поза Стамбулом, Анкарою та Анталією.

Мій знайомий турок Мустафа, який оженився з українкою і живе в передмісті Києва, належить до «просунутих» турків. Він зі Стамбула, де закінчив університет, не носить вуса (про це пізніше), а у вільний від бізнесу час грає на стародавньому музичному інструменті «баглама». Саме таких турків зазвичай звикли зустрічати ми тут і на віддертих до блиску й чистоти курортах Анталії. Тож одна з претензій на презентації книжки Шабловського в київській книгарні «Є», озвучена не від вельми прихильною до автора пані, звучала так: «Ви образили цивілізований народ». Шабловський від таких звинувачень вочевидь намагався відкараскатися вже у виносі на палітурці, показавши всю складність турецького життя, роздертого поміж прагненням берегти традиції та подобатися Заходові. У якому реклама сексуальної білизни сусідить із убранням для консервативних турчанок (останній писк – купальники що закривають майже все тіло), де імами вивішують прапори Євросоюзу, а чоловіки ходять щодня до проституток, при цьому доводячи, що честь жінки – понад усе.

І що характерно, автор «Убивці з міста абрикосів» не сидів лише в університетських бібліотеках Анкари та Ізміра, затишних апартаментах імамів та політиків. Він сходив Туреччину вздовж і впоперек, аби ми могли справді зрозуміти цю країну. Зрозуміти, чому досі практикуються «убивства честі», нерідко базовані на чутках. Чому курди не мали права на освіту рідною мовою, а полегшення наступило після приходу до влади екс-націоналіста Ердогана. Чому політичні переконання оцінюють за формою вусів і чому проститутки при легалізованій «найстаршій професії» не мають пенсій, а конають у бідності та хворобах.

Розмовляти з турками на такі теми дуже важко. Шабловський не соромиться вплітати у текст фрази на кшталт: «Вітольде, ти мене дратуєш, іди вже краще собі» (від освіченого стамбульського імама), «Ваш король? Король ляхів? Та він найбільше, що міг, – це турецьким яничарам шнурки зав’язати!» (від продавця кренделів), або ж про те, що почути від турецького хлопця «я переспав із полькою» – означає почути образу цілого польського народу…

Книга складена зокрема й із репортажів, друкованих у «Газеті Виборчій», але є кілька й таких, що написані спеціально для книжки. Приміром, оповідь про «Убивцю з міста абрикосів» писалася ще до переходу Шабловського в «Виборчу» для одного з таблоїдів. Проте таблоїд закрився, а писати репортажі з Туреччині польський журналіст не перестав. Деякі репортажі, як, приміром, «Авраамові коропи», вочевидь є продуктом тривалих роздумів, а також ретельних пошуків в архівах та бібліотеках. Ідеться про релігійні переконання турків — позірно єдиних у своєму мусульманстві, але з великою кількістю сект, «мусульманських вихрестів», вихідців із юдаїзму тощо. «Ми в такій країні, де досить загубити вівцю у горах – і вже народжується нова релігія», — жартує автор. До подібних репортажів-есе можна віднести й оповідь гіда про найвидатнішого турецького архітектора давнини Сінана, який хотів збудувати мечеть, вищу від Айя-Софія. Сінан, до речі, автор проекту лазні для Роксолани-Хюррем.

Проте найважливішим доробком Вітольда Шабловського можна вважати важкі психологічні розслідування, гідні означення «боротьба за права людини». Це й історії двох жінок, колишніх повій, котрих неодноразово продавали власні ж чоловіки чи батьки. Ситуація із правами секс-меншин і взагалі права жінки на голос у справі сексу в Туреччині. Кілька історій з осердя «убивств честі» — Діярбакиру, котрий є також головним містом турецьких курдів (на щастя, одна із історій зі щасливим кінцем).

До слова, зазначена проблема, попри діяльність правозахисників, лише винаходить інші форми екзистенції: поліція нерідко оголошує убиту дівчину самогубцею, оскільки на роботі такий поліцейський це людина в формі, а поза нею — традиціоналіст із ретроградними переконаннями. Вражаючі факти, які наводить Шабловський: дівчину вбили після того, як вона послала на радіо смс привітати однокласника, і при цьому прозвучало її прізвище; 35-літню незаміжню каменували односельці після чуток про її перелюб із жонатим чоловіком; дівчина врятувалася від убивства власним братом після того, як із помсти її кузен почав брехати по селу, що він із нею щоночі спить, допоки чоловік служить у війську… Це все реалії життя, причому бідного безробітного життя.

За словами Шабловського, деякі свої матеріали він переклав турецькою своїм коштом, аби герої репортажів могли їх прочитати й оцінити. Щоб стали сильнішими у своїй боротьбі. Як і вони, так і розвиток нашої сусідки Туреччини цього варті. Тепер і ми про це знаємо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: День)

Туреччина — один із найбільших сусідів України, її одвічний «запеклий друг», країна, що завжди перебувала і перебуває з нами в тій чи іншій активній взаємодії, від потужної торгівлі до обміну біженцями і невільниками. Та чи багато ми знаємо про Туреччину? Є, звісно, кілька старих і нових стереотипів, як-от: «мусульманська країна», «курорти all inclusive», «що ти як турок?», «стамбульські ринки», «там викрадають світлих жінок», «османська архітектура плюс візантійська спадщина», «зовсім не така консервативна й дика країна, як прийнято думати, знайомі їздили, й усім сподобалось», «хочуть потихеньку ... [ Показати всю рецензію ] відхапати у нас Крим, якщо Росія раніше не встигне». Боюся, що це і все, навіть регулярні туристичні вояжі наших співгромадян кардинально ситуації не міняють.

Дати ширші враження від Туреччини покликана нова книжка від видавництва «Темпора» з назвою, що інтригує — «Убивця з міста абрикосів. Репортажі з Туреччини». Написав її поляк, що спеціалізується на турецькій темі, Вітольд Шабловський.

На обкладинці книжки зображено турецький прапор, на тлі якого стоїть жінка, загорнута в мусульманську хустку-«хіджаб», зроблену з прапора Євросоюзу. Ця невибаглива метафора апелює до головної лінії оповіді Вітольда Шабловського. Бо всі його репортажі так чи інакше пов’язані з темою перебування Туреччини на межі Заходу і Сходу, дивакуватих контрастів, породжених таким перебуванням.

Шабловський, здається, об’їхав усю країну, і ніде він не був надто перебірливим у виборі співрозмовників. Його мандри та їх описи — як сумлінна спроба зрозуміти турків, але не схоже, що цієї мети він досягнув. Краще сказати, що в підсумку вийшла доволі химерна картина країни, в небі над якою зависли знаки запитання.

«Убивця з міста абрикосів» — холодний душ на будь-які турецькі симпатії. Відсотків сімдесят книжки займають описи різноманітних дикунств, які не лізуть у жодні ворота. Навіть за мірками нашої, далеко не найцивілізованішої країни. Часто ці дикунства гендерно, сексуально обумовлені. Чоловіки Туреччини, особливо її сходу, зокрема Курдистану, як кажуть, понад усе на світі люблять дружин, сестер і матерів. Але дівчину, про яку виник поголос, ніби «вона — шльондра», іноді вбиває рідний брат чи батько. Те саме може зробити чоловік зі своєю дружиною. І називається це, що характерно, «убивство честі».

Або ось закохана пара менш екстремальних героїв Шабловського. Вони молоді, просунуті, живуть у мистецькому середовищі. Вже не один рік мешкають удвох, але ніколи не мали сексу. Як він цього не прагне, вона завжди відмовляє. Чому? Тому що потім він її кине, каже вона. Для турецького чоловіка одружитись із нецнотливою дівчиною — нижче його гідності. Він не має що заперечити. Але продовжує добиватися.

Такі уявлення про «честь» не заважають турецьким чоловікам бути завсідниками борделів (автор наводить дані, що третина турків здобула свій перший досвід саме там), водночас глибоко зневажаючи повій. Або спокійно спостерігати, як їхні матері й батьки фізично та морально знущаються з їхніх дружин, бо ті чимось не догодили. Книжка Шабловського сповнена просто моторошних подробиць реальних історій на ці теми — читачам зі слабкою нервовою системою доведеться часто пропускати сторінки.

Ця країна, тим паче, прагне до Євросоюзу. Зовсім по-іншому, ніж, наприклад, Україна. Прагне Заходу і водночас ненавидить його. Деякі консервативні мулли вивішують коло своїх мечетей синьо-зоряні прапори, а політики-ісламісти агітують за ЄС, бо там, мовляв, мусульманам живеться «вільніше, ніж деінде». Деякі європеїзовані турки останніми словами лають Захід, бо той, мовляв, хоче зруйнувати силу і єдність Туреччини, та нагадують західним гостям про те, як «ваші королі зав’язували шнурки нашому султану». Країна сповнена дико заплутаних суперечностей, а її риторика ще більш закручена і наснажена типовим східним блефом. На всі спроби в чомусь розібратися європеєць отримує одну відповідь: «Ти не турок, тобі не зрозуміти».

Одним із символів турецьких суперечностей є людина на ім’я Алі Агджа. Він 1981 року вчинив замах на папу Івана Павла ІІ. Вітольд Шабловський відвідав родичів терориста і отримав специфічні враження. Той факт, що папа пробачив Алі, відвідав його і назвав «братом», родичі трактують як високе становище Агджі, вважають, що він при бажанні легко може стати ледь не на чолі Ватикану, що він — велика людина, а вбивства і замахи, в яких його обвинувачують, трактують або як наклепи, або як «непорозуміння», або як те, що молодого хлопця просто використали.

Місто Малатія, звідки походить Агджа, — така собі «столиця абрикосів», там ці фрукти вирощують в неймовірній кількості. Вочевидь, та суміш агресивної брутальності, замкнутості, наївної відкритості, зворушливості, гостинності й хвалькуватості, яку Шабловський зустрів у «місті абрикосів», видалася йому настільки показовою для Туреччини, що надихнула його на назву для книжки.

Далі вам трапиться ще чимало різних історій — від життя біженців, які через Туреччину пробираються в омріяно-ворожі межі ЄС, до пригод черевика, який жбурнули в Джорджа Буша. Наші південні сусіди насправді виглядатимуть у них по-різному, але це завжди буде цікаво.

Звичайно, багато чого такого, що викликало б інтерес в Україні з огляду на специфіку спільної історії та особливості сьогоднішньої співпраці, в «Убивці з міста абрикосів» немає. Щоб воно з’явилося, книжку про Туреччину має написати українець.

[ Згорнути рецензію ]