Олесь Ульяненко : Серафима : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Трофименко Тетяна (джерело: Медиапорт)

Серед великої кількості загалом депресивних і песимістичних творів сучасної української літератури особливо виділяються романи письменника Олеся Ульяненка, визнаного метра вітчизняної «чорнухи», котрий, проте, себе таким не вважає :). Думка провідного фахівця з творчості Ульяненка Євгенії Чупріної відбиває, на мій погляд, сенс його письменницької позиції надзвичайно точно: «...Якщо світ загруз у лайні, то його, Ульяненка, завдання – розголосити цей факт». Значною мірою це твердження стосується й останнього роману письменника про дівчину-вбивцю «Серафима».
В Олеся Ульяненка, як свідчать хоча б ... [ Показати всю рецензію ] коменти на блозі «Сумно» – Інтернет-видання про культуру», є палкі шанувальники, котрі вважають його таким собі «променем світла в темному царстві». І це, безумовно, добре, бо свідчить про розмаїтість української читацької аудиторії та її різностильові уподобання. Бо, скажімо, я, в силу своєї обмеженості, зупинилась на читанні іншої книги Ульяненка, що мала широкий резонанс, – «Дофіна сатани», на тому моменті, коли маніяк «засунув їй тесака в анус, і з приємністю, з нечуваною насолодою слухав пронизливе, наче осінній вітер, верещання» (с. 139). Ну просто порівняння «вітер-верещання» так собі, слабеньке :).

Прихильники творчості Ульяненка мають, крім того, розвинену фантазію, бо стверджують, ніби їм удається знаходити в його творах глибокий релігійно-філософський сенс. Мабуть, це відбувається тому, що через роман «Знака Саваофа» у автора були певні непорозуміння із представниками православної церкви, а отже, його релігійна концепція подається як глибша, аніж ортодоксальні християнські погляди. Не любити Московський патріархат на сьогодні, звичайно, є неодмінною ознакою національно свідомої й інтелектуально розвинутої особистості, але духовні глибини від виключно нелюбові, здається, ще ніколи нікому не відкривались...

Змальовуючи дно суспільства, діяльність маніяків-убивць чи попів-содомітів Ульяненко, власне, і спиняється саме на зовнішньому описі, тикаючи читача носом у те, як усе погано і якою твариною, по суті, є людина. Альтернативи не пропонується, тому естетизація потворності лишається вправлянням у описах «вивороту» людського життя, а не реалізацією глибших опозицій. У художньому світі Ульяненка добра в принципі не існує і виходу не пропонується. Можна, звісно, додумати самостійно, цілком у згоді із засадничим принципом рецепції постмодерного тексту, коли читач виступає «співтворцем», скажете ви мені. А для чого ж тоді письменники, відповім я вам, письменники, в арсеналі яких має бути багатий запас засобів характеротворення, завдяки котрому вони впливають на думку читача? Письменники взагалі в сучукрліті влаштувались дуже зручно: напишуть 200 тяжко зрозумілих сторінок – і привіт, шукайте в них меседжі, дорогі читачі... Нікому не спадає на думку, що я, може, не хочу сама, я хочу з автором :).

Нарешті, прихильники творчості Олеся Ульяненка люблять порівнювати її із творчістю Федора Достоєвського... Якби я все-таки ризикнула порівнювати, то сказала б, що співвідношення між цими літературними феноменами існує хіба що таке, як між романами російського класика і шкільними творами за темою «Образ Петербурга в «Преступлении и наказании»: ніби й описані усі облиті помиями сходи, запущені підвали, вонючі коридори, а – трійка з мінусом. Тієї пронизливої любові до людини, співчуття, віртуозного показу, в який часто трагічний спосіб деформується психіка персонажа, звісно, в цих творах немає... Не кажучи вже про майстерність у сюжетотворенні.

До речі, ближче до «Серафими» й сюжетотворення. Сюжет «Серафими» формулюється дуже легко: жила-була дівчинка, була вона красуня, але кращого застосування для своєї вроди, ніж піти по руках бандитів і ментів, вона не знайшла, страшенно образилась на життя й почала всіх без розбору "травити" на смерть речовинами хімічними і природного походження, але потім її все-таки впіймала наша героїчна міліція.

Маруся Чурай отдихає, сказав автор про свій останній роман. А іншим разом додав: Серафима народилась бути святою, але стала повією. З чого випливає, що вона мала бути святою? А ні з чого. З існування сюжету Марії Єгипетської.

Про те, що Маруся Чурай вже давно стала «Mädchen für alles» української літератури, писав свого часу ще Іван Франко. Однак навіть в «Ой не ходи, Грицю...» Старицького більше життя, ніж у «Серафимі». Психологія персонажів в Ульяненка не розкривається взагалі. Ні, звичайно, в Серафими була дитяча травма: батьки займались при ній сексом, але, як на мене, спогадів про це замало для більш-менш достатньої психологічної характеристики... Серафима не розмірковує, не переживає зламів, її свідомість ні еволюціонує, ні деградує... Просто міняє коханців і коханок, а потім розправляється з ними. І найпростіше було б сказати, що дівчина мала тяжкий психічний розлад, але зробити цього не можна, бо письменник стверджує: «Намагаюсь показати темні сторони суспільства, щоб довести людям, що так жити не слід». Тобто мораль все-таки висувати хочеться, а переконати в тому, що «так не слід», не вдається...

Отож, на художній переконливості, порівняно навіть із власними романами Ульяненка, «Серафима» явно втратила – естетичного впливу, хай навіть відразливого, книжка не справляє. Реклама «Серафими» базувалась іще на «старих» дивідендах: «Читати прозу Олеся Ульяненка здатний не кожен. Принаймні людям із вразливою психікою, неповнолітнім особам та вагітним жінкам я б категорично не радила» (Яна Дубинянська, «Дзеркало тижня»). Звісно, людині із вразливою психікою відразу хочеться почати читати цю прозу, щоб довести, що вона не кожен :). Однак психіці, добре підготованій індустрією фільмів жахів, трилерів та російських блокбастерів, чекати на щось надзвичайне доводиться довго й переважно безрезультатно.

Суттєво погіршала в «Серафимі» й мова. Якщо в попередніх творах це було добротне мовлення, базоване на «кращих традиціях» української прози кшталту Павла Загребельного й Олеся Гончара, то в останній книзі мова пласка й невиразна.

Утім, іще раз повторюсь: твори Ульяненка мають свою аудиторію, і якщо ви любите щось гостріше (наприклад, тесак :) ), аніж традиційні сюжети української літератури, – можливо, це для вас.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: Зеркало недели)

Наш Олесь Ульяненко не пишет фэнтези, тем не менее так же «точно копирует» действительность, «даючи найцінніший матеріал для аналізу готичної моралі». Собственно — ее украинской модификации.

В его последнем, микросоциологическом, так сказать, романе «Серафима» (К.: Нора-Друк, 2007) есть такая характеристика главной «героини»: «Вона була позбавлена почуттів, як позбавлені їх горгульї». Горгульи — это скульптуры химер, декоративный лейтмотив готических храмов. Изображения этих призраков как бездумных судебных исполнителей в аду визуально удерживали средневекового человека в моральном поле. Теперь ... [ Показати всю рецензію ] готика «упала» на реальную землю, и горгульи взялись за живых людей.

Процесс этот начался не сегодня — в Европе его сдвинул Ницше своим «Бог умер». Московия инфицировалась раньше — когда первые цари превратили православную церковь в департамент самодержавия. А дальше уже генезис российского менталитета полновластно контролировали «представители Бога на Земле» — Петр І, Екатерина, Сталин, Путин... «Речь идет о формах социальной организации, складывающихся в согласии с правилами организации криминальной среды, — пишет в своем исследовании Д.Хапаева. — «Лояльность» — исключительно важная категория для понимания организации социальной ткани российского общества, но его структурообразующим принципом является не корпорация, а зона».

Мы набрались от соседей много вредных привычек. И то — давно (еще Леся Украинка писала об украинско-российском «невежестве»). Тем не менее «готизация» современного украинского сознания происходила скорее по европейскому сценарию, вне российских образцов смиренной «лояльности» (наша политическая история последних двадцати лет это подтверждает). Похоже, мы таки ориентировались на «мечту», как ее понимают на Западе.

Чехов (этот Гоголь ХХ века, с таким же трагическим ощущением своей «украинской мечты») однажды написал: «Надо изображать жизнь не такой, какая она есть, и не такой, какая она должна быть, а такой, какая она в мечтах». Сам Антон Павлович так и не реализовал в своих произведениях эту формулу. Вероятно, потому, что, во-первых, все мечты в России всегда санкционированы, а во-вторых, кому должна принадлежать мечта — автору, персонажу?

И тут мы возвращаемся к Олесю Ульяненко, который сканирует последствия укоренения мечты в сознании именно персонажа. «Ілюзія поцілувала Лєру в лобика… Не вистачало лише тапера — на додачу до її мрій». Этот персонаж второго плана появляется в романе уже в готовом виде как результат «тех самых снов наяву, в которые человек незаметно проваливается много раз в день, когда его взгляд движется по глянцевой странице, экрану или чужим лицам» (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). Лера Олеся Ульяненко — результат трансплантации «большой рекламной мечты» в пассивное сознание неразвитой личности. Результат, нужно сказать, предугадываемый, поскольку, как пишет другой знаток современных манипуляций сознанием Мишель Уэльбек, «надо признать, что неискушенному человеку трудно устоят перед умело составленным текстом рекламной брошюры» (Возможность острова. — Москва: Иностранка, 2006).

«Разжигать желания до нестерпимости, одновременно перекрывая любые пути для их осуществления, — вот единственный принцип, лежащий в основе западного общества... Мы пытаемся создать ненастоящее, легковесное человечество, которое уже никогда не будет понимать серьезных вещей», — говорит дальше Уэльбек, а Ульяненко своей «Серафимой» доказывает, что эти преступные эксперименты уже имеют в Украине свою статистику, поскольку даже в этом небольшом романе встречаем немало «створінь, що прийшли на цю землю хтозна-звідки і не знають її законів» (нет, Ульяненко не взялся описывать «зеленых человечков» — все его персонажи, к сожалению, легко узнаваемы в нынешнем дне).

Отсутствие внутреннего морального закона — закон готической этики. Литературовед Нила Зборов­ская описывает механизм «готизации» такой формулой: «Зв’язок банальності з архетипом диявола». У Ульяненко формула более прагматична: «Ілюзія — як приховане вбивство». Причем, по Ульяненко, иллюзия действует на различные психотипы по-разному. Пассивных персонажей (Леру и других «створінь») просто убивает из-за отсутствия у них «инициативы и свободы», а в «инициативных» мозгах иллюзия превращается во вторичное, так сказать, орудие убийства. Наша Горгулья-Серафима без малейших колебаний и сантиментов травит насмерть своих любовников потому, что никто из них не дотягивает до иллюзорного дискурса, засевшего матрицей в ее прелестной головке («дис­курс — это мерцающая игра бессодержательных смыслов, которые получаются из гламура при его долгом томлении на огне черной зависти», — при случае поясняет нам Пелевин).

Черная зависть — это декорации «Серафи­мы». На свадьбе с очередной жертвой «вона йшла повз хор тріскучих оплесків ненависті, заздрощів і несла в собі, як чашу свого первородства, срібну викохану лють». Злость такой пробы является результатом многократной перегонки опыта преступления. «Челове­чес­кий опыт вреден и разрушителен, — еще раз отмечает В.Пелевин. — А в больших дозах просто смертелен». Серафима убивает ядом, собственноручно приготовленным на основе внешне нежного и манящего цветка аконита, во всех справочниках обозначенного жирно выделенным предупреждением: «Смертельно ядовитое растение!».

Иллюзорная красота убийственного аконита становится у Ульяненко символом навязываемых современному обществу мечтаний. В том числе навязываемых литературными, кино- и телепрактиками массовой культуры. И после «Серафимы» совершенно выветривается благодушная беззаботность, когда натыкаешься на снисходительный вывод современного британского культуролога: «Якщо злочин масової культури полягає в тому, що вона взяла наші мрії, упакувала їх, а потім знову продала нам, то існує також її позитивний аспект: вона забезпечує нас мріями настільки різноманітними, що самі ми нізащо б їх не вигадали» (Джон Сторі. Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). С одной стороны, Ульяненко показывает, что массовое отравление иллюзиями происходит из-за «отсутствия инициативы и свободы», а с другой — эти самые «инициатива и свобода» способны засеять все жизненное пространство смертельно ядовитым аконитом.

Последняя фраза романа Ульяненко имеет привкус хеппи-энда и «морали» одновременно: «Так відійшла у небуття та, яка хотіла мати більше, ніж їй дала доля». Але що по ній лишилося? Точніше, чи лишилося у модифікованому нею світі місце для нормальної людини? Перед кінцем із вуст одного персонажа, як із вуст медіума, зірвався розпачливий авторський зойк: «Поза зоною, …, ми всі поза зоною» (симптоматично, что именно здесь — единственный на весь роман мат). Без комментариев адресую читателя к такой же маркерной фразе из «Зони покриття» Стівена Кінґа (Х.: Книж­ковий «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2006): «Наша власна маленька зграя. Що скажете?»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Максим Нестелєєв (джерело: Друг читача)

Неказкар пан Ульян вкотре, наче молитву, оповідає свої нежиттєстверджуючі, а тому життєві історії. Мало віриш у те, що він – людина віруюча, бо хоч пан Ульян і греко-католик, але віра його якась безвідрадна, наче він вже не може дочекатись раю, знаючи, що все одно буде пекло.



Ось і ця неказка – про дівчинку, майже янгола, із ртутними очима, генія отрути. І звуть її невідомо як, хоч назвала вона сама себе Серафимою, живе вона мало і помирає молодою. То що, шановні наївні слухачі неказки, чи вам варто розповідати далі цю правду життя, яке поруч? Неказкар змальовує світ таким реальним, що ... [ Показати всю рецензію ] бажання жити у ньому відпадає відразу, радує одне – тут ти начебто тільки читач, а не мешканець.



Серафима, у принципі, така ж, як і ми, але ось тільки честолюбство у неї народилося дуже рано. Але, будь ласка, уважніше – чому вона така? Хто винен? Мати, колишня вчителька хімії, чи батько? Чи суспільство, схоже на помийницю? Зайві запитання, – переконаний пан Ульян, таким чином ми лише віддаляємося від лікування „мозолів пам’яті”, що, скоріше за все, буде нагадувати шокову терапію, проведену скальпелем слова. А може, вбиваючи киян, Серафима таким чином по-своєму вирішує проблеми перенаселеності столичних масивів? – лукаво підморгує нам пан Ульян.



Пан Ульян виводить і свою цинічно-унікальну класифікацію втаємничених жіночих сутностей: як виявилося, жінки насправді – це різні види отруйних рослин. Аконіт, дурман, кукіль, купина, беладона, олеандр, блекота чорна, вовче лико… Впізнаєте своїх знайомих? – запитливо дивиться вам у вічі неказкар.



Серафима, перебираючи чоловіками, отруює як спогади про них, так і їх самих, викохує в собі дивну, „як чашу свого первородства”, срібну лють. Ця лють і веде її лабіринтом жалюгідних сподівань і безглуздих надій, повз пропадюг, наркоманів, бандюків, метросексуалів, паталогоанатомів, лесбійок та колишніх майорів міліції (непогана зібралась компанія, чи не так?). Веде за допомоги щирої гнилозубої усмішки фарту, щоб зректись чистоти й виправдати помсту. Чи не хочеться вам після всього, як і одному з персонажів неказки пана Ульяна, „подумки перехреститись”, уважніше – робіть це тільки подумки, адже саме так ви зможете заспокоїти пам’ять тієї, яка хотіла мати більше, ніж дала їй доля.



Неказкар обіцяє, що це перший твір із жіночої трилогії, отже, це – тільки початок кінця. Чому ж, до речі, це – неказка. Як відомо, у казках завжди перемагає добро, а ось у неказках бореться одне зло з іншим, зло привабливе зі злом огидним, зло її зі злом його, а перемагає тут, переважно, смерть. Мораль неказки: правда потрібніша за брехню, краще жити з широко відкритими очима, повними відчаю й зневаги, ніж тішитись ілюзіями та вірити у людей, забуваючи про Бога.



Дивись, читай і не ходи цим шляхом, – каже нам недобрий пан Ульян. Хоча, може, він і добрий, а то просто світ такий? Світ, що не заслуговує на казку, світ, що настільки схожий на нову книгу Олеся Ульяненка.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана САМОХІНА (джерело: Дзеркало тижня)

Проза Олеся Ульяненка — симбіоз обраної, високохудож­ньої, майстерної літератури з відвертою чорнухою. Він як ніхто інший здатен в одному творі поєднати класичну письменниць­ку мову, віртуоз­ний стиль та привабливу сюжетну лінію з героями, що вражають своєю ницістю та моральною потворністю: шльондрами, маніяками, вурками, кримінальними авторитетами. Починаючи зі «Сталінки», цю рису мають усі літературні твори Ульяненка. Є вона і в «Серафимі».

Хоч як не хотілося брати до рук цей роман, він виявився цілком читабельним. Подекуди книжка сприймається як трилер, і відірватися від читання майже неможливо, ... [ Показати всю рецензію ] попри безумовну відразу до того, що відбувається на її сторінках! Так за часів середньовіччя добропорядні городяни приходили і приводили своїх дітей на міську площу подивитися на публічну смертну кару. Справді, неймовірний ефект...

Серафима — ім’я жінки, яким вона сама себе нарекла після того, як у дитинстві ожила після клінічної смерті. Відтоді по житті її веде єдина мета — труїти людей. Спочатку провінційний сутенер Атас і подруга Настя, потім — столичний брокер Шпуля, кримінальник Фікса, колишній мент Реус, дружина бандита в законі та нардепа Хруста і, нарешті, він сам. Зрештою, вмирає чи не кожна людина, котра відіграла певну роль у Серафиминому житті або з котрою вона мала статеві стосунки.

Не можна сказати, що автор пояснює — чи принаймні намагається пояснити — психологію поведінки героя. У шкільні роки Серафима мріє їхати в таксі й палити ментолові сигарети. По­тім вона прагне долучитися до спільноти столичних мажорів, затим — бути з чоловіком, чию лощену руку побачила крізь скло шикарної автівки. «Вона хотіла мати більше, ніж їй дала доля», — тільки цим реченням окреслює автор внутрішню мотивацію своєї героїні.

Образ Серафими подекуди нагадує парфумера Гренуя з бестселера Зюскінда. Є в неї щось спільне і з Настасією Пилипівною з «Ідіота» Достоєвсього: воно криється в сакраментальній фразі «чим гірше — тим краще». Чого вартий тільки епізод, де Серафима засовує собі поміж ноги залізного прутня, щоб спровокувати викидень!

Залишу на совісті редакторського складу видавництва недолугі помилки типу «вона помилася» замість «вона помилилася»... Припус­каю, що переважній більшості читачів роман має сподобатися або принаймні не залишити їх байдужими. Але мушу погодитися з деякими критиками: роман схвально сприйматиметься лиш тими читачами, котрі схильні до мазохізму.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Чуприна (джерело: Сумно)

Автор цього твору інтелектуал, та ще й мораліст. З першим він нічого не може вдіяти, а з другим – не хоче, бо вважає, що якщо світ загруз у лайні, то його, Ульяненка, завдання – розголосити цей факт. «Ви – тупі, розбещені падлюки, що можуть вбити, зарізати будь-кого! Ви – тварини, які хочуть тільки жерти та злягатися!» – ось які скрижалі він несе людям зі свого творчого Сіону. Цей резонний, але украй неприємний месидж він вкладає у вражаючу художню форму, що нагадує то Джойса, то Достоєвського. Але чесноти його стилю нікого чомусь не тішать. І виникає феномен – одного з найкращих, а може й найкращого ... [ Показати всю рецензію ] нашого письменника ніхто не знає і не читає.

Але сам Ульяненко вважає, що з моральністю усе ніштяк, бо інакше неможливо, і справа саме в надмірній інтелектуальності його творів. З цим він намагається боротися засобами, які по суті є косметичними – енергійним початком і розробкою динамічного сюжету. Тому перші сторінки його роману читаються як тріллер. Потім так собі ненав’язливо з’являються портрети героїв, зображення їхнього емоційного стану, досьє на них, аналіз оточення і того, як це оточення на них впливало і їх калічило. Підкреслюю – не героя, а героїв, навіть епізодичних. Навіть той, хто просто виходить і каже «Кушать подано!», замальовується мінімум на трьох сторінках і на момент, коли його вбивають (а його, звісно, вбивають, бо не можуть хорошу людину не вбити), сприймається нами як рідний. Десь на другій чверті роману автор, мов інтелектуальна мавпа, починає стрибати з однієї лінії на іншу, і дивує те, що читач за ним встигає. Щоправда цей біг потребує від непідготовленої людини напруження всіх духовних сил. Читач починає розуміти, що нон-фікшн – це не так вже й погано. Фіґ з ним, з сюжетом, головне, щоби можна було у приємному розслабоні гортати сторінки, з азартом грибника знаходити еротичні сцени і вважати себе вельми просунутим. І на цьому моменті робиться зрозуміло, що белетриста з Ульяненко не вийде, не та в нього заточка.

Усе це повною мірою стосується його останнього роману. У «Серафимі» йдеться про жінку, яка геніально травила чоловіків самостійно розробленими хімкомпозиціями. Незважаючи на те, що сам Ульяненко постійно скаржиться на свій нюх, пахощів у його тексті вистачить на двох Паустовських. Він намагався змалювати свою героїню чимось на кшталт жінки-гренуя, хоча взагалі жінки, як квіти, скоріше об’єкти нюхання, ніж суб’єкти. Його героїня – особа красива і збочена, і саме збочення є підґрунтям її краси. Автор дуже педантично показує, як відбулось перетворення звичайної провінційної дитини на столичне гламурне чудовисько, і що з цього вийшло – звісно, нічого доброго.

Спроба стовідсоткового чоловіка пролізти у голову представниці слабкої статі здається помірно вдалою, хоча більш цікавою, аніж у «Королеві Півдня» Артуро Риверте – Риверте зосередився на фізіології, а Ульяненко усе ж таки бачив у своїй героїні особистість. Втім, деякі читачки цей надмірно сміливий експеримент сприйняли на «Ура!», і шлейф чоловічих гормонів, що тягнеться за центровою злочинницею роману, здається їм пікантним і привабливим. Якщо чесно, і мені теж роман подобається, але якщо ви не мазохіст, читати цю книжку я вам не раджу. Хоча, звісно, мазохістами не народжуються, і у вас в будь-якому разі є шанс.

[ Згорнути рецензію ]