Галина Вдовиченко : Купальниця : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Юрий Володарский (джерело: Еженедельник 2000)

Жемчужина из навоза [Галина Вдовиченко «Купальниця»]
Автор: Галина Вдовиченко
Название: «Купальниця»

Язык: украинский

Жанр: социальная мелодрама

Издательство: Х: «Клуб сімейного дозвілля», 2012

Объем: 240 с.
Оценка: 3*

Где купить: сеть магазинов «Книгарня «Є», book-ye.com

В конце мая в рамках Книжного Арсенала состоялся круглый стол, посвященный проблеме неструктурированности современной украинской литературы. Я был модератором этого мероприятия, да и тема беседы — «Какого ты роста? «Сучукрлит» между высокими и низкими жанрами», — организованной под эгидой издательства Laurus, ... [ Показати всю рецензію ] была придумана мной. Хотелось выяснить, как относятся к сложившейся ситуации писатели, принадлежащие к разным литературным нишам: с одной стороны, Лада Лузина, Андрей Кокотюха, Владимир Ешкилев, с другой — Юрий Издрык и Андрей Бондарь. Результат оказался в высшей степени характерным. Адепты немассовой литературы, дабы не обидеть коллег, высказывались с максимальным тактом. Представители коммерческой, напротив, были довольно категоричны: они считали, что проблема надуманна и несущественна.

Если бы Галина Вдовиченко была англоязычной писательницей, ее романы стояли бы на полках рядом с книгами Элизабет Беверли и Софи Кинселлы. Если бы русской — по соседству с томиками Екатерины Вильмонт и Анны Малышевой. Но поскольку Вдовиченко автор украинский, рядом с ней — не только на полках, но и в списках финалистов литературных премий — запросто оказываются Издрык и Жадан, Забужко и Матиос, Сняданко и Малярчук. «Высокой» отечественной литературы так мало, что ее функции берет на себя низовая. И стоит ли пенять читателям, что они не отличают зерна от плевел, если этого не в состоянии сделать даже отечественные критики?

Любопытно, что «Купальниця», как и вышедший с ней почти одновременно «Російський сюжет» Евгении Кононенко (см. предыдущий книжный обзор), — тоже является вариацией на тему классики. Взяв за основу драйзеровскую «Сестру Керри», Вдовиченко сочинила сказку о современной украинской Золушке, превращающейся в прекрасную и знаменитую принцессу. История получилась вполне удивительной: поверить в то, что серая троечница из депрессивного поселка, к своим 17 годам прочитавшая одну-единственную книгу, перебравшись сначала в Киев, а потом во Львов, внезапно проявит целую прорву разнообразных талантов — деловых, любовных, педагогических, актерских, общечеловеческих — можно только при очень большом желании. Впрочем, ничуть не проще поверить, что украинский фильм с новоявленной дивой получит кучу «оскаров» — именно такой приятный экскурс в будущее Вдовиченко предлагает читателю в эпилоге.

«Купальниця» четко ориентирована на конкретную целевую аудиторию. Мне бесконечно трудно представить себе мужчину, который бы по собственной воле взялся прочесть это специализированное дамское сочинение, зато для амбициозных провинциалок, желающих сделать столичную карьеру на культурной ниве, и их заботливых мам этот роман должен стать настольной книгой. Не слишком удивлюсь, если «Купальниця» так же выведет Вдовиченко в финал «Книги года Би-би-си», как в 2011-м это сделала несколько более симпатичная «Бора». Ведущие украинские писатели в этом году крупной прозой пока не отметились. Благодаря этому у всех остальных может появиться дополнительный шанс.
Юрий Володарский

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Мельник (джерело: Літакцент)

Свого часу Сімона де Бовуар написала: «Жінкою не народжуються: нею стають». Це висловлювання стало своєрідним заспівом до розділу «Ґендер та ідентичність» книги Соломії Павличко «Фемінізм». Інтерпретуючи такі терміни як «ґендер» та «стать», дослідниця зазначила, що «ґендер не завжди продовжує стать, тіло чоловіка або жінки не обов’язково відповідає культурній конструкції «жінка» або «чоловік»». Що ж відбувається із тим культурним «тілом» певної статі у межах сучасних літературних координат, спробуємо дослідити не лише з тексту, але й зі слів письменниці, авторки багатьох романів, Галини Вдовиченко.

Роман ... [ Показати всю рецензію ] «Купальниця», що побачив світ восени 2012 року, особисто для мене був дещо несподіваним з погляду розставлення акцентів. Видозміна культурної, а я би додала, патріархальної моделі розподілу ролей, відбувається в романі на прикладі зовсім юної вісімнадцятирічної дівчини Кароліни Кужвій. Буквально з перших рядків читач має шанс відчути характер та настрій головної героїні: «Усі навколо — випускний, випускний. А Кароліні до тієї метушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизування із фінішною стрічкою на грудях…»

Тетяна Мельник: Пані Галино, якщо за традиційною моделлю розподілу ролей «дівчаче»/«хлоп‘яче» представниця слабкої статі мусить бути насправді «слабкою» та «красивою», то героїня Вашого роману є чи не антиподом такого кліше. Кароліна — така собі посередня учениця, до того ж не красуня, має дуже реальну й чітку мету – покинути своє маленьке провінційне містечко, що вона, власне, успішно й робить. І ще: ось ця деталь із алергією на туш – це навмисна задумка позбавити дівчину банальної жіночої зброї? Тобто… вираження власної, авторської, позиції «жінка красивою бути не мусить!»

Галина Вдовиченко: Це, швидше, висновок, базований на спостереженні: найкращі актриси мають певний тип обличчя, яке, залежно від задуму режисера, може виглядати або прекрасним, або жахливим. Обличчя Кароліни – як чисте полотно, майбутня картина тільки-но починає проступати. Коли писала цей роман, бачила свою героїню зовні саме такою, без косметики, і лише тепер, коли Ви запитали, подумала, що, мабуть, невипадково в Кароліни алергія на туш. У неї природна краса, індивідуальна, натуральна, без декоративної штучності. Я це щодалі більше ціную в жінках.

Щодо розподілу ролей. Зараз найбільш розповсюджений типаж «слабкий і некрасивий», хоча я категорично проти війни статей, але саме так воно чомусь виглядає. Складний час ламає багатьох представників сильної статі, натомість більшість жінок лише гнуться, та не ламаються. Кароліна знає, чого вона не хоче від життя, позбавляється цього з усією рішучістю, а до розуміння, чого саме хоче, їй ще доведеться дорости. Бачу навколо певні ситуації, певні типажі, і такими є сучасні реалії: дівчата стають дедалі активнішими, вихоплюючи ініціативу у хлопців, зокрема й в особистому житті; жінки дедалі частіше, і нерідко вимушено перебирають на себе роль годувальника сім’ї… Щось дуже серйозне відбувається в стосунках багатьох пар, якесь помітне переформатування всередині сімей дає про себе знати суспільству. Це тимчасове явище чи ні? Якими будуть наслідки? Такі питання мимоволі змушують звертати на себе увагу, зокрема й сучасної літератури.

Досить динамічно в романі представлено реалізацію часу в просторі. Читаючи роман, у мене постійно складалося враження, що всі події відбуваються «в дорозі» навіть тоді, коли Кароліна врешті-решт знаходить собі тимчасову пристань. А воно насправді так і є, адже розвиток сюжетної лінії починається саме з того моменту, що Кароліна Кужвій покидає рідне містечко й вирушає на пошуках кращої долі до Києва: «Залишитися у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси». Проживши деякий час у столиці, героїня і там надовго не затримується – разом зі своїм обранцем рушає до Львова, без чіткої мети та особливих уявлень про власне майбутнє.

Щоб авантюра відбулася, Кароліні потрібен простір, багато простору. Характер дівчини, її доля формуються під впливом постійного руху, зміни декорацій, нових знайомств та випадкових обставин. Здавалось би, вже осівши більш-менш стабільно у Львові (всі події другої частини «Пані ШехОва. Львів» відбуваються саме в цьому географічному пункті), часовий лабіринт стає ще щільнішим та багатшим на події. Насправді міста тут дуже і дуже багато: воно живе в розлогих описах будинків («Геометрія дерев’яних кантів повторювалась в лініях шиби, підвіконня та панелі до самої підлоги. Вікно дивилося на бруківку із трамвайними коліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять вулиць»), а що примітно – історія Львова відтворюється в його корінних жителях. Не можна не згадати колоритну господарку помешкання, де затримається Кароліна Кужвій-ШехОва, пані Стасю та її племінника Ґєнека, студента університету. І саме зустріч із Гєнеком зіграє чи не вирішальну роль у подальшій долі дівчини, адже до студентського театру Кароліна потрапить за його рекомендації та визначиться з подальшою кар’єрою актриси.


Галина Вдовиченко. Купальниця. – КСД, Харків, 2012.

Тетяна Мельник: Географічно Кароліна мандрує із Заходу на Схід і знову на Захід… А з епілогу стає зрозуміло, що, ставши відомою актрисою, героїня змогла побачити світ і близький, і далекий. Читаючи роман, мене чомусь постійно переслідувала думка: «Можливо, в тій географії присутня біографія самої авторки»? Якщо розпочату Вашу мандрівку з Кольського півострова, де Ви народилися, які основні життєві акценти Галина Вдовиченко могла би поставити саме тепер і що із власного досвіду Ви таки передали Кароліні Кужвій?

Галина Вдовиченко: Мені найбільш цікавий тип людини в русі, той, хто йде, хто зупиняється лише для того, щоб зробити ревізію своїх поглядів та відчуттів, до чогось придивитися, щось важливе почути, подумати як слід – і рушити далі. Мене безмежно дивують люди, які роками не змінюються, не прогресують, такі собі «лежачі камені». Що від себе віддала Кароліні? – Та дещо віддала, це неминуче, автор тексту завжди щось висмикує зі себе, якісь ниточки, клаптики. Одне з цих «щось» — потреба в дорозі, пересуванні, швендянні містом, і то на самоті, коли найкраще все бачиш і чуєш довкола, коли є можливість побути зі своїми думками наодинці.

Розподіл на жіночі та чоловічі ролі в «Купальниці» побудований на контрастах. З одного боку, тут представлені цілком патріархальні моделі інституту сім’ї, в якій чоловік домінує: як от брат Кароліни, Роберт Керя. І ця домінанта представлена в цілком позитивному сенсі, адже саме до його обов‘язків належить утримувати сім‘ю (піклуватися про дітей та дружину). З іншого боку – читач знайомиться з низкою представників сильної статі, які насправді такими не є. Скажімо, батько головної героїні, якого практично утримує мати Кароліни: «Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками». Таким самим прикладом є й Олег, «майже» чоловік Кароліни, піклування про якого падає на плечі вісімнадцятирічної дівчини.

Тетяна Мельник: Пані Галино, на багатьох Ваших фото присутня автівка, а на її капоті – Ваші книги. Звісно, нічого дивно немає в тому, що сучасна жінка сама собі і водій, і пасажир (бо й сама такою є). Це зручно насамперед. Але мені чомусь спало на думку, що опановування маскулінним світом жінкою нівелює цінність чоловіка як такого. Скажімо, цікаву інформацію прочитала нещодавно в німецьких ЗМІ про те, що в Італії нині день справжнього ренесансу набула послуга “чоловік напрокат”. За 20-30 євро на годину італійки можуть придбати собі тимчасового помічника по господарству та співрозмовника. Галю, а на Вашу думку, українське жіноцтво рухається у тому ж напрямку?

Галина Вдовиченко: Судячи з новин, у нас теж уже існують схожі послуги, але я жодного разу ще не чула, щоб якась знайома мені жінка чимось таким скористалася. Так можемо дійти й до варіанту «подруга напрокат». Жінки нині як ніколи масово й помітно опановують нові ролі, не завжди, щоправда, бажані. Вони спокійніше сприймають статус «сама» й нерідко саме після вольового рішення «краще вже самій» помічають, що через деякий час перед ними відкриваються нові перспективи, зокрема й в особистому житті. Вони усе менше бояться, відмовляються терпіти невідомо задля чого, не пасують перед можливістю змінити своє життя, або, можливо, життя все частіше штовхає їх до прийняття радикальних рішень. Але так є, я це бачу.

І про книжки на капоті. Це, як правило, не мої книжки – вони там ситуативно опиняються, я люблю книжки фотографувати, створювати книжкові інсталяції… Навколо мене чи не всі жінки вже стали водіями, лиш одна я і далі не вмію водити машину. Хоча мені іноді сниться, що я тримаю кермо в руках і їду на високій швидкості.

Тепер хотілось би поговорити про питання делікатне: то в чому ж полягає суть сильної статі, про яку йдеться в романі? Вище було вже сказано, що авторка моделює кілька зразків відносин: тут є сім‘ї, що цілком щасливо живуть за патріархальними правилами; сім‘ї, що мусять жити за тими правилами від безвиході; але є й такі, що існують якось автономно. Таким собі автономним персонажем є «майже» чоловік Кароліни, Олег Шехов. За текстом складалося враження, що цей персонаж не просто живе у шлюбі, а обіймає посаду «чоловіка». Себто: пожив спочатку з однією жінкою, Зоєю, у цілком законному шлюбі, а зустрівши Кароліну, на двадцять років молодшу від себе, просто змінює місце так званої «роботи». Такий собі «зітц-голова», цитуючи Ільфа та Петрова. Убивчою, як на мене, є сцена очікування сорокарічного «хлопчика» на свою зовсім юну маму-годувальницю з продовольчими клунками: «Був схожий у такі хвилини на маленького хлопчика, що дочекався мами з роботи, і от з голодним нетерпінням відкушує край батона та ламає кільце ковбаси. Її почала дратувати його запопадлива ніжність, схожа на вдячність господаря до тяглової конячки: розпрягти, звільнити від денної упряжі, поплескати по спітнілій спині й накинути стару куртку господаря…»

Кульмінаційної напруги набуває текст, коли вкрай знесилена бездіяльністю та байдужістю Олега Кароліна довідується, що її чоловік є ще й безплідним. Факт, який на початку їхніх стосунків Шехович приховав. Така авторська розправа над своїм персонажем – річ не з легких, але Галина Вдовиченко поставила саме такий акцент.

Тетяна Мельник: Остання частина роману є вельми стислою: близько десяти сторінок. Мені вона нагадує хірургічне втручання лікаря, який після ознайомлення із затяжною хворобою пацієнта вирішив діяти скальпелем, відсікаючи мертві тканини. Такою «мертвою» тканиною виявився Олег, але й Кароліну, щедро нагородивши Оскаром та іншими європейськими відзнаками в кінематографі, позбавлено участі, для якої народжується ледь не кожна жінка, тобто материнства. Виходить так, що фізіологічно кожен із них залишився за межею отих ґендерних кодів. Пані Галино, хотілось би почути Вашу думку: відсутність дітей для Кароліни – це жертва задля кар’єри чи материнство за сучасних обставин взагалі більше не є тим означником, який би приписувало суспільство жінці насамперед? Можливо, це і є оте неостановлення «слабкої» статі, про яке писала Сімона де Бовуар?

Галина Вдовиченко: Я думаю, що все дуже індивідуально. А надто в такій делікатній темі, як материнство. Хтось із жінок щасливо зосереджується на дітях, хтось поєднує материнство з роботою. Хтось позбавлений можливості народити спрямовує всю енергію в інше русло, досягає там помітних результатів. Хтось свідомо відмовляється від дітей, відкладаючи цей крок на потім, і живе для себе… Це дуже інтимна тема. Але одна тенденція видається дедалі помітнішою: сучасна людина має проблему з репродуктивною функцією. Усе більше молодих жінок не можуть завагітніти, усе більше пар не здатні народити дітей за станом здоров’я і тому вдаються до новітніх можливостей медицини. А іноді навіть медики не можуть відповісти на запитання чому? Усе ніби-то гаразд – а результату немає. Чому так відбувається? Чи корінь проблеми лише в екології? А чи в якихось глобальних та індивідуальних збоях у програмі «він та вона»?..

Ніби за кадром залишилася назва роману. Хто не знає, що купальниця – це квітка, авторка дає пояснення відразу на початку книжки. До того ж, Галина Вдовиченко не обмежується просто тлумаченням, а пропонує одразу кілька. Чому кілька? Особисто для мене це було до певного часу таємницею… У тексті купальниця зустрічається дуже часто, вона супроводжує головну героїню впродовж усього життя. Але для своєї аналітики обираю з усіх можливих єдине тлумачення: «У деяких нордичних сагах ідеться про те, що саме в цих затишних золотих кулястих квітках живуть таємничі тролі» Про яких тролів йдеться: міфічних чи реальних, нехай читач уже домислить сам. А на завершення нашого полілогу хочу додати невеличку цитату з «Листів з Києва» Соломії Павличко: «Моє життя вдома – це писання і перекладання з ранку до вечора, тобто це метафора, – головним чином вночі, бо вдень я маю доглядати за дитиною (…), добувати продукти, варити, прибирати, прати і т.д. Так живуть в Україні феміністки».

Я часто думаю, як би змінилася наша феміністична критика і який би розвиток вона мала нині, якби Соломія Павличко передчасно не пішла з життя?.. Звісно, метафора з побутом – то самоіронія й реальність буття водночас. Але, озираючись у минуле, саме вона писала: наскільки бракує «жіночого» сучасного різножанрового письма українській літературі. За останні дванадцять років і нових імен з’явилося багато, і кількість текстів, відповідно, збільшилась. Якщо не брати до уваги тролів, які неодмінно з‘являться, «Купальниці» вони вже не завадять.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/03/25/halyna-vdovychenko-ja-katehorychno-proty-vijny-statej/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Сокова (джерело: Літакцент)

Галина Вдовиченко. Купальниця. – КСД, Харків, 2012.


«Купальниця – чудовий притулок на час негоди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись усередину. Адже справжні пелюстки квітки – всередині». У такий спосіб Галина Вдовиченко представляє квітку своїм читачам. У новому романі письменниця пише про те, що нині люди не прагнуть докладати зусиль, бути бджолами, щоб пробратися всередину, до справжнього. Зокрема це стосується й сучасних стосунків між чоловіком та жінкою. Головну героїню прозивають Купальницею, бо вона оберігає своє особисте життя. ... [ Показати всю рецензію ] Але вона є купальницею і в глибшому сенсі, бо люди, які трапляються на її шляху як ті дрібні комахи, що знаходять у ній лише чудовий притулок, але яких зовсім не цікавлять її справжні пелюстки.

«Вона і суп зварила, і ванну почистила, і поскладала розкидані іграшки та одяг дівчат, розклала на купки речі з сушарки, протерла підлогу, навчившись вправлятися з небаченою дотепер шваброю, схожою на дошку з волохатим шаликом. (…) На тому піднесенні, що її охопило, могла й два мішки квасолі перебрати, відділивши чорну від білої, і три кущі троянд пересадити, але прийшли Марина з дівчатами, і зупинили цей напад шаленої працездатності». Ні, це не «Попелюшка», головна дитяча казка дівчат, які вже з дитинства мріють про добру фею, кришталеві черевички, казкову карету та принца на білому коні, це уривок із «Купальниці» Галини Вдовиченко.

Головна героїня книги, Кароліна Кужвій, не мріє, як інші дівчата, про випускну сукню; єдине, чого вона прагне, – це якомога швидше покинути рідні місця і ніколи туди більше не повертатися. Вона – сучасний варіант Попелюшки, але, на відміну від казки, зовсім непривабливий. Дівчина з села, яка не полюбляє вчитися і нічого не вміє робити, приїжджає до свого брата у Київ, щоб почати жити «по-справжньому». Вона відразу відкриває в собі неабиякий талант пакувальниці, піар-агента, тонко відчуває аудиторію, секрети попиту, та ще й має оригінальний витончений смак. Виявляється, що вона не зовсім звичайна провінціалка, як зазначено в анотації, якщо в неї стільки здібностей, які вона чомусь приховувала чи не усвідомлювала. Але окрім того, Кароліна має розкішне волосся, незабутню усмішку, до того ж, дівчина ще й надзвичайно фото- та кіногенічна. У кадрі поводиться настільки професійно, що для досягнення такого рівня вчаться десятиліттями. Вона майже відразу після приїзду починає зустрічатися з хлопцем, із яким познайомилась у поїзді. І навіть на рівні відносин вона виявляється дуже досвідченою, зовсім не сільською дівчиною, яка тільки-но закінчила школу, що і викликає його питання, скільки в неї було чоловіків до нього, і припускає цифру двадцять п’ять. Нещодавня випускниця, Кароліна, завдяки своїм жіночим маніпуляціям причаровує навіть 38-річного Олега Шехова, який розлучається зі своєю дружиною заради неї. Але на цьому здібності Кароліни не завершуються. Приїхавши до Львова, вона займає домінантну позицію «сильної жінки», яка працює на кількох роботах і утримує дорослого чоловіка, пробачаючи йому його інфантильну слабкість. І дивно, бо недавно вона була маленьким вогником, який мріяв ніколи не повертатися у село, а десь за півроку вона стала супержінкою, яка знає закони життя від «а» до «я»: і як зарплату вибити у недобросовісних роботодавців, і як із жінкою олігарха спілкуватися.

Простежуючи образ головної героїні, розуміємо, що одна з головних проблем роману – це не до кінця прописана психологія персонажів, невмотивованість вчинків, наївність. І річ не в тому, що якщо ти з глухої провінції, то в тебе немає шансів змінити своє життя, розвиватися, працювати над самовдосконаленням та досягти успіху. Проблема в тому, що зміни в Кароліні відбуваються надто швидко і безпричинно. Вона затягає Олега до крамниці «Pierre Cardin», щоб купити йому нову сорочку, замовляє двоповерхове ліжко зі сходами за власним дизайном. Не зрозуміло, звідки в неї такі запити й розуміння сучасних тенденцій? Можна було би припустити, що все це стається через її рису поглинати, а потім відтворювати найкращі риси людей, які її оточують, але тоді виходить, що і змін жодних не відбувається. «Кароліна збирала від людей їхні найкращі прояви – витончені жести, вдалі вислови, ефектні пози. Це відбувалось неусвідомлено, само собою. Запозичене швидко перетворювалось на своє власне, так, якби завжди належало їй, хоча вона далеко не завжди користувалась своїми надбаннями. Збирала все невідомо для чого, заради азарту колекціонування». У такому разі і вишуканий бутік, і нестандартний інтер’єр, і доросла поведінка – все це лише автоматичне копіювання, а не справжнє буття Кароліни. Адже Степан Радченко із роману «Місто» В.Підмогильного, який так само мріяв про успішне міське життя, назавжди покинувши село, щодня розвивався, змінюючи себе здебільшого самотужки, а не через просте наслідування звичок жителів міста. До речі, можна зауважити й зміну гендерних ролей: окрім того, що Кароліна взагалі грає домінантну роль у стосунках із чоловіками, навіть сама ідея того, що місто підкорює вже не чоловік, а жінка, вкотре свідчить про серйозну зміну позиції жінки в сучасному соціумі.

Взагалі, у романах Галини Вдовиченко досить часто можна зустріти майже нереальні, наївні загравання зі всесвітньовідомим бомондом. Наприклад, у романі «Пів’яблука» одна з героїнь, Ірина – дизайнер одягу, була запрошена на прийом до Її Величності Єлизавети II для отримання нагороди за перемогу в «Конкурсі однієї сукні». І навіть сама Вів’єн Вествуд підійшла до неї і сказала, що голосувала за її сукню. Ось і в романі «Купальниця» Галина Вдовиченко будує утопічний світ, у якому українська кінонагорода стає однією з найпрестижніших у світі.

Якщо говорити про творчість письменниці загалом, особливо про її перші три романи, то прослідити взаємозв’язок між ними нескладно. Текст не чинить опору, бо написаний простою українською мовою, письменниця залюбки звертається до містичних явищ і сучасних реалій життя: Інтернет, телебачення, музика, фільми, книги, мода. На жаль, у романах зустрічаються слабкі, не прописані місця, є недоліки в структурі творів. Але все ж таки головна подібність – у героїнях: всі вони мають проблеми в особистому житті, зазвичай вони в пошуках «того самого» чоловіка, всі вони досить заможні, працюють в творчій сфері: дизайнер, художник, редактор тощо; середнього віку. Тому, можна зробити висновок, що романи Галини Вдовиченко – розважальна література, орієнтована переважно на жіночу аудиторію різного віку.

Але в останніх двох романах, «Борі» та «Купальниці», Г. Вдовиченко змінює образ своєї героїні та і сюжету загалом. Акцент переноситься з пошуку «того самого» чоловіка на усвідомлення людиною самої себе, свого місця в житті, проблеми самотності в сучасному світі. Головній героїні Христині Борі Галина Вдовиченко ще дає шанс налагодити своє життя та покінчити із самотністю, але чи буде такий шанс у Кароліни та чи скористається вона ним?

Одного разу матері Кароліни наворожили, що в неї буде двоє дітей: одна дитина буде щасливою, а друга – знаменитою. Такий от собі висновок: можна бути або щасливим, або знаменитим. Тоді про що ця книга? Про щастя чи про успіх? Про дівчину, яка приїхала з села підкорити столицю, тобто історія досягнення успіху? Чи про те, що наша доля вже визначена наперед? Можливо, це «Сестра Кері» Теодора Драйзера на сучасний український лад, згідно з думкою Галини Гузьо? Або це роман про «перші кроки в дорослому житті, про пошуки власного призначення і врешті – зустріч із долею», як пише Галина Пагутяк? Але, швидше за все, це жіночий роман про дівчину, яка рано подорослішала і яка, немов та квітка купальниця, так і не змогла розкритися комусь, так і залишилася сильною, але самотньою жінкою.


Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/03/25/miska-kupalnycja/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Золотнюк (джерело: Вільне життя плюс)

Є теми, які з легкістю можна назвати вічними. Зазвичай вони торкаються тих сторін життя, які спільні для всіх, — стосунки, питання добра-зла, відповідальності. На перший погляд, вони — чорноземний грунт для писання: актуальність тем гарантує інтерес до них. Але якщо приглянутися пильніше, то тут важливо піти непрокладеними шляхами, подивитися на звичне незвично. Інакше сенсу турбувати вічне нема.

Цікавий варіант обрала письменниця Галина Вдовиченко. В її новому романі «Купальниця» дуже багато «класичного» шлейфу. Починається він, певне, з постаті героїні Кароліни. Її образ «прийшов» із роману ... [ Показати всю рецензію ] «Сестра Кері» американського письменника Теодора Драйзера.

На зустрічі з читачами у книгарні «Є» пані Галина розповіла, що любила цей твір ще зі школи. Останнім часом письменниця почала помічати, що у жінок більше чоловічих ознак, а у чоловіків — жіночих. Чоловіки часто розгублені. Під тиском життя вони губляться і втрачають здорову відповідальність за інших.

Одного разу в розмові з Галиною Пагутяк у Галини Вдовиченко виникла ідея написати українську осучаснену версію «Сестри Кері». З того часу почала вигадувати сюжет, а писати — через два дні. Так мало часу між виникненням задуму та його реалізацією на папері ще не проходило, розповідає пані Галина.

Першою назвою роману була «Сестра Роберта Кері». Це мало бути підказкою для читача про джерело натхнення для твору. Але видавець відрадив від такого варіанту. Назва «Купальниця» перегукується з однойменними квітами. Їх героїня любить з дитинства, вони високі, прямостоячі, схилити їх важко. Пелюстки квітки стулені докупи, і квітка видається кулькою, вкритою золотом. З нею з дитинства певною мірою Кароліна асоціює себе. «Квітка-героїня» закрита й нікого до себе в душу не пускає.

Кароліні 18 років, вона живе у маленькому селі. Щойно закінчивши школу, їде до брата в Київ. Тікає з рідного села, бо не хоче жити серед бідності, матюків та пияцтва. У книзі описано рік її життя. І пошуки себе. Людина, котра шукає себе, часом не помічає підказки на шляху, каже авторка. У книзі показала, що таланти ніколи не пізно розвивати. Зокрема, у зрілому віці Кароліна починає читати, бо відчуває у тому потребу. Пані Галина відзначила, що симпатизує героїні, адже та розвивається, прогресує, бере найкраще від людей.

Частина подій роману відбувається у Києві, частина — у Львові. У останньому місті авторка оселила героїню в реальному будинку №38 на вулиці Григорія Чупринки. До речі, сталося це поселення у досить цікавий спосіб. Саме у той момент писання роману, коли Кароліна їхала до Львова і мала там винаймати квартиру, до Галини Вдовиченко зателефонувала подруга подруги, запропонувала взяти кілька книг зі своєї бібліотеки. Коли письменниця зайшла в браму будинку, побачила ковані прикраси на ній, піднялася сходами — подумала, що це незвичайне місце. Так Кароліна оселилася в цьому будинку...

«Вільне життя плюс», №98 (15418) від 7.12.2012 р.

[ Згорнути рецензію ]