|
Привидів не буває : роман
Аркадій Поважний
— Самвидав,
2012.
— 65 с.
— м.Суми. — Наклад 1546 шт.
Жанр:
— Містичний детектив
— Пропонується видавцям
Анотація:
Сучасна українська містика. В романі не нав'язливо домінують вірування праукраїнців. Головні герої живуть у реаліях сучасного християнського світу, але впроваджують і зберігають віру предків. Ніби між іншим подорожуючи між паралельними світами, ніби доводячи цим, що смерті, як такої не буває.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Прийшли до Михася, який нас викликав.
«Ми не можемо громадкою вирахувати її, та, так би мовити, нейтралізувати», Михась говорив, щільно затуляючи гардинами вікна. «Поскаржитись? Самі розумієте немає кому. До дільничного йти? Мовляв, відьма поперек горла. У самих лише підозри. Та й спіймаємо що тоді? Хату спалити? Хлопець у Сумах студент, то ж і навчив до вас звернутися». Семибор питає чи все зібрали, що просив. Михась відкидає фіранку, показує полицю з двістіграмовими майонезними баночками на третину заповнені молоком. Це Семибор попрохав його позбирати залишки надоїв з тих корів, які висмоктала ... [ Показати весь уривок ]
відьма. Сходили до церкви, вона від хутора десь кілометр, у селі. Почали радитися хто тут буде опівночі. Визвався я. Семибор тоді розпорядився: «Дантур не пускає її тут і заманює за собою, а ми замикаємо в колі». Попрохали Михася знайти якесь безпечне місце, аби випадкових людей опівночі поменше. Михась завів на лісову галявину. Ми почали приготування. Прибрали місце від стерні, та осіннього листя. Обкопали подвійне коло, одне діаметром два метри, і друге два з половиною. У траншейки поклали горючу суміш, рецепт відомий лише Семибору. По лінії внутрішнього кола розклали дощечки з пентаграмами. О двадцять третій я зібрався до церкви. На останнє Семибор давав настанови: «Повертатимешся, намагайся не озиратися інакше втрачатимеш духовну рівновагу. Заходиш до внутрішнього кола, підпалюй і читай. Далі ми зладнаємо». Я на ровер і покрутив. Поволі віддаляючись далі і далі од товаришів відчував страх і безпорадність. Єдиний захист це слова і обереги, на шиї свастика. Я все ще не здолав ту оману, що зброя має бути у вигляді ножа, або пістолета. Страшно їхати під лісом, тут вже хтозна чого більше боятися нічних демонів, чи диких звірів. Ось вдалині замріли куполи, я прискорив ходу. Вело залишив у виярку біля дороги. Підійшов до церковного входу, засвітив ліхтарик, потрібно на дверях намалювати знак Першоволхвів Кола Радетелів і під ними три вогняних знаки. Зробивши все відійшов, сховався неподалік у сухих бур’янах. Відьма, як і належить з’явилася опівночі. Звичайна бабця, спиралася на ковіньку, у білій хустині – все що роздивився у темряві. Бачу підійшла до дверей. Зупинилася. Потім заматюкалася по-московськи, та плювалася у різні боки. Спробувала підійти з боку, і теж не змогла. Заверещала і несподівано пошкандибала у мій бік. Я спробував ретируватись тихо, та сухі бур’яни викрили. То ж щодуху до траси на вело і ходу. Крутив педалі як ніколи. Озирнувшись, побачив, що за мною котиться коліща від воза. Воно то й нічого, заспокоїв би себе, що може випадковість, звідкись злетіло і покотилося, та їхав то я під гірку, до того ж таких коліщат вже років сорок немає. Ось домчав до траси, пересік її і спускаюся уздовж лісу. Тут вже думаю аби у темряві не наскочити на грудку, та не вилетіти із сідла. Біля старої тополини, що на шляху не втримався і знову озирнувся. У кількох кроках побачив бабу, яка вже приготувалася до стрибка. Швидкого погляду достатньо для фіксації у пам’яті блідо-синього обличчя, палаючих очей та кігтів. Повернувши до лісу, зібрав залишки волі аби не обернутися. Перед галявиною кинув вело і побіг до рятівного кола. Та остовпів од подиву і переляку. Уся лісова поляна заставлена відкритими гробами з мерцями. Біля однієї труни бабця, зловісно посміхається, жестом запрошує лягти, мовляв, там моє місце, я дивлюся і бачу в гробі себе. «Не зупиняйся!» – звідкись почув голос Семибора. «Відьмині чари, мерщій до кола!». Минаю труни, а мерці мовчки супроводжують поглядом, один навіть повернув голову і щось мені говорить. Та гроби поволі щезають ніби мильні кульки. Бачу палаючий смолоскип, він у середині кола. Хапаю його і підпалюю внутрішню лінію. Довкола мене миттєво запалало, за вогнем бачу бабцю, яка спинилася і несамовито заволала: «Віддай ключі!». Тим часом за відьмою з’явилася друга вогняна стіна. Вона почала гасати по колу, шукаючи виходу. Семибор посохом прокреслив лінію, аби я вийшов. Відьма ошаліло бігала, щось белькотіла на невідомій мові. Ми втрьох стали трикутником, здійняли руки і читали молитви:
«Силою Всевишнього Рода – єдиного і багатопроявного Бога, жену тебе, слуга Марени, до світу Наві».
Відьма тим часом танцюючи читала своє шаманство. Раптом довкола нас почали виринати із землі темні фігури. Я розгледів людей у брудній одежі, у кого напів-розклалося обличчя, череп зі шматками гнилого м’яса і шкіри. «Це наша уява» – спокійно мовив Семибор. – «Наші страхи. Стоїмо не рухаючись». Ось тут дійсно довелося внутрішньо зібратися, а так хотілося зірватися і дременути. Ми читали далі:
«Силою Даждьбога батька нашого, наказуємо забиратися і полишити світ Яви».
Мерці підійшли так близько, я чую припах трухляви, чути як хлюпаючи падають на землю шматки слизі.
Ми взяли по банці з молоком і вилили у вогонь. Відьма заверещала ніби одночасно різали десяток свиней. У внутрішньому колі несподівано розверзлася земля і з рота фурії почали вилітати темні хмари і залітати у пекельну пащу. Останньою вискочила здоровезна чорна кішка. Кола догорали, бабця лежала не ворушилася. «Вона жива?» – питав Михась, злізши з дубка. – «Я очам не вірю, до останнього думалося дуркуєте хлопці. Як тепер із таким жити?» Семибор підійшов до жінки, помацав кисть. «Слабенький, але пульс є. Викликайте швидку, витягнуть». «То ж треба, Степанівна», – зітхав Михась. – «Це ж вчителька колишня. А ми на неї і не думали».
Михась тоді зарізав для нас свиню, на той час здалося вигідною роботою, хоча зробили б і з інтересу. Тепер така практика й не розглядається як засіб заробітку, хіба наш випадок виключення. [ Згорнути уривок ]
|
