Антон Санченко : Самовчитель графомана : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Оксана Думанська (джерело: Barabooka)

Колись схожі на Санченка письменники, що здобули досвіт у різних життєвих тарапатах, творили так звану «літературу бувалих людей» – ця залізна формула вкарбувалася в мою вибіркову пам’ять із часів, коли університет у Києві був просто державним…

Антон Санченко за природою – природознавець і пригодошукач: він і сам не фіксував тих моментів, коли вивчав людську природу вкупі з природними стихіями і не боявся пригод на свою голову. Тому все, що він пише, – свіже, як морський бриз. Добре, що філологію він опановував не після шкільної парти – ця (вже друга!) освіта ласкаво дозволила йому оглянути ... [ Показати всю рецензію ] літературні обшири злегка насмішкуватим оком. І це правильно, бо в нас не встигають потрапити у творчі одиниці, як бронзовіють або стають, яко з каменя тесані. Наш же морський вовк (не побоюся повторити!) цурається статусності, дешевої слави і заскорузлості в темах-ідеях. Саме він у «Самовчителі графомана» спромігся не лише на поради, а й на доволі прискіпливий огляд так званого літературного процесу, на характеристики дійових осіб та виконавців, на увиразнення рис літератури і авторського життя в її межах та поза ними. Про літературу й авторів треба писати весело! Що й зробив Антон Санченко… Я не переконана, що кожен підліток вчепиться цієї книги, але той, хто бачить своє майбутнє у гуманітарній сфері, не має права оминути її увагою, пильною увагою. По-перше, в книжці немає повчань. По-друге, її написала добре освічена особа, яка легко творить образи за допомогою глибоких знань, і це має довести юним читачам корисність усебічного розвитку (брати Капранови – Кастор і Полієвкт – ну ніхто так не обігрував міфів!). По-третє, про таке ніколи не прочитаєте в підручнику – вони у мить виходу з-під друкарського верстата вже старі, як світ, а в цій книзі пульсує літературно-видавниче українське явище, що з інтернет-простору переливається в друковану продукцію. Гадаю, кожен може додати ще пунктів, якщо прочитає…

І зрештою, про перетрактування негативної конотації слова «графоман», до якої вдається Санченко як графофіл, адже пише з тією наполегливістю, з якою впорядковують плавуче житло – корабель. Якщо манія писати рухає літературу вперед, то підіймайте вітрила!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Стусенко (джерело: Літакцент)

Ця книжка мене привабила насамперед тому, що я графоман-багатоверстатник і понад те свого часу досліджував це явище (див. хоча б «Графоманна каша» в журналі «Київ» чи «Поезія і поза» в «Українській літературній газеті»). Як ото Іржі Томан прагнув дізнатись, як удосконалювати себе, так і я шукав монографію про графоманію, де містилися б відповіді на всі мої болючі запитання. І коли остаточно в цьому розчарувався (репринт книжки Ц.Ломброзо не рахується, бо він не на українському матеріалі), я взявся аналізувати прочитане й читати аналізоване сам.

І от мені трапляє на очі цілий том під назвою «Самовчитель ... [ Показати всю рецензію ] графомана». Та ще й за підписом морфілолога Антона Санченка! І зразу ж я кинувся до цього талмуду. І купив його, сподіваючись підвищити свою графоманську кваліфікацію. І приволік у свою келію, і заглибився в премудрість… Мудрість, щоправда, виявилась не пре-. Але тут скористаюся прийомом самого автора «Самовчителя…»: докладніше про це далі буде.

Насамперед, як кажуть боксери від науки, маємо домовитися про терміни. Тобто – щодо термінології. Про те, що графоман – це літературознавча лайка, Антон Санченко згадав. І наголосив, що в його «Самовчителі…» це поняття «не несе жодних негативних конотацій, тобто ображатися на нього не варто, бо означає воно лише людину, яка отримує задоволення від письма», поза тим із «цього гарного слова ще й досі не знято абсурдних звинувачень». Утім, як людина, котра вже тривалий час блукає «в саду графоманськім» (словозблиск Лесі Степовички), у «Самовчителі…» Антона Санченка я насамперед прагнув знайти глибшого, ніж сім футів під кілем, розуміння: що ж це за істота – графоман? І чим ця істота відрізняється від повсюдних віршників та виняткових віршизиків? (Як уведена в текст примітка: беру насамперед віршистів, бо їх у нашій літературі об’єктивно більше). ПрикладУ до прИкладу:
І лиш спинивши, подив вгору
Ставав видющим, доки зір…
А тінь моя у тім огромі
Кричала Каїном, мов звір…
Тоді і я у повсякчассі,
Згорнувши книгу де навскіс,
Змуміфіковано слова ці
Не вмічені в скресальний віск…

Це фрагмент. Наскільки він вирваний із контексту (та й цілої добірки) – хто хоче, хай перевірить сам. А поки що запитання: хто це написав? Віршник? Віршизик? Графоман? Ці поняття нібито тотожні (пардон за тотото), але тільки нібито. Не даю домашніх завдань, як Антон Санченко у своєму «Самовчителі…», а зразу викидаю з рукава козирну шістку: це уривок із шедевра Степана Сапеляка («Літературна Україна» від 22 липня 2010 року)…

Подумаймо: чи не про графоманію вислів Льва Толстого: можеш не писати – не пиши? Адже справжній письменник, як на мене, пише тоді, коли має до того внутрішню спонуку, а графоман – людина хвора – НЕ писати не може! Так само як клептоман не може не красти, а піроман – не гратися з сірниками. То які ж «абсурдні звинувачення» із хворих людей, за Антоном Санченком, треба зняти? А може, краще розрізняти іронічні (саркастичні) ярлики від психіатричних діагнозів? І не плутати божий дар із яєчнею, а втілену у слові шизу – з поезією?

Отже, чіткого розрізнення тих, хто пише, на графоманів і справжніх письменників, на авторів бездарнуватих і дурнуватих Антон Санченко не дає. І щоб відвернути увагу надто в’їдливих (зацікавлених) читачів (графоманів), позиціонує себе як «заслуженого графомана Азово-Чорноморського басейну» й водночас як «письменника-мариніста». То графоман мариніст Санченко чи все-таки письменник?

Що аз, раб божий, грішний, нікудишній (хоча насправді я про себе так не думаю, як, певно, й більшість пишУчого люду не вважає себе графоманами) із цього «Самовчителя…» дізнався для себе нового? Ані ніц, як кажуть на заході нашої Неньки. Просто добродій філоломоряк (чомусь) вважає, що «мало хто ризикує розповідати про історії невдач, які передували скромним досягненням». І ділиться власним досвідом долання письменницького (перепрошую, графоманського) шляху. Тут і про літстудії, й про намагання видати першу (другу; третю) книжку, і про інтернет як безберегий океан для самореалізації графомана… Аз, грішний, теж про це вже писав (див. «Келихи каналізацій» в «Українській літературній газеті»). Я маю право на саморекламу тут тільки тому, що добродій Санченко у своєму «Самовчителі…» теж пише про себе і називає відомі фірми, інтернет-ресурси та конкретні (бренд)імена. Хоча не завжди фірми пов’язує з іменами. Щоб закінчити тему (само)реклами, наведу його компліментарний, хоч нібито й іронічний пасаж: «“Однокласник” вражав усю свою автуру невідворотністю гонорарів – річ, про яку автори більшості тодішних журналів вже просто забули й боялися навіть спитати в редакціях […] А “Однокласник”, виявляється, міг впродовж року розшукувати автора, в якого змінилася адреса, телефон і прізвище, щоб заплатити йому кревні й примусити розписатися у відомості». Оперуючи назвою провідного журналу для підлітків, Антон Санченко не вказує (бо, може, й не знає), що оцю «невідворотність гонорарів» забезпечував тодішній завідувач відділу літератури О.Стусенко, який привозив гонорари й авторські примірники авторам (головно студентам) туди, куди їм було зручно, і тоді, коли їм було зручно, жертвуючи власним часом і ресурсами. Бо ті «сльози», які тоді платив авторам «Однокласник», були студентам аж ніяк не зайвими.

Визначити жанр книжки «Самовчитель графомана» не беруся. За обсягом це розлога стаття. Ну, брошура. Хоча брошура попри солідний фактаж не передбачає художнього стилю… Втім, ламати голову (ні собі, ні комусь) не треба: це ж проект «Електрокнига», тобто видані в паперовому форматі блоґові нотатки А.Санченка. Така їм і ціна, хотів було сказати, але промовчу, бо заплатив за це томище більше, ніж збирався.

Крім загальновідомих фактів, а також деталей біографії автора, «Самовчитель…» цільовій (графоманській) аудиторії навряд чи щось дасть. Книжку радше розраховано не так на графоманів, як на початківців середнього і старшого шкільного віку, чиї перші спроби похвалили вдома, у школі й на лавочці біля під’їзду (на колоді біля тину). До того ж хтось «безумовно професійний, хто знає потаємний смисл усіх тих малозрозумілих перекреслень, стрілочок, хвилястих ліній та інших розчерків редакторського пера», над цією «електрокнигою» Антона Санченка явно не трудився. Бо будь-який графоман, котрий підробляє літредактором чи літкоректором, неодмінно виполов би з рукопису (чи електронопису) шановного автора принаймні найбільші бур’яни: «ВІРНА прикмета того, що», «взяв НЕВІРНИЙ тон всезнайка», «СПРАВА навіть не в тому», «так тому й бути», «мабуть, в цьому він ПРАВИЙ», «НА тій машиністці одружитися», «ПО ЦІНІ розмитненого фольЦвагена-потопельника», «на перших порах», «ВІДНОСИТЬСЯ до базових потреб», «книжки на реалізацію таки ВБРАВ і бере», «вздрогнуть», «слідувати порадам», «ДОВГИЙ час», «все В ПОРЯДКУ», «критиків, які ПОЧИНАЮТЬ про неї писати, ПОЧИНАЮТЬ зі слів», «без жодних сумлінь» (цікаво, скільки їх може бути в людини?), «що поробиш», «вашИ шанси», «полягали хіба ЩО в тому, ЩО для того, ЩОБ визначитися…» Втім, не хочу втомлювати ні себе, ні читача бур’янами, то більше, що їх у 138-сторінковому фоліанті значно густіше й на будь-який смак. Вкажу лише, що видано його в авторській редакції, а коректором зазначено Microsoft Word.

«Навіщо сваритися, я знаю, що мова своє візьме, автор навіть незчується як», – пише Антон Санченко. Хто б там сварився, але мова (принаймні українська літературна) в автора свого й досі не взяла. Може, він недобрав філологічної освіти… Це поправне.

Втім, до мовних бур’янів у переважній більшості сучасних видань читач, на жаль, давно вже мусить ставитися по-філософськи – як до міри необхідного зла. А от як, наприклад, графоман (чи то початківець), який купив цю книжку, купившись на її назву, має розуміти отаке, скажімо, речення: «За таким принципом зараз працює Вікіпедія, де не можна додати статтю, якщо на неї не посилаються з інших статей»? От тобі й дезорієнтація на кільцевості: як можна посилатися на ще не створену статтю? А створити її без посилання на неї ж, як видно з цитати, неможливо… Дещо хомутнув автор і в іншому місці, мовляв, «те, що ви називаєте бордюром, в Москві чомусь називається поребриком, а в Пітері – ще якось інакше». Розгорніть роман С.Мінаєва «Духless». Там якраз і сперечаються москвич із пітерцем, і саме останній відстоює дорогий його серцю «поребрик».

Книжка Антона Санченка провокує дискусію, яка вкотре, знову ж таки, нічого не дасть. Багато в міру талановитих і в міру нечитабельних авторів однаково забамбурюватимуть своєю творчістю весь доступний інтернетний та паперовий простір. Видавництва завалюватимуть тими одноденками склади й полиці книгарень, тусівки гризтимуться з тусівками, і нема тому почину, і краю немає. Це вічне коло, і не всяка книжка про це коло слугує для чіткої орієнтації на кільцевості.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/04/24/orijentacija-na-kilcevosti/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Любов Якимчук (джерело: Літакцент)

Як написати свою першу книжку? Як її видати? А може, я — бездарність, якщо мене не видають? Напевно, ці та схожі запитання терзали не одного початкуючого автора і комусь навіть спало на думку пошукати якихось порад у книжках.

Здається, є три основні типи книжок, що можуть допомогти молодому автору (або не молодому, а просто новачкові). Найпершим є тексти улюблених авторів, зокрема сучасних, адже жанри та мова з часом змінюються і це можна відслідковувати. Другий різновид таких корисних книг – це біографії відомих письменників, у яких можна прочитати, за яких обставин почав писати той чи інший ... [ Показати всю рецензію ] автор, що їв на сніданок і як це впливало на творчість та, зрештою, як він помер, і чи дійсно його смерть була пов’язана з літературою. Чужий приклад не тільки надихає, а й застерігає. Звісно, біографій українських письменників існує не так багато, як того хотілося б, але є щасливі випадки, також можна читати біографії неукраїнських, але відомих зарубіжних авторів.

Також письменнику можуть допомогти книжки, спеціально для нього написані. Їхні автори – більш чи менш знані прозаїки, поети, драматурги або кіносценаристи, які дають конкретні поради щодо створення свого тексту та його публікації. Цей різновид книжок у нас також присутній. Варто згадати хоча б «Як писати вірші (Практичні поради для початку)» Валер’яна Поліщука (чомусь дуже подібна ця книга до «Как делать стихи» Володимира Маяковського), книжку Бориса Якубського «Наука віршування», «Природу новели» Григорія Майфета, а також книгу Майка Йогансена «Як будується оповідання». Названі тут книги видані в 1920-х роках, хоча, звісно, в цьому прошарку літератури є і старші — приміром хрестоматійний текст «Із секретів поетичної творчості» Івана Франка. Із сучасними книжками, які би розкривали професійні секрети, а отже, були гарантією подальшої тяглості традиції, в нас проблема. Зовсім інакша ситуація з цим, наприклад, у книжковому бізнесі Сполучених Штатів: американська культура підкреслено зорієнтована на передавання практичного досвіду.

Заповнити лакуну в цьому секторі українських книжок взявся знаний український письменник-мариністАнтон Санченко, випустивши у видавництві «Електрокнига» «Самовчитель графомана». Треба одразу зауважити, що автор знімає всі негативні конотації зі слова «графоман» і називає так на початку книги «лише людину, яка отримує задоволення від письма», а наприкінці «Самовчителя» підкреслює, що після виходу першої книги наш герой «нарешті здобув безсумнівне право називатися не графоманом, але автором».

У своїй новій книзі Санченко вибудовує образ початківця, який для самоствердження чіпляється до друзів, родичів, а потім і до живих класиків, який не вступає в Спілку письменників України, але також розсилає твори до журналів, публікується в мережі та врешті видає омріяну першу книжку власним коштом і невеличким тиражем.

Книга Санченка складається переважно з рекомендацій, як не треба робити, і в цьому криється улюблений у педагогів індивідуальний підхід до кожного автора, який сам собі прокладе правильний маршрут. Санченко виступає педагогом, але не суворим і високочолим, а м’яким і жартівливим. До речі, його рекомендації зовсім не стосуються творчого процесу, а тільки літературного менеджменту.

Читач проходить разом з автором «Самовчителя графомана» шлях від оцінки тексту іншими людьми, через публікацію в інтертеті, в літературних журналах, до видання власної книжки. Автор дозволяє кожному вирішити, чи потрібні літературні гуртки і спілки, інтернет-сайти, літературні конкурси, а на сумніви молодого автора дає загалом оптимістичні рецепти.

Є в книжці й мотивоване відхилення від теми просування свого твору – це деякі рекомендації щодо мови. На цьому ґрунті можна провести паралель із книжкою Майка Йогансена «Як будується оповідання», який критикує підручник мовознавця Олени Курило, назву якого хоч і не називає, але очевидно ідеться про «Уваги до сучасної української літературної мови». Йогансен пише: «От якщо читач почуває, що ви не вмієте висловити того, що хочете, то значить «мова» ваша погана, хоча б і була вона складена на 100 % за Курилихою». Йогансена обурює те, що підручник «приміром, пробує обкарнати українську мову, викидаючи релятивні займенники «який» та «котрий»». Письменник вважає, що сам «заголовок: «сучасної літературної» уже попсував мову багатьом молодим прозаїкам і псує ще й далі». «Запам’ятайте, що це підручник для бухгалтерів, а не для письменників», – підсумовує він.

Якщо Йогансен радить читати словники, до того ж бажано робити це із цікавістю, то Санченко пише про те, що словники не врятують у нашій двомовній ситуації. Автор «Самовчителя графомана» відкриває свій «секрет полішинеля»: «Мова, якою ви пишете і розмовляєте – не російська. Тобто, російська, можливо навіть грамотна російська, як австралійська англійська, чи індійська англійська, а в когось навіть – грамотний піджін інґліш. Бо мови розвиваються за своїми законами». І пояснивши відмінність на прикладах, письменник говорить, що «багато що може виправити інтенсивне читання російських книжок», але, по-перше, «писати з написаного, то перший крок до епігонства в усьому», а мовна вторинність буде відчуватися, по-друге, словники також не врятують, бо «мова художніх творів обганяє мову, зафіксовану словниками, десь на десять років», оскільки слова потрапляють до словкників саме з художньої літератури. Так поступово Санченко підводить до того, що не автори вибирають мову, а мова обирає авторів.

Ніби між іншим, пишучи «Самовчитель графомана», письменник пише коротку історію українських літературних сайтів, зокрема згадує різноманітні мережеві містифікації, позитивний досвід братів Капранових із інтернет-сайтом «Гоголівська академія», де в запалі дискусії народилося перше оповідання «Нарисів бурси» Санченка, та щедро пересипає свій текст хрестоматійними та новітніми бувальщинами (плітками?) про українських письменників.

Багато місця письменник відводить власній морській і мариністичній біографії: «Усі охоче діляться історіями успіху. І мало хто ризикує розповідати про історії невдач», – ідеться в антотації. І ця автобіографічність неодмінно межує із самоіронією, гумором, що, як відомо, продовжує життя кожного тексту. Текст має всі шанси стати розтягнутим на цитати, наприклад Санченко пише: «Закріпив би за кожним графоманом право бути надрукованим державним коштом безпосередньо в Конституції… щоб не псувати соціум».

Часом автора «заносить» і він відходить трохи задалеко від теми «Самовчителя». Приміром, дещо дивно виглядає оповідть про те, що «колумніст «Газети по-українськи» Андрій Бондар зранку 19 січня просто не може працювати», поки в мережі не викладуть світлини з йорданівських голих занурень Капранових в ополонку.

Зашкодила книжці відсутність редактора, або некомпетентність зазначеного у вихідних даних книги редактора на ім’я Microsoft World, якому, як відомо, довіряти не можна. Через те зустрічаються русизми та стилістичні помилки. Хоча і тут автор послідовний, хоча би тому, що пише: «Мене трохи напружує іноді, коли мої такі кострубаті і такі недосконалі, але живі тексти, потрапляють до рук редакторові-пуристові, який позбавляє їх життєздатності, а іноді й елементарної зрозумілості сучасному читачеві, за лічені хвилини, суворо за словником Грінченка». Але своїм графоманам письменник таки рекомендує звертатися до редакторів. Мабуть, сам автор «Самовчителя» ще не знайшов для себе ідеального редактора.

Загалом книжка має розважальний тон, читається легко, має кишеньковий формат (на відміну від електронного видання, малюнки в ній чорно-білі). Кожен розділ завершується домашнім завданням то практичного, то гумористичного характеру.

Коротко кажучи, «Самовчитель графомана» – це путівник незнаними землями, а може краще – морями, українського літературного процесу, який допомагає обійти підводні камені, тобто значно зекономити час просування до мети – першої книжки. Це по-перше. А по-друге, це – своєрідна творча автобіографія сучасного українського письменника-мариніста.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Карп’юк (джерело: Zaxid.net)

Про «Божу іскру», «нашіптування зверху», «муз» тощо можна говорити багато і невтомно. Часом до цього і вдаються автори, виправдовуючи власну профанність «особливостями авторського письма». Тим не менше, письменник має бути філологом, філософом, журналістом, публіцистом і, скажімо, сантехніком, якщо він пише роман про сантехніка.

Враховуючи теперішні реалії, автор має бути ще й підкований у речах, які мало стосуються самого письма, а радше шляхів олюднення текстів. Зараз мало надіслати свій геніальний рукопис до видавництва чи виставити на якомусь літературному сайті. Головне – донести його до ... [ Показати всю рецензію ] читача. Читач настільки лінивий і зайнятий, що йому вистачає часу і снаги писати лише свої книги. Більше майже ніхто не читає. Тому, щоб твоя творчість справді була прочитана, треба докласти чимало зусиль.

«Самовчитель графомана» – чи не єдина в сучасному українському літературному просторі книжка подібного штибу. Вона говорить з читачем на «хлопський розум», повідомляє що і як, куди треба йти і що казати.

Автор цього умовного підручника відомий письменник-мариніст Антон Санченко. Через доволі нову як на українську літературу тематику – мариністику – його одразу сприйняли позитивно і досить однозначно: добре, що з’явився добрий письменник без високочолих ухилів, але з талантом оповідача і мовною вправністю. У рецензії на книжку Санченка «Весілля з Європою» відома літературознавиця Роксана Харчук зауважує: «Цей роман приємно дивує. (…) вражає така ж летюча, як і летючий Голландець, іронія (…), а також (…) якісний гумор, в якому майже сліду не залишилося від українського провінціалізму й хохляцької непритомності». Себто поплавав чоловік морями, подивився світу, а тоді взявся і добре написав. Хоч «Весілля з Європою» – друга книжка письменника. Перша – «Вызывной канал» – написана російською і видана 2003 р. Але після того автор змінює мовну орієнтацію і починає активно входити в український культурний простір. Проте він не просто почав писати українською, а спочатку закінчив філфак. Тоді йому було вже 39 років. Цей факт говорить про цілеспрямованість письменника, який докладає максимум зусиль для здобуття максимально вдалого результату. Вдячного читача знайшла наступна після «Весілля…» книжка – збірка оповідань «Баркароли», а «Нариси бурси» увійшли до п'ятірки фіналістів конкурсу «Книга року BBC – 2011».

Після досить цікавого відрізку шляху в літературі Антон Санченко взявся створити посібник для молодих. Зазвичай саме їм належить студіювати посібники. Зазвичай саме вони оминають це заняття. І тут вертаємося до початку цього матеріалу, де йшлося про те, що письменник має пережити чи, принаймні, дослідити, а вже тоді розважати довкола певної теми. Як-от Санченко: побув моряком – став письменником-мариністом, побув письменником – написав посібник для графоманів.

Отже, любі графомани, ця книжка справді для вас! Головне – не ставитися упереджено до слова «графоман» і не боятися визнати, що кожен, хто пише, ним є. Вже в другому розділі Санченко говорить, що ображатися на це слово «не варто, бо означає воно лише людину, яка отримує задоволення від письма». Більше того, «письмо прекрасне саме по собі й піднімає людину над собою, а інколи навіть дає єдину можливість зберегти в собі ту людину».

Коли ж з упередженістю покінчено, можемо братися за навчання. А вчитися є чого і є з чого. Попри легкий, веселий, іронічний, але разом з тим інформативний, підкріплений прикладами з української і світової літератури стиль, книжка ще й вдало сконструйована. Це невеликі розділи, які торкаються найактуальніших запитань, з якими стикається молодий літератор. Але ці «нотатки» майже не стосуються «творчості, бо творчість – справа самотня. А ось коли увашому безсмертному творі нарешті поставлено крапку, і ви чухаєте пером потилицю, міркуючи, що з цим стосом зіпсованого паперу робити далі, – відкривайте самовчитель графомана і шукайте відповіді. Може, якась із порад і придасться».

Як на мене, поради дуже практичні, доступні і, що найголовніше, актуальні в нашому суспільно-часовому вимірі. Мова навіть не про епоху, а про конкретних письменників, конкретні видавництва, журнали тощо. Якщо молодий графоман справді вирішив присвятити себе написанню книжок, то він вже або закінчив філфак, або навчається на п’ятому курсі чи в магістратурі. Себто літературознавчих теорій мав би вдосталь нахапатися і всяких мудрувань наслухатися на численних зустрічах зі старшими графоманами, які молодий графоман обов’язково відвідує. Натомість «сюжет» «Самовчителя…» побудований лінійно, а відтак має легко дійти до реципієнта.

Спочатку Санченко перепрошує, що береться за створення такої книжки, бо начеб недостойний. Далі він наводить переконливі аргументи, що й молодий письменник є не ким іншим, як пересічним графоманом, тому високо задирати голову не варто. Тоді увага переходить до творчості і потреби її комусь представляти. Логічно, перші публікації – всілякі часописи. Після перших публікацій – перші знайомства зі старими графоманами і перші втрапляння у середовища ровесників. Окремо порушено питання публікацій в Інтернеті. Відстежено розвиток цього явища в Україні, яке нібито руйнує кордони, і графоман може перестати бути зіркою на своєму курсі чи в своїй літстудії, а засвітитися на весь світ. Разом з тим, справжнього графомана утверджує лише друкована книжка, тому Санченко звертає увагу і на самвидав. Також наводить аргументи, які говорять про користь видання книжок за власний кошт, ділиться досвідом співпраці з різними видавництвами… Себто кухню описано настільки докладно, що зустрічаємо навіть розділ під назвою «16 порад щодо того, як саме написати листаредакторові, щоб збільшити шанси надрукуватися в літературному журналі». І якщо без жартів, то це справді чудовий посібник, як іти в сучасному літературному просторі, щоб кудись-таки прийти. Графомани, налітай!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина АНТОНІВ (джерело: Високий замок)

Однією з найцікавіших новинок на українському видавничому ринку нового сезону обіцяє стати «Самовчитель графомана», написаний Антоном Санченком. Написаний відверто та з гумором, він має стати «помічною» книжкою для тих, хто створив «нєтлєнку», а що з нею робити далі, як вийти до читача – не знає.

Як пояснює автор, його нотатки майже не стосуються творчості, бо творчість – справа самотня. «А ось коли у вашому безсмертному творі нарешті поставлено крапку і ви чухаєте пером потилицю, маракуючи, що тепер з цим стосом зіпсованого паперу робити далі, – відкривайте цей самовчитель графомана і шукайте ... [ Показати всю рецензію ] відповіді, може, якась з порад і придасться».

На чому базуються поради бувалого? На власному досвіді, на історії невдач, бо саме вони – найкращий вчитель. Автор «Самовчителя...» ділиться власними висновками та посилається на приклади поневірянь інших письменників. Антон Санченко має підстави, щоб до нього прислухалися, адже він є автором кількох книжок, які не пройшли непоміченими читачами. Свого часу свою першу книжку він не міг видати близько десяти років, тому й може радити, маркуючи хибні доріжки попереджувальними позначками: «Проходу немає».

«Самовчитель» ілюстрований коміксами Віталія Січкарчука (одна з ілюстрацій – на фото). Розповсюджується видання нестандартно, у рамках проекту «Електрокнига», одночасно в паперовому і в елект­ронному варіантах.

Антон Санченко - автор книжок «Баркароли», «Весілля з Європою», «Нариси бурси» та інших. На його рахунку – декілька перекладацьких проектів, у тому числі – колективний переклад бестселера Джошуа Слокама “Навколосвітня подорож вітрильником наодинці”. Видає та розповсюджує елект­ронні книжки, у літературному середовищі відомий ще й як створювач сайту «Автура» - інтернет-енциклопедії сучасної української літератури.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна БАЛАКИР (джерело: Газета по-українськи)

"Першу книжку мою було видано у віці, коли Пушкіна вже застрелили на дуелі. І нехай вас не вводить в оману оце безособове "було видано", бо сам і видав. До того ж — на позичені гроші", - пише Антон Санченко про російськомовну збірку оповідань "Вызывной канал" у новій книжці "Самовчитель графомана". Письменник розказав про свій літературний досвід і дав підказки письменникам-початківцям, як видати першу книжку.

"У виданні йдеться про шлях текстів до читача, - каже автор. - Вони іноді доволі довгі. Першу книжку я писав, а потім намагався видати років з десять. Успіху досі не відчув. Відчув певний ... [ Показати всю рецензію ] прогрес. У "самовчителі" є рекомендація - заповнювати через певний тривалий час, скажімо, десять років, своєрідну анкету, на кшталт маркетингового аналізу у стратегічному плануванні. Якщо навіть відбулися непомітні зміни, то коли порівнюєш, як було і як стало - розумієш, що є привід для оптимізму".

Книжка ілюстрована коміксами. Вийшла одночасно у паперовому і електронному форматах.

"Невдача і поразка - різні речі, - продовжує Санченко. - Поразка - це коли людина опустила руки й пішла пити горілку в гастрономі на Пушкінській. А там давай розповідати, які всі погані і як все погано, попутно пліткуючи про тих, в кого щось вийшло. А невдача - це коли спробував, не вийшло, треба спробувати інакше. У мене таких спроб вистачило на цілу книжку. Що б не було, не бачу приводів для відчаю. Втираю соплі рукавом і починаю спочатку. Письменникам початківцям раджу робити усі помилки, які робив сам. Бо на чужих ніхто нічого не навчиться. Найпоширеніша помилка молодих письменників - думати, що видавці зацікавляться твоїми текстами, варто їх вивалити десь в інтернеті. Є речі, які автор має зробити сам. Відіслати свій рукопис власноручно, наприклад".

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/culture/452701?utm_source=twitterfeed&utm_medium=twitter">Gazeta.ua</a>

[ Згорнути рецензію ]