Богдан Жолдак : Гальманах : Оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тарас В'єнц (джерело: Друг Читача)

(Богдан Жолдак. «ГАЛЬМАНАХ». – К.: Факт, 2007. – 248 с.)

Пам’ятаєте бородатого анекдота совєтських часів ? Оголошення в селі: «Лекция «О любви». Демонстрируются слайды». Набивається повний клуб. Лектор в чорній трійці починає: «Итак, существуют четыре вида любви. Первый – между мужчиной и женщиной (в залі пожвавлення). Второй – между двумя мужчинами (свист і улюлюкання). Третий – между двумя женщинами (аплодисменти, вигуки «Слайди давай !). Но наша сегодняшняя лекция посвящена четвертому виду любви. Любви к партии ! Василий, слайды, пожалуйста !…»

Богдан Жолдак, звісно, не Васілій, але слайди ... [ Показати всю рецензію ] дає. Переважно про кохання першого штибу. Кумедне і трагічне, добровільне і примусове, випадкове і довгоочікуване… Словом, розмаїте. Окремі оповідки нагадують розгорнуті анекдоти, інші – маленькі трагедії, ще інші – залишають простір для роздумів та здогадок. Кожен може віднайти собі слайд до смаку. Але є й універсальні хіти. Так, гадаю, мало кого залишить байдужим оповідання «Ду ю спік». Напружений сюжет та несподівана розв’язка спроможні розсмішити і каменюку.

Попри коротку форму, всі персонажі живі і опуклі. Того й гляди – зараз вистромляться з тексту на світ Божий, як дядько зі стіни на обкладинці (між іншим, авторське фото. Ще одна грань багатовимірного таланту Жолдака). Для створення такого стереоефекту застосовано старі добрі засоби, головним з яких є мова – як самого персонажу, так і наратора. Тут і суржик, і сленг, жаргон і літературна мова, і навіть італійські фонеми («Чому не поцдам»). Крім того, маса дрібних побутових деталей, душевних порухів та прихованих бажань героїв, що стають видимими для читача, створюють неповторний ефект документальності, картинки «вирваної із життя», навіть якщо сюжет мініатюри виходить за межі буденності.

Але помилкою було б сприймати ці мініатюри одновимірно – лише як розважальне чтиво. Звісно, це вже залежить від читача – зуміти розгледіти під личиною ґеґу і стьобу нотки співчуття та розуміння поступків «пересічної людини», змушеної вічно протистояти могутньому основному інстинкту, який так часто бере своє…

Завершується книга твором дещо більшого за звиклий формату: повістю. Транс-історичною за визначенням автора та пригодницько-містичною, як на мене. Читати цікаво, але опісля на язиці залишається якийсь присмак штучності чи то театральності твору. Чого не скажеш про більшість інших оповідань, пронизаних психологізмом та сповнених життям.

Ви спитаєтесь: а що ж там з іншими видами «любві». Є, є й інші. На щастя, обійшлося без другого з третім. Зате четвертий ! Як на мене, найсмачнішою родзинкою з цього кексу на ім’я «Гальманах» є «Ґудзик в нікуди». Разом з головним героєм пірнаємо у дещо призабутий, але від того не менш моторошний світ совдепівського маразму, де «сміх і гріх» злилися в екстазі, як Брєжнєв з Хонекером у знаменитому поцілунку. Тут основний акт залишається за кадром, зате прелюдія змушує реготати чи не за кожним абзацом.

Хоча, можливо, у мене звихнене почуття гумору, а у Вас сміх викличуть зовсім інші оповідання. Або ці ж твори викличуть зовсім не сміх. Не виключено. Але…
Хто читав Жолдака раніше – не буде розчарований. Хто не читав – мусить терміново ліквідувати білу пляму у своєму уявленні про сучасну українську літературу.

P.S. Загадкою для рецензента залишились дві перші сторінки збірки. Шість стовпців різнокаліберних слів під вивіскою «Додаткові назви». Не інакше, як зашифроване послання автора до шанувальників: спробуйте-но побавитись…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Стусенко (джерело: Літакцент)

Лівою ногою пишуть графомани й халтурники. Це відомо ще з тих сивих часів, коли було вперше вжито цей вислів. Більшої образи для літератора вигадати важко. Проте коли мова йде про найбільшого письменника України (власна вага ось уже скільки літ – 154 кг) Богдана Жолдака, ця ідіома набуває зовсім іншого значення. Бо ж у чеській мові робити щось “levou nohou” означає робити легко, швидко і напрочуд вдало. Як мовив колись Пушкін: “Я отако лясну в долоні – і в мене виходить вірш”. Хоча, дивлячись на щедро покреслені рукописи російського генія, в цьому сумніваєшся. Рукописів найбільшого в Україні письменника ... [ Показати всю рецензію ] я не бачив. Швидше за все, їх і не існує (в тому принаймні вигляді, до якого я як комп’ютерофоб звик). Одна з Жолдакових героїнь каже: мовляв, у комп’ютерну епоху чернеток не треба, женеш текст, а тоді правиш (“Місяць одягнув”). Оце мимохідь кинуте “женеш”, на перший погляд, і визначає творчу кухню Богдана Жолдака, ту нестерпну легкість письма, яку бачимо в кожній його книжці.

Що ми знаємо про найбільшого (радше – найвагомішого) літератора України? Те, що він народився в сім’ї письменників-незаможників. На думку Ю.Винничука, саме Богдан Жолдак є батьком українського чорного гумору. А також білого й дебілого. Автор десятка книжок прози, віднесений упорядниками Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури до “міських іроніків”. У літературу увійшов уже в досить зрілому віці, – з літературної течії “Нова хвиля” і, за його ж словами, ніяк не може вийти: жене й далі (знову зринуло “жене”)…

Тобто зринула найсвіжіша Жолдакова книжка, яка, безумовно, заслуговує на pro-читання й спонукає до розмови про свої плюси та мінуси. У виборі назви Жолдак, як завжди, несподіваний і актуальний. Були “Спокуси”, були “Яловичина”, “Антиклімакс” і “Шиzотерапія”. Тепер ось – “Гальманах”. Що можна прочитати й так: “Гальма – нах!” Або ж вибрати назву на свій розсуд (у спеціальному розділі “Додаткові назви” їх досить широкий асортимент, із якого: “Тиць”, “Капець”, “Бе-ме”, “Банзай”, “Ого”, “Іще”, “Йєті”, “Атас”, а також такі філологічно вишукані й випещені, як “Їдьмо, відьмо”, “Чари на яничари”, “Рухопис” чи “Сексі-кола”). Власне, книжка і є “переважно про те, як дві сексуальні самотності, нарешті, зустрілися, або навпаки”.

І в цій новоявленій книжці Жолдак залишається вірний собі. Тобто плюсів, як і полюсів, у “Гальманасі” багато. В усякому разі більше, ніж мінусів. Насамперед це динамічність сюжету, викликана тією ж таки легкістю письма. В одному з інтерв’ю автор зізнався, що в основі його текстів незрідка лежать історії, розказані друзями чи знайомими. І в текстах відчуваються їхні специфічні інтонації, помножені на Жолдакову іронію, що криється в особливій стилістичній організації тексту. Стиль Б.Жолдака – це виправдане матеріалом порушення норми. Дуже часто критики (як от Т.Кознарський чи М.Рябчук) зводять це порушення головно до суржику, проте шизотерапевт Жолдак не займається фотографічною фіксацією мови простолюду, механічним перенесенням вербального потоку вулиці в художній простір. Він витворює окрему мову, і в кожного його персонажа вона своя: ніколи в Жолдака не буде двох мовно однакових військових, зеків, художників чи студентів. Нагадаю, що колись модна постмодерністська шизоїдація письма в тому, зокрема, й полягала, щоб виділити з рідної мови свою особисту “іноземну”. Навіть книжка про це солідна була – “Шизо і мови” Л.Вольфсона. Монологи жолдаківських персонажів і просто актантів (бо персонаж – діє, а актант про дію лише оповідає) – це їхній досвід, пропущений через приватну мовну призму Жолдака-шизотерапевта. В “Гальманасі” серйозніше і найяскравіше це втілено в присвяченій Любі Задніпровській оповідці “Тетрафонія”, де промовляє налякана, а отже, позбавлена логічної зв’язності й наближена до хворої (сиріч – хвороблива) свідомість.

Як і в більшості своїх попередніх книжок, у “Гальманасі” Б.Жолдак залишається оптимістом, що властиво в сучасній нашій прозі лише великим життє- і людинолюбам. Переважна більшість його текстів закінчується щасливо: дві сексуальні самотності знаходять одна одну, ?валтівники дістають заслуженим по заслуженому, а в повісті “Скарб”, яка закінчує книжку, сексуальні й не дуже сексуальні самотності знаходять іще й заявлене в назві твору. Причому – кожна своє…

Третій плюс, на якому хотілося б зупинитись, також достатньою мірою знайомий читачеві Жолдака як невід’ємна риса його творчості. Це схильність автора до абсурдизації (насамперед – мовлення персонажів, рідше – життєвих ситуацій, які через абсурд видаються неймовірними, а отже, й нежиттєвими, тобто, за термінологією радчасів, – умовними). Старий партійний маразматик скаржиться на те, що велетенський портрет партійного вождя на стіні будинку застує йому сонячне світло, тоді як дід – цілковито сліпий (“Ґудзик в нікуди”). Солідний італійський Вінченцо, вбраний лише в краватку, серед вулиці щось верещить своєю “нерозбірливою” мовою й кидається рачки на людей, лунко гавкаючи (“Чому не Поцдам”). Скандальний пасажир, який цілу зупинку істерично волає, щоб його випустили, бо вскочив не в той тролейбус: теж звичка – вскочити, а тоді питати, який це маршрут (“Тролейбус в оповідання”)… І в кожного з персонажів – своя особлива мотивація, суто комічна “нелогічна логіка”, розкривши яку, губиш межу між правдою життя та правдою абсурду, провалюючись у майстерно підлаштовану автором пастку, назва якій – абсурд життя.

Чи не єдиний мінус “Гальманаха”, як, зрештою, і всієї творчості Богдана Жолдака, – це критична густота мовних казусів (із відповідною ж орфографією) та скупчення в одній книжці текстів спільної тематики. Воно дещо втомлює, тож багато Жолдака за один раз не вчитаєш. Утім, це радше проблема читача. Котрому, як гурманові, має бути відомо, що самі тільки спеції ніхто не вживає. Їх додають до страви. А стравою в цьому випадку може служити наша мерзенна преса, що з неї Богдан Жолдак як колекціонер вирізок черпає для своїх текстів різноманітні цікавини і з якої в міру творчих сил шляхетно знущається.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Артвертеп)

Богдан Жолдак. ГАЛЬМАНАХ.- К.: Факт, 2007. – 248 с.

Богдан Жолдак – прозаїк, кіносценарист, драматург, представник течії «Нова хвиля».

Коротка анотація на обкладинці книги рекомендує письменника як «батька українського чорного гумору. А також білого і дебілого». Рецензована книга – це збірка дуже коротких оповідань про наше сучасне життя-буття. Кожне оповідання – це маленька трагікомедія. Об’єднує героїв СЮРЖЕТІВ (усі слова, виділені великими літерами, належать авторові книги і взяті з розділу «Додаткові назви» - Т.Д.) тема сексуальної самотності. Кожна ВЕРСІЯ СТЬОБ-СТОРІ має свій ФАВОР. ... [ Показати всю рецензію ] Як правило, є герой і героїня. Події розгортаються винахідливо, але основні моменти схожі : зустріч випадкова, або невипадкова, ЗАМАНУХА з боку героя, ЗАМОРОЧКА героїні, стандартний набір рухів героя – ЗА ЛИТКУ…ЗА ЦИЦЬКУ…УСІ ПАДАЮТЬ…отака ІНФОРМАГІЯ! Це, я так розумію, трагедія! Для прикладу, СЮРЖЕТИ декількох оповідань. «Тетрафонія» - зґвалтує чи не зґвалтує? – ось в чім питання, яким переймається читач аж до самого фіналу. На цей раз обійшлося – «А я з пекла видралася; а тут уже пішли потоки життя суцільного, райські кущі, тут вже інший вимір пішов, тут уже не для маніяків, інший потік пішов, і я подумала: вискочила».

Оповідання «Зеленаве» мало не закінчується бідою, та стала в нагоді випадкова жінка, що не побоялася заступитися, та ще й кропива допомогла, «виявилася не по сезону лютою».

А от «Кролі поїдять» - героїню було зґвалтовано, але помста в НАТУРІ не забарилася: бензин, підпал і НАТЮРЛІХ, головному кривднику КАПЕЦЬ!

А де ж комедія, або хоча б якийсь натяк на неї? Виходи з того СЕКСІ-КОЛА автор пропонує різні: ЇДЬМО, ВІДЬМО, ШВИДКО, ЩЕ! ( це коли героїні самій хочеться сексу на ХАЛЯВУ – «Джазова Леся», «Do you speak (Ду ю спік)», або ВІДЧИНИ! ҐВАЛТ! ХАЛЕПА!(це коли героїня не хоче сексу).

Ще одна новорічна історія кохання, що не відбулося («Ідея незримого авта») – зустріч починається з аварії, таксист виявляється нормальною людиною, не маніяком, пасажирка зі своїм особистим горем, але життя не вигадує нічого, окрім банального – «І, вискочивши в завірюху, зникла». Треба думати, зникла назавжди. А могло скластися щасливо!

Найбільше надається до визначення чорного гумору оповідання «Страшненький суд». Отут усі його позначки: і форма (щось гоголівське!), і манера оповіді – через тріо сусідок, що стрілися біля колодязя, та й сама історія – знову ж таки зґвалтування ( ну як без нього!), і трагікомічна помста. «Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами…» - не історія, а БОМБА!

Гумор як такий найбільше присутній у лексемах, які автор вигадує із щедрістю творця і майстра, починаючи з назв: той же «Гальманах», «Афтер его», «Чому не поцдам».

На питання, що заважає героям оповідань бути щасливими, автор відповіді не дає.

Що лишається читачеві? Пропоную компіляцію вибраного з РУХОПИСУ: ЦЕ МОЖНА читати, бо на все свій час, ЧАС НА ДЖАЗ, на ДРАЙВ, на БРЕХИ, на СТОП-СТОРІ і на СТЬОБ-СТОРІ. І поки МУЗА хворіє на ВІРУС, ЗАКОНИ НІГ диктують ПОСТРИБ, ЗДВИГ і АТАС, а насамкінець, НАШАТИР, аби швидше прийти до тями!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Сняданко (джерело: Львівська газета)

Нова книга гуморесок у фірмовому стилі Богдана Жолдака вже з обкладинки готує читача до чергової порції “чорного, білого і дебілого” гумору, засновником якого в сучасній українській літературі вважають письменника.

Богдан Жолдак. Гальманах

Кожна з цих історій абсурдна, фантасмагорична, але водночас переповнена деталями актуальної і ще зовсім недавньої дійсності, і саме таке поєднання часто створює комічний ефект. Сюжет одного з оповідань –типовий для збірки. Сільська вчителька англійської мови ловить попутку, а на запитання про ціну, водій лише невизначено відповідає: “Домовимося”, і за якийсь ... [ Показати всю рецензію ] час звертає з траси на лісову дорогу.

Завозить пасажирку в густі хащі та виймає з багажника простирадло й косу. Як зрозуміла його вчителька – питання зайве. Але виявляється, водій просто хотів, аби вона накосила трави його кролям. У такому ж стилі відбуваються побачення й інших героїв книги: продавців-аматорів, натурниць і маніяків, викладачів “вишів” та інших вигаданих Богданом Жолдаком персонажів, до болю схожих на тих, яких зустрічаємо щодня на вулицях.

Наталя Сняданко

[ Згорнути рецензію ]