Сіван Гар-Шефі, Рівка Мір’ям, Ашер Райх, Роні Сомек, Майя Бежерано та інші : "І покоління приходить..." : Антологія сучасної ізраїльської поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: День)

У видавництві «Дух і літера» вийшла друком антологія сучасної ізраїльської поезії «І покоління приходить...» в перекладі українською. Вірші шістнадцяти поетів, що пишуть мовою іврит.

Глибина незнання українською «книжковою публікою» сучасної єврейської літератури взагалі та ізраїльської зокрема вразила мене ще під час нещодавно опублікованого в «Дні» інтерв’ю з поетесою та перекладачкою Валерією Богуславською (взаємність такої необізнаності тут — не виправдовує, а лише погіршує ситуацію). Непристойну ситуацію для народів, які тривалий час прожили поруч і часто відігравали в житті одне одного ... [ Показати всю рецензію ] помітну роль, покликана якоюсь мірою виправити ця антологія.

Переклад доручили колегам ізраїльтян — переважно сучасним українським поетам різного віку. Поетичний блок книжки обрамлено відразу трьома текстами передмовно-післямовного характеру. Перший — вступ-характеристика антології від однієї з упорядників Юлії Морозюк (друга упорядниця — Анна Дубинська, ідея ж видання належить Леоніду Фінбергу). У другому тексті поетка Хамуталь Бар-Йосеф стисло наводить кілька основних проблемних і смислових вузлів розуміння, сприйняття та письма сучасної поезії Ізраїлю. Здається, найважливіші з них — проблема співвідношення нинішньої поезії, написаної на івриті, зі всесвітньо уславленими досягненнями поетів-євреїв минулого іншими мовами (їдишем, німецькою, російською, англійською), а також цікаве й непросте сполучення традицій біблійної, релігійної, містичної культури із сьогоднішніми літературними пошуками між оголеною буденністю та загостреним метафоризмом. Третій текст, що постає в ролі післямови, належить поету Влевлу Черніну. Це такий собі пунктирний переказ декотрих основних моментів історії поезії івритом, пізнавальний матеріал, здатний дати чимало дороговказів усім охочим дослідити гебрайську поезію глибше.

Антологію «І покоління приходить...» розпочинає Сіван Гар-Шефі в перекладі Богдани Матіяш. Її твори анонсовано як релігійні, проте в європейському контексті вони такими не дуже виглядають, навіть на тлі такого широкого й розкутого розуміння релігійності, котре притаманне, скажімо, творам Яна Твардовського. Швидше, їх варто було б назвати містично-веселими. Наступна авторка — Рівка Мір’ям. Її переклала Мар’яна Савка. Тут продовжуються апеляції до містичних моментів, інтертекстуальні ігри з єврейськими релігійними традиціями та посилюється гендерна тематика (цікаво, що загалом у віршах, представлених у антології, статева ідентичність і взаємини статей постають у більш спокійному та врівноваженому «настрої», менше обопільно змагальні, ніж воно часто буває в поезії звичніших нам широт).

Далі — Ашер Райх у перекладах Маріанни Кіяновської. У цієї поетеси чимало спільного з попередніми учасницями антології, проте вона — чіткіше виражена метафористка.

Блискавки били по вікнах.
Хмар гармати стріляли
Громами, що падали
просто на дах.
Нашу одежу страчено
на білизняній мотузці.
Дим із комина сповістив,
що ми відступили.
У ліжко.

Наступний поет — Роні Сомек. Його переклав Юрій Андрухович (ще один прояв гендерної коректності книжки — чітке, майже стовідсоткове співвідношення статі автора й перекладача, що, мабуть, виправдано). Сомек у своїх віршах є грайливішим, а ще схильним до ефектної риторики, до легенької афористичності.

Якщо б я мав ще одну дочку
Я назвав би її Алжир,
(...)
«Алжир, — кликав би я її,
тримаючись за балконні перила, —
Алжир, іди додому, ти побачиш,
як я фарбую східну стіну
Сонячною щіткою».

Майю Бежерано в перекладі Галини Тельнюк представлено медитативними віршами, в основі яких — пацифізм. Антивоєнні мотиви взагалі трапляються в цій антології досить часто, що зовсім не дивно для літератури країни, котра практично весь час свого існування в нинішньому форматі перебуває у стані війни.

Таль Ніцан (переклала Маріанна Кіяновська) теж часто звертається до гуманітарних проблем нескінченних близькосхідних бойових дій. Але, схоже, краще у неї виходять ті вірші, де якщо і є публіцистичний елемент, над ним усе одно домінують, наприклад, специфічні елегантні пейзажні замальовки.

Шимон Адаф, перекладений Іваном Малковичем, своєю розлогою, характерно психологізованою риторикою, як мені здається, дещо наближається до сучасної арабської поезії (наскільки я про неї, звісно, можу судити з не дуже великого корпусу доступних і прочитаних перекладів).

Йонадав Каплун (переклад Галини Крук) теж апелює до психологізму, з таким собі катастрофічним присмаком. Риторика й образність авторки та її перекладачки тут великою мірою зближуються. Або ж маємо сильно авторизований переклад.

Аѓі Машоль, вірші якої переклала Дзвінка Матіяш, —поетка значно веселіша та грайливіша. У неї часто можна знайти цікаві, розлогі, оригінально побудовані метафори. А заразом — тут майже завжди є місце для зворушливості та своєрідної наївності, навіть характерної поетичної мудрої інфантильності.

Хаѓіт Ѓроссман постає у перекладі Петра Рихла. Вона, до речі, минулого року відвідала Україну та виступила на поетичному фестивалі Meridian Czernowitz. Ці вірші асоціативно ускладнені, ритмічно уповільнені, потребують від читача, вочевидь, ретельного стеження за рухом образів.

Орціона Бартану переклав Василь Герасим’юк. Специфічна ритміка, риторичні повтори, філософізований задуманий підтекст, а часом алюзії на біблійний дискурс. Власне, Бартану так і представлено в короткій сильветці — автором, що поєднує постмодерні тенденції з біблійними традиціями.

Таміра Ѓрінберѓа переклав Володимир Цибулько (приємно, що останній заявив про себе цього разу не в контексті суспільно-політичних скандальних ситуацій, а таки в літературній сфері). У окремих текстах він екзистенційно-велемовний. У інших — простий, стрімкий, римований і майже пісенний, десь трохи як нові римовані вірші Сергія Жадана.

Ефрат Мішорі вважають в Ізраїлі експериментальною авторкою. Тож не диво, що її у антології переклала Любов Якимчук, поетка, котра часто апелює до досвіду українського авангарду ХХ століття й розвиває експериментальний формат.

Кожне око було вантажем,
І до кожного вантажу
я прив’язала забуття.
Кожне забуття було каменем,
І кожен камінь прагнув літати.

Сіван Бескін — єдина поетка антології, представлена повністю римованими й навіть силабо-тонічними віршами. Завдання перекласти її вірші на українську випало Юлії Стахівській. У цих творах метафоричність, легкі орнаментальні елементи поєднано із дуже чітким, динамічним сюжетним каркасом. Подекуди Бескін вдається до стилізацій (наприклад, британської балади). А її схильність до виразних, класичних форм урівноважено їхнім не зовсім рівним і стандартним втіленням.

Аміра Ора переклав Олександр Ірванець. Поезія цього автора парадоксальна, інтелектуальна, десь метафізична, а десь має помітні відсилання до античної історії. Вочевидь, це пов’язано з його загальним (і зокрема перекладацьким) інтересом до античної та взагалі класичної культури. Також Амір Ор активно співпрацює з культурою арабською.

Закінчується антологія поезією Вевла Черніна в перекладах Юрка Прохаська. Саме тут — генеза назви книжки. Точніше — в біблійній фразі «Покоління відходить і покоління приходить, а земля віковічно стоїть», використаній у назві одного з його віршів.

Прочитавши цю книжку, виникає потреба в детальному, розлогому українському оглядовому тексті, присвяченому історії та сучасності поезії мовою іврит, орієнтованому саме на українського читача з відповідним культурним контекстом, паралелями й перетинами, яких є більш ніж достатньо.

Немає сумнівів, що хтось оскаржить добір авторів чи перекладачів антології «І покоління приходить...» Проблематичним моментом є і те, що українці перекладали не напряму з івриту, а через посередництво інших мов. Цю прикрість упорядники пояснюють фізичною неможливістю організувати такий переклад навпростець — мовляв, бракує відповідних перекладачів. Та все ж у результаті маємо принаймні книжку з цікавою, переважно якісною, своєрідною і багато чим незвичною для українського читача поезією. Це свідчить про однозначний успіх проекту, навіть із урахуванням недоліків формату, яких не вдалося уникнути. Антологія «І покоління приходить...» для культурного читача, можливо, виявиться кращим стимулом ближче познайомитися з країною Ізраїль та її культурою, ніж найефектніші туристичні путівники, проспекти й рекламні ролики.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Діана Клочко (джерело: Alarum)

Подвійно вдала назва для антології поетичних перекладів – “І покоління приходить…” (вид-во Дух і Літера, 2012). Вона представляє українському зацікавленому (бо інші до рук поетичні збірки взагалі не беруть) читачеві покоління невідомих поетів й доволі екзотичних (як на смак навіть і не лише любителів силабо-тоніки) принципів віршування. Однак вона представляє також і покоління українських поетів та перекладачів, які погодились на цей експеримент: не знаючи івриту, по підрядникам та аудіо-записам створити літературну варіацію заданої оригіналом теми.
Обидві презентації вдались. У тому сенсі, що ... [ Показати всю рецензію ] індивідуальна інтонація наших поетів не лише абсолютно впізнавана – здається, вона органічно і впевнено перемагає ноти, по яким грається мелодія. Дивна і складна першооснова, максимальна чесність у передачі ритмів і рим мови ну геть не схожої на українську, скурпульозний пошук хоч і далеких, а таки співзвучностей в образах – усе це в перекладах присутнє, його відчуваєш. Однак і око, і особливо – вухо, вловлюють аж надто знайомий малюнок, і пам`ять автоматично ніби домальовує за кожним віршем їх, “наших поетів” – портрети. Літературні, фотографічні, аудіальні.

Чи це не вада для перекладу, що повинен бути “тінню живого дерева” (вислів А.Содомори)?

Не те щоби імена ізраїльських поетів не зацікавили: декого навіть знаю особисто, отже, як мінімум, симпатизую. Однак коли вперше читала антологію – навмисне не зазирала до Змісту, де можна вільно підглянути прізвища перекладачів. Майже дитяча гра: “вгадай голос із заплющеними очима”. Тільки тут очі дивляться, як за одним текстом проступає інший, як за українськими рядками вгадуються українські ж поети і перекладачі, у труді яких вперто і живо відчитується знайомий контур, силует, фігура, обличчя.

Ізраїльські поети зацікавили діапазоном тем, несподіваним поєднанням не лише біблійного (є тут і репліка на вірш Кавафіса) й сучасного, цитатного і затемнено-метафоричного, нестандартними логічними і емоційними принципами руху в рядках і строфах. Заторкнули й біографії їх, в яких вчувається геть неподібний до нашого досвід самопізнання: навряд чи хтось із наших поетів-перекладачів захотів би, попри чималий публічний досвід, написати, винести на люди отаке про себе. Отут і відчувається інший вимір довіри до читача, спокій дарування своєї інтимної й інтелектуальної біографії як того, що не буде піддано остракізму чи осміянню. Отут нам ще рости…

Із хору в п`ятнадцять голосів я виокремила деякі, сольні, ні, радше – дуетні, партії. Як на мене, саме у них чистота чуттєвості віршування дає в результаті ідеальне співпадіння звучання, якому довіряєш. І яке хочеш якщо не промовити вголос, то принаймні – прошепотіти про (і для) себе.
______________________________________________________
ОРЦІОН БАРТАЛА. Поезія.
Переклав Василь Герасим`юк
Посередній поет
пише посередній вірш
із непосереднім
натхненням.

А з часом
Можливо
Посередній читач
Почитає цей вірш.

Можливо
сльози з`являться на його очах
від печалі
котра не від світу цього.

СІВАН ГАР–ШЕФІ. Із книжки «Вигнання Левіафана», із циклу «Сара»
Переклад Богдани Матіяш
Господь говорить зі мною з-поза заслони
перешіптується зі мною в кухні намету
як сусідка.
тут тепло духмяно здіймається пара
я просіваю борошно
сонячний промінь пронизує клуби повітря
одкровення
відблиски світла від начищеної міді каструль
півмісяці тіста на чорній таці
скалки розбитої ринки
суміш прянощів
Бог порядку і безладу
говорить зі мною образом
а не словом
Той, Що бесідує з Авраамом біля входу
в намет
Той, Що прогулюється з ним біля входу,
неначе гість
і споглядає майбутнє
з’являється у замішаному тісті
приходить як найкраща другиня
в мерехкому вогні світильника
навідує мою жіночу сутність
похитується у мене всередині
примхливі форми майбутнього
у супчику з сочевиці
який я сама придумала
рецепт здорової любові.

РОНІ СОМЕК. Поцілунок
Переклад Юрія Андруховича
Туфлі на високих підборах винайшла дівчина,
Яку завжди цілували в лоб.
З того часу лоб виблискує ніби крем
для взуття
І щіточка для брів не перестає до блиску
Полірувати її очі після вибуху
На мінному полі вуст.
Я пам’ятаю перший поцілунок поруч
із голим лимонним
Деревом. Хтось розповів нам, що коли
натерти зуби листком лимона,
Зникне запах сигарет. Туман мав тонкі пальці.
Шия міста
Грубшала від задихання, а дівчина,
яку я хотів, не знала,
Що запах лимона між зубами та язиком
Моя уява поширить на все її обличчя.

Осколок
Кажеш, ніби кохання схоже на склянку.
Воно трісне, якщо тримати його
Заміцно або розіб’ється – якщо заслабко.
Про гостроту цих уламків поети
Пишуть вірші. Я –
Ні. Я – геолог шарів губної помади
Відбитих на краєчку скла, ніби
червона шмата, просякла
Кров’ю бика.

АШЕР РАЙХ. Марш воїнів дощу
Переклад Маріанни Кіяновської
Ця зима і була війною.
Битви дим скинув на нас облогу.

Цілу ніч за вікном воїни дощу
На плацу тягнули носок.
Калюжі в полях зробили глибокі підкопи.

До рівчаків дощових довкола споруд,
Що позгорталися, наче у камуфляж,
у сутінки.
Панцирі вітру розбрелися на всі боки,
Оточуючи нас своїм бряцаням. Залишившись

На самоті, ми будуємо фортифікації при
палахкому камінні.
Блискавки били по вікнах.
Хмар гармати стріляли
Громами, що падали просто на дах.
Нашу одежу страчено на білизняній мотузці.
Дим із комина сповістив, що ми відступили.
У ліжко.

АГІ МІШОЛЬ. Понеділок
Переклад Дзвінки Матіяш
То що ж у нас було?
Солодкий вільшаний запах,
Намальоване помаранчеве сонце, що
зненацька з’являється
Залпом першого світла
Наче розрізають хурму впоперек,
Зранку й до півдня блакить
Петрових батогів,
Все поле,
Ґроно равлика
На стеблі морської цибулі
А ще було слово «нахаліелі»*
Що ще було між нами?
Реквієм цикад,
Рожеві овечки на небосхилі,
І м’який, розцілований пушок
Під котячим вушком –
Ось і все, здається,
Що було між нами
Сьогодні.

*”наханієлі” – плиска (трясогузка).

ХАГІТ ҐРОССМАН. Авішаґ*
Переклад Петра Рихла
Я блукаю сьогодні ввечері у светрі
що пам’ятає минуле століття;
незабаром він геть порветься, й Рочестер
Міннесота стане спомином.

Та навіть якби це місто було розташоване
тут же, через дорогу,
ти вже не той, хто лежав на своєму
царському ложі, тамуючи подих
своєї душі, і я більше не зможу почути
твій царствений голос,
принаймні не в светрі, який я придбала
за долар втомленого кохання.

Я гадала, що зможу обняти своїми руками
всю Армію порятунку,
але ти був холодний, отож я тихо лежала поруч;
а відтак ти звелів мені встати із ложа,
доки медична сестра не помітила батька
й доньку, які гріли
одне одного перед смертю.

***
Тепер це останнє тепло, яке я пізнала з тобою,
лежить у тіснім сповитку в шафі на верхній
полиці,
Сніг розтанув у його шерстяному сувої.
Між двома рукавами з крамниці Армії порятунку
Ми чекали на звільнення, одначе воно залишилося в іншій шафі.

*Авішаґ – біблійний персонаж, єврейська дівчина, яка зігрівала своїм молодим тілом престарілого царя Давида (прим. перекладача).

АМІР ОР. Варвари (другий раунд)
Переклад Олександра Ірванця
Не марно ми давно на них чекали,
Збирались на майдані головному.
Старійшини в найкраще одягались,
І привітальне слово готували.
Ми недарма поруйнували храми
Своїх богів, щоб інші збудувати,
Ми попалили наші давні книги,
Бо їм вони, напевно, не цікаві.
Тоді й вони з’явились, як пророцтво,
Взяли із рук царя ключі від міста.
Та увійшовши, наш убрали одяг,
І їхні звичаї для нас законом стали.
Вони до нас по-наську промовляли,
І ми уже не знали, хто з нас – варвар.

ВЕЛВ ЧЕРНІН. Крижані друзки
Переклад Юрка Прохаська
Періщить град, дірявить масне листя
Фікусів і маніжні душі тих, що як у себе вдома
У затишнім ненасті,
Що замість крапок розставляють коми.

Лиш цятки безкінечні, як на листі білизни,
І пізнє відкриття несе мить змерху.
Шматочки льоду, як дрібні віконні друзки.
Періщить град
разючий
зверху.

Важенна ковдра хмар похмурих душить,
уносячи назад лячне вагання
у куце щастя мрійників, і мусить
без відповіді залишитися німе питання.

Кривавими знаками питання на вітрах дерева
чекають трепетно й одверто на слова одвіту
З грімких висот грізного неба.
Тоді з-під криги враз проб`ється пагін квіту.
Кдумім, 2001

[ Згорнути рецензію ]