Антон Санченко : Левантійські канікули : повість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Барабука (джерело: Якабу)

Письменник і моряк Антон Санченко у своїй першій дитячій книжці «Левантійські канікули» відправляє героїв-восьмикласників на кілька місяців у плавання. Капітан суховантажного судна погоджується взяти в рейс сина із приятелем і дає їм можливість попрактикуватися в усіх суднових спеціальностях. «Таврія» спускається Дніпром у Чорне море, навідується до Азовського, тоді йде Мармуровим, Егейським, Іонічним морями в Адріатику. Неспішно викладаючи енциклопедію судноплавних хитрощів у дусі Жуля Верна понад половину книжки, автор врешті закручує детективний сюжет. Сергій із Денисом ув’язуються в розслідування ... [ Показати всю рецензію ] й починають нагадувати героїв славнозвісних «Тореадорів із Васюківки». А під кінець на них чекає справжнє випробування. До речі, цю книжку легко можна вписати й у кілька інших граф Читацького бінго, адже це літня книжка із сонячною обкладинкою про неймовірну пригоду, з елементами детективу, а головними героями є діти (ну гаразд, не діти, а підлітки).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ZhuText (джерело: ZhuText)

Антон Санченко. Левантійські канікули

Київ: Темпора, 2014. – 312 с.

Автор. Антон Санченко (1966 р., Херсон-Київ, Україна) – письменник, перекладач, видавець, а також моряк.

Книжка. Повість «Левантійські канікули» вирізняється серед українських прозових творів для підлітків своїм жанром – це мариністика. І власне з цієї перспективи текст не дилетантський, адже автор – професійний моряк. До слова, це вже дев’ята книжка письменника, проте перша дитяча. Її назва загалом й окреслює сюжет повісті – канікули двох восьмикласників на вантажному судні «Таврія» вздовж берегів Леванту. Подорож починається ... [ Показати всю рецензію ] від Дніпра, а далі – велике плавання по Чорному, Азовському, Мармуровому, Егейському та Іонічному морях. Географічний та історичний екскурс доволі насичений: портові міста Туреччини, Росії, Греції, Італії. Ще однією особливістю, і мабуть найважливішою, є морська термінологія, детальні описи обов’язків всіх членів екіпажу, їхнього щоденного побуду, а також багато технічних характеристик судна (для зручності більшість термінів винесено у словник-записник одного з головних героїв). Також читач отримує чітку інструкцію із зав’язування морських вузлів, може вивчити й азбуку Морзе тощо. Як приємний бонус – у тексті багато жартів, моряцьких байок, корабельних історій. Проте автор не виправдає сподівань тих читачів, які хотіли б отримати справжні морські пригоди (хоча наприкінці повісті екстремальні ситуації таки трапляються), але на це маємо обґрунтування самого автора, який заявляє, що важливо цінувати життя таким, яким воно є насправді – не завжди пригодницьким; зрештою, люди очікують пригод від «моряцьких» книжок, проте саме море люблять за його одноманітність, спокій та розміреність.

Номінація. Повість увійшла до довгого списку «Дитяча книжка року ВВС-2014».

Вік: 11+

«Той не моряк, хто не вміє обрати цікавої книжки на майбутній рейс…»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгеній Станісевич (джерело: INSIDER)

Не так роман, як дещо "охудожнений" нон-фікшн, але ж про що: про торгове судноплавство і як воно ще не вмерло, про моряцький раціон і непросте, але карколомно-іронічне життя на кораблі, про історію і географію, врешті, про особливу породу людей – останніх морських вовків, українських, усіма майже забутими і тим ще особливішими.

Денис і Сергій потрапляють на судно, але не для того, аби відбувати пригоди – це не "Мобі Дік" чи "Діти капітана Гранта", це радше розважливі Соєр і Фінн, які влаштувалися гідами-посередниками, а з метою провести нас нутром: і корабля, але й усієї галузі також. У морський ... [ Показати всю рецензію ] круїз читач, може, відразу і не кинеться збиратись, але морську романтику гарантовано полюбить. Знову.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Батурин (джерело: Буквоїд)

У підлітковому віці хлопчики часто мріють про море. Причому в тих, кому не поталанило народитися у приморських містах, ці мрії часто-густо живляться мистецтвом: саме з фільмів і книжок взнають вони про моря й океани, про далекі морські походи й ризиковані експедиції, про мирні судна й військові кораблі, а потім пристрасно мріють про дальні мандрівки й нечувані пригоди. А різні морські слівця: "галс", "гюйс", "грот", "бізань", "стаксель" — видаються їм найчарівнішою музикою в світі.

Героям повісті Антона Санченка "Левантійські канікули" Денисові Мамуту й Сергієві Ватаманюку, звичайним школярам, ... [ Показати всю рецензію ] котрі теж марили про дальні плавання, поталанило: під час літніх канікул вони потрапляють на справжнє судно класу "ріка-море" практикантами (весь екіпаж називає їх "кадетами") й вирушають у рейс. Їхнє судно з Дніпра виходить у Чорне море, йде до Туреччини, потім опиняється в Азовському морі, знову в Чорному, проходить проливи, Егейське та Іонічне моря й опиняється в Адріатиці. Тут корабель разом із екіпажем втрапляє до такої халепи, що капітан приймає рішення рятуватися втечею — без грошей і документів. На зворотному шляху зненацька вся команда непритомніє в результаті важкого захворювання, і друзям нічого не залишається, як прийняти командування величезним сухогрузом-контейнеровозом "Таврія" й спробувати привести його у найближчий вітчизняний порт, при тому намагаючись лікувати членів екіпажу. Хотіли пригод — будь ласка. І, попри всі негаразди, кінець кінцем мандри завершаться успішно.

Взагалі-то словники пропонують називати такі судна "суховантажами", "суховозами", а деякі їхні різновиди — балкерами, але автор, у не такому вже далекому минулому — професійний моряк, уперто дотримується терміну "сухогруз", маючи на це якісь свої професійні резони, і читачеві доведеться з тим змиритися. Морської термінології в книзі зустрінеться чимало, — без неї не обійтись , розповідаючи про плавання, — але автор вводить її поступово: наприкінці кожного розділу наводиться фрагмент записника Дениса, куди новоявлений кадет занотовує всі морські слівця, котрі взнав за день та їхні тлумачення, а разом із героєм їх починає розуміти та запам´ятовує й читач. Звісно, ані галсів, ані стакселів там немає, бо не на вітрильнику ж пливуть друзі, а от схеми зав´язування найпоширеніших морських вузлів — є, і навчитись їх в´язати зуміє практично кожен.

Уже сама назва повісті — "Левантійські канікули" — дає зрозуміти читачеві, що події відбуватимуться в Східному Середземномор´ї, бо назва Левант, поширена в Європі з ХV століття, походить з давньої французької й означає країни басейну Середземного моря. що лежать на Схід від Італії. Сам твір має практично всі ознаки пригодницької літератури: є позитивні герої та злодій, низка гострих ситуацій, що змінюють одно одну, події відбуваються в різних морях та різних країнах. Хіба що злодій, чиї дії призводять до критичних наслідків, є персонажем другого плану, і виглядає, чесно кажучи, не так підступним чи підлим, як комічним , а іноді навіть і недостатньо прописаним, пласким та схематичним. Чи, може, герої, не маючи достатнього життєвого досвіду й сприймаючи його другорядною фігурою, не розгледіли в ньому пропащого негідника?

Композиція повісті лінійна, всі події описані в хронологічному порядку, як і відбуваються — від знайомства до завершення пригоди. Оповідь прикрашена різними морськими історіями та цілою купою інформації про моря: про течії, країни, що лежать на узбережжях чи були там колись, як от Боспорське царство, про судна й розпорядок на них: де знаходиться бак, що таке рей і скільки триває вахта стернового. Усе це не здається надмірним: читач разом із героями занурюється в світ мореплавців і взнає багато нового. Вводячи героїв та читачів у курс морської справи, автор вдається до відступів від оповіді, як правило — дуже доречних, от хіба що історія легендарного капітана Соляника видається занадто дорослою для цієї книжки, але, з іншого боку, хіба залишилися табу в часи тотального Інтернету? Місцями текст делікатно перегукується з іншими творами: то зі старим фільмом про золотий годинник капітана Енріке, то з класичним "П´ятнадцятирічним капітаном", інколи — з комічним романом "Ай гоу ту Хайфа!", але зовсім трішечки, не впадаючи в епігонство чи просте наслідування.

Єдине, що викликало дискомфорт, — недостатньо прописаний епізод, коли хлопці героїчно вирішують проблеми: самотужки кермують судном і рятують хвору команду; триває це кілька днів, а в автора опис вийшов поспішним начерком. Хоча це — кульмінація повісті, й напругу в читача варто було би потримати.

Герої повісті — звичайні на перший погляд школярі, досить далекі від уявного ідеалу: можуть і побитися, і нахуліганити, й навіть, коли за бійку викличуть до школи батька, привести абсолютно сторонню людину! Та, опинившись на судні в команді дорослих моряків, вони проявили себе досить гідно, старанно пізнаючи морську справу, хоча, без "залетів", в тому числі — зарубіжних, звісно, не обійшлося...

Стиль автора вільний та розкутий, повість читається легко, на одному диханні. А.Санченко не переобтяжує текст громіздкими й складними синтаксичними конструкціями, пише просто й дотепно, і це йде повісті на користь.

Колись було заведено позначати цільову аудиторію книги: "для молодшого шкільного віку", "для середнього"... "Левантійські канікули" А.Санченка адресовані підліткам і, цілком ймовірно, будуть читачеві цієї вікової категорії дуже цікавими: пригоди-то відбуваються не хтозна коли у Середньовіччі, а в наш час і з хлопчиками, схожих на котрих повно і в класі, й у дворі! А це означає, що і на читача може щось таке цікаве чекати.

Спробу автора книг для дорослого кола читання Антона Санченка написати книгу для підлітків варто визнати вдалою. Саме такої літератури для підлітків зараз і бракує: написаної легко, цікаво, зі знанням справи; котра без зайвої нав´язливої дидактики вчить читача бути розумним, порядним і сміливим. Гадається, хлопчикам варто читати такі книжки. У всякому разі, своєму онукові-підлітку автор цих рядків "Левантійські канікули" А.Санченка вже придбав.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владислав Івченко (джерело: Літакцент)

Як влаштоване торгове судноплавство в Україні (станом на пізні 1990-ті)? Хто і як ходить українськими річками та міжнародними морями? Як в’язати вузли з мотузок і який вид вузла до чого пасує? Як кораблі розходяться у морі? Чому Київ був столицею радянського рибальського суднобудування? Як гуляли китобої в Одесі? Чим по понеділках годують моряків? Як різна городина називається турецькою і чому моряки люблять перечікувати шторми біля Греції? Відповіді на ці й десятки інших питань щедро надані в «Левантійських канікулах», черговій книжці Антона Санченко, що вийшла у видавництві «Темпора». Хоч я ніколи ... [ Показати всю рецензію ] не був на вантажному кораблі і з Сум до найближчого порту дуже далеко, але читалася мені книга легко й захоплювала неабияк. Бо це справжня виробнича поезія.

Особливості ж української економіки такі, що для її опису потрібна не поезія, а сатира, або економічний детектив із політичним трилером. Де підмазати, кому дати на лапу, як потрусити пухом на рильце, як розпилити та подерибанити, кому і скільки відкотити, куди вивести і де перевести в готівку, як заплатити, щоб усе порішать з органами, а потім почати те саме з початку. На цьому обігу стоїть левова частка української економіки і поезія тут дійсно недоречна. Але ось трапляються галузі, де все (станом на пізні 1990-ті), ще не зведено до схеми «розпил-відкат-занос», де люди надають реальні послуги, поважають свою працю і самих себе. Читати про такі галузі і людей, які в них працюють, дуже цікаво. Тим паче, що автор явно в темі: якщо вже сказав, з якого борту мусить бути зелений вогник, то так воно і є.

Кожна осмислена і не вражена корупцією діяльність людей – цікава. Пам’ятаю, як із великим задоволенням прослухав тригодинний монолог про тонкощі виробництва та реалізації скляних банок. А моряцька ж справа – це ще й пригоди, нові країни, постійні мандри. Романтична професія, хоча виявляється, що частенько моряки все плавання борються з корозією шляхом постійного фарбування, а при заході у порт не ідуть далі першого ж генделика з вином (але про базар не забувають ніколи). Навіть у цьому нехтуванні туристичними принадами є якась своя романтика. Ну, й саму книгу написано легко і з гумором. Читати її, це не відбути вахту у машинному відділенні серед рокоту дизелів, а стояти на капітанському мостику, попивати компот (справжні моряки попивають чай, але нам, суходільним, можна й компот) із кухлів і дивитися на стаю дельфінів попереду.

Є, щоправда, два недоліки, які дещо заважають поставити «Левантійським канікулам» тверду п’ятірку (оцінка теж із кінця 1990-х, а не по теперішній 12-бальній шкалі). Якщо читач, який придбав книгу Антона Санченка, ще й читає автора у фейсбуці, то він буде досить розчарований. Бо з’ясує, що багато цікавих записів з фейсбуку перекочували до книги. І про Соляника ми читали, і про те, що в Туреччині майже не крадуть, і про багато іншого. Бувають книги, які зібрані з дописів у фейсбуці, але «Левантійські канікули», здається, спочатку були написані єдиним текстом, потім викладені десятками, якщо не сотнями, записів у фейсбуці, а потім, нарешті, вийшли книгою. Можливо, автору несила було чекати, коли ж книга вийде у світ, і він вирішив ознайомити з нею читача, не чекаючи милості від видавництва. До речі, у самих «Левантійських каникулах» є шматок з наступної книги Антона (перекладу записів португальського мореплавця). Схоже, автор вирішив, що «Канікули» мусить потягнути за собою у світ нову книгу. Може, так і станеться.

Якщо вторинність «Левантійських канікул» буде відчута лише читачами Антона Санченка у фейсбуці, то їх недолугість у вигляді роману, здається, буде помітна геть усім. Бо ж насправді, ніякого роману немає. Головні герої, живі не більше, аніж персонажі з текстів підручника з іноземної мови. Денис та Сергій потрібні лише для того, щоб ходити по кораблю і ставити зручні запитання членам екіпажу, які розкажуть їм про всі тайни окремого судна, всієї галузі, а також країв, які вони пропливають. Другорядні герої живіші, бо, здається, мають реальних прототипів, але й вони майже не виходять за рамки балакаючих голів, які подають історичні факти, морські байки, географічні данні та іншу інформацію. Хоч якось сюжет починає працювати лише в самому кінці книги, коли «Таврії» загрожує арешт. Але автору настільки противні ті махінації, що він згадує про них дуже поверхнево, показово не хоче занурюватися в деталі. Натомість робить майже казковий фортель зі стріляючими мідіями, віддавши корабель посередині Чорного моря в руки недосвідчених хлопців, які багато чого почули і запам’ятали. Все закінчиться гепі-ендом, інакше в Санченка й бути не може. Але здається, що краще було б назвати книгу «Куди і як ходять українські кораблі» і написати її в стилі науково-популярної книжки. Тоді можна було би додати до тексту більше фотографій і креслень про кораблі та географію, що пасувало би значно більше, аніж наявні малюнки сумнівно гумористичного штибу. Можливо, автор не наважився на це, оскільки його жанр (досить популярний у світі) в Україні досі шкутильгає на дві ноги. А може, видавництво потребувало саме роману. В результаті хорошого роману в українській літературі не додалося. Натомість, хороша книга таки вийшла, бо не дуже вдала форма «Левантійських канікул» не може переважити їх цікавого змісту.

На кораблях дуже ретельно відбирати книжки у довге плавання. «Левантійські канікули» відбір би не пройшли, бо читаються надто швидко. Ще і до першого порту не дійшов, а вже прочитав. Ще й байки з книжки всі моряки добре знають. У індустрії вантажоперевезень так не прийнято. Ну, а якщо ви на суші, то читайте і насолоджуйтеся, від відкриється новий світ.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2015/03/05/v-industriji-vantazhoperevezen-tak-zavedeno/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Христина Содомора (джерело: Читомо)

Антон Санченко. Левантійські канікули

Київ: Темпора, 2014. – 312 с.

Автор. Антон Санченко (1966 р., Херсон-Київ, Україна) – письменник, перекладач, видавець, а також моряк.

Книжка. Повість «Левантійські канікули» вирізняється серед українських прозових творів для підлітків своїм жанром – це мариністика. І власне з цієї перспективи текст не дилетантський, адже автор – професійний моряк. До слова, це вже дев’ята книжка письменника, проте перша дитяча. Її назва загалом й окреслює сюжет повісті – канікули двох восьмикласників на вантажному судні «Таврія» вздовж берегів Леванту. Подорож починається ... [ Показати всю рецензію ] від Дніпра, а далі – велике плавання по Чорному, Азовському, Мармуровому, Егейському та Іонічному морях. Географічний та історичний екскурс доволі насичений: портові міста Туреччини, Росії, Греції, Італії. Ще однією особливістю, і мабуть найважливішою, є морська термінологія, детальні описи обов’язків всіх членів екіпажу, їхнього щоденного побуду, а також багато технічних характеристик судна (для зручності більшість термінів винесено у словник-записник одного з головних героїв). Також читач отримує чітку інструкцію із зав’язування морських вузлів, може вивчити й азбуку Морзе тощо. Як приємний бонус – у тексті багато жартів, моряцьких байок, корабельних історій. Проте автор не виправдає сподівань тих читачів, які хотіли б отримати справжні морські пригоди (хоча наприкінці повісті екстремальні ситуації таки трапляються), але на це маємо обґрунтування самого автора, який заявляє, що важливо цінувати життя таким, яким воно є насправді – не завжди пригодницьким; зрештою, люди очікують пригод від «моряцьких» книжок, проте саме море люблять за його одноманітність, спокій та розміреність.

Читайте також: Левантійські канікули: морські пригоди й експрес-курс для салаг

Номінація. Повість увійшла до довгого списку «Дитяча книжка року ВВС-2014».

Вік: 11+

«Той не моряк, хто не вміє обрати цікавої книжки на майбутній рейс…»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Троскот (джерело: Тиждень)

Про головні тенденції в українській літературі 2014-го


Матеріал друкованого видання
№ 1 (373)
від 15 січня


На минулий рік озиратися складно в будь-якому сенсі. Бо він був справді насичений надважливими для України подіями, відкриттями на рівні громадянського суспільства й особливо емоціями. Не оминув емоційних надмірів і культурний рік, а вужче – літературний. Проте намагання зрозуміти причини й наслідки письменницьких та читацьких емоцій – то тема окремої розмови, а поки що більше зосередимося на цікавих книжках 2014-го.

У центрі всіх вітчизняних літературно-критичних рефлексій, ... [ Показати всю рецензію ] поза сумнівом, перебував роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Вдала видавнича піар-кампанія, спраглий добротної прози читач і якісний психологічний ретро-твір зробили свою справу: пристрасті довкола оцінок критиків, номінувань на премії та читацьких відгуків не вщухали майже півроку. Власне, вони й надали опуклості багатьом болячкам вітчизняного літературного процесу – від банальної заздрості до нездатності окремих критиків порозумітися з жанрами й критеріями. Проте сам роман «Фелікс Австрія» через це не змінився, він залишився тим самим якісним романом європейського рівня, текстом, який приємно читати й не соромно пропонувати «на експорт». Біда з ним єдина: він такий один за рік. Або й за два. А тим часом український читач, схоже, давно переріс свого спів­віт­чиз­ни­ка-письменника й цілком справедливо прагне отримувати як мінімум по кілька романів за сезон, а не один за два-три роки.

У центрі всіх вітчизняних літературно-критичних рефлексій, поза сумнівом, перебував роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія»

Значно менше уваги привернув історичний роман Галини Пагутяк «Магнат». Його читачі – це насамперед віддані цінувальники прози львівської письменниці, проте, на жаль, книжка не привабила ширшого загалу. Хоча в «Магнаті» маємо справу не тільки з добрим літературним письмом, не тільки з докладним опрацюванням епохи (обидві ремарки стосуються й згадуваного твору Софії Андрухович), у якій перебувають герої: політичний і культурний діяч початку XVІІ століття Ян Щасний Гербурт із Добромиля та волинський шляхтич Северин Никловський, який закриє першому очі й продовжить оповідь від свого імені. Проте найбільша приваба роману Галини Пагутяк у його екзистенційності, в тому шляху, тих змінах, що їх переживають і усвідомлюють герої твору та читач, сторінка за сторінкою ведені вмілою рукою письменниці.

Наче на підтвердження того, що піар і гучне ім’я нині в літературі визначають багато, коли не все, залишивсь абсолютно не поміченим критиками й читачами дебютний роман Лілії Черен «Марта»: видана у форматі «жіночої прози» книжка, яка приховує під палітуркою значно більше, ніж типовий зразок жанру. Бо ж її авторка – історик за фахом, яка зі знанням справи спробувала відтворити побут Києва 1918–1934 років, що слугує тлом для доволі нетипової, «некласичної», як на масову літературу, жіночої долі. Тому маємо історичний жіночий роман, текст котрого претендує (цілком справедливо) на щось вагоміше, ніж «масліт», як його уявляє собі послідовний читач. Не обговорюватимемо нині «Марту» детально, однак запам’ятаймо ім’я авторки: вона ще може приємно здивувати нас новими книжками.

Розвиваючи тему популярного у 2014-му історичного роману, згадаємо книжки Андрія Кокотюхи «Київські бомби» (про події 1907 року) та «Справа отамана Зеленого» (канвою сюжету є визвольна боротьба 1919-го), а також Василя Шкляра «Маруся» (той-таки 1919-й). Власне, щодо них не виникає жодних сумнівів у оцінюванні якості (попри перебування творінь і одного, й другого в топах продажів і наявність армій прихильних читачів). Єдина ремарка: якщо проза Андрія Кокотюхи від роману до роману (а йдеться вже про чотири десятки книжок!) підтверджує тенденцію до якісного зростання, то Василь Шкляр у своїй історичній прозі дедалі більше схиляється до історичних фантасмагорій і доволі викривленого трактування реалій. Стилістика при цьому залишається майже незмінною з часу нашумілого «Чорного ворона».

Читайте також: Книжки про минуле

Значно менше пристрастей традиційно вирує довкола поезії. Абсолютними лідерами успіху торік був «жіночий десант»: «Катівня. Виноградник. Дім» Катерини Калитко, «373» Маріанни Кіяновської, «Ос» та «Аз» Ірини Шувалової, «Тінь у дзеркалі» Катерини Міхаліциної, «Гронінгенський рукопис» Ірини Старовойт, а також поетичні збірки Олени Максименко, Олесі Мамчич та Олени Степаненко. Дещо відійшли в тінь нові збірки знаних авторів: Василя Герасим’юка («Кров і легіт») та Миколи Воробйова («Скринька з прикрасами»). Схоже, причинами стали їх випуск у зовсім не першорядних видавництвах та неактивне фігурування самих авторів у публічному житті при відсутності в соцмережах, які нині є чи не останнім аргументом фізичного перебування людини в часі й просторі. Від місця видання, виявляється, залежить не тільки рівень друку, а й поінформованість читача про книжку, нерідко навіть банальна наявність її в книгарнях. На жаль, 2014-й став для української літератури роком не тільки розмаїття доброї поезії, а й великої втрати: в його останні дні від нас пішов Олег Лишега, чи не найгармонійніша з усіх знаних мені творчих особистостей і чи не найяскравіший поет сучасності. Власне, геній, який жив і мислив десь на межі людського буття й космосу.

Література для дітей традиційно пістрявіла палітурками нових видань, проте вирізняються з-поміж них небагато. Бо ж чекання на добротну вітчизняну дитячу літературу приблизно рівнозначне читацькому прагненню до якісної дорослої прози. Суттєва відмінність хіба в тому, що маленькі книголюби швидше змінюють свої інтереси, банально виростаючи, і ми можемо фіксувати мало не читацьке покоління, повз яке щороку проходять світоглядно важливі речі. І жодна з безлічі чудово перекладених зарубіжних книжок не заповнить цієї прогалини. Хоча кілька видань для дітлахів згадати таки варто.

Насамперед це дуже своєрідна проза знаної серед читачів і критиків київської письменниці Галини Ткачук. Торік вийшла у світ її повість «Вечірні крамниці вулиці Волоської», в якій авторка пропонує власний міф про Київ із його чарами та про біду, яка може спіткати всіх, коли останні буде викрадено. Про щось, що ми маємо, і вважаємо, ніби воно належатиме нам завжди, хоча це неправда, як каже читачам один із героїв повісті. «Вечірні крамниці…» зацікавлять людину будь-якого віку: молодші більше зосередяться на детективно-приго­д­ницькій складовій книжки, а старші намагатимуться збагнути філософське наповнення. Одначе й ті, й ті вкотре насолоджуватимуться добірним стилем письменниці.
Доброю традицією давно стало видавати продовження книжок для дітей, і це дає змогу утримувати читацьку цікавість (бо ж завжди важливо знати, що далі). Наприкінці 2014-го таким виданням потішив читачів Сергій Оксеник, випустивши останню частину трилогії пригодницької фантастики «Лісом, небом, водою» із підзаголовком «Інженер». Нові пригоди Чудового Чудовиська, яке полюбилося хлопчикам і дівчаткам завдяки двом попереднім книжкам, запропонував Сашко Дерманський у «Чудовому Чудовиську і Поганому Поганиську», а Мар’яна й Тарас Прохаськи видали наступну частину оповідей про неймовірно симпатичну родину кротиків, запропонувавши своїм героям нові пригоди в казковому детективі «Куди зникло море».

Читайте також: Премійована література. Якими нагородами вшановують письменників в Україні

Володимир Аренєв, один із найкращих українських фантастів, запропонував у 2014-му підліткам повість «Душниця», в основі якої намагання головного героя розслідувати життя власного дідуся, хоча це тільки привід до розмови на вічні теми, як воно й заведено в якісному фентезі. Твір написано легко й доступно, до того ж наповнено мудрими міркуваннями й непростими ситуаціями, складним життєвим вибором і, як наслідок, проблемою дорослішання. Саме те, що треба сучасному тинейджерові.

Книжкою, що не спонукає читача-підлітка до роздумів про сенс життя, зате запропонує пригоди, до того ж морські, є «Левантійські канікули» Антона Санченка. Критики й читачі нерідко морщать носики, гортаючи найновіше творіння українського літератора-мариніста: мовляв, і динаміки тексту не дотримано, і про своїх героїв автор згодом забуває, зосередившись на моряцьких побрехеньках, і перенасичення термінологією заважає сприйняттю тексту. Однак для тих юних читачів, котрих цікавлять насамперед різні цікавинки й технічні деталі, книжка виявиться несподівано радісним (бо рідкісним), як на вітчизняне письменство, подарунком. Зрештою, ідеться про першу спробу письма для підлітків від автора, який досі творив тільки для дорослих.

Про книжки – хороші й різні – можна говорити ще багато, тому пропонований огляд аж ніяк не претендує на всеохопність і вичерпність. Він хіба що вказує на основне: розмову про нашумілу нині проблему не-читання (і дорослого, і дитячого) варто починати із проблеми наявності (а в нашому випадку швидше відсутності) достатньої кількості книжок, під палітурками яких направду якісна література. А саме її я і бажаю всім нам у щойно розпочатому 2015 році.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Чернишенко (джерело: Барабука)

Антон САНЧЕНКО. Нариси бурси: оповідання. – К.: Електрокнига, 2010. – 302 с. – (Серія: Бібліотека піксельних книжок).
Антон САНЧЕНКО. Левантійські канікули. – К: Темпора. – 2014. – 312 с.

Прихід «дорослого» письменника в дитячу літературу часто веде до появи непересічних чи знакових творів. Прикладів є безліч, від «Панни квітів» Валерія Шевчука і до дитячих детективів Андрія Кокотюхи чи «Хто зробить сніг» Тараса Прохаська. Тож і від появи першої дитячої повісті Антона Санченка можна було сподіватися чогось нового й цікавого, особливо тому, що мариністів у сучукрліті не так і багато.

lk1«Левантійські ... [ Показати всю рецензію ] канікули» видані «Темпорою» добротно й цікаво, як уже повелося в цього видавництва. Фірмова «пухка» обкладинка, яка навіває думки про подорожі й пригоди, а всередині – мапи мандрів Середземномор’ям.

Зачин повісті традиційний: двоє хлопчаків, які посварилися на рівному місці й разом ускочили в халепу, а тоді вже заприятелювали. З метою «перевиховання» обидвох шибайголів і бере на борт капітан Ватаманюк – батько одного зі штрафників. Отже, ця «шкільна» частина повісті насправді існує суто для того, щоб обґрунтувати появу двох підлітків на судні, що йде Дніпром у Чорне, а потім і Середземне море. Тож і говорити про неї довго нам ні до чого.

«Моряки – це хлопчики, дитячі мрії яких збулися. Це не так вже часто з чоловіками трапляється. Хіба що льотчики ще й пожежники можуть цим похвалитися. Тому й дитинство оце, непригноблене примиренням з так званим “дорослим життям” […], іноді з моряків хлище через край»

Потрапивши на «Таврію», Денис і Сергій опиняються в ролі стажерів, по черзі потрапляючи до різних членів екіпажу й опановуючи премудрості всіх потрібних на судні професій. Проплисти пів-Європи й урешті навіть самим порулити пароплавом – хіба це не мрія кожного хлопчака? Ну, не знаю…

Про сюжетні ходи та адресність книжки вже писали. Я хочу наголосити на тому, що, пишучи дитячу повість, автор залишається вірним собі та своєму «фірмовому» стилю невимушеної розмови з читачем. Оповідач виступає у книжці особою, важливішою за всіх персонажів, він жартує з читачем, травить моряцькі байки і з насолодою описує технічні тонкощі функціонування торгового судна. Звісно, за це публіка й любить Санченка. Ось лише, на мою думку, саме цей стиль оповіді перетворює «Левантійські канікули» на ще одну «дорослу» книжку, в якій суто випадково серед дійових осіб є підлітки.

І навіть попри це текст надзвичайно вдалий і вигідно вирізняється на тлі сучасних творів для дітей. Як не дивно, письменник досягає цього за допомогою старих перевірених прийомів мандрівної прози. Дитина, яку сприймають як рівну, перед якою ставлять завдання, що їм вона дає раду, яка функціонує в колективі нарівні з дорослими, – це важливо, особливо для школяра старшого та середнього шкільного віку.

Ну й, звісно, судно. Технічні премудрості, принайтовлювання, в’юшки, радіорубки й морзянка – унікальні й майже фантастичні для сучасного читача подробиці, які привертають увагу. Уявіть собі міжгалактичний «Ентерпрайз», який не просто летить у космосі, а функціонує, при цьому автор-оповідач знає, як саме. Погодьтеся, це була б бомба. І ось питання – чому б не стати бомбою й опису функціонування пароплава?

санченко_бурсаЦікаво, що юнаки у прозі Санченка з’являються не вперше. Життю курсантів Херсонського морехідного училища присвячено цілу збірку «Нариси бурси», яка створювалася автором і позиціонувалася видавцем як книжка для дорослих. Між тим, саме в цій збірці оповідань про бурсаків, здається, є те, чого забракло «Левантійським канікулам».

Для мене – читача підліткової літератури – «Нариси бурси» цікаві не як «нагода дорослим дядькам пригадати колишнє», а як кумедні, цікаві та правдиві оповіді про шкільне життя. Як закритий навчальний заклад ХМУ більше схожий на школу, а не на виш. Або радше навіть казковий Гоґвортс із «чарівницькими» дисциплінами й суворими вчителями-наглядачами. Не секрет, що насамперед шкільна складова стала запорукою успіху «поттеріани»… Скільки в нас нещодавно виданих вдалих книжок про школу та стосунки вчителів й учнів? «Клас пані Чайки» Малґожати-Кароліни Пекарської, «Мій друг Юрко Циркуль та інші» Валентина Бердта, «Сталкі та його команда» Ред’ярда Кіплінґа… Вистачить пальців однієї руки, здається.

І ось – маємо, здавалося б, формулу успіху, однак… Книжка, написана для дорослих і мовою дорослих. Апелює до них, їхніх спогадів та минулого. Оповідач заступає собою героїв, створюючи неповторний «санченківський» шарм, але… Мені все ж більше віриться в читача-старшокласника, який впізнає у героях собі подібних, які так само пишуть шпаргалки, косять від занять. І чхати йому, що не до нього промовляє письменник, тому старшокласникові. Хоча… якби автор звертався саме до нього, ефект міг би бути в рази дужчий.

Навіть «дембельський альбом», у вигляді якого зроблено «Нариси», міг би стати чудовою принадою для юного читача, незважаючи навіть на колажі з напівоголеними дівчатами… Або зважаючи, що більше схоже на правду.

І все ж, мабуть, таки мають рацію письменники, які вважають, що писати для дітей значно важче, ніж для дорослих. Тож коли Антон Санченко напише дитячу або підліткову повість, це буде бомба. А поки маємо добротну пригодницьку й пізнавальну книжку «Левантійські канікули», та ще «Нариси бурси», яким зрадіють бурсаки різного віку, особливо старшокласники, хоча автор, може, цього й не планував.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдана Романцова (джерело: Читомо)

Навіть той, хто не знає імені Антона Санченка, певне, чув, що у сучасній українській літературі є колишній морський радист, що давно і ненастанно пише про море, продовжуючи традицію мариністики в українській літературі, що після Миколи Трублаїні («Шхуна Колумб», «Лахтак») і Юрія Яновського («Майстер корабля») переживала не найкращі часи. «Левантійські канікули» – це вже дев’ята книжка Санченка, і вона, звичайно, про море. Чому вдев’яте про це ж? Можливо, тому, що кожен письменник пише насамперед про себе, власний реальний чи екзистенційний досвід. Але цього разу про море для дітей.

Ось вам ... [ Показати всю рецензію ] 10 «за» читати цю книжку і 1, проте вагоме, «проти»:

1. Письменник любить море, а тому вміє писати про нього по-різному. «Левантійські канікули» не оповідають про карколомні пригоди з піратами, корабельними аваріями і екзотичними красунями, як-от романи Джека Лондона чи Майна Ріда, однак читати про дрібні щоденні події на диво цікаво: турецький базар, фарбування фальштруби, прослуховування повідомлень азбукою морзе, оселедець по понеділках – саме такі неважливі, здавалося б, теми у романі приваблюють.

2. «Левантійські канікули» -– це роман-виховання, однак не лякайтеся: жодного русоїстичного пафосу чи вольтерівської ідеалізації, адже це все ж не «Педагогічна поема», а розважальний твір. Головні герої – «нормальні підлітки», не такі сміливі, як у «БЖД», не прихильники експериментів, як в «Архе», однак і не «Тимур та його команда». Денис і Сергій не викликають ні надмірної відрази, ні надмірного співчуття, як-от Олівер Твіст Діккенса чи Еміль Руссо. Можливо, найближче головні герої Санченка до Дениса та Михайла з «Денисчиних оповідань»: і стиль оповіді, і загальна схильність до новелізації, і навіть імена виразно покликаються на книжку Драгунського

10614188_758802950862204_4628665637700522762_n

3. Читачі, які вже забули про часи, коли їхній вік мав частку «teen», а не «ty» завдяки роману, хай і на мить, пригадають, що означає бути підлітком, не любити вчителів, натомість любити однокласницю, наприклад, Свєтку Заболоцьку. До того ж, роман описує не наш технічно досконалий час, а складні 90-і, отже, ефект занурення буде повнішим. На сторінках роману досі існують таксофони, Шевченко забиває російській збірній переможні голи, а Крим – місце, де відпочиває вся Україна.

4. Санченко насправді знається на тому, про що пише, тому фактам можна довіряти. Якщо ви досі не в курсі, хто такі «жабодави», де на кораблі форпік і що таке кнехт – книжка саме для вас. На відміну від нескінченних приміток у деяких європейських підліткових романах, де на 8 рядків витлумачено внизу дрібним шрифтом різницю між бермудськими та люгерними вітрилами, тут автор пояснює більшість термінів легко і ненав’язливо. Як бонус наприкінці кожної глави є маленький словник-записник, який веде один з героїв – Денис. Денис записує нові слова, здебільшого морську термінологію яку читач поступово вивчає, наче іноземну мову.

sanchenko12

Прочитати «Левантійські канікули» – це чудовий спосіб вивчити історію й географію більшості українських і частини іноземних портів. Тепер, навіть якщо ви не були у Керчі, можете не мовчати: завдяки Санченкові ви дізнаєтеся про це місто більше, ніж ті, хто щороку там відпочиває. А ви знали, що Керч тягнеться вздовж берега 42 км? Я – ні.

5. Якщо вам подобається Артур Хейлі з його викриттям внутрішньої роботи різних структур («Аеропорт», «Готель», «Колеса»), то вам будуть до смаку і «Канікули». Автор докладно описує роль кожного члену екіпажу, що разом утворюють величезний злагоджений механізм, про який ми, «салаги» (напевне, улюблене слово колишнього радиста) і не підозрюємо.

6. У часи виразно інтелектуалізованої прози читачеві часом не вистачає трохи наївної доброї романтики. Тут її вдосталь: море, вітрила, красиві міста на березі, чесні відверті капітани у морі, моряки, які обговорюють Страбона, Геродота і Мелвілла. Переконливо? Не дуже. Красиво? Безумовно.

sanchenko13

Не зважаючи на те, що зазвичай моряки про море не читають, «саме в цьому рейсі «Таврії» свавільним примусом автора всі як один моряки читають саме про море, щоб подати правильний приклад двом хлопчикам і допомогти їм скласти список літератури на позакласне читання». Отже, маємо «особистий морський канон» автора: Джозеф Конрад, Джек Лондон, Микола Трублаїні, Костянтин Паустовський, Віталій Коржиков, Джошуа Слокам (до речі, саме його перекладав сам Санченко), Дмитро Лухманов, Віктор Конецький, Леонід Тендюк, Жуль Верн. А хто – у центрі канону Санченка дізнаєтеся, якщо все ж прочитаєте «Канікули».

7. Завдяки «Канікулам» можна вивчити азбуку Морзе – швидко і не докладаючи особливих зусиль. Як? Дізнаєтеся на сторінці 168, обіцяю. —. . … -. —.

8. Ті, хто любить ігри з формою і обожнюють «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (назву читати на одному диханні) оцінять численні звертання автора до редактора та читачів: «… лоцман уже чекав на «Таврію» на помаранчевому лоцботі з надписом «PILOT». Поблизу миса Фонар. І автор наполегливо просить усіх редакторів-коректорів, які читатимуть цей текст, не виправляти мис на «Ліхтар».

sanchenko14

9. Гумор у романі непоганий, а реалії – впізнавані, особливо дістається від Санченка телебаченню: «По першому російському каналу крутили серіал про пітерських ментів, по другому – про бойових плавців, по третьому – про непідкупних прокурорів, по четвертому – про сміливих податківців, по шостому – про добрих спецназівців, по сьомому – знову про ментів, але вже без Дукаліса, з самим майором Георгічем та Славіком», «Тож доводилося дивитися нескінченний мильний серіал «Санта-Барбара» по якомусь українському каналу, бо виявилося, що український Сісі Кепвел обігнав свого російського колегу вже на кількадесят серій і лежить у комі вже на десять серій довше».

10. «Канікули» є автобіографічним романом, про що неодноразово казав сам автор. В інтерв’ю «ВВС Україна» на запитання про те, чи «пригоди, які довелося пережити головним героям Денису Мамуту та Сергію Ватаманюку – вигадані чи взяті з життя» , – Санченко зізнався: «Здебільшого – з життя. Наприклад, там де хлопці тягнули довгий важкий електричний канат – кабель, який намотується на гвинт – це був я. Є там ще персонаж начальник радіостанції пан Кренкель, який не користується мобільним телефоном – це теж я. Але мобільні телефони вбили професію й довелося стати письменником». Як відомо, автобіографічні романи завжди цікаві, оскільки виникає ефект «підглядання» за чужим життям крізь текстуальну шпарину. А хто не любить підглядати.

10731063_721094361316550_2972426196580679559_n

Проти. «Левантійські канікули», вочевидь, не є текстом глибоко інтелектуальним. Зміст точно переважає над формою, тому марними будуть спроби відшукати глибокі вишукані словесні ігри, цікаві формальні експерименти, приховані «пасхальні яйця» для найрозумніших – тут їх просто нема. Це не текст-насолода, а текст-задоволення, тобто, читач, скоріше за все, отримає те, на що розраховує, але точно – не більше. Жодних революцій, оригінальності, цікаво, але просто. Навіть занадто.



Читати:

Тим, хто любить легкі романи, які можна читати у метро, в маршрутці, під час обідньої перерви, коли не потрібен поруч напохваті латино-німецький словник, повне видання античних міфів і «Буття і Ніщо» Сартра.
Тим, хто любить рейтинги, на кшталт, «10 цікавих фактів, про море».
Тим, хто любить електронні книжки. Амазон, де можна знайти електронні версії книжок Санченка попереджає потенційних читачів: «Українською мовою. Спробуйте прочитати безкоштовний зразок аби переконатися, що ви можете читати кирилицею». Так от: спробуйте прочитати «Левантійські канікули», аби переконатися, що ви можете, а головне, любите читати про море.

Не читати:

Тим, для кого важить насамперед вишуканий рафінований стиль письма.
Тим, хто не любить море чи пригодницькі романи.
Тим, хто цінує насамперед інтелектуалізм у прозі. Санченко не пропонує нам «Записки на полях «Імені троянди», він пропонує насамперед пригоди – без складних алюзій чи ремінісценцій.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Ткачук (джерело: Літакцент)

Значення назви цієї повісті — неочевидне. Хоч насправді дуже прозоре: це час і місце дії твору. З’ясуймо одразу: йдеться про подорож під час літніх канікул двох восьмикласників на борту суховантажного судна із Запоріжжя вниз по Дніпру, а потім — Чорним, Азовським, Мармуровим, Егейським, Іонічним та Адріатичним морями (ці моря та їхні береги «колись називали Левант», стверджує автор).

Сучасна історія морських пригод, написана для підлітків, — екзотика для нашої літератури. Однак якщо пригадати особливості творів Санченка для дорослої аудиторії — можна загалом уявити і те, як (і з чим) автор звертається ... [ Показати всю рецензію ] до юних читачів. Так, в основі пригодницький сюжет, але окрім нього — екскурси в історію міст і місць, що їх герої пропливають, а ще — в історію судноплавства, а ще — фрагменти з історії літературної мариністики, моряцькі жарти, байки, звичаї… Одне слово, всі ті типи вставних елементів, які пам’ятаємо ще з часу Санченкових «Баркарол». Зрештою, автор не приховує, що з юних літ є прихильником такого типу морської оповіді: на судні, яким герої мандрують, справи йдуть здебільшого спокійно, натомість детально коментується маршрут з погляду географії, історії, культурних особливостей тощо… Саме цю модель автор «Левантійських канікул» загалом і наслідує.

Однак якщо в «дорослій» прозі така велика кількість «корисної інформації» сприймається здебільшого як ще один спосіб розважити, то в підлітковій книжці на першій план виплива інша авторська інтенція — навчити. Герої повісті постійно вчаться специфічних умінь та знань у кожного члена команди по черзі (від премудрості фарбування надводного борту до тонкощів прокладання курсу корабля). Усі ці практичні заняття щедро приправлені відповідним теоретичним матеріалом із вуст як дорослих героїв, так і самого автора. Щоправда, авторські дидактичні сентенції написано часто в іронічному модусі, як-от: «До речі, в слові “компас” старпом весь час по-моряцьки наголошував на А — компáс. Якщо ви досі читали неправильно, поверніться й усе перечитайте уже з правильним наголосом».

Думки про підручник (а точніше — про обігрування стилістики навчального видання) навіває і наявність у книжці таких елементів: карти, схема зав’язування морських вузлів, список «правильної літератури», цитати з інших книжок і навіть абетка Морзе (з приспівками для запам’ятовування). Однак найбільш промовистий, здається, елемент цього ряду — термінологічний словничок, поданий наприкінці кожного розділу й замаскований під «Записничок Дениса Мамута» (одного з головних героїв повісті). Проте у записничку, окрім, власне, пояснення незрозумілих слів, які нотує собі герой, часом, на щастя, з’являються і записи, які розворушують та гуморизують цей навчальний елемент: «Шурубра — ніхто так і не показав, що це. Боцман Каримов сказав, малі ще таке питати».

Втім, навіть із усією цією навчальною стилізацією, загалом читати повість варто, звісно, не задля того щоби «навчитися бути моряком», а для можливості впродовж понад трьохсот сторінок уявити, помислити, відчути себе в іншому, майже незнаному для нас світі.

Мало того, оптика повісті дає можливість читачу не лише роздивитися зблизька світ судноплавства, а й по-новому поглянути на деякі інші речі.

По-перше, «Левантійські канікули» — це подорож у часі. У короткій передмові автор наголошує на тому, що час подій — інший, не цей, 1990-ті роки. А тому «коли чогось не зрозумієте, спитайте у батьків, вони знають». Бо ж справа не лише в тому, що у дев’яностих роках у широкому вжитку майже не було мобілок. Звички, мотивації, думки теж були дещо відмінні. Тому важливо, що автор наголошує це, а не чекає від своїх читачів, що вони все «самі зрозуміють».

По-друге, повість пропонує погляд із води на берег. Судноплавці мають зовсім інші спостереження, аніж ті, хто користується сухопутними та повітряними шляхами. Зокрема, погляд із води — це і погляд на цілі комплекси споруд, які багатьом дітям (та й дорослим) видаються беззмістовними гнітючими індустріальними монстрами. Але тут виявляється, що про них теж існують історії — смішні, страшні, детективні, трагічні. Ці об’єкти не просто отримують пояснення доцільності свого існування, а й свої оповіді.

По-третє, далекі мандри — це й зустрічі з іншими культурами. Загалом герої повісті демонструють уважне ставлення до іноземців, а також — спостережливість, доброзичливість, гумор. Що, звісно, не убезпечує від культурного шоку (про нього — окремий розділ). Здебільшого іноземці в повісті зображені не за стереотиповими схемами, за винятком хіба що «нового росіянина» бізнесмена Альбертовича. Щодо поводження в іншій країні дуже конструктивною здається подана в книжці ідея обов’язкового знання «базарного мінімуму» місцевої мови, що його має знати кожен моряк, який сходить на чужий берег.

Тож поки не почалося найголовніше (а найголовніші морські пригоди в повісті в останньому розділі), найгірше, що стається з героями — потрапляння до поліції у чужій країні через культурне непорозуміння. Однак навіть халепа на чужині іноді здається чимось казково знайомим… Посудіть самі: двоє нерозлучних друзів потрапляють у велику пригоду через те, що ненавмисне привласнюють чужий годинник. Десь я це точно уже читала, тільки попереднього разу дія відбувалася в Києві, і героїв звали Ява та Павлуша. :)

Загалом «Левантійські канікули» складно проковтнути швидко, оскільки повість вимагає великої концентрації уваги. Бо якщо читач у певний момент послабив увагу, тобто не напружився і не затямив усю «корисну інформацію» — все, розуміння втрачено. І далі читати немає сенсу, тому що просто не зрозумієш, приміром, чому в критичній ситуації герої поводяться саме так. Бо не вивчив поданих раніше основних принципів будови та функціонування судна, на якому вони пливуть. Автор, наскільки можу судити, вважає, що таке навчальне спрямування книжки допоможе читачам профорієнтуватися. Мовляв, ану ж хтось, прочитавши «Левантійські канікули», схоче стати моряком. Та був вже один хлопчик, який читав багато книжок про морські мандри і зрештою сам став моряком. І де він тепер? Хіба в морі? Ні, пише дитячі книжки про морські мандри, щоби хтось наступний став моряком…

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2014/11/13/pryznachennja-knyzhky-pryznachennja-shurubry/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тарас Федюк (джерело: BBC)

Антон Санченко. Левантійські канікули. Київ: "Темпора", 2014.

А й справді, Україна – віддавна морська держава, а от в літературі (як дорослій, так і дитячій) відрефлексована мало. Дуже мало.

І спроба Антона Санченка додати до напрацьованого Трублаїні вкупі з Качаном – справа важлива, безумовно. Отже, в очікуванні морських пригод школярів Дениса та Сергія, розгортаємо "Левантійські канікули". Початок – обнадійливий: швейцар місцевого ресторану з'являється в школі замість батька-моряка і грає роль капітана. Історія не нова, вона вже, до певної міри фольклорна, але – годиться.

Хлопці потрапляють ... [ Показати всю рецензію ] на суховантаж у якості "практикантів" і виходять в море – теж обнадійливо і обіцяє неабиякі пригоди.

Але тут і далі і набагато далі цікавих підлітків, для яких, судячи з анотації і писались "Левантійські канікули", чекає велике розчарування. Корабель пливе. Пригод немає. Натомість багато-багато термінології, розлогих стилістично "важких" конструкцій-пояснень. Ну, наприклад: "Мій юний друже! Якщо колись у майбутньому вам, капітанові судна, доведеться поспішати в той шлюз, найбільший у Європі, не забудьте заздалегідь перепитати у диспетчера, у трикамерному чи однокамерному вас планують прошлюзувати. Вони, звичайно, поруч, три "сходинки" трикамерного, у якому судно поступово спускається з камери в камеру, та однокамерний, де всі ці сорок метрів донизу долаються в один прийом. Але якщо вже прицілився у трикамерний, а диспетчер шлюзу несподівано переграв і направляє в однокамерний, вивернутись буває непросто…." Тут зупиню цитату, бо невеликий обсяг відгуку не дозволить розгортати всю цю "спецуху" на всю широчінь.

Або ж на чотирьох сторінках з усіма нудними подробицями надається інструкція із зав'язування морських вузлів. Або абетка Морзе. Не виключаю, що комусь із дітей буде цікаво, але для динаміки розповіді – це смерть.

Чим більше читав, тим більше здавалось, що хлопці на судні – то лише фон, аби розповідати старі морські байки та придибенції, здебільшого виказуючи неабиякі знання морської термінології. Часом виникають і геть "побічні" історії, як, скажімо, історія "гріхопадіння" капітана китобійної флотилії Соляника, яка й досі всяк інтерпретується старими моряками в Одесі. Доводилось чути від письменника Івана Гайдаєнка, який із Соляником близько знався… Історія, чесно кажучи, не підліткова і тим більше не дитяча.

Всі свої глибокі знання про море і пароплави, а також про життя моряків вклав автор у "Левантійські канікули".

А що ж тимчасом поробляють наші герої Сергій з Денисом? Ну, на 209-й сторінці оповіді герої чесно зізнаються: "Іще б нічого, якби про машину нам хоч щось розповідав, - підхопив Денис, - А то тільки фарбуємо і драїмо весь час, з-під пайол не вилазимо. (бідний мій комп'ютер, навіть він слово пайол підкреслив) А Дід іще й кричить: що, каші мало їли, з якоюсь трьохходовою пробкою справитися не можете, а вона закисла, не розходиш, її бензинчиком би – і на ніч залишити, піде тоді як миленька, а так – зламали гайковий ключ на 22, і ще й кругом винні".

Але під кінець тристасторінкової повісті нарешті стається "пригода": всі дорослі члени екіпажу, включно з морським вовком-капітаном потруїлись…рибою. І діти ведуть корабель до рідних берегів. І в перше (що моряки потруїлись рибою) і в друге, що діти самотужки довели корабель куди треба, навіть мені, старому чоловікові, повірити важко. Тож чи повірять недовірливі наші теперішні тінейджери – не знаю.

Окремо хотілось би сказати про мову роману, вщерть переповнену русизмами і численими кальками з російської. Готовий повірити в те, що морська українська термінологія чекає на своє повноцінне творення, але замінити російське "сухогруз" на який-небудь "суховантаж" можна було б… Та якби тільки "сухогруз" - подібного добра в повісті повно.

Не знаю, як Антон Санченко, а я завжди знав, що талант писати для дітей – це талант окремішній і особливий. Тому його наявність навіть у доброго "дорослого" письменника – необов'язкова.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Купріян (джерело: Україна Молода)

Листопадова добірка «України молодої» — для вибагливого читача. Для того, якого не «купити» яскравими картинками та який загалом неохоче читає. Для того, який уже не вважає себе дитиною, але й не може називатися дорослим. Для читачів-підлітків ми підібрали найрізноманітніші книжки — від зворушливої любовної чи пригодницької історії до геть непростих повістей про життя і смерть.

Усе живе у світі починається з історії про любов. Отак і ця історія починається з маленької, але дуже сильної першої любові. «Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятирічному віці, у класі ... [ Показати всю рецензію ] сьомому, і ніяк не раніше. Але це не так. Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять», — це про Анну з повісті Віґдіс Йорт «Йорґен + Анна = любов» (переклала з норвезької Наталя Іваничук, «Видавництво Старого Лева», 2014). Герої цієї повісті — учні четвертого класу звичайної норвезької школи. Зазвичай вони бешкетують, казяться, ганяють на велосипедах, розповідають страшні історії і роблять усе те, що роблять звичайні діти. Аж доки в їхнє життя не приходить кохання. Тоді трапляється купа всіляких смішних пригод — стеження, написання справжніх і фіктивних листів, ревнощі, підозри — словом, все, як у житті! Книжка підійде тим молодшим підліткам, які знічев’я стали худнути, зітхати, мріяти за сніданком і часто сидіти на телефоні.

А ось новинка від відомої художниці Катерини Штанко «Дракони, вперед!» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2014), яка віднині не лише художниця, а й письменниця, сподобається тим, хто цілодобово мріє про пригоди й іще не зовсім розпрощався з казковим світом. Герой повісті «Дракони, вперед!» — звичайнісінький Михайлик, який випадково взяв і виростив... дракона! Хлопчик і дракон разом пролетять над цілою Україною, дізнаються багато всього цікавого з історії рідної землі і її невід’ємної частини — Криму.

«Левантійські канікули» Антона Санченка («Темпора», 2014) — для підлітків, яких приваблюють реальні життєві пригоди. Такі, що трапляються тільки в морі. Персонажі Санченка — восьмикласники, які пробують себе в ролі моряків. Письменник, і сам у минулому моряк, знає всі тонкощі, спокуси й небезпеки моряцької справи, про що докладно розповідає в першій частині повісті. Далі йде детективна історія, тож, якщо читачі втомляться від професійних секретів «морського вовка» Антона Санченка, друга частина «Левантійських канікул» їх неодмінно розважить.

У свою чергу нова книжка Оксани Лущевської «Мені не потрапити до книги рекордів Гіннеса» («Навчальна книга — Богдан, 2014») — для проблемних підлітків, чи то пак для підлітків із проблемами. У тринадцяти оповіданнях — герої, які дорослішають і стикаються зі знайомою колізією: ти дорослішаєш, а твої батьки — ні. Діти з неблагополучних сімей, нещасливо закохані... Тут трапляються всі ті самі проблеми, з якими підлітки стикаються у житті. Можливо, ця книжка стане для них другом, якому можна довіритися і який точно зрозуміє, а можливо — вони просто побачать себе чи своїх знайомих з іншого боку. Принаймні це та проблемна проза, про яку роками мріють українські літературні критики.

Мало хто так полюбився українським читачам за останній рік, як Енн Ширлі — мила, добра, мрійлива й талановита героїня романів Люсі-Мод Монтгомері. «Енн із Шелестких Тополь» (з англійської переклала Анна Вовченко, «Урбіно», 2014) — четвертий роман письменниці у перекладі українською. Цього разу Енн стає молодою директоркою школи в Шелестких Тополях. Містечко зустрічає її не надто дружелюбно: місцева «еліта» змовилася проти нової директорки, заступниця виявляється саркастичною буркотухою, а до одруження з Гілбертом — ще цілий рік. Звісно, Енн з усім цим упорається, а читачі матимуть змогу надихнутися її способом розв’язувати найскладніші проблеми й прочитати чудові зразки любовного листування. А як дочитаєте цю книжку — шукайте «Енн у Домі Мрії», яку обіцяють видати ще цього року.

«Душниця» киянина Володимира Аренєва («Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2014) — фантастична повість, що вже отримала і літературні нагороди («Книгуру», «Нові горизонти»), і визнання читачів. Автор обрав непопулярну в українській літературі тему — переживання смерті. Душниця — це величезна споруда в центрі міста, де зберігаються душі померлих. Відразу після смерті, перед тим, як перемістити душі в душницю, їх тримають у повітряних кульках, які родичі скрізь носять при собі. Ось і семикласник Сашко, в якого саме помер дід-поет, мусить носити при собі таку кульку. Кулі тримаються на ланцюгах — блискуча метафора того, як люди переживають смерть близьких. Попри непросту тематику, читається «Душниця» легко й лишає по собі сильний життєствердний післясмак: попри все, життя триває, і єдине, що ми можемо зробити для наших померлих, — пам’ятати їх.

Наостанок залишилася новинка від Дзвінки Матіяш «День Сніговика» (Discursus, 2014). Це вперше письменниця спробувала себе в ролі авторки антиутопії для підлітків. Герої живуть у світі, де панує тиранія. Всі носять сіре, фарбуються у сірий, граються в комп’ютерні ігри й прагнуть стати математиками. Ніхто не пам’ятає своїх померлих, не вміє любити й не радіє снігу. Ніхто, крім кількох особливих людей, серед яких і тринадцятирічна Ірма, якій судилося врятувати цей світ. Стиль повісті відповідає сірому й тягучому світові — читається, на відміну від «Душниці», непросто: у «Дні Сніговика» небагато подій та діалогів, більше роздумів, які дуже перегукуються з сьогоденням. Книжка для тих читачів, які багато пережили, багато думали й, попри всі жахіття, зберегли вміння радіти простим речам — таким, як перший сніг, барвисті шалики й бабусині гарбузові оладки.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валя Захабура (джерело: Читай!)

Цю повість включено у довгий список «Дитяча книжка року ВВС-2014». Але цінність її геть не в тому, чи визнана вона експертами з літературознавства. «Левантійські канікули» – одна з небагатьох сучасних українських пригодницьких повістей для підлітків. І єдина – в жанрі мариністики.



Чи цікаво сучасним дітям читати щось окрім фентезі, містики і детективів? Кожен бібліотекар може відповісти на це питання ствердно але є одне «але». Серед розмаїття сучасних художніх творів для дітей в українському сегменті практично відсутній пригодницький жанр. Казка та фентезі панують і владарюють.

«Левантійські ... [ Показати всю рецензію ] канікули» – це ніби сучасний варіант Жуля Верна помножений на Марка Твена. За примхою долі двоє восьмикласників потрапляють не на круїзний лайнер, а на вантажне судно, на якому мають провести свої літні канікули. Чорне, Азовське та Середземне моря; морські вузли, шторми і термінологія; страшні і веселі морські історії; історія України та Греції і багато інших цікавинок майстерно вплетені автором до полотна повісті. Книга вийшла барвиста і вдумлива. Що вже казати, коли вечорами уся наша родина читала її вголос, а син у мене якраз навчається у восьмому класі.



Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.



текст писала Валентина Захарченко-Бурцева,

Бібліотекар бібліотеки № 9 для дітей

ЦБС Шевченківського району,

м. Київ.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шарговська (джерело: Барабука)

Письменник і моряк Антон Санченко у своїй першій дитячій книжці «Левантійські канікули» відправляє героїв-восьмикласників на кілька місяців у плавання. Капітан суховантажного судна погоджується взяти в рейс сина із приятелем і дає їм можливість попрактикуватися в усіх суднових спеціальностях. «Таврія» спускається Дніпром у Чорне море, навідується до Азовського, тоді йде Мармуровим, Егейським, Іонічним морями в Адріатику. Заходить у порти, розвантажується й завантажується. Боцман, радист, штурман і решта команди охоче навчають юних стажерів Сергія і Дениса своїх премудростей. Читачі разом із ними ... [ Показати всю рецензію ] мають нагоду дізнатися чимало деталей моряцького побуту: приміром, у понеділок заведено снідати оселедцем, а у вільний од вахти час – фарбувати металеві частини судна, щоб не заіржавіли. Після прочитання навряд уже хтось переплутає баржу з пароплавом, а останній – із кораблем. Інформації море – зокрема, чимало історичних екскурсів про ті місця, якими подорожують герої. Частину викладено більш-менш докладно, щось дане одним штрихом – такий гачок має вчепитися в допитливого читача й змусити його перегорнути ще кілька книжок на тему або принаймні перелопатити інтернет. Наприкінці розділів – уривки з Денисового записничка з поясненнями судноплавних термінів.

«– Вахту прийняв! – гукав Денис кудись у простір містка, де мали знаходитися обидва вахтових помічники капітана, що теж саме мінялися, і перехоплював від Сергія штурвал.
– Вахту здав! – відповідав Сергій і відпускав штурвал.
Так двічі на день починалися для Дениса оті чотири години вдивляння в картушку гірокомпаса, рухомі циферки на білому кружечку, вночі ще й підсвіченому, і навколишній світ переставав для нього існувати»

Мені в цій книжці бракувало тільки інформації, що Антон Санченко сам відходив морями й річками впродовж п’ятнадцяти років. Довідки про автора видавництво не вмістило, не зазначили цього і в анотації. А сам він у тексті не признається, хоча й частенько виникає власною персоною. Переважно – щоб пояснити реалії 1990-х, коли відбувається дія, або ж прокоментувати чи вставити шпильку, часом геть не дитячу. Сподіваюся, що без знання про досвід письменника текст викликає не меншу довіру.

Неспішно викладаючи енциклопедію судноплавних хитрощів у дусі Жуля Верна понад половину книжки, автор врешті закручує детективний сюжет. Сергій із Денисом ув’язуються в розслідування й починають нагадувати героїв славнозвісних «Тореадорів із Васюківки». А під кінець на них чекає справжнє випробування. Стає трохи шкода, що оповідь так довго «розкачувалася». Санченко не вважає за потрібне оживити її психологічними колізіями – усі герої прості, без ніяких задніх думок. Такі собі прямолінійні хороші освічені хлопці. Винятків на весь текст лише два: шахрай-бізнесмен, який забезпечує детективну інтригу, і єдина жінка «за кадром» – Денисова мама. Втім, відчуття фальші не виникає: хлопці діють природно, бешкетують, лякаються, коли страшно, і запалюються, коли цікаво.

Але я б порадила змиритися з вадами «Левантійських канікул» заради їхніх чеснот. Окрім оспіваної вже тут скарбниці ексклюзивної інформації, викладеної зрозумілою мовою, це також здоровий погляд на життя. У сучасному світі товариство «простих хлопців», які точно знають, що треба чесно робити свою справу, хай там що, не так часто зустрінеш навіть у книжках.

[ Згорнути рецензію ]