Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
|
|
|
Священна книга гоповідань : оповідання
Павло Коробчук
— Фоліо,
2014.
— 218 с.
— м.Харків. — Наклад 1500 шт.
ISBN: 978-966-03-7028-9
ББК: 84(4УКР)6
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Бойовики, екшн
— Авторська проза
Анотація:
Павло Коробчук - один із найцікавіших письменників молодого покоління, автор п'яти поетичних збірок та одного роману, лауреат багатьох конкурсів та літературних слемів. Його твори перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською, білоруською, словацькою, російською мовами. Народився й виріс у Луцьку, мешкає в Києві.
"Священна книга гоповідань" - історія життя трьох братів, які потрапляють у парадоксальні кримінальні та вуличні перипетії: викрадення дітей, махінації з нерухомістю, торгівля внутрішніми органами, пограбування банку і товарного поїзда, підробка наукових ступенів, підпал будинку, парламентські вибори, розгін Євромайдану, тощо.
Ця книжка - своєрідний реквієм за гопниками. Книжка про віднаходженя релігійності, про фікцію "своєї землі", про кризу середнього віку, про примирення зі старістю, зрештою - про любов.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
| Рецензія |
|---|
|
17.11.2014
Автор рецензії: Назар Ел
(джерело:
livelib)
Книга прикільна, динамічна, часто кумедна і весела.
Мені рідко доводиться брати в руки щось з сучасної української літератури, проте ця книга мене порадувала.
Вона складається з 11-ти (г)оповідань, але їх треба читати всіх підряд і загалом ідуть вони як одне ціле, ну майже як роман.
Три брати гопники головні герої книги. За ці 11-ть оповідань вони встигають потрапити в парадоксальні кримінальні і вуличні перипетії. Від викрадення дітей до участі в парламентських виборах і зрештую встигають постаріти і зрозуміти наскільки мимо пройшло життя. Гарно показано з середини як стають депутатами, ... [ Показати всю рецензію ]
що кандидат може бути будь-хто, навіть гопник. Агітація з нього зробить справжнього героя який тільки й живе для народу, а всім керує бабло яким володіють кримінальні авторитети які просувають своїх щоб ті вводили, наприклад, вигідні для них закони.
В деталях описуєть розгін Євромайдану як беркут безжально калічив тих хто стояв на Майдані, розказуєть про анти-майдан.
Смішно читати як наближено до дійсності (але без ненормативної лексики) ці гопники спілкуються між собою словами "сиш", "чьо", "ну тіпа ета" і інші.
Саме що є кльовим це те, що в книзі все таке рідне і зрозуміле, тобто Україна, 2013-2014 роки, ці мікрорайони, ця мова, це бажання звалити за кордон і постійна нестача коштів. Все актуальне. Читабельна книжка. [ Згорнути рецензію ]
|
|
13.11.2014
Автор рецензії: Слава Світова
(джерело:
Каралєвна)
Найостанніша та найсвіжіша книжка Павла Коробчука «Священна книга гоповідань» стала для мене приємним відкриттям цієї осені! І в той час, як багато книголюбів зачитувалися «Феліксом Австрія» у майстерному виконанні Софії Андрухових, чи меланхолійно розфарбовували чудо-сади у однойменній розмальовці від Старого Лева, я читала про коробчуківських гопників. Дуууууже нетипово! Тобто я знаю, як пише Паша вірші, як читає їх, і як сидить публіка (і я разом із нею!) – з відкритим від цікавості й захоплення ротом, поки він слеммерить, і акцентує, і ритмізує, і веде за собою. Я знаю, як пише Паша романи, ... [ Показати всю рецензію ]
останній раз я читала його «Море для шульги» ще минулої весни, а до сих пір пам’ятаю містично-філософські настрої та ось це речення: «Сонце зайшло, з лісу вили вовки, мого плеча торкалися невидимі відьми». Але коли Павло Коробчук написав «Священну книгу гоповідань» я тільки риторично замислилася: «Павло? Коробчук? Про гопників?»
Утім, після Львівського книжкового форуму 2014 я поверталася додому з гоповіданнями та автографом у торбі. І мабуть, якби не Павло Коробчук, про гопників я так ніколи і не сіла б читати! Але інтрига – велика рушійна сила! Отож, я розгорнула книжку і телепортувалася у світ, де «жили собі за тридев’ять понтів три пацани».
З перших рядків я відмітила про себе, що ТАК написати про гопників міг тільки Павло: щоб і сюжетно цікаво, і смішно, і не без соняшникового зерня прихованої істини і моралі. У цій книжці є всього потроху: і один мозок на три лоби, і коха-коха на боро-боро, і радянська підстаркувата проститутка, і собачі бої, і вампіри, і прапраматюки, і депутати з секонд-ленду, і гербата з цукром на Євромайдані, і риторика, і оральне мистецтво, і священна, висповідана нирка, і цілісна біогеометрично-енергетична маса, і негр на ймення Ганьба, і троє семидесятилітніх у човні, не рахуючи пса.
Павло Коробчук настільки легко і безтурботно грається з українською мовою, фліртує з нею, заграє, що вона піддається і підхоплює цю гру, відповідає іскрометними діалогами, homo унікумами, нестандартними і оригінальними порівняннями та парадоксальними перипетіями. Візуалізація – відмінна, образи – яскраві, живі та з перчинкою, відчуття – наче одночасно дивишся американський вестерн, французьку комедію, англійський детектив і радянську драму. Заголовки чіпкі та лаконічні, якраз як я люблю, з блискучими авторськими фіґлями-міглями, від чого книжку легше і приємніше гортати, читати, ковтати.
Разом із І-раз, І-два та І-три я вальсувала нара йоні, вулицями Троєщини, копала підкоп у бідинку міліціонера, переховувалася на даху висотки від оскаженілої пристарілої проститутки із «ружжом» у руках, побувала на стрєлці з братухами, роздумувала з отцем Никоном про релігійне смирення, співчувала негру із Сомалі, який від бідності вечеряв вдома землею, і колекціонувала страхи. Я читала і реготала, читала і співпереживала, читала і думала, читала і відпочивала, насолоджуючись кожнісіньким словом. Не думала, що чужий мені світ «чьо», «сиш», «ващє», спортивок з лямпасами та розпальцовки настільки захопить мене! Перегорнувши за трьома Іванами-гопниками останню сторінку, я хвацьки присвиснула: «Ітіть! Цей Пашка Коробчук таки вміє шикарно писати!»
(с) Слава Світова [ Згорнути рецензію ]
|
|
13.11.2014
Автор рецензії: Тетяна Петренко
(джерело:
Читомо)
Молодий київський поет (а віднедавна й прозаїк) Павло Коробчук, судячи з усього, провів свої польові дослідження в нетрях спальних районів, де вистежував гопників, які у визначені години дня та ночі вилізають зі своїх квартир, завалених пляшками з-під пива та спортивними штанями. Власне, нова книжка Коробчука «Священна книга гоповідань» описує труди та дні у середовищі гопників, яких чимало проживає на пострадянських просторах.
Тема гопників та жлобства видається останнім часом особливо актуальною. Варто згадати хоча б «Жлобологію» Антіна Мухарського, антологію прози про гопників «Гопак» та ... [ Показати всю рецензію ]
виставки «жлоб-арту», які відбуваються в різноманітних галереях (особливо поінформовані згадають і раніші «Пісьма братану» Жені Галяса).
Видається, така популярність теми є маркером того, що ми потребуємо іронічного перегляду процесів, які відбуваються всередині нашого суспільства. В такий спосіб відбувається вихід за межі герметичної мистецько-інтелігентської проблематики й намагання актуалізувати проблеми, які йдуть з «дна» суспільства. Тож не дивно, що після масиву есеїв та образотворчих полотен Коробчук порушує питання гопників в художній літературі.
У кожному з оповідань цієї книжки автор розповідає кримінальні, побутові та любовні пригоди трьох братів Іванів, трьох гопників, яких Бог наділив трьома кремезними тілами, але дав лише один мозок на всіх. Його гопники не лише займаються дрібним гопівським промислом на районі, але й «активно» беруть участь в політичному житті країни, висуваються в депутати, старіють та ностальгують за своїми молодими роками, перетворюються в сивобородих дідогопників, які займаються колекціонуванням різноманітного мотлоху.
Якщо вірити Коробчуку, у гопників є свої скупі, але сильні почуття до найближчих родичів та не менш сильне почуття обов’язку. Якщо гопники закохуються, то в цьому нетиповому для себе стані можуть коїти дива не гірші за Ісусові: померти заради коханої, щоб потім у визначений час пробудитись від вічного сну та перелякати працівників моргу.
Попри те, що в книзі повно смішних ситуацій, вони є іронічними та гротескними, покликаними викликали відразу й спонукати до думки: «А що тут, власне, смішного?!» Автор постійно провокує читачів до суперечливих почуттів як до трьох Іванів, так і до всіх епізодичних персонажів. Вони не є однозначно позитивними чи негативними, реальними чи вигаданими, смішними чи трагічними. Вони всі, як та бабця, яку гопники хотіли вмовити переписати на них квартиру. З одного боку, постать старої бабці, яку хочуть розвести автоматично викликає в читачів співчуття. З іншого боку, стара щоденно п’є пиво, грає з гопами в карти, а в молодості й тілом промишляла, за що, власне, й купила трикімнатну квартиру. І тут образ бабці викликає огиду. До того ж, не так через її характеристику, як тому, що ми вже встигли їй поспівчувати. Стає огидно і за неї, і за стереотипний образ кожної хорошої та беззахисної бабці, і за себе, і за весь світоустрій.
Попри ненав’язливість сюжету та велику кількість жаргонізмів Коробчук намагається філософувати на тему феномену гопників. Очевидно, це робиться з великою кількістю іронії та стьобу:
Гопник у Коробчука – як ембріон ненародженого немовляти, в гопника був потенціал відбутись, але щось загальмувало його на одному з початкових етапів розвитку. Тому вони нагадують не субкультуру, а окремий вид. Якщо добре придивитись, можна припустити, що гопники в цій книзі є рудиментом прадавньої потвори, про яку всі читали в дитинстві в казках чи «Міфах давньої Греції» Миколи Куна. Три брати Івани є по-суті єдиною типовою міфологічною істотою, триголовим драконом чи Змієм Гориничем. «Три Івани. Один мозок на всіх», – повсякчас повторюється в оповіданнях. Тож перед читачами архетипна казкова потвора, створіння, якому, за законами жанру, не щастить і щастити не має. Тож Івани хоч і залишаються живими й мінімально ушкодженими, але в їх капосних витівках їм ніколи не везе.
Однак з триголовим драконом не так все просто. Якщо є чудовисько, має бути й лицар, який його переможе. В казках часто зустрічається образ трьох братів, які борються зі світовим злом. Можна припустити, що Івани в Коробчука – амбівалентний образ: вони самі виступають і драконом, якого треба перемогти, і тими героями, які цього дракона переможуть. Тобто в книзі розгортається боротьба трьох братів зі своїм внутрішнім гопівством.
Книжка містить 11 оповідань. Враховуючи, що їх потенційний читачем може стати гопник, кожне з оповідань поділене на невеликі розділи, а речення в тексті є не надто ускладненими (не як Забужко пише). Незрозуміло тільки, що робити цьому читачу-гопнику з урбаністично-поетичним пасажами, які сюжету не стосуються, але в тексті виринають. Після прочитання цієї книжки кожен гопник може звинуватити автора в політичній некоректності щодо всіх представників свого виду, класу чи касти та піти боротись за свої права як мінімум на освіту.
P.S. Стережіться свого внутрішнього гопника!
Пацанчікам з сємкамі
Мешканцям київської Троєщини та львівського Сихова
Адептам специфічної районної філософії
Любителям стьобу та трешу
Сформованим та начитаним
Не зацікавленим в соціальних проблемах
Якщо ваш внутрішній гопник вам не загрожує
Прихильникам Забужко. [ Згорнути рецензію ]
|
|
|
|
