|
Cічкарня, або Остання подорож мого діда : роман
Петро Яценко
— Піраміда,
2012.
— 132 с.
— (Серія: Приватна колекція).
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-441-182-7
ББК: 84(4Укр)
Жанр:
— Магічний реалізм
— Родинна сага
Анотація:
Звичайна історія вічного забуття і втечі від нього у добру нову землю.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...Я покинув діда і поїхав до міста, дивитися, як помирає Лариса. Насправді не мав жодного бажання за цим спостерігати, але в місті була моя робота, та й літні люди в нас, починаючи з певного віку, не живуть, а помирають.
Коли я приїхав до Львова, Лариса фарбувала собі волосся. Вона обернулася до мене, оповита запахом, чи пак, смородом хімії, уся в коричнево-червоних патьоках, і сказала: «Зачини двері!»
Коли я був малим, вона доводила мене до сліз історіями про свій похорон. Я знав віддавна, що вона нікому не хоче бути тягарем, що вона уже зібрала для себе чорний одяг (вона кожного тижня ... [ Показати весь уривок ]
показувала мені місце, де його тепер переховує, щоразу нове), навіть долари на те, щоб купити труну та заплатити робітникам, які ритимуть яму. Власне, і волосся вона фарбувала для того, щоб виглядати в труні фотогенічно.
Вона продумала все до дрібниць. У поховальному наборі крім різних чорних убрань та білих штучних тюлей, які треба було стелити чи то до труни, чи то на неї, також зберігалися три пляшки ще радянської горілки «Столічная». Одну пляшку слід було віддати водієві катафалку, другу – землекопам, а третю – випити за упокій. Лариса ґрунтовно підготувалась до смерті.
Після неї не мало залишитися жодних компрометуючих документів, жодних листів, фотографій, спогадів…
Щодня Лариса кілька годин присвячувала наведенню ладу у своїх паперах, хоча мені здавалося, що їх у неї не так багато. Але Лариса кожного разу, певне, знаходила щось нове. Вона перечитувала старі листи і спочатку замальовувала у них кульковою ручкою окремі слова, наступного дня перечитувала знову і знищувала речення. Нарешті, за якийсь час вона знову бралася до перечитувань і тоді вже нищила їх цілком: рвала на крихітні шматочки. Однак, їх Лариса не викидала, а збирала до спеціального поліетиленового пакета.
Вона, певне, знищивши на початках усе справді компрометуюче, якщо воно було, далі не могла спинитися. Усе, що вона просіювала крізь сітку свого мозку, видавалося їй за відсутності більш компрометуючого, таким само непевним і сороміцьким, що потребувало знищення для врятування її, Лариси, чистої репутації.
Найбільш важливі документи вона ховала на нашій кухні, за шафкою зі столовим начинням. Я знав, що там є табірне посвідчення діда, фотознімок його оголеного із відстовбурченим прутнем із руками, спертими в боки у кімнаті їхньої хрущовки. Певен, що фотографувала його Лариса. Гадаю, що цей знімок мав виконувати подвійну функцію: з одного боку Ларисі було приємно бачити молодого Миколу, а з іншого – це могло перетворюватися в руках Лариси на страшну зброю, компромат, який вона, певне, сподівалася коли-небудь оприлюднити, покласти на стіл дідовому начальству. Певне, що дідо й боявся вступати до Партії, бо на наступний день це фото лежало б на столі секретаря райкому, і дуже добре, що Лариса таки не навчилася користуватися комп’ютером, бо дідо ризикував би опинитися серед мільйонів рухомих картинок якого-небудь «ютубу».
…Лариса тяла старі фотографії. Я спостерігав, як вони поволі зникають із нашого родинного альбому. Там уже давно не лишилося фотографій, де вони були б разом із Миколою, тим більше, там не було Миколи.
Обрізки фотографій Лариса складала до поліетиленового пакета з іншими обрізками, перемішувала, просіювала крізь свої покручені артритом пальці. Та її обличчя навіть у літах не втратило вроди.
Коли за кілька років від записів та фотокарток Лариси майже нічого не залишилося, вона витягла пакет і висипала його вміст на стіл, розглядала тисячі клаптиків, з яких складалося колись її життя. Тут були найсильніші емоції, злість, ненависть, іноді – радість, щастя. Те, що виплескувалося на папір. Вона знайшла два клапті, які пасували одне до одного. На них можна було прочитати дві літери: «д» та «а». Ні, ця гора знищеного паперу, фотокарток теж була компроматом, з неї ще можна було відтворити кавалки сенсу, літери, склади… Лариса взяла маленькі манікюрні ножички і тяла, різала, знову тяла, кришила своє минуле до рівня волокон, атомів…
Ця праця забрала ще рік з її життя. Я бачив потім те, на що перетворила папір Лариса: крихітні волокна, пил, потеруху… Я знаю, як важко їй давалася ця робота, з її скрюченими пальцями з набухлими великими кісточками. Проте Лариса впоралася з нею на славу, наче вона була ідеальною січкарнею, машиною зі знищення особистої історії, пам’яті… Вона навіть не думала спалити все це, усі залишки, бо панічно боялася вогню. Вона боялася згоріти заживо. Це було б занадто швидко для неї, крім того, вогонь відсилав у небо дим, а, хтозна, можливо в ньому теж було приховано якийсь зміст, сигнал, якісь крихти сенсу. Тим більше, коли палиш якісь папери, то це означає, що ти позбуваєшся чогось безповоротно, назавжди. Тяти було не так страшно.
Коли дідо двічі приїжджав до нас, бо не міг зупинитися у своїй квартирі, де мешкали сектанти, Лариса зачинялася у кімнаті. Якось, коли вони випадково зіткнулися в коридорі, вона єхидно сказала: «Привіт» і він сказав: «Привіт». І все. Вони остаточно розійшлися.
За рік до своєї смерті Лариса стала інтенсивно падати. Вона могла впасти навзнак просто на кухні, зі страшенним гуркотом, зачепивши стола і поскидавши з нього кухонне начиння. Могла зробити головою вм’ятину у білому металі холодильника. Падала з підвіконня на нашому п’ятому поверсі, коли вирішила чомусь мити вікна. Скло тріскало, Лариса знищувала собою тумбу для білизни. Крихкі плити, зроблені з дерев’яної стружки, вкритої шпоном, ламалися і розліталися. Лариса лежала на підлозі і плакала з підвиванням.
Мені здавалося, що вона, знищивши вже все, що могла, тепер нищила основне джерело небезпеки – себе. Так ідеальна машина зі стирання пам’яті, усього, що може нести цю пам’ять, урешті, виконавши свою роботу, має самознищитися.
«Дідо, – казав я Миколі, – мені здається, що ти таки домігся свого».
«Хтозна, синку», – бурмотів він. [ Згорнути уривок ]
|
