|
Важка чоловіча робота
Радій Радутний
— Богдан - Навчальна книга,
2012.
— 624 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 3000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-10-2872-1
ББК: 84(4Укр)
Жанр:
— Жахаюче
— Фантастичне
— Бойовики, екшн
Анотація:
Багато скарбів ховають землі та води України, але трапився серед них один такий, що буквально сколихнув усю спільноту «чорних археологів». Ніхто достеменно не знав, що воно, але навіть чуток вистачило для того, щоб одночасно кілька зграй кинулися на пошуки загадкового скарбу – й суходолом, й вниз по Дніпру. Справжні бої влаштовували вони дорогою, з стріляниною, з жертвами, з потопленням кораблів та допитом полонених. Кров’ю й насильством позначився їхній шлях до мети, супроводжувався коханням та ненавистю, страхіттям та жахом – бо коли не вистачило сил у живих, вони гукали на допомогу і мертвих, і ненароджених… Багато моторошних відкриттів чекало на тих, хто вперше мав справу з цим бізнесом, тому що стерлися кордони між людськими та звірячими почуттями в його учасників. Не завжди вдавалося розрізнити, чи ще людина перед тобою, чи вже щось інше – бо не лише світ живих сколихнувся від тої чутки, але й дещо інше…
|
Лінк із зображенням книжки:
|
- Кореспондент, кажеш? - запитав дядько у камуфляжі.
- Мені більш подобається термін “журналіст”, - трохи криво посміхнувся гість. - Професійні нюанси, розумієте...
Розмова відбувалася біля столу, а стіл стояв просто неба, та ще у такому мальовничому куточку, що хоч зараз мольберт розставляй! На самому вершечку пагорба, вкритого зеленою молодою травичкою, та такою зеленою, що після зимової сірості аж очі різало. Сонце ледь-ледь піднялося над обрієм, промені його ще не сліпили та не підсмажували, а лише лагідно гладили обличчя, чи то змагаючись, чи то допомагаючи такому самому лагідному, свіжому ... [ Показати весь уривок ]
вітерцю.
Це вже потім, місяці зо два спека випалить тут траву, вітер зірве з ланів хмари пилюки, трави вицвітуть й викинуть колючки - поки дійдеш, сто реп’яхів на штани почепиться... - а зараз, весною, на цьому пагорбі було настільки гарно, що й злазити не хотілося.
Та ще й краєвид! Ліси та лани, де зорані, де й покинуті, сади - де вже заквітчані, де ще голі, будинки - де гарненькі та чепурненькі, а де й занедбані, ба, навіть й розвалені; могутня паща старого гранітного кар’єру - сходинка за сходинкою вниз, до ями, й кожна сходинка - для велетня, що ступає метрів на сто. І нарешті, завод.
Величезне, десятитисячне колись підприємство. Не мертве – де-не-де ще деруться в небо димки, серед цехів непоспіхом їздять електрокари та вантажівки. Навіть маневровий тепловозик катає туди-сюди дві платформи. Щоправда, колись тих тепловозиків можна було рахувати десятками, дими перли з усіх труб, що хоч на метр піднімалися над дахами, а що вже гуркоту було!
Втім, нема біди без добра. Бо тоді над містом висіла суцільна руда хмара смогу та диму, сморід відчувався навіть тут, на пагорбі, й спати вночі було не дуже спокійно.
А зараз... зараз тут було, як наче у санаторії. Лише трохи псувала пейзаж велика яма за кілька метрів від столу. І час від часу вітерець підкидав з неї ледь помітний запашок - ледь чутний, навіть не сморід, а сморідець. Та й той одразу ж розвіювався.
- А нам воно один чорт, - знизав плечима дядько. - Що журналіст, що кореспондент.
Говорив він взагалі мало, й більше уваги приділяв мисці з борщем, аніж якомусь там гостеві. Добре, що хоч за стіл запросив та гукнув куховарці принести ще сніданок, бо було б і зовсім неввічливо.
В борщі якраз трапилась велика кістка, обвішана м’ясом й дядько заходився біля тої знахідки.
- А взагалі, журналістів ми любимо, - несподівано додав він після тривалої паузи - такої тривалої, що гість встиг і собі змолоти половину своєї пайки. Кістка з м'ясом, до речі, трапилась і йому.
І слід зазначити - їжа було непогана. Втім, тут, на природі, на свіжому повітрі, та після чарки горілки з перцем - та тут можна було й чорта з’їсти!
- Чуєш, Галю, - господар повернув голову у бік кухні. - У нас журналісти ще залишилися?
- Який там чорт, -- долинуло з-за високого казана. - Це ж останній був! Доведеться знов на консерви переходити!
Дівка, висока та досить кремезна з ополоником в одній руці кілька великих кісток. В іншій вона тримала...
Кореспондентові аж памороки забило. Останній новачок упізнав би в тих кістках людські гомілки. Ребра - то вони, в принципі, могли належати і тварині. А на додачу - зверху купки виявилось щось таке, що навряд чи можна було з чимось поплутати.
Рука. Кістяні фаланги скоцюрблених пальців.
Гість похлинувся борщем, закашлявся, навіть не одразу допетрав прикритись рукою, потім з жахом перевів погляд на тарілку - й закашлявся знов. Здалеку помітно було, як крутиться на язиці запитання, але висловити його журналіст не встиг.
Бо почувся регіт.
Сміялися всі - й дядько у камуфляжі, й кремезна дівка з ополоником, й хлопці, що повисовували голови з ями, й хтось у наметі, й хтось за наметом, й навіть великий кудлатий пес бігав кругами, крутив хвостом, наче танцівниця задом, й оглушливо гавкав.
Гамір стояв такий, що того запитання ніхто б не почув.
А гість почервонів.
- Та ні, ні, не турбуйтесь... - крізь сміх видушила з себе куховарка. - В борщі - то не воно!..
Ця фраза викликала новий напад реготу у всіх присутніх, але журналіста вона так-сяк заспокоїла.
- Отакі у нас жарти, - пересміявшись, раптом цілком серйозно сказав господар. - То як? Все ще хочеться взяти участь?
Кореспондент покрутив головою, послабив комірця й зітхнув.
- Хочеться, чи не хочеться...
Він ще раз з підозрою поглянув на миску з борщем, понюхав, сьорбнув ще ложку.
- Хіба мало що мені хочеться або не хочеться. Треба!
Дядько знизав плечима.
- Ну тоді давайте знайомитись ближче...
З’ясувалося, що господаря звали Володимиром, кореспондента - Олександром, копачів в таборі менше десятка, а дівок двоє, й у кожного з присутніх є якийсь бзик. Кремезна куховарка любить готувати якісь “сороміцькі галушки”, двоє хлопців, що висували пики з ями - добре копають вдень й ледь ворушаться уночі, а ті, що поховались в наметі - то навпаки. Про свій “бзик” господар неделікатно змовчав, натомість назвав призвісько - Звірятник, так само неделікатно не пояснивши його походження.
Ще виявилось, що копали “брехуху” - так на професійному жаргоні називалася яма, яка лише прикинулась колишнім окопом або вирвою, на відміну від “пустки” - вирви або окопу порожніх. Були ще якісь “пастки”, які відрізнялися від “сильців”, “смердючки” - які відрізнялися від “вигрібних ям”, “дірки” - які, відповідно, не мали ані найменшого стосунку з “дучками”...
Кореспондент, теж, в свою чергу, відрізнявся від загальноприйнятого стандарту, ходив, дивився, але нічого не записував й ідіотських або ущипливих запитань не ставив. Крім того, він мав майже стовідсоткову певність, що половину з тих назв хлопці вигадали мало того, що хвилину тому, то ще й персонально для нього. Так само, як “бзики” та “сороміцькі галушки”.
Цікавих знахідок теж не було. Лише самотньо й демонстративно валялась посеред табору пробита німецька каска. Та й взагалі весь табір мав вигляд якоїсь чи то імітації, чи декорації, але для чого - навряд чи хтось би на те питання відповів.
Намети були старенькі, мабуть, ще червоноармійські, з цупкого радянського брезенту, який охоче пропускав всередину вітер та дощ, натомість не випускав специфічні для казарми або табору пахощі. Інструменти - ломи та лопати, здавалося, було вкрадено з радянського ж протипожежного щита, й здається, на чомусь із них навіть збереглися рештки червоної фарби. З транспорту - неподалік причаївся під деревом старенький ГАЗ-69, машина сорокових років проектування, й шестидесятих – випуску, і, їй-богу, той апарат зовсім не мав тут вигляду анахронізму.
Фотографувати було нічого абсолютно, й Олександр для годиться клацнув пару разів загальну панораму, потім ще раз - яму, сховав фотоапарат й лише по тому допетрав, що всі мешканці табору примудрилися на момент фотографування десь зникнути, при тому аж ніяк не порушивши ані робочого процесу, ані геть неробочої атмосфери табору.
- Професіонали! - він посміхнувся й присвиснув.
На щастя, з самого початку було зрозуміло, що Володимир - не командир, а лише посередник, й справу з ним якщо й доведеться мати, то лише допоміжну.
А майбутній командир пообіцяв вийти на Олександра сам.
Кореспондент нудився до вечора, а потім хлопці витягли каністру з рожевим вином, й образа трохи пройшла.
- А що хлопці, - спробував він завести розмову. - Мабуть, тяжко копати? Сонце палить... Жарко.
Ніхто не озивався з хвилину, потім Володимир знизав плечима:
- Влітку - жарко, взимку - важко. Вибирай.
Пиятика не вдалася - всі потомилися, хильнули по келиху та й порозповзалися по наметах.
А прокинувся гість від того, що десь неподалік бубоніли.
- Перша ознака вирви або окопу - зміна рослинності. Розумієш, за півсотні років яму могло геть затягти землею, могли й навмисне засипати, - але за ті роки, що вона була ямою, в неї стікала вода, рослинність була пишніша й перегною після себе лишала більше… отже, і наступним поколінням трави було чим живитись…
“Який символізм… - спроквола подумалося кореспондентові. - Отак і в нас - хтось колись загинув для того, щоб наступному поколінню можна було поживитися тим, що від нього залишилося…”
Хотілося спати, але голос бубонів далі.
- До речі, за кольором рослинної плями власне можна відрізнити порожню яму від ями з трупом, бо труп є непоганим добривом. Але загального алгоритму тут нема, в одну місці земля краща, в іншому гірша, води також більше-менше, тож це питання має лише академічний характер… Ну та біс з ним. Знайшли ми ту пляму, що ж далі? Копати шурф задля того, щоб впевнитися - це вирва, й вирва пуста? Дурниці. Для розвідки є спеціальний інструмент. Називається гак. Ось такий…
Знадвору почулося металеве брязкання.
- Занадто довгим його теж нема сенсу робити. Вже триметровим можуть користуватися лише богатирі. А найпоширеніший має розмір два, ну - два з половиною метри. Хоча триметровий, звичайно, кращий… Гак має трохи загострений кінець, щоб легше було протикати землю, особливо її верхній шар - з травою, з корінням… Далі - легше. Гаком користуються так… лише загилювати його слід не вертикально, а трохи під нахилом…
Знову зашелестіло й за мить почувся легкий чи то шурхіт, чи скрегіт - наче корінь тягли з землі, а він опинався. Якби не попередня розмова, можна було б так і подумати.
- Ось, перші півметра гак іде досить важко, потім, як правило, йде пісок, і вже можна так сильно не налягати. Крім того, існує небезпека натрапити на якусь каменюку й зламати гак, а воно нам не треба… Заглибившись на два метри, можна починати гак потроху крутити та нахиляти - але обережно!.. Ні, міни з такої глибини вже не страшні - цебто, протипіхотні, а щоб протитанкову підірвати, то це треба, щоб дуже сильно не пощастило. Так що мін можна не остерігатись... а от погнути гак - залюбки…
“Вони що, прямо під намет гака засилили?”
Рипіння стало тихішим, і вже долинало звідкілясь знизу, і раптом урвалося глухим звуком.
- Ось, бач, пощастило з першого разу. У щось вперлися. Тепер треба перевірити, що ж воно таке. Як це робиться? Робиться це дуже просто. Беремо гак й соваємо його вгору-вниз, ось так… Дехто при цьому прикладає до ручки вухо. Чуєш, стукає? Дерево відрізняється від каміння більш дзвінким звуком. Кістка ще дзвінкіша від дерева, й до того ж має такий характерний, “сухий” брязкіт. Метал… тут картина трохи неоднозначна. Свіжий метал брязкає дуже дзвінко. Але свіжим метал буває лише в глині або в болоті. Буває ще у сухому піску, але нам це не актуально, пустеля від нас далеко...
Під наметом погрюкало, й кореспондент мимоволі прислухався. Брязкало глухо.
- Оце називається пощастило ще й вдруге. Кістка. Форму на такій глибині не промацати, хоча дехто й каже, що вміє, але то брехня. Для контролю можна загилити поруч іще один гак - і тоді, якщо пощастить втретє, зможеш приблизно визначити, що воно таке… але я й так скажу - ребра. Цебто, грудна клітина.
Кореспондент почухав потилицю й з деяким подивом поглянув на підлогу намету. Підлога нічим не відрізнялася. І не ворушилася. Що б не було там, внизу, - воно не виявляло ані найменшого бажання вибратися нагору. Натомість голос продовжував бубоніти:
- Для остаточної перевірки можна спробувати зачепити щось гаком й витягнути. Але це метода варварська, й використовувати її слід лише у тих випадках, коли або на п’яти наступають, або інакше ніяк.
Під наметом знов зарипіло - інакше, гучніше… наче те щось, зачеплене ним, опиналося й не хотіло нагору.
- У більшості випадків кістка нагору іти не хоче, а метал - навпаки…
Те “щось”, мабуть, вийшло з землі - бо там, за стіною намету, почувся легкий шурхіт - наче пісок осипався.
- Ну от, вітаю. Ребро людське звичайнісіньке. А судячи з форми рослинної плями - перед нами вирва, в яку скинули трупи й засипали. Вранці треба буде трохи пересунути оцей намет…
“Оцей” намет здригнувся, наче хтось знадвору поплескав по тканині рукою.
-… і вибити два шурфи - отут і отам. Піднімати всю вирву немає сенсу. Із… знахідками слід поводитися обережно і шанобливо - так, як би ви хотіли, щоб з вами поводилися. Як закінчите роботу – кістки потрібно скласти докупи, всі разом й так само обережно засипати. Серед іншим знахідок слід звертати увагу перш за все на так звані “солдатські медальйони”, потім - на планшетки, портфелі або інші пакунки, в яких можуть бути документи та цінності, потім - на речові мішки, потім - зброю, потім - на інше спорядження. Золоті зуби особисто я брати не раджу, але дехто бере…
"Ти ба який мораліст!" - сон остаточно пропав, й кореспондента потроху почала розбирати лють. - "Зуби він не бере!"
- Заходи безпеки. Якщо є металошукач, то не буде зайвим пройтися ним, перед тим, як гаки пхати. Всяке буває. Інколи в вирви скидали міни, гранати або снаряди, що не вибухнули. Інколи мінували навмисне. З мінами слід поводитись обережно та шанобливо й не пробувати розміновувати самотужки. Навіть під цілком безпечною ТМ-42 може виявитися міна-сюрприз. Або за півсотні років стопор у детонаторі заіржавіє, а пружина - ні. Слід обережно зачепити їх “кішкою”, відпустити линву метрів на тридцять, й з укриття протягти метрів хоча б десять. Якщо не вибухне - то хай там і лежить.
“Ага, нехай ще хтось підірветься. Що за люди!”
- Міна - вона сама по собі не зла. Але за півсотні років, та ще нерухомо, та ще в землі - у кого хоч нерви здадуть. Отож поводитися з нею слід обережно та шанобливо. Хорошим тоном вважається після закінчення роботи стягти все вибухове докупи у якусь яму абощо й присипати землею. Дехто ще й викликає саперів - але це краще робити, якщо вже точно знаєш, що в цьому районі працювати більше не будеш.
Кореспондент не витримав, вибрався з-під ковдри й почав розшнуровати намет. На його обличчі було ясно написано бажання набити кому-небудь морду. Але усвідомлюючи статус гостя, та ще й не дуже бажаного, він трохи подумав і вирішив обмежитись зауваженням.
- Хлопці, ви б ці питання до ранку не відклали?
Знадвору зашурхотіло, пробурчало щось нерозбірливо й стихло. Кореспондент почекав ще пару хвилин - тихо? наче тихо - й знову заснув.
Але сон видався якийсь важкий, неспокійний, й на ранок гість мав вигляд такий пом’ятий та блідий, що за сніданком Володимир аж стурбувався.
- Та…. - відмахнувся гість. - Якісь придурки один одному лекції читали. Над самим наметом.
За мить до того хтось щось говорив, хтось дзенькав ложкою об тарілку - і раптом настала тиша, та така, що хоч сторінку перегорни - за сто метрів почують. Лише здалеку-здалеку долинуло неголосно “каррр!”
- А що таке?
- А що говорили? - наче не почув його запитання Володимир.
- Та ну що, що… Спочатку один вчив, як треба за кольором рослинності шукати старі вирви, а потім їх якимось гаком досліджувати.
Знов дзенькнуло - то куховарка, та сама, що вчора так хвацько тягала туди-сюди кістки, зблідла й упустила на землю кружку. Чай розплився по пилюці темною плямою.
- А ще?
- Потім про міни…
Ще раз дзенькнуло - але то ніхто нічого не упустив, а навпаки - хлопець, що сидів поруч, спробував взяти кружку. Руки тремтіли так, що по дорозі кружка знесла зі столу тарілку.
- А що таке?
- А щось робили, чи лише теревенили? - на диво балакучий вчора ватажок табору сьогодні наче й не помічав його запитань.
- Потім тим гаком у землю тицяли… - вже трохи занепокоєно промимрив кореспондент. - Теж майже попід самим наметом…
Володимир кивнув - й двоє хлопців одночасно підірвалися з місць, підскочили до намету й обережно, не підступаючи близько, щосили витягаючи руки, почали його змотувати. Кореспондент як сів - так і сидів, лише рота роззявив. Біля крайньої стойки в землі виднілася дірка - наче якимось інструментом потицяли; й валялася кістка - може, й ребро. А може й ні.
Хлопці скрутили жужмом намет, відтягли його вбік, й ще один копач підступив до звільненого місця з металошукачем. Почав здалеку, обережно підводячи антену до центру, пройшов крихітний прямокутник, що був під наметом, двічі, потім не полінувався - й перевірив іще раз.
- Ну?
Здається, то не витримав сам ватажок.
Хлопчина знизав плечима.
- Наче нема.
Якусь мить Володимир сидів непорушно, лише помітно було, що в голові крутиться наполегливо якась думка, потім зважився й махнув рукою:
- Ну, давайте!
Хлопці кинулись по лопати, й лише тоді ватажок розвернувся, нарешті, й до винуватця всього того переполоху:
- Справа в тому, - здалеку почав він. - Що лекції в нас читає лише один персонаж. Чуття в нього, я вам скажу… Причому виключно на вирви й окопи. Ми його так і звемо - Іван Окопний. Професіонал… мать його так.
- Тю, - здивувався кореспондент. - Ну так і хай шукає! А ви копайте. Чого ради таку паніку піднімати?
Ватажок тих слів чи то не почув, чи то просто не звернув уваги, натомість куховарка зітхнула - голосно та протяжно.
- Єдине, що у того Йвана погано - мін та іншого мотлоху не чує зовсім. Тицяє своїм гаком, як… - він озирнувся на куховарку, й стиха додав: - ...потім скажу, чим і куди.
Копачі тим часом зняли верхній шар ґрунту, хлопець з міношукачем ще раз пройшовся ямою й кивнув - копайте, мовляв, далі.
- Ну й нехай собі, - все ще не зрозумів ситуації кореспондент. - Он, я бачу, у вас науковий розподіл праці. Хай він шукає та тицяє, а ви копайте…
- Так і робимо, - підморгнув йому господар. - Цебто, так і намагаємося.
Куховарка пирхнула й пішла собі, захопивши недоїдену порцію.
- А де він, той Іван? - правив своє кореспондент. - Можна з ним познайомитися? Як він до інтерв'ю ставиться?
- А от цього не скажу, - розвів руками Володимир. - Бо розірвало його на такі шматки, що й шукати не було сенсу. Років п’ять тому. А може, шість. Ну й у всякому разі - не більше семи.
Кореспондент роззявив рота, а з глибоченької вже вирви долинули нові звуки. Більше за все вони нагадували чи то пирхання, чи придушений сміх.
- Брехня! - авторитетно заявив він. - Смієтесь! Не вірю!
- Твоя справа, - знизав плечима господар. - От лишень пошукай у нас в таборі гака. Хоч один знайдеш - то…
Він не договорив - хлопець з міношукачем застережно підняв руку й копачі разом з лопатами аж здиміли з ями. З мить обидва вже сиділи за земляним пагорбом.
- Ну, що я казав? - Володимир підвівся й непоспіхом, але й не забарюючись, теж рушив за пагорб. - Мін не чує геть!
Кореспондент подумав - і про всяк випадок теж заховався.
Але знахідок з тої ями він не дочекався - ватажкові подзвонив хтось на мобілу, той з якимось поспіхом зібрався, кивнув гостеві - лізь, мовляв, теж у кабіну - й за десять хвилин старенький ГАЗ-69 вже трюхикав степовою дорогою.
За півгодини грунтівка змінилася трасою, "газик" перестав гицати - тобто, не так щоб зовсім перестав - воно хоч і джип, але все-таки радянський, не мерседес який-небудь - але все-таки зуби клацали менше, й стало можливо так-сяк розмовляти. Але виявилось, що теми, цікаві для кореспондента, у ватажка копачів ентузіазму не викликали. І навпаки. Та Володимир з якогось дива почав удавати, ніби все було геть не так.
- Та ні, - вже вкотре мляво відбріхувався він. - То хлопці пожартували, а ти й повірив. Традиція в нас така, новачків лякати. А ребро - собаче. Навмисне для такого випадку й возимо. А гака - сховали.
- А яму, отже, там де намет стояв, просто так вирили?
- Ну аякже! Якщо вже грати - то до кінця.
- Й з металошукачем теж просто так хлопець лазив?
- Теж просто так.
- І пищало у нього в навушниках просто так?
- Гм…
Володимир замовк. "Газик" якраз заїхав в село - настільки типове, що хоч серіал знімай, навіть хати-мазанки збереглися, а одна навіть під стріхою. Село було давнє, не виросло понад дорогою, а навпаки, дорога утворилась біля села, й тепер аж звивалася поміж хатами. Швидкість копач, однак не зменшив.
- А хто тобі сказав, що у навушниках щось пищало? - раптом вигукнув Володимир.
- А ніхто, то я тебе на понт взяв, а ти й піймався, - реготнув кореспондент. Сміх той, однак, був трохи нещирим, бо виходило, що нічне бубоніння не було звичним та традиційним жартом над новачками.
ГАЗик увійшов в поворот, коли якась комаха - досить велика й нахабна - влетіла через вікно у кабіну, покрутилася біля кореспондента й сіла йому на носа.
- А, чорти б тебе мордували!
Машина здригнулася. Кореспондент поглянув ліворуч - Володимир сидів з трохи отетерілим поглядом й дивився не на дорогу, а на нього. "Газик" тим часом виїхав на обочину.
- Гей, уважніше!
Володимир здригнувся й крутонув руля так, що машина вилетіла на протилежну смугу; водій так само рвучко крутонув руля в протилежний бік - кореспондента аж набік відкинуло. Цілком машинально погляд його затримався на спідометрі.
Дев'яносто кілометрів на годину.
Машина вже їхала поперек траси. На щастя, ні на зустрічній, ні на попутній смугах не було нікогісінько. Натомість просто попереду стирчав височенький паркан.
І як навмисне - металевий, з досить грубих залізних смуг.
Наступної миті "газик" вдарив бампером у метал. Бризнули іскри, щось голосно затріщало - спочатку попереду, потім спіднизу; захрустіли кущі й, нарешті, лунко гримнуло - наче в барабани ударили.
Й усе стихло. Навіть мотор вимкнувся - сам.
- Ну в'їхали... - виправдовувався потім Володимир. - Теж мені горе. Це ж не машина. Це танк! Ну бампер подряпали й фару розбили. Півсотні гривень. Теж мені збиток!
- А рама?
- Ну, рама... Ну ще півсотні, закотити на станок й витягти... Витягнеться... повинна витягнутись...
- А паркан?
Паркан виявився досить масивними металевими ґратами, звареними з виколки й, власне кажучи, їх і врятував, взявши на себе більшу частину тих дев'яноста кілометрів на годину, що їх видушив з старої машини Володимир. Але потім, зім'ятий та пошматований, він уперто не хотів випускати з свого мережива то колесо, то карданний вал. Сипав іскрами від тертя обертових частин, й кінець кінцем намертво вчепився в передній міст - й здався, лише коли "газик" застосував грубу силу.
- Ну паркан... ну ще двадцять гривень.
- Скільки?
- Кажу ж, двадцять гривень... пощастило, що господаря дома не було, а тітка не розбирається...
- Справді, пощастило...
Тітка крутилася поруч й бідкалася, й все перепитувала, чи нікого не поранило, не покалічило, й не подряпало - й Олександр, звикши за останні роки до не найкращих проявів людяності та взаємодопомоги, аж трохи зачудувався.
- А ближче до столиці зідрали б дві сотні, не менше... А дерево?
- Ну дерево... - лише зараз Володимир трохи знітився.
Дерево було старою й могутньою грушею, з діаметром стовбура сантиметрів під сорок, й від удару воно аж нахилилося, до того ж якраз над хатою.
- Воно б і само колись упало... - пробурчав він по паузі.
Пауза розтяглася надовго, порушилась аж у Градізську.
Ще на підході до міста понад дорогою почали траплятися хлопчаки. Перший з них завмер, як пам'ятник Леніну, а у високо задертій руці тримав щось незграбне і кострубате. Лише проїхавши той "монумент" мандрівники здогадалися, що хлопчина продає живі раки.
Ближче до центру їх побільшало - цебто, і раків, і "монументів". Деякі продавці обладнали собі майже стаціонарні торгівельні майданчики - самі сиділи на каменюках, а раків вішали за клешні на вудлищах або й просто тростинах.
Потім з'явилися бабці - ці вже продавали рибу, живу та копчену.
Й нарешті, у центрі - цебто там, де стояв найбільший магазин та позначено було вхід на місцевий базарчик - між продавцями годі було вже й проїхати.
Рибу носили всі: від дітей років по п'ять-шість, до бабусь, які вже й ходити не могли, а сиділи, затуляючись від сонця білими хустками й приречено чекали - а раптом хтось все-таки зупиниться, підійде, а може, навіть щось купить.
І над усім цим торговищем клубився густий, хоч лома підвішуй, рибний дух.
Володимир зупинив машину, вимкнув двигун й струснув головою. Спершу в обох мандрівників наче аж корки з вух вибило. Але вже у наступну мить у вуха вдарив страшенний галас, з якого скоріш вгадувалось, аніж чулося одне домінантне слово:
- Риба, риба, риба!
Машину негайно оточили продавці, Володимиру, що необережно зняв зі своїх дверцят скло, мало не в пику тицьнули здоровенного, жирного, аж прозорого ляща; кореспондентові через скло продемонстрували цілу шеренгу - від крихітних пічкурів на прутику до не менш як двадцятикілограмового коропа. Кожен продавець лементував, вихваляв саме свій товар, переконував у його свіжості - ще півгодини тому плавав! - пропонував понюхати, або й скуштувати - "цікаво, як? - промайнуло в голові у кореспондента. - Хіба шматочка відгризти?" - лемент стояв такий, що й мотор "газика" - досить гримкотливий, у сорокових роках ще не дуже боролися з шумом, - мабуть, перегорлали б.
Володимир уже торгувався з якоюсь молодичкою за того самого ляща, який, до речі, виявися з продавщицею чимось схожим - та була теж міцненька, товстенька, й пахла, мабуть, так само. Жінка посміхалася, помітно вихиляла уперед груди й навіть трохи крутила задом - вочевидь, вважала, що те допоможе їх втримати потенційного покупця. Але по пиці помітно було, що покупці ті їй вже в печінках сидять, і риба теж в печінках сидить, й чоловік, який ночами ловить ту рибу браконьєрськими засобами, а вдень спить та п'є - "треба ж зігрітись!" , і взагалі...
- А що ж ти хочеш, - висловився вже по тому Володимир. - Місто крихітне, роботи нема, а Дніпро поруч. Що їм ще залишається? Це ще нічого, тут кілька років тому рибну мафію громили... А перед цим завелися донецькі з полтавськими, а потім приперлися дніпропетровські... то таке було!
Але уточнювати не став.
Рибину купили, молодичка швидко зникла з очей, а Володимира, після того, як [ Згорнути уривок ]
|
