Алла Іонова : Ненаписана історія : Анотація, уривок з книги.

Алла Іонова

— Самвидав, 2012. — 298 с. — (Серія: фентезі).
— м.Біла Церква. — Наклад 100 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

1Вся справа в зачісці
Це ж треба було таке втнути. Навіщо тільки вона взяла до рук ножиці? Недарма старша сестра Зоя називає її криворуким невмійком. Мабуть, так воно і є, адже всі пригоди почалися саме з цього моменту.
Віола ніколи не вважала себе шаленою кіноманкою. Але ж тут – ах, яка музика, який кадр, сюжетна лінія і особливо – зачіска головної героїні – замилуєшся. Як тільки пішли титри, у руках заблистіли ножиці – саме час перевтілюватися. Кілька рухів вправо-вліво, але чомусь не зробилась схожою на Матильду з «Леона-кілера», от тільки пасма довгого темного волосся лежало біля ніг. Виявилося, ... [ Показати весь уривок ] не бути їй Наталі Портман і зачіска в цьому не винна. Може справа в ножицях? Віола ображено клацнула ними і заховала до шухляди.
І почалося: злий сміх Зої, косий погляд брата Діми, мамині крики…
Віола швидко шкробала взуттям по сірому асфальту. Таки викапана героїня фільму з чорною стрічкою на шиї, ось тільки замість фікуса – пакет зі шкільними підручниками і крива зачіска "під каре". Віола витерпіла насмішки однокласників, здивовані погляди вчителів і тепер знову поверталась додому. І так в школі одні кепкування, а тут на тобі – нова біда – до колишніх глузувань додались ще жарти стосовно нової зачіски. З нею і так ніхто не товаришував: маленька, худа, у поношеному сестриному одязі, з незмінним пакетом із супермаркету, замість портфеля, і в братових кросівках, розмір яких дозволяє, як у човні, перепливти Дніпро. Хороша мішень для "самоствердження" інших дітей.
Дівчинка зітхнула, заклала за вухо коротшу сторону волосся і звернула з дороги, що вела до її триповерхової хрущовки. Озирнулась і весело поскакала головною вулицею міста. Під старим напівпофарбованим парканом прикидала листям шкільний пакет і вбігла до міської бібліотеки.
Тихо, як у могилі. Добре, що тут усі живі, а то було б страшно. Рушила. Доторкалась пальцями до краєчка кожного столу. За ними то там, то сям, мов кимось навмисно розкидані, сиділи зачитані відвідувачі, світячи в «морди» книг настільними лампами. У самому кінці, наче на троні, за широким дерев’яним столом сиділа така ж стара, як і стіл, бібліотекарка з надзвичайно великими окулярами на кінчику носа. Типова бібліотекарка: з водієм трамвая чи пекарем її неможливо сплутати. О ні!
Віола частенько заходила у зміну Ольги Станіславівни. Це єдина бібліотекарка, яка незважаючи на те, що Віола не досягала певного віку, віддавала під свою відповідальність їй додому книги. Стара любила дівчину – часто повторювала, що вона схожа на її Георгіну, онучку, яка жила з батьками в США. Віола не шукала між ними подібностей, бо ніколи не бачила ту заморську внучку. Натомість із задоволенням пособляла бібліотекарці чим могла: розносила по полицях принесені відвідувачами книги, сама шукала потрібні, навіть допомагала складати картотеку і перепис. З часом добре вивчила, де яка книга «живе». Так, Віолі було чим похвалитись: мандрувала до лісів Амазонки, палючої Сахари і білої Арктики, де завжди мінус; літала в просторах безмежного Космосу, ступала на Місяць і пірнала глибоко в надра океану; все те було в книжкових вигаданих світах, з безліччю пригод і небезпек, і вірними друзями.
Сьогодні перемогла дракона, а завтра врятує селище від людожера. А що? У своїх мріях – вона непереможний поборник справедливості і захисник бідних.
От і зараз вже вигадала політ над курганами, на яких сидять зачаровані злом люди. Ну і як їх врятувати? А тим часом «зачаровані» навіть гадки не мали, що відбувається в голові тринадцятирічного дівчиська, яке мирно крокувало, торкаючись кінчиками пальців до «курганів».
– Доброго дня! – привіталась Віола.
– Доброго, – Ольга Станіславівна зняла окуляри. – Це ти, Віоло?
– Я, – кивнула.
– Справді… Чомусь я тебе не впізнала, – усміхнулася бібліотекарка.
– Просто, – винувато опустила очі Віола, – нова зачіска.
– Хто ж тебе підстриг, дитя моє? – лагідно мовила стара і знову надягла окуляри.
– Сама, – пальцем почала на столі вимальовувати дивні візерунки.
– А мені подобається, – бібліотекарка підвелася і підійшла до дівчинки. – Трішки, звичайно, кривувато, але це не страшно – в мене є чарівні ножиці.
– Ага, чарівні, – усміхнулась Віола. Не маленька вже, щоб у таке вірити.
– Іди-но сюди.
Бібліотекарка повільно зачовгала капцями назад до столу. Відкрила, скриплячи на весь зал, шухлядку і витягла звідти великі кравецькі ножиці.
– Чарівні? – хмикнула дівчинка.
– Звичайно.
– Можна вас? – невдоволено промовила відвідувачка, що стояла біля Віоли. Мабуть, довго чекала на вияв уваги до своєї персони.
– Слухаю, – Ольга Станіславівна посунула окуляри до перенісся і глянула на неї.
Жіночка чванливим тоном попросила якусь книгу, і бібліотекарка зникла між стелажами. Леді ж нетерпляче тарабанила по столу довгими пальцями. Віола відразу чомусь винесла їй вирок – злючка, без чоловіка і дітей, яка уважно слідкує за своєю зовнішністю, не забуваючи про салони і манікюр, яким власне зараз і вистукує. А ота гулька на її тендітному пальці правої руки вказує на те, що ця дамочка не мало часу проводить за письмом. Отже, пише щось днями і ночами. А, може, карту скарбів малює? Нє, усміхнулась про себе Віола.
Вишукане стерво шарпнуло до себе книги, що подала їй Ольга Станіславівна і гнівно глянуло на Віолу. Потім різко обернулося і зацокотіло високими підборами по паркету бібліотеки.
– Ти, мабуть, голодна, – вивела її з роздумів Ольга Станіславівна.
– Ну, – почала вона непевно. Незручно було одразу говорити, що живіт уже прилип до спини і добряче набрид своїм нагадування, що у ньому давно порожньо.
– Ось, – стара подала Віолі великого бублика, – візьми. За півгодинки у мене обід. Надіюсь, ти не відмовишся скласти мені компанію.
– Не відмовлюсь, – у Віоли радісно заблищали очі. – У вас так багато набралось книг. Зараз я швиденько розкладу їх по поличках.
Не чекаючи на відповідь старої, Віола прикусила зубами бублик і набрала до рук якомога більше книг й шмигнула їх розносити.
«Чарівні ножиці, – крутилося в голові, поки розкладала книги. Бублик миттєво розтанув у роті. – Не існує чарівних ножиць. Магії не існує. Всі казки – вигадка, витвір химерної фантазії для таких чудних дітей, як я. Попелюшки і принцес нема і не було. Чому б це Принц одружувався з якоюсь бідною бруднулею? «Гроші до грошей, а бідняки так і залишаються бідняками» – казала мені мама. Так, хто це? А, Достоєвський… Де у нас буковка «Д»?
Віола гортаючи книгу повільно попленталась до потрібної полиці.
«Ольга Станіславівна думає, що я зовсім маленька і вірю у чарівні ножиці. Я що несповна розуму?..»
Якась тінь мигнула між стелажами книг. Дівчинка зупинилася, озирнулася – нікого. Здалося, мабуть. А ось і «Д». Знову мигнула тінь – Віола глянула в кінець залу. Он знайома спина бібліотекарки – Ольга Станіславівна пояснювала щось відвідувачу. Віола махнула головою, ніби витрушуючи з неї дріб’язкові думки, і прийнялась гортати книгу, але вже прислухаючись.
Чекати довго не довелось. За кілька хвилин вчулось шарудіння вже з іншого кінця книжкового відділу. Віола озирнулась – непевний високий чолов’яга у капелюсі шурхнув між полиць.
– Ей, – гукнула Віола до незнайомця, але той знову кудись зник.
Дівчина глянула на бібліотекарку. Та якраз почала сваритися з відвідувачем. Напевно, він добре-таки насолив старій, що вона аж припіднялася, лаючись із ним.
– Добродію, – Віола тицьнула «Злочин і кару» між книжок навмання і рушила туди, звідки долинав шурхіт, – тут не можна ходити.
Ніхто не озвався. Віолета обережно виглянула з-за полиці – нікого. Незнайомець зник так само несподівано, як і з’явився до того.
– От і добре! - зітхнула з полегшенням. – А це що?
Віола простягла руку і взяла книгу, що лежала поверх інших.
– Неприпустима річ, небачене невігластво, – пригадались слова Ольги Станіславівни. Віола усміхнулась. – Привіт, книго, як поживаєш?
Обережно провела по обкладинці рукою. Скільки пилу, аж ніс засвербів. Книжка виявилася важкенькою. Віолі довелося тримати її обома руками, розглядаючи палітурку.
– Ого! – вирвалося. – Яка!
Глянула на бібліотекарку. Сюди із зали долинав лише сердитий голос – сварка продовжувалась. Та ну їх! Тут така знахідка. Прикипіла поглядом до книги, намагаючись прочитати назву. Але пил стер її, мов гумка олівець.
– Як ти тут опинилася, дорогенька? – лагідно промовила Віола. – Невже тебе так залишила Ольга Станіславівна чи інший бібліотекар?
Та хіба книга могла відповісти?
– Я тебе так не полишу, – усміхнулась і притисла до грудей дивний скарб.
Зненацька постать в капелюхові, мов з-під землі виросла перед нею. Від несподіванки Віола підстрибнула на місці. Незнайомець стояв за два крови від неї, кутаючись у довгий чорний плащ. На ньому був той же капелюх, що на постаті, яка мелькала тут до цього. Віола примружила очі, але за тьмяного освітлення й годі було розгледіти його обличчя. Сам чолов’яга не зреагував на Віолин переляк – просто мовчки продовжував стовбичити напроти неї.
– Хух, – з полегшенням зітхнула Віола. – Як же Ви мене налякали.
Незнайомець мовчав.
– Ви працівник бібліотеки? Як Ви тут опинились? Між книгами не можна ходити.
Віола надіялась почути хоч безглузді й кволі виправдання незнайомця щодо такого раптового візиту, та даремно. Хвилинне мовчання перервав неприємний голос дивака.
– Віддай книгу.
–Ні-ні! Я не можу її вам просто так віддати, – замахала головою Віола. – Ви записані у нашій бібліотеці? Маєте абонентський квиток?
– Я шукав її, – ніби не почув запитань, промовив той.
– Нічим не можу Вам допомогти, – заладила дівчинка, притискаючи до себе брудну книгу. – Немає абонентського квитка – немає права взяти цю книгу додому.
«І навіть тоді я її вам не дам», – думалось їй.
– Віддай! – повторив незнайомець і подався до Віоли.
Тьмяне світло впало на чоловіка і освітило його фігуру. Віола втупилась у нього поглядом, мов заклята, почала задкувати. О страхи Господні, а де ж його обличчя?! Капелюх, ніби так і треба, висів у повітрі над плащем, мов одягнений на неіснуючу голову. Віола задки наткнулася на полицю – та з гуркотом повалилася, висипаючи з себе перелякані книги. Вони загуркотіли товстими обкладинками, красуючись у темряві засипаними чорними буквами сторінками.
Ситуація виходила з-під контролю, якщо взагалі колись була там. Віола, як спортсмен – спеціаліст з подолання перешкод, перескочила полицю, яка зависла на своїй сусідці, тим самим полишивши безликого далеко позаду. У голові миттю намалювався план порятунку. Знала, тут має бути запасний вихід, яким зрідка користуються працівники бібліотеки. Десь, але де? На роздуми не було часу – тому гайнула навмання, міцно тримаючи книгу. Лячно навіть озирнутися, щоб раптом не узріти позад себе оту дивну істоту. Бо після побаченого її важко назвати людиною.
Надіялася, істота заблукала між великою кількістю книжкових полиць. Адже колись сама губилась. Тепер же добре знала всі повороти і куточки бібліотеки, а ось незнайомець ні. Принаймні, Віола на це сподівалася.
Промчала букву «Я». Ось і дверцята, точно-таки знає бібліотеку, як п’ять пальців. Скоріше б до ручки. Смикнула – зачинено! Перехоплювало подих, важка книга норовилась вислизнути з рук. Вже і так, і сяк, та двері не піддавались. Вхопилась обома руками у свій паперовий скарб і обернулась, тулячись спиною до, як на зло, зачинених дверей.
Тільки тепер помітила, в який темний куток забралася. Тут, у повному спокої, на поличках покоїлись старі книги, що давно забули дотик чиїхось пальців. Інтерес читача до них згас і тепер стародруки пилилися тут роками, навіть не намагаючись змінити свою долю. Світло ледь досягало віддалених секторів – темінь, куди не глянь.
Віола перелякано закліпала очима. Надумала вже кликати на допомогу, але схаменулася. Уявити тільки: всі позбігаються на її крик і почнуть товпитися навколо, розпитуючи що трапилось. Хто ж із дорослих повірить, що вона забачила тут безликого незнайомця? І де йому тут узятися? Почнуть сміятися, думаючи, що дівчина заблукала в бібліотеці і понавигадувала собі різних жахів.
Як не заспокоювала себе, що більш за все то гра уяви, але все ж страх ворушився десь біля серця, піднімаючись клубком до горла. Здавалося, що так стояти біля дверей найбезпечніше, але залишатися в пітьмі було дедалі важче. Істота більше не з’являлася, може, пішла геть? Тремтячи від страху, зробила кілька кроків вперед, уважно вдивляючись у темряву і прислухалась... Тихо. А якщо далі пройти?.. Ой, лишенько! Плащ з капелюхом замиготів зовсім поруч.
– Віддай! – крикнув він Віолі і побіг до неї своїми безногими черевиками.
З вереском вона кинулася до дверей, добре знаючи, що вони зачинені.
– Будь ласка, відчиніться! – смикала вона за ручку. А черевики стукотіли все ближче і ближче.
Двері раптом рипнули і відчинились. Яким дивом? Про це подумає потім. А зараз хутко кинулась геть з бібліотеки.
Надворі вже сутеніло, але ж не темрява – вже радісінька. Віола помчала кудись без роздумів. Ніколи раніше не бувала на задньому дворику бібліотеки і може ще сто років не довелося б бувати аби не ця дивна книга і безлика постать.
Віолетта причаїлась за будиночком з червоної цегли і затихла. Почула як рипнули двері і зашкроботіли черевики.
«От і все, – подумала Віола, дивлячись на високий паркан, що відділяв дворик від вулиці, – зараз впіймає і хтозна-що буде! Отак я залишилася без обіду, а їсти так хочеться. Та ще й ця дурнувата зачіска, – сердилась на себе Віола, сидячи навшпиньках. – Навіть на власних похоронах всі будуть тикати на мене пальцем: «Яка зачіска кумедна! Ха-ха!» Хоч весело буде!»
Віола виринула з роздумів про власні похорони і прислухалась. Ніби тихо. Повільно підвелася, надумала сховатися вже в іншому, більш темному кутку, як раптом звідти вискочив великий собака. На кудлатому псові сидів… хлопець її років у картатій сорочці й коротких штанцях з підтяжками. Він тримав собаку за вуха, мов за вудила, хоча це не допомагало - тварина постійно намагалась керувати
– О Боже! – перелякано затулила долонею рота Віола.
– Привіт, – усміхнувся хлопець. – Я – Григорій.
– А я Боб, – промовив собака, вишкіривши свої білі гострі зуби.
– Не бійся нас, – промовив Григорій. – Хутчіше, заскакуй на Боба – будемо звідси вшиватись.
Віола зробила крок назад в інший бік і хотіла була кинутись навтьоки, як вчулись кроки незнайомця.
– А він не кусається? – кивнула вона на собаку.
– Хто? Боб? – здивувався хлопчина.
– Більш робити мені нічого, – образився собака.
– Точно? – ніяк не вірила Віола.
– Давай швидше, ніколи теревені розводити, – промовив Григорій і подав їй руку.
І тут дівчина завагалася. Звідки знати, що не потрапить з вогню та в полум’я. Але ті сумніви, як рукою зняло, коли побачила позаду свого переслідувача, що вже простягнув до неї шкіряну рукавичку, яка, мабуть, теж не мала руки.
– Або пан, або пропав, – погодилась вона і спершись на руку хлопця, вискочила на лахматого Боба.
І замість того, щоб побігти, стрімголов кинутись не розбираючи дороги, собака раптом відштовхнувся від землі й піднявся в повітря. Віола востаннє глянула на незнайомця, що залишився стовбичити на бібліотечному дворику. Хоч він і безликий, але Віолі здалося, що добряче-таки сердитий. Дівчина закрила очі – це все сон і вона ось-ось неодмінно прокинеться.
– Надіюсь, він не посміє за нами погнатися.
– І я надіюсь, – не відкриваючи очей промовила Віола.
– Можна питання?
– Питай.
– А чому у тебе така дивна зачіска?
– Знову, – зітхнула Віола. – Може вся справа в ній?

[ Згорнути уривок ]