Юлія Мусаковська : Полювання на тишу : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Газета "День")

У видавництві «Крок», яке стрімко набирає обертів як один із ключових видавців поезії (передовсім молодої, але не тільки її), вийшла друком книжка поетки Юлії Мусаковської «Полювання на тишу» — вона неодмінно потішить передусім любителів асоціативних, психологічно мотивованих римованих віршів.

Юлія Мусаковська народилася 1982 року у Львові й належить до лідерів сьогоднішнього поетичного покоління цього міста з більш ніж потужною літературною традицією. Окрім поезії, вона займається перекладами, причому перекладає поезію не з російської, білоруської тапольської (чим час від часу займаються майже ... [ Показати всю рецензію ] всі українські поети), а зі шведської мови. Зокрема представляла українському читачеві нобелівського лауреата Томаса Транстрьомера.

«Полювання на тишу» — вже третя книжка Мусаковської. До речі, наприкінці збірки є невеличке інтерв’ю з авторкою («кроківський» формат), у якому вона розмірковує про особливості й драматургію кожної зі своїх книжок. Але, як на мене, ця частина і цей дискурс є другорядними порівняно з віршами.

Найсильнішим розділом «Полювання на тишу» видається перший — «Дим і голос». А втім, різниця між розділами часто виявляється вельми умовною, принаймні як на звичайного читача. Її розуміння потребує більшого занурення в текст і всі його асоціативні звивини. Взагалі, поезія Юлії Мусаковської безперечно належить не до тих, які відразу «чіпляють», «промовляють» і «відкриваються» — навпаки: вона потребує уважного вчитування і дослухання. Що активніша читацька позиція — то більшим буде задоволення від цієї книжки, і не інакше.

Зі сказаного зрозуміло, що асоціативність є головним чи одним із головних принципів поетики Юлії Мусаковської. Звідси й класична густа метафоризація художнього простору, що непогано надається до ігор у «відгадування»:

ще не зима ще на гіллі тугий шепіт яблук
ще не зима ще ліси — переповнені храми
снайпере цілься у вутлий газетний кораблик
встромлений у гущавину панорами (...).

Поза сумнівом, особливо цікаво виходить, коли ця насичена метафорика й асоціативна механіка руху тексту сполучається з психологічними моментами. Особливо зважаючи на те, що письмо Мусаковської насправді, попри все, не герметичне, а динамічне, зорієнтоване назовні, навіть на сюжет, хоча це далеко не відразу помітно. Отож психологізм ситуацій, психологізм соціальних та екзистенційних ролей. Від символічних узагальнень:

поки ще дзига крутилася,
і поштарі розкидали на ґанки ранкові газети,
ми залишалися разом, і поодинці
прагнули втому зі шкіри своєї
здерти (...)

і до конкретних, сюжетно переконливих ходів:

в мені більше нічого не залишилося
ти вивів плід з лона мого
як Мойсей із пустелі
дав мені в руки віжки мішок і шило
іди собі світ за очі як дорога
постелить

(...)

яблуко від плоті моєї
як його відпустити
падати котитися в трави гострі високі

янголи благаю не покидайте пости
доки крізь отвір не висиплеться пісок

за будь-якого повороту доріг і подій
під небом із червонястим блиском сатину
залишиться безумовне і неподільне
жінка з її дитиною.

Саме ці два полюси виглядають найбільш ефектними в книжці «Полювання на тишу». І якщо під «тишею» з її назви зрозуміти, припустімо, спокій, умиротвореність, ідеал, котрий не потребує коментарів, то немає сумнівів, що полювання триватиме.

А ще — психологізм міфу, особливо там, де авторка звертається до алюзій, цитат і знакових імен (вона загалом полюбляє імена і найменування), до підкреслення «простору культури». Такі тексти в цій книжці, схоже, виступають своєрідною тканиною сполучення екзистенційніших текстів. Вони ж якоюсь мірою дозволяють говорити про контекст «регіональної поетичної школи» — є території, де згадки про нього уникнути неможливо. Хоч у віршах Юлії Мусаковської не варто очікувати зустріти щось «взірцево львівське», якийсь місцевий колорит, наближений до краєзнавства, проте сам спосіб деталізації, прикрашання та особлива, не зовсім стабільна ритміка на тлі неодмінної рими — ці речі тримаються в чіткому зв’язку з львівською традицією — такою, якою вона є нині, такою, якою її з часом згадуватимуть.

Олег КОЦАРЕВ

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яр Левчук (джерело: "Друг читача")

Третя збірка поезії Юлії Мусаковської морально зріла й інтимна. Після третьої книжки письменник утверджується в професії, чітко видно серйозність його намірів у цьому ремеслі. Правда, молода львівська поетка вже заявила про себе, отримавши пригоршню літературних нагород, відгуки від маститих критиків про її перший «На видих і на вдих» (2010 р.). Якщо дебютною збірочкою поетеса почала жити, «дихати» в літературному просторі, другою позбавлятися від театральних гримас-«масок» (2011 р.), штукарства й імпровізацій, то третьою поетка повинна шукати глибину, рівновагу в формі й змісті, гармонію між ідейною ... [ Показати всю рецензію ] та естетичною складовою.

Поети здавна полюють на тишу. Причини криються у спробі втекти від мирської суєти, галопного темпу буття та віднайти спокій у слові. Юлія Мусаковська пробує відшукати його у різних просторах. Аква-, зоо-, урба-світ, ліс і місто, пустеля і суша є обрамленням для пошуків головного героя цієї книжки, себто тиші.

Для поезії Ю.Мусаковської важко підібрати методологічну основу. Її настроєвість та строфічний стрій не вкладаються у звичні рамки сприйняття. Який би із вищеозначених просторів не брала письменниця, вона украплює у нього свій мікросюжет, мотив. Ліс, до прикладу, асоціюється в авторки з еротикою: “ліс відкривається ніби розводить ноги// ти розбудив його воскресив із мертвих//плоть його листя піддатлива та волога// стежкою тіло до півночі розпростерте//”; зоо- та аква- світ відлунює совами, котами, китами. А “місто//” в поетеси “зашите під шкіру туману//” і т.д.

Поезія молодої львів’янки має свій дивний звукопис, нестандартну мелодику. Окремі рецензенти писали про джазовість її рядків, відсутність усталеного тону, ламану лінію строфічних побудов. І справді, її вірші спантеличують, їхня образність відштовхує і заплутує: “море у мушлі змореним бути змушене// морю у мушлі вузько// воно затиснуте// змушене море// мечеться хвіст розпушує// деспоти десь продовжують диспути – // море у мушлі чує крізь воду хвилями”; “тінь твого спокою пахне відчаєм// темні чаїнки кружляють чайками// я твої хвилі напам’ять вивчила// сни перевела на рейси чартерні”; “чужинець приніс осінь прощальну// в портфелі// між скаргами й заповітами// розкоркував пляшку з дощами// і запросив мене випити// на двох і до дна// проступити// сльозами смоли по дереві// чуєш//як дні шурхотять плащами// на місці сердець// подертими”.

Інтимною цю збірку можна назвати тому, що багато віршів присвячені родиній хронології, процесам, які відбуваються в сім’ї авторки. Хоч книжка і поділяється на дві частини, але вона має прихований, підтекстовий поділ: полювання на тишу у різних просторах та пошук-осмислення, віднайдення себе у триєдності: чоловік-дружина-син. Магія числа 3 хоч не присутня в текстах поетки, але волею-неволею навіюється інтимними віршами Юлії Мусаковської.

Вірші просочені символізмом та метафізичними конструкціями. Янголи, чорна вода, блакитний колір, леви, дощі, риби, годинники – усі вони дивним чином оновлюються, набувають свого голосу, звучать по-мусаковськи у тільки їй притаманній химерній та дисгармонійній манері.

Щоб віднайти тишу потрібно медитувати, самозанурюватися, заглиблюватися на дно душі. Юлія Мусаковська пропонує інший шлях – віршотерапію, подорож різними світами, пірнання у символічний, образний простір її книжки. Але оформлення цього видання застерігає, що тишу як вполювати, так і втратити, дуже й дуже легко.

[ Згорнути рецензію ]