|
Жінка його мрії : роман
Олесь Ульяненко
— Треант,
2010.
— 221 с.
— м.Харків. — Наклад 2000 шт.
Перевидання. Тверда обкладинка.
Жанр:
— Містичний детектив
Анотація:
"Жінка його мрії" - це містичний трилер про наше сучасне життя, що написаний так, як сьогодні знімають кіно: з сильними емоціями, стильними персонажами, ефектними епізодами та непередбаченими поворотами сюжету.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Руслан побачив ноги. Він прокинувся, а вже потім побачив ноги. Як завжди Русланчик все систематизував. Троє чоловік ковзали громадною кімнатою Величка. І знову Русланчика вирубило. З приємністю, до мочевипускання, він зрадів пружкому кріслу Лексуса. Цей брунатний довгий коридор нагадував йому ректальну кишку, але це дійсно впливало на юнака благодатно. Хлопці ходили упродовж цієї труби: з низькими лобами, сутулі, з ухильними вовчими поглядами, що застрягали на його плечі. Русланчик поманив одного і запропонував секс. Малий, з впалими грудьми, в брудній малиновій майці пацан сказав конкретно: "Пішов ... [ Показати весь уривок ]
на хуй!". Русланчик скипів, не знати чому. Хлопців навколо було багато, і кожен був готовий, але не цей, з вологими безколірними очима, але упертим фатальним поглядом. Одні хихикали, щось вигукували, але Русланчику наче вуха позатикало. Тоді він стиснув у кулак ключі і ударив йому межи очі, цьому паскудному хлопчиську. Гострі плечі хлопця підскочили, щось загрозливо і страшно, але тихо ляснуло у повітрі. Русланчик швидко повернувся до Лексуса і погнав на повному газу з велтенської труби. Він припав до керма і підвів голову тільки тоді, коли труба залишилася у білих пісках лежати коричневої кишкою. Руки у нього бігали кермом. Страх тиснув мимоволі. Напевне він його вбив. І це єдине, що його тішило. Він знав різницю між цими бомжами і собою. Але від гріха подалі погнав Лексус швидше. Вже на синій трасі, з паскудно дратівливою кулькою сонця над головою, він зрозумів, що убив чоловіка. Радісно це зрозумів, наче вчинив щось дивовижне. Нагадувало воно, як в дитинстві він захоплювався музикою: класично і не. Тоді його проймало до екстазу, але швидко не відпускало. А цього разу довго не відпустить - радо повторював він собі.
Його хилитнуло, і коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими і лагідними очиськами на непрошених грубих гостей і повторював: "Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?". Нарешті один з трьох не витримав і ударив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся голосно о підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через всю кімнату до ванної, і дорогою Русланчик обісцявся. Тут йому пригадався сон. Пред тим, як його затягнули до ванної, він пригадав, що там Величко зробив велетенське вікно з видом на місто і у вечірню пору перегинав там Русланчика і трахав, а Русланчик милувався маслянистими потоками, жовто-червоними, вогнів, що заливали вулиці, провулки, майдани і грифеля будинків. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, і у Русланчика йокнуло серце, що все напевне обійдеться, і напевне то просто паскудний сон, інакшого не може бути, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім, з синім слоїком у руках, був карлик з досить широкими плечима, як на карлика, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос з мінорним попискуванням.
- Хочеш укольчик, ракло? – запитав карлик, показуючи Русланчику слоїка і десятикубового шприца.
Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі і потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж, там Нью Йорк. Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто, якщо тебе ніхто ззаді не трахає в задницю, навіть з твоєї згоди.
- Ні, не хочу.
Карлик розвів руками.
- В дитинстві ти напевне не їв рибний жир.
- Ні, - сказав Русланчик.
- Ото ж я і бачу, що ти слабоумний. Буде больно. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.
Русланчик вертів головою, а потім таки знову зупинився на жовтій панорамі міста аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася тяжкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі і криві ноги карлика.
- Готово, - сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але він нічого не відчув. Карлик перепитав:
- Сонечко, тобі не боляче?
- Ні, - заворушив дерев’яним язиком Русланчик.
- От і молодець.
І тут Русланчик закричав, але крик той нагадувало шипіння і мучання в одному. Карлик витягнув неквапом з сумки болгарку. Повільно, зі знанням діла увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився паралізованою повітрям рибиною. Один з драбів тиснув йому між лопатками. Інший випрямляв руку. Карлик підніс болгарку. Русланчик дивився, як летять шматочки плоті на на білу кахлю, кров і кістки. Але до нього не доходило, що це може бути його плоть, його тіло.
- Да, в мученики ти явно не годишся, - констатував як факт карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої перстні і відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що на тому місці, де була рука, зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного лікаря. Просто і не боляче. Зуб вирвали і показують який той зуб був паскудним. А потім, після цього, він втратив свідомість. [ Згорнути уривок ]
|
