|
Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера
Войцех Боновіч
— Грані-Т,
2013.
— 296 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Життя видатних людей
— Переклади
— Філософське, релігійне
Анотація:
Герой цієї книжки Юзеф Тішнер (1931–2000) — один із найвідоміших польських філософів ХХ століття, авторитетний священик, якого називали «капеланом „Солідарності“». Він був однією
з ключових постатей в інтелектуально-духовному житті Польщі. Свої світоглядні концепції отець Тішнер — напрочуд світла людина з неабияким почуттям гумору — значною мірою будував
на основі народної філософії ґуралів, а свої лекції та виступи неодмінно присмачував ґуральськими анекдотами та характеристичними сценками з побуту цієї гірської народності.
Із польської переклала Богдана Матіяш, ґуральську говірку передав говіркою гуцульською Василь Карп’юк. Передмову написав професор Ярослав Грицак. Проект здійснено за підтримки Польського Інституту в Києві.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Каламар на вершині
Тішнер познайомився із отцем-доктором Каролем Войтилою на четвертому році навчання. Після канікул у 1953 році семінаристи мали в плані зустрічі із суспільної етики. Цей предмет раніше викладав редактор видання «Tygodnik Powszechny» й знаменитий публіцист отець Ян Півоварчик. Проте з політичних причин він мусив залишити Краків, і церковна влада прислала на його місце Войтилу.
«Власне кажучи, до цих лекцій він тоді не був добре підготований», — розповідав 1981 року Тішнер. «Об’єктом його зацікавлення було щось зовсім інше. Він написав докторську працю зі святого Івана від Хреста, ... [ Показати весь уривок ]
а потім із містики. Тим часом йому випало викладати суспільну етику. Часто в житті стається так, що людина мусить робити не те, що найліпше вміє. Він день у день мусив готуватися до цих лекцій. І сміявся, що він розумніший за своїх студентів тільки на одну лекцію.
Тож він писав ці лекції, давав нам машинопис, щоб легше було вчити, але одного дня — це було в
день святого Франциска — він відклав надрукований на машинці рукопис і почав говорити від себе.
Говорив він десь так: ми тут, на цих лекціях, багато говоримо про господарство, політику, багато говоримо про економіку, про обіг товарів, ніби все це найважливіші речі. Тим часом сьогоднішній день, день святого Франциска Асизького, говорить нам, що не це найважливіше. Світ, — казав доктор Кароль Войтила, — стоїть на голові, бо те, що справді цінне, він цінує найменше, а те, що малоцінне, ставить на вершині цінностей. А що ж найцінніше? Найціннішою є убогість. Там, де є убогість, є свобода. Він повторив це декілька разів: де є убогість, є свобода! До сьогодні я пам’ятаю саме цю лекцію, тоді як усі решта, до яких він так готувався, якось вилетіли в мене з пам’яті».
Слова Войтили не справили б, може, на Тішнера такого враження, якби не відповідність, яка впадала у вічі, між тим, що молодий викладач говорив, і тим, як він виглядав. «Це була людина внутрішньо вільна від того, що можна б назвати одержимістю володіти». Його характеризувала «чарівна недбалість одягу»: поношена сутана із протертими рукавами, ледь вицвілий зелений плащ... «Водночас, — згадував Тішнер, — я бачив його, скажімо, на Плантах, як він ішов на чергову лекцію і мав у руках стос книжок, а на вершині цих книжок — каламар із пером. Ми тоді, здається, ще не писали кульковими ручками, не знаю, що сталося з його вторучкою, але в мене в пам’яті залишився цей каламар на стосі книжок і цей Войтила, що йшов широкими кроками до університету, де мав проводити заняття з етики».
Тішнер не раз наголошував, що, аби зрозуміти феномен Войтили, треба побачити його на тлі
часу, в якому він жив, і пропонований тоді стиль життя священика. «Тоді можна було побачити священика, який у сутані займався альпінізмом на Рисах... Це була сувора і вимоглива школа. Період комунізму спричинив згуртування в церковних колах, бо ми відчували, що за нами стежать. Молодіжне душпастирство теж проводили так, щоб між священиком і молоддю існувала велика відстань. Священик мав бути зразком, критерієм, із яким людина себе співвідносила, а водночас мав бути недоступним. Войтила зробив величезний прорив, бо „в світському одязі“ пішов зі студентами в Бещади, потім поїхав на байдарки. Таким нетиповим способом поведінки він викликав неспокій».
Сьогодні ніхто в цьому не зізнається, але в п’ятдесятих роках у Кракові були особи, які характеризували поведінку Войтили як «обурливу». Не тільки серед духовенства. «Пригадую, — розповідав Тішнер, — розмову з однією жінкою, яка, зрештою, приятелювала з Войтилою і роздумувала, чи годиться, щоб священик так поводився. У житті Церкви є дуже багато таких моментів, які оцінюють із перспективи „годиться — не годиться“. Тоді існувала така класифікація теологічних помилок: єресь, дуже близько до єресі, близько до єресі, а на самому низу цієї драбини було те, що ображає побожні душі».
Войтила, як казав Тішнер, не боявся «образити побожні душі», якщо тільки був переконаний у
тому, що робить. І «він робив це у напрочуд природний, простий, делікатний спосіб. У цьому не
було нічого від викличної пози. Траплялися випадки, що деякі духовні особи сприймали зняття
сутани і похід кудись у цивільному одязі як акт сміливості, кинутий світові — і тоді це бувало навіть гумористично. Натомість Войтила просто хотів бути з людьми, між яких він був душпастирем,
хотів увійти в їхнє середовище. І входив — дуже глибоко і природно. Колись один студент запропонував йому, щоб він „опрацював“ підручник із математики, щоб знати, чого вчать в університеті. І Войтила взявся за нього, попри те, що сам ніколи не займався математикою». [ Згорнути уривок ]
|
