Владислав Івченко : Найкращий сищик імперії на службі у приватного капіталу : Пригодницько-детективний роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олексій Панченко (джерело: Сегодня)

"Сегодня" продолжает новую рубрику, в которой мы публикуем рецензии на книги украинских писателей (пишущих как на русском, так и на украинском языках). Главный критерий отбора прост: "Не потому, что наше, а потому, что достойное". Итак, встречайте: Владислав Ивченко и его "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" — Иван Карпович Пидипрыгора.
История Пидипрыгоры, бывшего служаки из царской киевской охранки, началась в 2011 году. Именно тогда вышли первые 12 историй (в соавторстве с Юрием Камаевым) об этом весьма необычном для наших литературных просторов герое. Почему необычном? ... [ Показати всю рецензію ] А вы много знаете украинских сыщиков? То-то же. По сути, Иван Карпович стал первым Шерлоком Холмсом отечественного разлива. Хотя сравнивать его ни с Холмсом, ни с Фандориным некорректно — разные они во всем: в ведении дел, образе жизни и историях, которые распутывают. И при этом, что приятно, наш Карпович среди этих острых умов — самый адекватный: Холмс — наркоман, Фандорин — одинокий и разочарованный в жизни. То ли дело Пидипрыгора!
"Не одну кулю на себе взяв. Бунтівники, вони завзяті бувають"
Наш парень пашет землю и собирает хлеб у себя на хуторе в Полтавской губернии, душевно попивает наливочки (в меру!) и "робить у хаті" уют — паровое отопление "як ото у панів". Он хозяйственный, смекалистый и трудолюбивый. А еще — распутывает всяческие непонятные дела, даром что вышел в отставку. К примеру, Пидипрыгора наконец-то даст ответ, а что, собственно, взорвалось около реки Тунгуски (а вы думали метеорит, да?), распутает наглое ограбление поезда, раскроет дело самого большого в мире волка, побывает в рядах революционеров и в кавказском плену.
При этом соль сборника (в нем 14 историй) не в детективном сюжете, хоть и они хороши, а в каком-то особом, домашнем и умиротворяющем настроении. К примеру, на протяжении пяти страниц герой может рассказывать, как правильно есть борщ. Да так рассказывать, что хочется тут же бежать на кухню и начинать готовку...
"Бо ж одразу борщ їсти — то гріх перед Богом"
Пидипрыгора не только настоящий мужчина, он еще и настоящий украинец, при этом пока не до конца это осознающий. Такой человек, для которого "садок вишневий коло хати" не пустой звук. И который знает, сколько надо пахать, чтобы возвести эту самую хату, чтобы "садочок" не зарос бурьяном, а цвел дивными цветами... Трансформация героя, преданного царю и империи, будет непростой и небыстрой — тем интереснее за этим наблюдать. Ведь после "Найкращого сищика імперії на службі приватного капіталу" есть еще "Найкращий сищик імперії на Великій війні" и "Найкращий сищик та падіння імперії"!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія ЛЕБІДЬ (джерело: Україна Молода)

Остання книжка, яку я прочитала, зветься так: «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Автор — Владислав Івченко. Загалом до купівлі творів сучасних українських авторів я ставлюся дуже обережно. В моїй малогабаритній квартирі існує непорушне правило — все, що не буде прочитано більше одного разу, іде в утиль. За останній десяток років макулатури я здала чимало — а все тому, що описи в форматі «я-історія» відчутно піднабридли. «Я-історіями» страждає й чоловіча українська проза, жіноча ж іншого стилю, власне, й не знає. Рефлексії довкола власного життєвого досвіду (передусім — сексуального) ... [ Показати всю рецензію ] забивають памороки. Читаєш і чекаєш, коли з дорогоцінної тушки авторкині злізе невдячний протагоніст, й оповідь, минаючи стадію сопливої мелодрами, набуде хоч якихось ознак екшну.

Словом, Івченка я купила, тому що анотація обіцяла детектив, та ще й в антуражі українського села початку ХХ століття. Такого, власне, ще ніхто не писав, тож піонерські (в хорошому розумінні слова) починання Івченка слід було заохотити гривнею. Чи розчарована я? І так, і ні. Почну, як каже наш Прем’єр Яценюк, із доброї новини: надворі — літо, хочеться урізноманітнення та пригод — й усе це можна знайти в Івченка. Це дійсно той випадок, коли твір написано не про автора та його проблеми, твір — про вигаданого героя, й він (себто твір) має фабулу, має розвиток сюжету й всі супутні ознаки белетристики. Книжка включає новели, котрі єднає головний персонаж — Іван Карпович Підіпригора. Такий собі «філер», що, вийшовши у відставку після служби в київському охоронному відділенні, купує хутірець на Полтавщині, щоб зажити там спокійним поміщицьким життям. Що відбувається далі — здогадатись неважко: виявляється, що без Івана Карповича не розслідується нормально жоден злочин, і Підіпригорі мимоволі доводиться ставати «найкращим сищиком імперії».

Із пісні слів не викинеш, але згадки про імперію та про службу на неї головного героя дещо напружують. Асоціативний ряд мимоволі завершується Путіним і «ла-ла-ла-ла», хоч автор цього, звісно, не бажав, тим паче що перша книжка про пригоди Підіпригори була видана у 2011-му (а писалась, відповідно, ще раніше). Але річ навіть не в асоціаціях. Є напрочуд вдалі новели, а є — доволі посередні. Різонув мозок сюжет про дівчину, котру обіцянкою роботи за кордоном заманили в бордель, де, зрештою, й убили. Сама історія про це містить дуже мало від класичного детективу й занадто відгонить початком 90-х на пострадянському просторі. Інша крайність — оповідання про вовкулаку, котрий одночасно є таким собі доктором Франкенштейном і створює для власних сексуальних утіх красуню, яку видає за свою сестру й яку харчує кров’ю немовлят. Забагато «наворотів» на квадратний сантиметр тексту й концептуально недоречна містика без розвінчання наприкінці «сенсу чорної магії». Вовкулака таки виявляється справжнім вовкулакою, а сутенери — сутенерами, й усе це, як-то кажуть, «в одному флаконі».

Але в цілому тема — «важлива й актуальна», адже, як уже зазначено, «чистих», без домішок нарцисизму, сюжетів в укрсучліті катастрофічно бракує, а жанр детективу, якому дали попередній поштовх Василь Шкляр та Євгенія Кононенко, не розвивається. Не вистачає й бальзаківського «зшивання» опусів наскрізним персонажем, який діє у різних творах, виринаючи то в якості головного, то — другорядного героя. Івченко торує цей шлях, створюючи цикл пов’язаних між собою книг, розвиваючи «легкий» пригодницький жанр не без гумору та моралі. І хай Іван Карпович Підіпригора все-таки не найкращий сищик імперії, авторові хочеться потиснути лапу й побажати нових — з урахуванням побажань трудящих — книжок.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген Стасіневич (джерело: Insider)

Роман Івченка тут зовсім не за якоюсь ефемерною квотою на українські тексти – нема такої, а якщо й була б, то "Найкращого сищика" я поміщав би в кожен огляд, без урахування тематики. Бо роман направду чудовий, найкращий український детектив (сищик!) бозна з яких часів.

І важить тут не так стилістична майстерність чи вміння єдино правильно намацувати і закручувати сюжет – автора іноді підводить слух і він затягує оповідь, як те, що можна назвати енергією тексту. Івченко пише з таким запалом і віддачею, якою можуть похвалитись далеко не всі загальновизнані авторитети. Видно, як все це письменник ... [ Показати всю рецензію ] обожнює і любовно обходить колами. І, безсумнівно, це грає на нього.

Іван Карпович Підіпригора – ні, не Фандорін, не Холмс і не Пуаро. У Івченка чудова жанрова пам'ять, але він не той, хто конструює (хоча персонаж на ім’я Гольмц таки з’явиться) , він той, хто оповідає. Оповідає про колишнього філера царської охранки, простолюдина з походження, що пішов на відпочинок, купив хутір, і тут би йому й заспокоїтись, але ж сищик – то не професія, а доля. Тому Іван Карпович як головний таратор і про порнофільми в Одесі 10-их років минулого століття розкаже, і про сектантів-канібалів не змовчить, і про Тунгуський метеорит повідає. А найкраще в цьому те, що цю збірку оповідань (насправді майже роман), другу в серії про Підіпригору, можна читати з будь-якого місця без втрати на цікавості – і це прикметна річ.

Роман Івченка варто пропонувати тим, хто гидує українською класикою: розуміння того, що герої Нечуя і Підіпригора живуть в один час, може добряче струснути свідомість і змусити замислитись. Сильно замислитись.

Акуніну, чий проект вже стільки років бездарно конає, слід уважно придивитись до "Сищика". Самоцінні, хай сто разів філігранні ретро-витребеньки на тлі пульсуючого життя неминуче тьмяніють. Нам же залишається лише тішитись – Іван Карпович, за останніми даними, рушає на Першу світову про що ми маємо шанс дізнатися в наступній книзі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ИРИНА ЗАХАРЧУК (джерело: "Комментарии")

С Иваном Подопригорой читатели познакомились в проекте Владислава Ивченко и Юрия Камаева «Столп самодержавия». В 2011 году центральный персонаж этого ретродетектива был монархистом и работал филером охранки. Оставшись наедине со своим героем, в сборнике из 14 рассказов «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» Ивченко отправил его в отставку. Прикупив хуторок в Полтавской губернии, Иван Карпович хозяйствует и утешается сытными борщами. Однако слава о былых деяниях преследует его — то ограбленный банкир, то обманутый помещик, то обездоленный железнодорожник, а то и бывший начальник ... [ Показати всю рецензію ] из самой столицы обращаются за помощью к украинскому Шерлоку-земледельцу. И тот не отказывает: естественное любопытство плюс нежелание терять навыки плюс возможность значительно улучшить финансовое положение — три составляющих успеха сельского сыщика.

В целом на обращении «капиталистов» к сообразительному дядьке за помощью общие черты с Холмсом (и классическим литературным детективом) заканчиваются. Подопригора действует интуитивно, хаотически, часто оказывается в ловушке, однако всегда выходит сухим из воды. Да и перипетии, в которые попадают его клиенты, больше напоминают анекдот («На службе Его Величества» — по‑видимому, самая смешная часть книги о съемках революционерами порнофильма с целью компрометации царя), мистику («Фатальная красавица и самый большой волк»), семейное приключение («Неожиданные дочки»), чем собственно уголовную драму.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ярина Цимбал (джерело: Літакцент)

Іван Карпович Підіпригора — справжній медмен, але не в сенсі людина з Медісон-авеню, як у популярному серіалі, а просто дивак, оригінал. Схоже, Владислав Івченко запровадив новий жанр у масовому сегменті сучукрліту — історико-детективний серіал, і якби на пагорбі Жовтневого палацу замість квіткового годинника красувався напис «Голлівуд», то сюжет на прекрасний серіальний сценарій відірвали б у автора з руками й ногами.

«Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» — це другий сезон пригод Івана Карповича Підіпригори, колишнього філера царської охранки, який нині вийшов на заслужений ... [ Показати всю рецензію ] відпочинок, купив хутірець на Слобожанщині і впритул зайнявся сільським господарством, та тільки природна допитливість, цікавість, любов до таємниць і здібності слідчого не дають йому остаточно вгомонитися в теплому гніздечку. Перша перевага «Найкращого сищика імперії…» як серіалу — самодостатність: якщо ви не дивилися перший сезон, ба навіть якщо другий сезон почали не з першої серії — не страшно: можете починати дивитися з будь-якого моменту. Кожна серія-оповідання — це замкнута цілісна пригода.

Порівнювати Івана Карповича з Ерастом Фандоріним — що ніби само собою напрошується — даремна справа. У них і спільного-то — служба Отєчєству та зв’язки в охранному відділенні. На відміну від вишуканого Ераста Петровича, пригоди якого старанно конструює Борис Акунін, за одним ходом вправляючись у постмодернізмі й начиняючи текст цитатами, алюзіями й ремінісценціями, Іван Карпович — сама тобі sancta simplicitas. Малограмотний простолюдин із нижчих чинів, він власноруч веде записи про свої приключки й походеньки, які приваблюють не інтелектуальним вивищуванням, а саме природною дотепністю, соковитою мовою і, звичайно, безмірно авантюрними сюжетами.

Так само безпідставно порівнювати Підіпригору з Шерлоком Холмсом, особливо в його новітніх серіальних проявах, як-от британський «Шерлок» чи американське «Елементарно», де давно відомі сюжети перенесено в сучасні обставини й максимально «модернізовано». «Найкращий сищик імперії…», навпаки, виразно тяжить до історичних серіалів, і тут слід згадати насамперед хіти останніх двох років — «Медмен», «Абатство Даунтон», «Містер Селфридж», де вигадані перипетії розгортаються на тлі історичних подій. Герої «Медмен» вражені смертю президента Кеннеді, стають свідками в прямому ефірі вбивства Лі Гарві Освальда, обурені розправою з Мартіном Лютером Кінґом; «Абатство Даунтон» починається з загибелі «Титаніка», його чоловіки воюють і гинуть на фронтах Першої світової; перший лондонський супермаркет містера Селфриджа відвідують Луї Блеріо й Анна Павлова.

Іван Карпович Підіпригора так само діє в реальних історичних обставинах. Революціонери прагнуть повалити імперію Романових і знімають в Одесі порнографічні фільми про царя-батюшку й царицю-матушку (як тут не втулити Беню Кріка), Тунгуський метеорит — це інопланетний космічний корабель, а над полями тихомирного Івана Карповича вже кружляють аероплани і Петро Нестеров. Якоїсь миті з’являється навіть легендарний ковбой Буч Кессіді, відомий у нас головно завдяки кінематографу, не кажучи вже про Шерлока Гольмца, в образі якого до Сум приїздить естонський шахрай. І тільки кмітливий Іван Карпович зрозумів, що літературний герой — породження творчої уяви сера Артура Конан Дойла — нічого не забув і не загубив у провінційному українському місті, бо його в природі не існує.

Селянська наївність Підіпригори дає автору змогу ненав’язливо й оригінально порушувати різноманітні тогочасні й сучасні проблеми: від дарвінської теорії про походження людини (бідного Івана Карповича аж тіпає від думки, що його предки лазили по деревах) і будови Сонячної системи (як Земля може кружляти довкола Сонця, коли сонце на очах у всіх котиться по небу) до національного самоусвідомлення (герой з подивом розуміє, що не може відповісти на питання хто він, якого народу, хіба точно знає, що не кацап). В усіх згаданих серіалах і так само в «Найкращому сищику імперії…» на різних рівнях осмислюються питання релігії, жіночої емансипації, расових стосунків: звісно, без попів, жінок і негрів, чи то пак афро-американців, у масових жанрах нині не обійтися. Як то кажуть, що кому болить, а воно ж і досі болить у нашому суспільстві.

Книжку Івченка не можна вважати детективом у його класичному розумінні. Все-таки сюжетний стрижень у кожному оповіданні — це не розгадка чергового злочину, а пригоди Івана Карповича в усій красі. Стрілянина й біганина важать тут чи не більше, ніж дедуктивний метод і слідчі таланти героя. Автор так щедро нашпиговує текст підказками, що іноді не розраховує співвідношення елементів, і читач здогадується про розв’язку раніше, ніж до неї допетрає сам Іван Карпович. Та, зрештою, це зовсім не шкодить його пригодам.

Оповіданням Івченка про найкращого сищика імперії притаманна ще одна типово серіальна риса — легке модерато в темпі й барвисті описи. Подекуди здається, що автор свідомо гальмує дію і робить це дуже майстерно. Річ не в тому, щоб чимшвидше знайти і покарати злочинця, а в тому, щоб якомога цікавіше розважити читача, Івченко охоче відволікається на безліч дрібниць, як-от стосунки Івана Карповича з чарівною італійкою, порнозіркою Ізабеллою, чи історія про його покоївку й куховарку Уляну Гаврилівну. Хоча серії-оповідання сюжетно між собою не пов’язано, їх об’єднують спільні персонажі, які супроводжують нашого героя в його пригодах: сусід граф Маєвський, якому лаври Ватсона не дають спокою, чи роменський банкір Хомутинський, який ще зрине у справі викрадення діаманту «Зірка Сходу». Всі ці деталі, так само як згадки про пори року, погоду й урожай, як місце дії — Ромни, Одеса, Суми, Охтирка, Ямпіль, додають оповіді приємної життєподібності: серіал серіалом, а читач час від часу любить приміряти на себе побачене й почуте та радіє, впізнаючи знайомі топоніми. Немає сумніву, що за якийсь час прискіпливі читачі почнуть розбирати текст на деталі й шукати в ньому історичні проколи. Якщо є цілі блоги, присвячені костюмам у «Медменах» чи «Даунтоні», то цілком може виникнути спільнота любителів провінційної історії початку ХХ століття.

Водночас у «Найкращого сищика імперії…» мало спільного з ностальгією, властивою історичним жанрам. Як казав Майк Йогансен, «суть мистецтва — то є розвага. Соціяльна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимі. Соціяльна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри, словом, це один із способів відпочивати». Читаючи пригоди дивака й оригінала Івана Карповича, читач не знудиться, не заскучає, не розчарується, а відпочине й отримає насолоду: від захопливих і веселих пригод, від хвацько закручених сюжетів, від яскравої соковитої мови, від милих подробиць старосвітського побуту й переможної ходи технічного прогресу. Найкращий сищик відповідає своїй характеристиці: він морально здоровий і життєлюбний, сміливо дивиться у вічі прийдешньому й не сумує за старими добрими часами, хоча згадує їх із приємністю. Він до кінця виправдовує сподівання читачів масової літератури — карає зло, творить добро, а в кінці дає надію на to be continued. І нам залишається чекати на новий сезон, на coming soon Іван Карпович Підіпригора.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Софія Філоненко (джерело: Буквоїд)

У 2011 році твір Владислава Івченка та Юрія Камаєва «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» отримав ІІІ премію на конкурсі «Коронація слова». Книгу видали в «Клубі Сімейного Дозвілля», і вона була тепло прийнята читачами і критиками. Київський колорит, вигадливі сюжетні повороти, симпатичний герой, бурлескна стилізація в сукупності стали серйозною заявкою на успіх у царині популярної літератури. Що важливо: твір вписався в актуальний зарубіжний тренд, адже початок третього тисячоліття – зоряний час історичних детективів.
Звичайно, цей жанр існує майже сто років. Його шанувальники ... [ Показати всю рецензію ] легко пригадають роман Агати Крісті «Смерть приходить наприкінці» або розслідування китайського судді Ді, описані Робертом ван Гуліком. Але саме у 2000‑х роках стався прорив: історичний детектив завоював тверді позиції на книжковому ринку і в списках бестселерів. Британська Асоціація письменників-детективістів (CWA) у 1999 році заснувала нагороду «Історичний кинджал» (HistoricalDagger) за найкращий твір у цьому жанрі. Сучасні історичні детективи охоплюють широкий спектр різнорідної продукції – від Умберто Еко до Дена Брауна й Бориса Акуніна. Письменники примушують слідчих розкривати таємниці злочинів, скоєних у Давньому Єгипті, єлизаветинській Англії, Османській імперії або колоніальній Індії.
Вітчизяні автори також не пасуть задніх і в останні роки охоче беруться розробляти актуальний формат, звертаючись то до язичницької Русі («Чеслав» Валентина Тарасова), то до недалекого радянського минулого (серія «Інспектор і кава» Валерія і Наталі Лапікурів, «Таємне джерело» Андрія Кокотюхи). Щоправда, останні фігурують у нас під рубрикою ретро-детективів. На мій погляд, проблема розрізнення двох жанрів: «історичного» і «ретро» – є казуїстичною й висмоктаною з пальця. У зарубіжних критиків для них одна спільна поличка – «historical mystery». Якщо й ведуться дебати, то хіба про часову відстань подій, що дозволяє вважати твір історичним: 25, 35 чи 50 років від часу написання. Гадаю, історичний детектив доцільно розглядати як жанровий різновид детективної прози, а ретро – як його можливий стиль (яким він і є по суті), густо замішаний на ностальгії за минулим, як правило, недалеким – на відстані живої пам’яті покоління.
Жанрові визначення «Стовпа самодержавства» коливалися між «сатирично-пригодницьким детективом» (Тетяна Дігай), «історичним детективом» (Галина Пагутяк), «гостросюжетним ретро» (Андрій Кокотюха). Відчутні в книжці вкраплення сенсаційної прози, особливо там, де йдеться про гіпноз, магію вуду, розшуки містичних артефактів та ін. Неважко було помітити в «Стовпі самодержавства» елементи пародійної «альтернативної історії», приміром, у канонічних радянських сюжетах «Ленин и печник» та «повстання на панцернику «Потьомкін».
Чи не найбільшою знахідкою тандему Івченка-Камаєва був герой – філер Київської охранки Іван Карпович Підіпригора. Цей образ збентежив критиків: хто він – український Швейк, Чонкін, Санчо Панса? Або нарешті нам слід радіти появі нового вітчизняного серійного персонажа-сищика на кшталт Еркюля Пуаро, Ната Пінкертона, Івана Путіліна? Утім, на карб авторам ставили сумнівність світоглядної позиції героя, слабке уявлення про смаки масового читача, подеколи вторинний гумор і навіть брак «глибини, надриву і сили» (!), що не давали твору вирватися за рамки талановитої копії (Світлана Самохіна). Йшлося, ясна річ, про копіювання Бориса Акуніна: «Стовп самодержавства» презентували в медіапросторіяк українську альтернативу пригодам Фандоріна.
Друга книжка про Івана Карповича – «Найкращий сищик імперії» приречена на порівняння з попередньою. Спробуємо розібратися, що змінилося. А змінилося багато, починаючи з того, що твір належить одному автору – Владиславу Івченку. Детективних історій не 12, а 14, і кожна з них розрослася до розміру повісті. Значно оновилася географія. У «Стовпі самодержавства» головні події відбувалися в Києві і лише окремі епізоди – в Одесі та Фінляндії У новому творі Підіпригора, ловлячи злочинців, колесить по Малоросії, і ми разом із ним побуваємо в Ромнах, Глухові, Сумах, Кременці, Ямполі, Шостці, Охтирці, Харкові, Одесі, а також у Москві і навіть на Кавказі. Це урізноманітнило літературний матеріал і дало змогу панорамно зобразити життя в царській Росії.
Найсуттєвіше, як слушно зауважив Андрій Кокотюха в статті «Сищик без імперії» («Тиждень», 2013 р., № 48), те, що Іван Карпович став самостійним гравцем. Він більше не стоптує черевики філера, гасаючи по Києву. Герою вже не треба весь час клеїти дурня перед вищими чинами й робити «смиренну мармизу», зображуючи «передначальствінне тріпотіння». Підіпригора здійснив споконвічну українську мрію – придбав хутір Курбани в Роменському повіті Полтавської губернії, де мирно живе й господарює. Чому ж йому не сидиться на місці? Відповідь проста: червінці не гріють душу, серце Івана Карповича співає лишень тоді, як він «шукає, думає і ловить». Тому він і зайнявся приватним розшуком за винагороду.
Вороги сищика – це вже не есери, есдеми, бундівці та жалюгідні мазепинці. Він полює на справжніх кримінальників: убивць, грабіжників, сектантів-канібалів, крадіїв, торговців живим товаром. Звісно, сищик залишився палким монархістом, і час від часу йому доводиться захищати дім Романових від зловорожих підступів бунтівників. Проте трапляється, що Іван Карпович солідарний із ними в критиці російського самодержавства, а буває, виявляє милосердя до жінок-революціонерок, допомагаючи їм щезнути з очей поліції.
У «Найкращому сищику імперії» герой має повноцінну біографію і незмінне коло рідних, близьких і знайомих. У нього є помічниця Уляна Гаврилівна, така собі малоросійська «місіс Хадсон», сусіди – банкір Микола Хомутинський і землевласник Олексій Посульський, кохана – неаполітанка Ізабелла Велліні, донька Моніка, сердечна подруга Єлизавета Павлівна. В Івана Карповича з’явилися персональні покровителі (цукрозаводчик Павло Харитоненко) і персональні вороги (справник Базілєвсов і генерал Штейнер). А головне, герой отримав власного біографа – трошки малахольного графа Климентія Євграфовича Осику-Маєвського, любителя романів про індіанців. Саме йому довірено обробляти літературним штилем історії Івана Карповича й перетворювати сухий рапорт на «канфет».
Логічно спитати: чому автор обрав героєм простого хлібороба, а не, скажімо, дворянина, того ж графа-авантюриста? Адже персонаж тягне за собою і локацію (хутір), і манеру поведінки, і «простонародний» стиль, що місцями нагадує повісті Квітки-Основ’яненка. Хитро всміхаючись, Владислав Івченко натякає читачеві на таємницю народження сищика-мужика, а ближче до фіналу Підіпригора, наче герой шахрайського роману, виявляється сином шляхтича й отримує величезний спадок.
Та суті справи це не міняє. Впливові люди здебільшого трактують Івана Карповича як «Ваньку», випоминаючи йому недостойне походження. Статусний конфлікт – наскрізний у творі, а питання соціального ліфта – гарний привід для критики устрою Російської імперії. Чи може обдарована людина, професіонал у своїй справі вирватися за рамки касти? Чи зможе заслужити повагу особистими чеснотами, а не титулом, родовитістю чи багатством? Наскільки суспільство готове терпіти такого «вискочку»?
Як виявляється, не готове і не терпить. Івана Карповича вперто не випускають із мужиків: «Мужику місце своє треба знати. Ще блазнем можна побути, а ось героєм, рятівником Отєчєства – ніколи. Героями нехай вельможні люди будуть». Його успіхи множать заздрість в армії ображених: як це так – холоп мудріший за панів! Не раз Підіпригорі доводиться побувати в холодній, а в останній історії сищик стараннями недоброзичливців мало не був безвинно страчений.
Власне, тема випробування мідними трубами визначила компонування історій у дві частини: «Назустріч славі» та «Від постаменту до ешафоту». Наш Іван Карпович – не абихто, а «герой імперії, улюбленець народу, взірець для молоді, гордість країни». Проте слава – палиця на два кінці. З одного боку, допомагає вести розслідування і тішить самолюбство героя, який поволі звикає до оплесків та роздавання автографів. З іншого, репутацію найкращого сищика доводиться не раз підтверджувати конкретними вчинками, наражаючись на додаткову небезпеку.
«Низький» статус героя – це і певний психотип українця, сентиментального, працелюбного, прив’язаного до своєї землі. Поетичні описи борщу, млинців і чаювання в садочку, дифірамби чистому повітрю і колодязній водиці, замальовки селянської праці достойні пера класиків етнографічного реалізму ХІХ століття. Хоча де-не-де ловиш автора на іронії, завдяки якій ці картинки можуть сприйматися і в пародійно-кітчевому ключі. Попри це, походження Підіпригори з мужиків пояснює його здорову психіку, здатність не впадати в панські афектації і триматися чимдалі від «хранцюзьких витребеньок». Як селянин, Іван Карпович наділений здоровим глуздом, витримкою, хитрістю, завбачливістю, вмінням прозирати людину наскрізь, вітальною силою і живучістю, навіть фартом. Це все складає основу його сищицького таланту.
Історичні декорації «Найкращого сищика імперії» цікаві ще й тим, що герою доводиться жити на грані двох епох. Підіпригора – селянин модернізований, цілком встигає за «прудким життям». Він не чужий віянням прогресу, у його мужицькій хаті – і теплий клозет, і парове опалення, і душ, і навіть друкарська машинка «Ундервуд». Початок ХХ століття приносить технічні новинки – так, на хутір Курбани відвідувачі потрапляють не тільки традиційно: пішки і верхи, але й по-сучасному: на велосипедах, автівках і навіть на аероплані.
Владислав Івченко не забуває, що 1910–1914 роки – це період між двома революціями і двома війнами, Японською та Першою світовою. У суспільній атмосфері вже відчутний арктичний циклон політичних змін. Іван Карпович розплутує детективні справи в «непрості часи», коли роздмухується мілітарна істерія та шпигуноманія. Перехідний момент робить очевидними задавнені болячки російського суспільства: корупцію, беззаконня, утиски людей за національною та релігійною ознаками. Очима Підіпригори автор показав тюрму народів , де погано живеться і німцям, і євреям, і полякам, і українцям. Тому і втікають з неї ці народи – до Америки, Палестини й Уругваю.
Навіть стовпи самодержавства: військова контррозвідка, армія, охранка – пройнялися гнилизною. Цілком по-гамлетівськи Іван Карпович раз у раз повторює: «Якось прогнила наша імперія», жахаючись власних крамольних думок. Звісно, ми віримо автору, що Підіпригора – ярий монархіст. Але його запевнення у відданості дому Романових звучать як «докази від зворотнього», бо сам герой наражається то на несправедливість, то на владний терор. Портрет Російської держави вийшов у книжці непривабливим, а місцями потворним. Твір не програмує в українців ностальгію за імперським минулим, і через це, гадаю, його не можна називати ретро-детективом, на відміну від романів Бориса Акуніна в рецепції російського читача.
Окрім розлогої й переконливої соціально-критичної програми, «Найкращий сищик імперії» виграє завдяки внутрішньому «літературному» сюжету. Просто на наших очах Іван Карпович перетворюється на зірку бульварного письменства стараннями графа Маєвського, який ліпить у своїх оповідках образ «Пінкертона з берегів Сули». Власне, герой роздвоюється на сищика і його літературний образ. Звідси – один крок до естетичної та філологічної проблематики, цілком актуальної і сьогодні: якого героя потребує масовий читач? що цікавить його більше – правда чи вигадка? Автор примудрився разом із сищиком, жертвами та злочинцями зробити повноцінними персонажами своєї книжки розважальну літературу, сінематограф, рекламу та жовту пресу.
Івченко ризикує. Чи доречні ці теми в популярному жанрі? Чи не стане твір у такий спосіб читанням для рафінованої публіки? Спробую відповісти. По-перше, нові форми індустрії розваг природно вписуються в історичні декорації детективу, оскільки вони і справді були знаковим явищем початку ХХ століття. По-друге, мотив «олітературнення» героя-сищика, прямо скажемо, не новий і добре апробований в історичних детективах, хоча б у циклі Леоніда Юзефовича про Івана Путіліна. По-третє, українському автору вдалося зберегти баланс між власне захопливими історіями розслідування кримінальних справ – і екскурсами в дореволюційну масову культуру, поданими, до того ж, з точки зору «мужика», без теоретичних викрутасів.
А от що справді зайве в «Найкращому сищику» – так це вилазки автора на територію чужих жанрів: містики, фантастики і казки. Сучасні детективісти люблять змішувати різні фарби на палітрі. Проте я переконана, що навіть у такому випадку детектив повинен лишатися детективом по суті, тобто демонструвати торжество раціональності. Якою б химерною не здавалася історія, вона мусить знайти логічне пояснення. Між тим, у творі Владислава Івченка допускається присутність надприродного: вовкулака лишається вовкулакою, інопланетяни – інопланетянами, штучна людина – штучною людиною, летючий змій – летючим змієм. Через бажання пародіювати штампи популярної літератури автору подекуди зраджує почуття естетичної міри.
Приємно дивує в книжці літературна гра, пов’язана з детективною класикою – зокрема, із образом Шерлока Голмса, або «Гольмца» (так це прізвище звучить у тексті). Згадаймо, що вже у «Стовпі самодержавства» філер Підіпригора мріяв залучити британського суперсищика на службу охранці, щоб справи можна було розплутувати по науці , дедуктивним методом. У новій книжці український письменник змагається із Конан Дойлем, а Іван Карпович стає конкурентом Шерлока Голмса. То англієць з’являється в образі авантюриста, псевдо-Гольмца («Загадкове викрадення «Зірки Сходу» та уславлений гість із Англії»), то в історіях відлунюють готичні мотиви «Собаки Баскервілів» («Фатальна красуня та найбільший вовк у світі»). Гра доводить живучість популярної «шерлокголмсівської» моделі, що, зрештою, демонструють нам і сучасні кіно з телебаченням.
«Найкращий сищик імперії» – багатогранне літературне явище і дає чимало приводів для подальшої розмови. Цікавими для критиків та істориків літератури можуть стати і гендерний сюжет, пов’язаний зі зміною статусу жінки на початку ХХ століття, і постколоніальний, що стосується національної ідентифікації героя-малороса, і навіть психоаналітичний – адже в книжці є складові «Едипової» історії і значне місце відведено темі сексуальності.
За що читачі люблять історичні детективи? За «атмосферність», можливість зануритися в минуле. Причому головне – не фактична точність, а ефект правдоподібності. Владислав Івченко володіє цим талантом. Перенестися в інший час нам допомагає чудове знання прозаїком побутових реалій, а також введення в сюжет кількох персонажів у якості камео (Павло Нестеров, Григорій Котовський, Павло Харитоненко, Анатолій Луначарський та інші). «Найкращого сищика імперії» написано впевненою рукою професійного автора, який уміє побудувати інтригу і створити живого героя, за долю якого переживаєш.
Схвалення заслуговує читабельність твору: історична стилізація в ньому не є надмірною. Авжеж, не обійшлося без недохопів. В окремих оповідках мені забракло гостросюжетності, як на детективний жанр, часом повістування розтягнене й рясніє повторами. Вислови на кшталт «патріархальний підхід» чи «десакралізація влади» здаються штучними в устах людей початку ХХ століття і, знову ж таки, переводять твір у пародійний регістр.
Попри все це, Владиславу Івченку вдалося написати чудову й самобутню книжку, до якої тягне повертатися і яка цілком здатна задовольнити інтерес шанувальників популярного жанру. «Найкращий сищик імперії» отримав спеціальну відзнаку «Золотий пістоль» конкурсу «Коронація слова–2013» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний твір. На мою думку, отримав заслужено. Наприкінці автор пообіцяв нам третю частину епопеї – «про пригоди та подвиги Івана Карповича Підіпригори на фронтах Першої світової війни». Впевнена, що новий том вийде не менш захопливим, ніж перші. Хотілося б, що він став бестселером.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Журнал "Тиждень" (джерело: Журнал "Тиждень")

Є в реаліях актуального українського книжкового ринку три чесноти, можна навіть сказати, три «П», які здебільшого невластиві його активним гравцям – письменникам. Йдеться про Працьовитість, Послідовність та Популярність. Стаючи на невдячний із фінансового погляду письменницький шлях, автор мусить іти ним щодня, тобто працювати, не зупиняючись. Обравши для себе жанрову нішу, слід послідовно триматися її, постійно вдосконалюючи себе в її межах та розширяючи відповідно рамки жанру й саму нішу. Нарешті, треба прагнути популярності, але не особистої, а для своїх творів. Тобто вивчати або відчувати запити ... [ Показати всю рецензію ] аудиторії, пропонувати їй те, що вона хоче. Образно кажучи, ловити й тримати хвилю. Сумчанин Владислав Івченко належить до рідкісної категорії українських письменників, для яких розуміння й дотримання цих трьох «П» – це не подвиг, не вчинення насильства над собою, а звична сукупність правил. Нова його книжка «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» вже своїм обсягом, а створена вона, як можна побачити з періоду написання, за досить короткий термін – 15 місяців (Оксана Забужко роман такого самого обсягу писала сім (!) років), доводить працездатність автора. Факт, що це продовження «Стовпа самодержавства», витримане в тій самій жанровій ніші – детективний серіал у стилі «ретро», свідчить про послідовність. Ну а коли йдеться про популярність, то можна з приємністю констатувати: автор має здатність учитися. Бо нова книжка – то успішна робота над помилками попередньої.
«Стовп самодержавства», написаний Івченком у співавторстві з кременчанином Юрієм Камаєвим, починався як інтернет-проект, який розважав передусім його авторів. Так з’явився український сищик Іван Карпович Підіпригора, який живе в Києві початку ХХ століття й працює філером царської охранки. Тут крився перший системний прокол проекту: щоб з’явився український сищик, недостатньо, так би мовити, етнічного походження. Читачеві важливо, де й ким працює герой, а також яку має світоглядну платформу. Іван Карпович служив в охоронному відділенні, тобто оберігав корону Російської імперії. Російське самодержавство як політичний і державний устрій влаштовує певну частину українців навіть сьогодні. Але вони точно не є цільовою читацькою аудиторією вітчизняних авторів. Сам же Іван Карпович свого ставлення до імперії, яку ревно захищає, жодним чином не висловлював, що теж грало в «мінус».
Тепер Івченко пише сольно, і його сищик Підіпригора теж визначився з пріоритетами. Він покинув, як ми розуміємо, остогидлу государеву службу, вибрав для усамітнення невеличкий хутір десь на Полтавщині, проте детективну практику не полишив. Бо тепер його професійні вміння потрібні приватним особам, здатним заплатити відставному філерові за роботу. Ось так замість служити російському царю українець Підіпригора починає встрявати в приватні справи приватних людей, які від самого зародження детективного жанру автори та герої ставили значно вище від державних інтересів.
Й тим прикметніше, що з пригод Івана Підіпригори маркетологам не вдалося зробити українську версію пригод Ераста Фандоріна. Адже його «тато» Боріс Акунін за всієї своєї нинішньої опозиційності до російської влади подавав Ераста Петровича як людину, котра служить своїй імперії, лише в різних іпостасях. Тоді як Іван Карпович приймає виклики убивць, шахраїв, навіть маніяків, при цьому чітко усвідомлюючи: діє на своїй землі, робить її чистішою, встановлює істину в чотирнадцяти – за кількістю закінчених історій – випадках. Проте Російська імперія – це загалом чужа Підіпригорі держава. І враховуючи, що історична белетристика нині чи не головний тренд українського книжкового ринку, авторам таких книжок та їхнім героям слід, як Іванові Карповичу, чітко визначити місце активного, не схильного до рефлексій українця не лише в Російській, а й в інших імперіях, куди авторська фантазія перенесе дію.

[ Згорнути рецензію ]