|
Гра в паралельне читання
Міла Іванцова
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2013.
— 288 с.
— м.Харків. — Наклад 3500 шт.
ISBN: 978-966-14-4818-5
ББК: 84.4УКР
Жанр:
— Психологічне
— Міське
— Роман-життєпис
Анотація:
Роман в 2012 році посів третє місце у Всеукраїнському конкурсі "Коронація Слова".
Жанна, героїня роману, не знала, сідаючи у вагон потягу, як недовга розлука вплине на її тривалі стосунки. Та кожного дня її тижневого відрядження традиційний любовний трикутник на відстані перетворюватиметься на складнішу фігуру. І все через синеньку флешку з оповіданнями невідомого автора, що її Жанна знайшла в купе потягу та зберегла для себе та ще декого… Тексти, знайдені на флешці, відкриватимуть очі та повертатимуть до життя привиди минулого. Чим закінчиться гра в паралельне читання з чоловіком, якого ти пустила до свого ліжка, для тебе, для нього, для інших?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ПОНЕДІЛОК
1
@
Так-так, ти, звісно, скажеш, що в мене не буває без пригод, щось та трапиться. Ось і сьогодні зранку в вагоні, коли сусід по купе діставав мою валізу з ящика під полицею, помітив у кутку на підлозі щось невеличке, зелененьке. Спитав, чи не моя то флешка вивалилася. Флешка була не моя.
Я метикую швидко. Тому варіант віддати провіднику відпав миттєво — він стояв поруч, саме роздавав квитки, і точно не мав уявлення, що воно за предмет. Покрутила її в руках і кинула в кишеню. Вирішила, потім відкрию, може, знайдуться якісь координати господаря, то й віддам, раптом там щось важливе.
Тобі ... [ Показати весь уривок ]
вже цікаво? Ото ж! :) Тому що я вже влаштувалася в єдиному місцевому готелі, а тепер сиджу на заводі (виділили стіл у кабінеті на 4 особи) і пишу тобі. І вже подивилася, що там на флешці. Запхати її у свій ноут побоялася — а як там орда вірусів? Знесе мені все на світі, що я робитиму в чужому місті цілий тиждень без мого бучика?! А тут завод чималий, хоч і в глухомані, в конторі потужний захист, свій сисадмін, коли що, впораються. Чесно кажучи, я сподівалася побачити якісь фотки, а може, ділові папери… А там якісь файли з текстами, чиїсь оповідання. І ніяких координат власника :(
Я вже один текст проковтнула. Дивний трохи. Але читається. Наче в кіно сходила. І от що: аби ти не сумував там без мене, я вигадала одну забаву. Знаю-знаю, що писати великі листи ти не любиш… Хіба що відповідати на питання. От і пропоную: а давай читати ці оповідання разом? Я майже впевнена, що автор — жінка, хоча…
От не кривися! Так і бачу, як починаєш вигадувати, що б таке відповісти, аби зістрибнути! Але що нам іще залишається на такій відстані? :) Просто мені б хотілося знати твою думку. Зрештою, не сподобається така гра — покинемо. Ніхто не силкує. Але правда, було б цікаво — «гра в паралельне читання». Інакше я в цій дірі загнуся з нудьги за тиждень!
Ні, це не жіночі сюсі-пусі. І не блогерство, якого ти терпіти не можеш. І мене вже підриває почитати ще. В цьому є певна інтрига — я їхала в одному купе з невідомим автором! Правда, в різний час… Можливо, до моїх рук потрапили ще ніким не читані твори? Ех… але вже час і попрацювати…
Коротше, у мене за кілька хвилин зустріч-знайомство з директором, головного інженера вже знаю. Я тобі причеплю до листа те перше оповідання, а ти вже знайди десять хвилин прочитати. До вечора розкажеш, чи прийшлося до смаку. Там чимало цікавих думок та спостережень! Про чоловіків у тому числі. Власне, воно про чоловіка і є. Правда, дещо старшого і геть не схожого на тебе :)
P. S. І не телефонуй, щоб відмазатися! Точніше, телефонуй, але не відмазуйся! Я ж ходила з тобою на футбол?! Ну, то й що, що лише один раз, але ж…
P. P. S.: А як будеш дуже пручатися, розсерджуся і зателефоную мужчині пристойної зовнішності, що їхав зі мною в купе. Він, до речі, виявляв до мене хоч і стриманий, але інтерес. Теж сюди у справах. Залишив мені візитівку. Ага? Ото ж!
Вже сумую без тебе.
Віталій дочитав і усміхнувся. Знизав плечима, трусонув головою, глянув на годинник на моніторі. До появи клієнта залишалося ще півгодини, тож він відкрив текстовий файл, доданий до листа.
--------------------
--------------------
НЕДІЛЯ
1
Метушлива і гамірна неділя добігала кінця. День народження невістки святкували в тісненькій за сьогоднішніми мірками квартирі, в якій Віталій жив колись із мамою. Це була звичайна хрущовка на Нивках, де він виріс, звідки ходив до школи, з якої бігав, щоб поганяти з пацанами у дворі чи в парку біля озера. Квартира, звідки його забирали в армію і куди одного зимового дня він перевіз із гуртожитку Тамару з малим Женькою.
Скільки років минуло! Як усе змінилося відтоді… Стара верба, яку він пам’ятає невисоким деревцем завтовшки в чоловічу руку, стала дебелою, розкидистою, монументальною. Коли минулої зими Київ завалило важким вологим снігом, під вагою якого поламалося чимало дерев, не витримали й дві нижні гілки верби. Комунальні служби помалу вичищали місто, більш-менш рівно обпилюючи обламані гілки і вивозячи їх тракторцем невідомо куди. Прооперували і вербу. З тих пір вона нагадувала Віталію огрядну безруку Венеру.
Він нечасто бував у молодих, не вважаючи за потрібне втручатися в їхній відокремлений світ. Тамара перший час ніяк не могла звикнути до нового укладу життя двох окремих родин і часто навідувала онука. Мабуть, то все ж таки голос крові, всі ці потаємні жіночі енергії, про які так багато пишуть сьогодні всі, кому не ліньки, але чоловіки зазвичай мають про них абсолютно умовне уявлення.
От наприклад, нещодавно Віталій пішов у перукарню постригтися, і йому довелося хвилин десять почекати, поки звільниться майстер. Він усівся в крісло неподалік від адміністратора і побачив поруч на столику стосик різнокольорових журналів. Серед них не знайшлося жодного чоловічого, але анонс на яскравій обкладинці впав у око: «Чому жінка обирає саме цього чоловіка?» Зиркнувши по сторонах, Віталій взяв журнал і відшукав потрібну сторінку. Те, що він прочитав у невеличкій статті, крутилося потім у голові не один день.
На думку автора, який посилався на досить невизначені «дослідження американських учених», при першій зустрічі з чоловіком жінка менш ніж за хвилину підсвідомо сканує рівень його енергії та їхню генетичну сумісність. І її «бортовий комп’ютер» видає один із трьох можливих результатів: «Дуже бажано», «Можливо» чи «Ніколи!». З усіма наслідками.
І якщо при першій зустрічі з тобою у неї випало «Ніколи!», можеш хоч на пупі крутитися, а разом вам не бути. Це вирок. А як і бути, то з великими проблемами. Висновок «Дуже бажано» сприятливий настільки, що жінка сама може першою піти в атаку за щастя своє та свого потомства, і тобі не доведеться довго за неї боротися — здавайся і будь щасливий. А ось результат «Можливо» залишає тобі надію на її прихильність, навіть коли тебе спочатку не помітили, звісно, якщо при цьому ти старанно показуватимеш себе перед нею з найкращого боку, та й не один раз.
Автор статті разом із заокеанськими вченими пояснювали цей феномен загостреним, віками відшліфованим генетичним прагненням жінки до продовження роду від найбільш підходящого їй самця заради появи здорового потомства, за яке вона несе набагато вищу відповідальність, ніж чоловік.
І мимохідь, так би мовити, в постскриптумі статті наводилася ще одна версія наявності чи відсутності перспектив плідних стосунків між певними чоловіком та жінкою. Висловлювалося міркування, що теорія «Всі люди — брати» частково підкріплена реальністю, і деякі особи дійсно можуть мати в більш чи менш давніх гілках родового дерева спільних предків, що суттєво зменшує їхнє взаємне притягнення (знову ж таки через підсвідоме прагнення до здорового потомства). Хоча це зовсім не заважає їм товаришувати чи робити разом бізнес.
Ось так розширив свій світогляд Віталій за десять хвилин очікування в перукарні. І поки вправні руки грудастої білявки пурхали над його головою, він аналізував свої стосунки з жінками відповідно до прочитаного.
В дзеркалі він побачив, як гордовито пропливла за його спиною монументальна матрона з налакованим, старанно начесаним для об’єму волоссям із задоволеною усмішкою на стиснутих губах.
«Ніколи!» — несподівано пронеслося в голові у Віталія, він посміхнувся і подумав, що у деяких випадках чоловіки теж не зволікають із реакціями.
Застосовуючи нову методику, він відніс Жанну до категорії «Можливо», а Лілю, зітхнувши, до категорії «Дуже бажано».
Природно, що Тамара після більше ніж двадцяти років шлюбу підпадала за даних обставин під категорію «Можливо». Але, розмірковуючи про їхні рівні та останніми роками швидше товарисько-партнерські стосунки, Віталій зробив поправку ще й на постскриптум: «Ми, мабуть, брати».
Що вже думали про нього самі жінки, виходячи з цієї класифікації, Віталію залишалося тільки здогадуватися.
----------- [ Згорнути уривок ]
|
