Олександр Левченко : Диявол добра : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: Дзеркало тижня)

У цьому захоплюючому романі нібито все про життя — буденне, регулярне, малокалорійне і техногенне. Але інтрига, яку нам пропонує «Диявол добра», примушує вкотре згадати про так звані «життєві обставини», що роблять наше існування в містечковому вакуумі самотності чи то нестерпним, чи то фантастичним. А як ще можна назвати животіння й подальше духовне пробудження провінційного журналіста, котрий став свідком пограбування банку, яке започаткувало місцеву «чортівню», внаслідок чого довкола стали траплятися речі, не менш фантастичні, чи пак — екзотичні, ніж назва місцевого бару «Фламінго».
Адже що ... [ Показати всю рецензію ] було раніше в житті нашого героя? Давній приятель з органів безпеки, рубрика кримінальної хроніки в районній газеті, підступні місцеві олігархи, які цією самою газетою опікуються, позбавляючи її, однак, найактивніших працівників. Нарешті, спокусливі пропозиції зі столиці й не менш привабливі місцеві молодиці, якими спрагло цікавиться головний герой роману, що давно розміняв четвертий десяток. А все чому? Невдоволення, панове, гірке невдоволення — життям, погодою, країною, в якій живеш, а також самим собою, з яким давно не уживаєшся. Усе це рухає сюжетом твору і настроєм провінційного журналіста Вадима. В який бік? Ну, у світле майбутнє, зрозуміло. «Ні, не так, як завжди, братися щоранку робити зарядку чи щовечора видушувати з себе бодай півсторінки роману, а насправжки, цілком-цілком нове», — підказує наш герой. Але, оскільки за плечима самого автора роману багатолітня праця в галузі інформаційних технологій, «світле майбутнє» в «Дияволі добра» передбачається цілком фантастичне, а не звично соцреалістичне, в дусі виробничих епопей чи зразково-показової хроніки журналістських буднів.
Що ж до «фантастичності» самого жанру, то детективно-пригодницький роман з елементами фантастики, ще й настояний на місцевих соціокультурних реаліях (а саме в такому ключі витримане непересічне чтиво Олександра Левченка) — явище для нашого літературного сьогодення з його «ринковими» тріллерами-бойовиками далеко не буденне. Навіть несподівана фінальна зустріч у романі з інопланетянином не профанує чистоти жанру, оскільки потрібна вона, вочевидь, для переходу до наступної частини оповіді, якої слід чекати у новій книжці Олександра Левченка. Або для ідейного підтвердження «спадкоємної» схожості «Диявола добра» з «Майстром і Маргаритою» Булгакова, в якому благородний диявол так само вирішував проблеми населення, послуговуючись не завжди гуманними методами. Мовляв, добро повинно бути з кулаками.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександра Мкртчян (джерело: Сумно.com)

Література та всі науки, близькі до психології, дуже багато виграють, коли регулярно обмінюватимуться знахідками. Якщо б, припустімо, існували підручники з сучасної української ментальності, то важко було б знайти до них якісь кращі приклади, ніж історії, описані українськими письменниками. Знову ж таки, застосовуючи сценарний підхід до аналізу сучукрлітератури, можна виявити багато цікавого, наприклад характерні риси сучукрментальності, що спричиняють перехід цілком нормальної особи до міжгалактичного братства мандрівців... Отже, рецензія присвячена роману Олександра Левченка «Диявол добра», і ... [ Показати всю рецензію ] усе по порядку.
«Диявол добра» вийшов у третій підборці серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби». Для жіночої уваги пропонується чоловічий роман. (Я зараз маю на увазі не жанрову приналежність, а приналежність самого тексту автору-чоловікові.) Безумовно, цей твір буде цікавим для жіночої половини, і передусім як приклад чоловічої логіки та способу бачення світу. З точки зору порозуміння гендерів такі речі є дуже корисними.
На перший погляд, тобто після кількох сторінок, видається доволі очевидним, що перед нами класична оповідь невдахи. Головний герой, Вадим, - журналіст місцевої газети з відділу кримінальних новин, мешкає у провінційному містечку, неодружений, дітей не має. Щоправда, він професіонал, має старих друзів та перевірених інформаторів, тобто комунікабельний. Але у житті Вадима надто багато апатії та замало самозабуття. Кохання - так, звичайно, жінки у нього були (про це уважний читач може дізнатися з кількох рядків, присвячених цьому в романі); робота - але вона вже давно якось собі просувається за накатаною. Навіть нове місце у Києві Вадимові пропонують лише через протежування місцевого олігарха, який прагне позбутися його як чоловіка-суперника (чого було не використати з цією метою кілера?). У цілому головний герой - непогана людина, але це підкреслено посередній персонаж у безпосередньому театрі людської долі. Відсутність пристрасті у житті Вадима обумовлена численними, з його точки зору, невдалими спробами зробити своє життя щасливим. Смерть батька, зрозуміло, також не додає героєві оптимізму.
Вадим мимохіть звертає на себе увагу Вероніки - жінки, що робить зі своєї долі успішну кар'єру. З одного боку, ця увага зумовлена тим, що він порядна та щира людина, а це вже також вияв внутрішнього стрижня. З другого - це наче таке собі внутрішнє бажання, примарний сон справжнього хлопця (автора і героя водночас), якого скрізь усі недооцінюють. (Сцена, у якій Вероніка допомагає Вадимові, коли він напідпитку втрапляє у бійку, взагалі нагадує сюжети Чарльза Буковскі - вона підійшла до мене, взяла за руку та повела до себе…).
Вадим із зацікавленням поринає у вир детективного розслідування надзвичайних подій, що відбуваються у містечку. Злочинці раптом починають завдавати прикрощів собі, причому без видимих зовнішніх причин. Грабіжники у банку стріляють один одного, «братки» у барі спрямовують на себе власну агресію… Містечком починають розповзатися чутки про якусь добрячу чортівню. Але якщо спочатку страждали ті, хто завдавав незручностей іншим, то згодом починають страждати люди, у яких є просто побутові недоліки (пияцтво, подружні бійки тощо). Буденні, широко розповсюджені недоліки. Тобто стає очевидним, що живим звідси не вийти нікому.
І ось раптовий фантастичний вихід, а не очікуваний містичний, враз робить усю вищеописану історію ліричною та сумною. Наш герой доходить висновку, що життя на Землі разом з усією відповідною атрибутикою зовсім не жаль виміняти на життя в іншому місці Всесвіту. А Мандрівець-прибулець розчаровується у своєму прагненні до перемоги Добра над злом. Бо на якийсь момент зло починає гинути, прибираючи із собою і Добро (зовсім як сіамський близнюк Толя у драмі Олексія Балабанова «Про уродов и людей»).
Стрижнем твору є дві ідеї. Перша не нова: Добро і зло тісно сплелися у світі. Перед читачами - чергова історія про те, як важко відокремити Добро від зла: вони настільки переплелися, що важко відділити зло від Добра без завдання перешкод останньому. Зло – то є не прости гнилий зуб, щось абсолютно автономне від світлого та доброго. Зло і Добро становлять суцільну масу, у якій позитивне переходить у негативне і навпаки. Тому грубі спроби загасити конфлікт на кшталт «усі злі переб'ють себе самі» призводять до цілковитого невідрізнення та гибелі обох сил. Ідея, як вже говорилося, має довгу історію. Вищого ступеню усвідомлення людиною полюсних джерел у собі набули герої Федора Михайловича Достоєвського (вибачте, я даю собі право нагадати). Брати Карамазови, Родіон Раскольников, князь Мишкін, Настасія Пилипівна були б нещадно вбитими міжгалактичним Мандрівцем, адже у їх Душах (саме з великої) жили найяскравіші алмази Світла, що перемежовувалися найтемнішими смугами. Ще раз згадаю арт-хаусне «Про уродов и людей», зокрема митця Йогана, джерелом творчості якого було насилля, вчинене над ним у дитинстві. І коли людина, що була джерелом насилля – стара няня – вмирає, сенс буття вичерпано. Близнюки, один з яких чутливий хлопець, а другий виявляє схильність до пияцтва. Один без одного жити вони не можуть... Очевидно, що зло може бути переможене зовсім іншими методами. Один з цікавих способів –– самочинне перетворення зла у Добро шляхом закладеного програмування... Власне, я відволіклася.
Звернімося до ідеї № 2. Це вона вносить раптовий сумно-ліричний струмінь, виявляючи себе наприкінці твору, і тісно пов'язана із фантастичним поворотом сюжету (який викликає реакцію: а ми гадали, що відбудеться щось серйозне). Отже, сформулювати можна таким чином: нормальній середньостатистичній людині, яка живе чесно, пора тікати звідси до іншої галактики. Якщо продовжувати сценарний підхід до героя, то фінал у концептуальному плані досить передбачуваний: невдаха часто подумки живе у світі, де він одержує перемоги одну за одною. Автор допомагає героєві знайти нетрагічний вихід. Можна припустити, що якщо б не інша галактика, не перехід у фантастичний режим, кінець міг стати більш сумним та безпорадним. Отже, якщо не наша реальність, то принаймні потойбічна дають змогу віддихнути вільно. Хоча - що ми знаємо про реальність?
З приводу залишення цієї планети хочеться запитати: чи не замало ми спроб влаштовуємо, аби досягти якоїсь своєї мети? Так, звичайно, Вадим пішов до кінця, аби розставити усі крапки у розслідуванні незрозумілих «злочинів». Але чи так багато зусиль він зробив хоча б для завоювання тієї ж Вероніки? Скоріше, Вадим був її вибором, аніж навпаки…
Здається, я починаю вмовляти читачів даної рецензії не залишати наш світ. Це не входить у мої прямі обов'язки. Нагадаю: рецензія присвячена роману Олександра Левченка «Диявол добра», головний герой якого віддає перевагу іншому світові, не-нашому. Для тих, хто залишився, хочу підкреслити: письменник не повинен бути слабкішим за бізнесмена… Чи я вмовляю саму себе? На все добре.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Атанайя Та (джерело: Друг читача)

Пам’ятаєте анекдот про пару, яка пішла в кіно на детективний фільм і перед початком сеансу послідовно відмовлялася від усіх можливих послуг підприємливої бабусі в залі? Бабуся, йдучи, мстиво їм кинула: «А вбивця у фільмі – шофер!» Так от: дуже складно розповідати про детектив так, щоб не проговоритися, що вбивця – шофер. А може, взагалі нічого не треба говорити? Адже ідеальною рекламою для детектива буде те, що ви знайдете його під подушкою у своєї більш-менш дорослої дитини. Тоді відразу зрозуміло, що почитати варто й самому...
А «Диявол добра» Олександра Левченка неодмінно там опиниться – для ... [ Показати всю рецензію ] цього потрібно лише три сприятливі умови: а) наявність у вас більш-менш дорослої дитини; б) потрапляння цієї книги їй до рук; в) аби дитина не прочитала її одним духом десь у метро по дорозі додому. Щоправда, у такому разі дорога займе набагато більше часу, і дитина мотатиме коло за колом, доки не дочитає... До речі, читається «Диявол добра» дуже легко – зручний формат справді перетворює його на чтиво, рекомендоване для громадського транспорту. Із першої сторінки ви з головою поринете у цілком несподівані пригоди редактора відділу пригод і криміналу – хто-хто, а він має їх притягувати, як найвище дерево блискавку. Тому всі ті дивні речі, які відбуваються в романі, насправді не видаються дивними: так і мало бути... Хоча головний герой, очима якого ви протягом цього часу дивитиметеся на світ, із самого початку роздратований і незадоволений життям (і небезпідставно: спека, любовна криза, та й узагалі – криза середнього віку), проте життя його різко змінюється. І не без «шерше ля фам», звичайно. Так що роздратування його не заразне – воно радше смішить.
А неймовірність описаних подій у тому, що у провінційному містечку починають коїтися якісь неправильні злочини: зловмисники починають усвідомлювати злочинність своїх дій і... самі себе знешкоджують. Аферистка зі сльозами повертає гроші ошуканій бабусі, розповівши про те, як її жертвами вже стало кілька пенсіонерів. Злодій-«домушник» телефонує у міліцію з місця злочину і просить швидше приїхати й заарештувати його. Чоловік, піднявши руку на власну дружину, починає лупцювати сам себе.. Правоохоронні органи в шоці, населення починає боятися ненароком скоїти якусь протиправну дію – «а раптом комусь щось не те скажеш, а воно тобі виверне язика?». Про таке писати не доводилося навіть редакторові відділу пригод і криміналу, який уже на цьому бізнесі зуби з’їв... А заодно, звичайно, і розслідувати в парі зі своїм новознайденим другом дитинства, начальником відділу карного розшуку, бо начальству ні того, ні іншого не потрібна версія про якусь чортівню на кшталт психотропної зброї.
Отже, цікавість сюжету, легкість викладу (мова Олександра Левченка просто прозора – ви її навіть не помічатимете, доки читатимете) та почуття гумору автора (теж ненав’язливе, але відчувається в кожному рядкові) забезпечать приємні враження від читання і бажання порекомендувати цю книгу всім, до кого ви гарно ставитеся!

[ Згорнути рецензію ]