|
Гаугразький бранець. Частини 1-2 : роман
Яна Дубинянська
(Переклад:
Ярослав Мишанич)
— Електрокнига,
2013.
— 311 с.
— (Серія: Конвертовані книжки).
— м.Київ. — Наклад 3160 шт.
ISBN: 978-617-7026-09-8
Жанр:
— Соціальна фантастика
— Авторська проза
— Антиутопічне
Анотація:
Глобальний соціум – світле майбутнє. Світ високих технологій та розумної уніфікації в усіх сферах, цілком комфортний для життя.
Гауграз – єдина у світі країна, що тримається за свої традиції, культуру, звичаї, розмаїття мов і віру в прадавні магічні сили.
Ціна протистояння – перманентна війна.
Майже комп’ютерна стрілялка для одних, сенс життя для других. Край, де жінки ніколи не припинять народжувати воїнів, перемогти неможливо – надто коли вести війну з позиції гуманізму.
«Гаугразький бранець» – роман-експеримент над суспільством, що насправді не настільки відрізняється від сучасного, як це може здатися з перших сторінок.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Мені снилося море.
Як в учбовому цифрокліпі з екобіології: планктон
харчується найпростішими, оселедці — планктоном, ка-
шалот — оселедцями, косатка — кашалотом... Сама ко-
сатка, мабуть, несмачна. Ланцюг харчування звивається
у прозорій воді, а мені також хочеться їсти, бо на вечерю
сьогодні була найгидкіша в світі річ — овочевий холодець,
слизький і драглистий. І я сказала мамі з Виховалькою, що
наїлася в групі під саму зав’язку. Хоча, правду кажучи,
там давали лише йогурт з цими... молюсками... тобто мюс-
лями... може, взяти й спіймати косатку за хвоста?..
Я прокинулася. До того голоднюча, ... [ Показати весь уривок ]
що сама собі зда-
валася порожньою всередині.
Було темно. Тільки ледь-ледь відсвічували стіни
у нічному економ-режимі. Вночі в домі вимикаються всі
програми, і навіть стулки дверей доводиться розсовувати
руками. Не кажучи вже про те, що не працюють ковзалки.
Зате Виховалька спить і не шпигує. І можна взяти
собі в холодильнику на кухні трішки дорослої їжі.
Тупцяти по коридору власними ногами довго. До
того ж я спочатку помилилася й не туди звернула, потра-
пила до спортивної кімнати, де зі стелі звисають канати,
простягається з кутка в куток пластикова драбина-руко-
хід і повніснько всіляких тренажерів. Тричі на тиждень
ми тут займаємося з Гімнастинею. А Роб стирчить тут
по кілька годин щодня. Він у нас качається. Якщо по-
нормальному, то нарощує м'язи. Хоча він і так уже стра-
шенно великий.
У темряві спортивна кімната здавалася страшнува-
тою. Мабуть, через рукохід, перекладини якого ледь від-
блискували, віддзеркалюючи мерехтіння стін. Наче вели-
ка-превелика посмішка чудовиська.
Нарешті я відшукала кухню. Контейнер з їжею ви-
явився заблокованим, щоб його відчинити, треба було за-
пустити всю кухонну програму. Я вже вирішила, що так
і залишуся голодною до ранку — до вівсянки!!! — коли
раптом помітила нагорі, на кришці контейнера кілька не-
закритих комплектів. Підсунула табуретку, залізла, стала
навшпиньки, дотяглася. Ура-а-а-а!!!..
Взяла перший-ліпший, відліпила соломинку й за-
стромила до рота. Смакота!
Перекочуючи язиком смачнющу рідку масу, я пішла
назад. Пошкодувала, що не прихопила ще один, про всяк
випадок. Вони ж там, мабуть, усі різні!..
Раптом почула голос. Мамин. Здушений, через стіну:
— ...просто я була впевнена, що коли пишуть «сі-
мейна пропозиція»...
— Я з тебе дивуюся, — там же ж, за стіною, відповів
їй тато. — Адже не вперше. Пора запам'ятати, що будь-яка
пропозиція «для усієї родини» — це на трьох. Розрахову-
ють на нормальних людей
збиралася йти далі: ні сіло ні впало дуже захотіло-
ся спати. Але тут мама знову заговорила, і я залишилася
стояти, бо почула своє ім'я:
— Я вже сказала Юсті.
Тато гучно позіхнув — мабуть, його теж хилило на
сон:
— То й чудово. Повеземо Юську до моря. Робні ж у
нас купався... почекай, коли це ми виграли?.. Такий самий
був, як і вона тепер.
— Трохи старший. Вже шість виповнилося, я точно
пам'ятаю... Але, Едваре, так не можна.
— Чому це? — він знову позіхнув, ще голосніше.
— Ми не можемо полетіти й залишити Роба тут са-
мого...
— Дурниці. Здоровий дорослий хлопець. Йому ж оце
днями вісімнадцять буде.
— ...та ще й у день народження. Так не можна, ро-
зумієш?
— Заспокойся, Андре. Навпаки: хлопець уперше в
житті відзначить день народження так, як сам забажає.
Запросить, кого хоче, зробить вечірку до ранку... може,
вмовить нарешті свою дівчину — раптом вона з тих, хто
не терпить блок-побачень?..
— У Роба немає дівчини.
— Гадаєш, він тобі все розповідає?
Батько засміявся. Підслухувати за дверима негар-
но! — подумалося мені чомусь голосом Виховальки. Їжа
в комплекті закінчилася, і я облизала соломинку. Шкода,
така смакота... хоча їсти мені перехотілося. І спати теж.
— Він нічого не розповідає, — дуже серйозно
промовила мама. — Тому я й хвилююся. В нього зараз важ-
кий період, Едваре. У цьому віці в багатьох буває, особли-
во у хлопців... Психічний надлом, навіть криза. Робні все
тримає в собі, але це ще гірше. Я завантажила індивіду-
альну консультацію Психолога. Головна рекомендація —
приділяти дитині якомога більше уваги, у жодному разі
не залишати його сам на сам з його проблемами. Інакше
можуть бути... небажані наслідки.
— Годі. Давай спати.
— У Роба дуже вразлива психіка. Пригадай, як боліс-
но він сприйняв народження Юсти...
— Я думаю! А як я сприйняв, ти хоч пригадуєш?! Але
ж ти в нас божевільна, Андре, коли на чомусь зациклишся,
то тебе не переконати. Ну, гаразд, гаразд... гарне вийшло
дівча...
— Слухай, Едваре, я тут поміркувала... тільки ти не
ображайся. Може, я полечу сама з дітьми?
— І скажеш, що Робні — твій чоловік? Не сміши
мене. Там з цим строго.
— Якби я не казала Юсьці... Відпочили б разом, як
тоді. Ти, я і Роб. А вона б і не помітила, у цьому віці діти
легко...
Далі я не чула. Бігла по коридору, і пружне ковзаль-
не покриття на підлозі заглушувало відчайдушне тупо-
тіння босих ніг.
А сльози текли безгучно. [ Згорнути уривок ]
|
